Читать книгу Повія - Панас Мирный - Страница 2

Панас Якович Рудченко (згодом – видатний письменник Панас Мирний) народився 13 (за старим стилем – 1) травня 1849 р. у славному й відомому завдяки М. Гоголю Миргороді, у родині бухгалтера. Коли Панасу виповнилося дев’ять років, його віддали на навчання до Миргородського парафіяльного училища, а через рік, після переїзду родини Рудченків до Гадяча, хлопець продовжив освіту в Гадяцькому повітовому училищі, яке закінчив у 1862 р. Цим й обмежилася освіта майбутнього класика української літератури. З 1863 р. юнак починає служити канцеляристом повітового суду й паралельно збирає фольклор, пише поезії російською й українською мовами (перший його вірш, який зберігся до сьогодні, – «Мучить, давить моє серце…»).

Напевно, сумлінність і працьовитість юнака сприяли тому, що він швидко долав перші сходинки кар’єрної драбини: спочатку став канцелярським служителем, а невдовзі – помічником гадяцького повітового скарбника.

Наприкінці 1865 р. П. Рудченко, якому на той час іще не виповнилося шістнадцяти років, обіймає посаду письмоводителя Прилуцького скарбництва і водночас продовжує збирати фольклор, перекладати українською мовою твори М. Лермонтова, А. Фета, О. Пушкіна, К. Рилєєва, писати власні вірші. Окрім того, пробує написати драму. У 1867 р. юнак повертається до рідного Миргорода, одержавши призначення на посаду помічника бухгалтера скарбництва, де менше ніж за два роки, отримує перше чиновницьке звання – колезького реєстратора. У Миргороді він починає працювати над прозовими творами.

У 1871 р. П. Рудченко домагається переведення до Полтави, на посаду бухгалтера скарбництва. Там молодий чиновник знайомиться з талановитим педагогом-істориком й організатором недільних шкіл, колишнім членом Кирило-Мефодіївського братства й знайомим Т. Шевченка Д. Пильчиковим, який живе під постійним таємним наглядом поліції. Д. Пильчиков, якому пощастило уникнути ув’язнення, був досвідченим конспіратором, тому найближче його оточення, яке об’єдналося в товариство «Унія» й до якого вступив молодий та успішний чиновник П. Рудченко, було надзвичайно обережним, тому щасливо уникало лабетів місцевої поліції.

Із часів переїзду до Полтави П. Рудченко постає перед нами у двох абсолютно різних іпостасях. Перша – службовець. Він став чиновником високого рангу в губернському місті Полтаві, 41 рік служив у казенній палаті (із них 34 – начальником відділу), дослужився до звання цивільного генерала і був нагороджений сімома орденами – Станіслава й Анни усіх трьох ступенів та Володимира четвертого ступеня. Серед його нагород була й золота табакерка, отримана в травні 1910 р. За сумлінну службу на посаді начальника відділу казенної палати П. Рудченку надали звання надвірного, а згодом – колезького й статського радника, а як кавалера ордена Володимира в 1901 р. ввели у дворянство, що надавало найважливіший для нього привілей – можливість навчати своїх дітей в гімназії.

Друга іпостась П. Рудченка – популярний український письменник, який підписував свої твори псевдонімом «Панас Мирний», тому навіть для полтавців лишався безвісною особою. Відомо, що полтавська поліція час від часу розшукувала якогось революційного письменника Рудгана-Мирного, не здогадуючись, що начальник відділу казенної палати П. Рудченко і П. Мирний – одна особа. Автор видатних літературних творів тримав свій псевдонім у таємниці, про яку знали лише найближчі йому люди. Хоча в 1913 р. у київському тижневику «Спутник чиновника» (№ 30) було надруковано присвячену 50-літтю його службової діяльності статтю «Юбилей А. Я. Рудченко», у якій згадувався й цей літературний псевдонім. А через два роки полтавська поліція один за одним розсилала свої циркуляри, які зобов’язували повітових справників шукати якогось Рудчана (Мирного) чи Рудгана (Мирного). Ось про що йшлося в повідомленні помічника начальника полтавського жандармського управління в Кременчуцькому, Кобеляцькому і Хорольському повітах від 20 листопада 1915 р.: «За одержаними відомостями згаданий у відношенні моєму від 13 листопада ц. р. за № 2234 видатний діяч українського руху Рудчан, якого за прізвищем агентура називає Рудченко, літературний псевдонім „Панас Мирный“ чи „Мырный“, знаходиться в цей час десь у Полтавській губернії і живе на нелегальному становищі. Повідомляючи викладене, прошу розпорядження Вашого про розшук у ввіреному Вам районі вище названої особи і про наслідки прошу мене повідомить»[1].

Але, незважаючи на те, що П. Рудченко ніколи й нікому не дозволяв розкривати свій письменницький псевдонім, друкувати свій портрет чи якісь біографічні відомості, одного разу він таки припустився помилки. У квітні 1892 р. у Полтавському театрі ішла вистава за п’єсою Панаса Мирного «Лимерівна», головну роль у якій грала уславлена Марія Заньковецька. Після закінчення вистави захоплені глядачі своїми оплесками й підбадьорливими вигуками почали вимагати появи на сцені автора твору. Розчулений геніальною грою М. Заньковецької П. Рудченко вийшов на сцену, й акторка нагородила його вінком із квітів. Полтавська публіка була шокована, зуздрівши відомого в місті чиновника, який на той час уже мав звання колезького радника.

Дебютував письменник Панас Мирний одразу і як поет, і як прозаїк: у 1872 р. у львівському журналі «Правда» (№ 5) було надруковано його вірш «Україні» й оповідання «Лихий попутав». Але на той час у доробку Панаса Мирного було вже кілька неопублікованих зразків малої прози, драматичних проб і перекладів (зокрема і «Слова о полку Ігоревім»). У листопаді 1872 р. він завершив повість «Чіпка», яку згодом «розбудував», з допомогою брата – відомого на той час літературознавця й літературного критика Івана Білика (Рудченка) – створивши на її основі роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Спільна робота братів Рудченків над романом тривала кілька років, і лише в 1880 р. його було видано в Женеві під двома псевдонімами – Панаса Мирного та Івана Білика.

Службова діяльність П. Рудченка не дуже сприяла літературній творчості Панаса Мирного. Щодня письменнику доводилося займатися найрізноманітнішими паперовими справами, – пенсійними, спадковими, земельними, адміністративно-господарськими, поштовими, а часом навіть проблемами постачання провізії для війська, – і все це вимагало відповідних знань і досвіду в складанні документів. Маючи феноменальну пам’ять, П. Рудченко виявляв блискучу службову ерудицію. Часто йому доводилося просиджувати над різноманітними документами вечорами, а іноді – й ночами. Отож, писання літературних творів розтягувалося на роки й десятиліття, а деякі з них Панас Мирний так і не встиг закінчити. Та й із виданням письменник ніколи не поспішав, тому хронологія його творчості справді вражає: «відстань» від початку роботи над твором до його завершення й публікування зазвичай вимірювалася роками. Приміром, первинну редакцію першої частини роману «Повія» було завершено наприкінці 1876 р., але процес вироблення остаточного варіанта тривав ще кілька років, а друком твір вийшов лише в березневому номері журналу «Рада» в 1883 р. (Докладніше про історію написання й видання роману «Повія» див. у Примітках.)

Якщо своє перше опубліковане оповідання «Лихий попутав» (1872 р.) Панас Мирний присвятив виключно трагічній долі дівчини-покритки, то роман «Повія» став направду «художнім синтезом доби» (О. Гончар). У цьому творі письменник виявив себе як глибокий психолог-аналітик і знавець усіх сфер тогочасної дійсності – від побуту й проблем пореформеного села до хижості міщанського середовища, у якому саме тривав процес капіталізації: новоявлені власники капіталу, зневаживши будь-які норми моралі, гребли під себе добро, насамперед чуже, громадське. У романі, як і в багатьох прозових творах Панаса Мирного, навіть мальовничі пейзажні зарисовки суголосні до настроїв героїв, поглиблюють та увиразнюють їхній душевний стан. Можна тільки милуватися, як майстерно письменник вплітає в канву своєї оповіді сни персонажів, за їх допомоги тонко розкриваючи психічний стан й емоційну сферу людини.

Твори Панаса Мирного викликали захоплення в багатьох його сучасників – акторів, митців, громадських діячів. Так, М. Коцюбинський у листі до письменника від 10 (22) липня 1898 р. відзначав: «Ваші твори мали великий вплив на мене: опріч величезного літературного хисту, який зразу зачарував мене, я бачив в них широкий та вільний розмах думки – власне те, чого не стає мало не всім нашим белетристам.

Я бачив і перечитував Ваші романи, упивався їми, і живий жаль обгортає мене, коли подумаю, що „Повія“ не має кінця.

Який би я був щасливий, коли б почув од вас, що третя частина „Повії“ таки побачить світ, а за нею появиться ще хоч два, хоч один роман, підписаний Панасом Мирним!»[2]

У другій половині ХХ ст. роман «Повія» став популярним не тільки в Україні, а й за кордоном. Його було видано в перекладах болгарською, латвійською, литовською, молдавською, російською, словацькою, чеською й іншими мовами. У 1961 р. видатний український кінорежисер І. Кавалерідзе екранізував цей твір на Київській кіностудії імені О. Довженка; головну роль зіграла славетна акторка радянського кінематографу – Людмила Гурченко.

Найповніше зібрання творів Панаса Мирного (у семи томах) опублікувало київське видавництво «Наукова думка» протягом 1968–1971 рр.

У 1951 р. у Москві в перекладі російською мовою вийшло чотиритомне «Собрание сочинений» Панаса Мирного за редакцією видатних літературознавців О. Білецького й О. Дейча. Оповідання, повісті й особливо роман «Повія» українського письменника були надзвичайно популярними по всьому СРСР. Кілька окремих видань роману «Повія» в перекладі російською мовою було здійснено в Москві, Новосибірську й навіть Грозному!

Незаслужено забутий сьогодні видатний український прозаїк М. Івченко, якого називали «Коцюбинський ХХ ст.», так писав про свого старшого сучасника: «І от тепер, як я пишу ці рядки, серед тих великих витворених масивів я бачу самого цього тихого й лагідного письменника Мирного, як я його бачив за три роки до смерти. Біла голова з високим чолом, біла, м’ягка борода і теплі добрі й веселі очі. Іде він трохи похилою й тремтливою ходою старого урядовця, ніби десь підтятий злою силою своєї доби, але сам спокійний і повний гідности.

Говорить він спокійним густим баском, але багато чого не хоче договорювати. Від нього віє спокоєм, злагодою, шляхетністю й простотою.

І коли в цю хвилю я згадую його, він стоїть передо мною, як тихий і лагідний мудрець, що побоявся, не зважився відчинити двері мудрости. Та в тім він уже рішуче підкладає великі підойми під ті двері, щоб хтось інший їх зірвав»[3].

Український письменник, художник та етнограф, а за фахом лікар Г. Коваленко, який товаришував і співпрацював із Панасом Мирним впродовж тридцяти п’яти років, а після похорону письменника за дорученням полтавської громади робив опис його архіву, у 1920 р. видав невелику книжечку «Панас Мирний. Посмертна згадка», у якій наводив скупі, але цікаві факти про останні роки життя митця. Зокрема, дослідник відзначив таке: «Між силою жертв, що взяла війна, була тяжка втрата і в родині П. Мирного: старший син його загинув на війні (ідеться про старшого сина Віктора, який загинув 16 вересня 1915 р. – С. Г.), не знати за що. І ще один син загинув у тій усобиці, що потім почалася (третій, найменший син письменника Леонід загинув у квітні 1919 р. – С. Г.).

Се лихо зовсім підкосило старого. Він видимо догорав. Виряджаючи сина на той світ, він промовляв: „Скоро й я піду до тебе сину…“»[4].

12 вересня 1919 р. Панас Мирний виступав у Полтаві на святі з нагоди 150-річчя від дня народження І. Котляревського, після чого занедужав і 28 січня відійшов у кращий світ, позбувшись злигоднів і турбот. Як свідчить Г. Коваленко, тисячі людей (і полтавців, і приїжджих), незважаючи на лютий мороз, прийшли 30 січня провести в останню путь другу після І. Котляревського людину, яка своїм талантом уславила цей край. Ховали Панаса Мирного за давнім козацьким звичаєм: труну накрили червоною китайкою й із прапорами везли на санях, запряжених двома парами волів. У поховальній відправі брав участь український національний хор. Ще дуже молода на той час радянська влада не перешкоджала організації такого велично-урочистого похорону для колишнього цивільного царського генерала й навіть дозволила надрукувати у газеті Полтавського губернського воєнно-революційного комітету й Компартії (більшовиків) України «Власть Советам» зворушливий некролог.

Поховали Панаса Мирного, як він того й бажав, поруч із сином на старому військовому кладовищі. Але в 1936 р. тіло письменника було перенесено до іншої нібито любої йому місцини – Зеленого Гаю.

Ще в двадцятирічному віці молодий і сумлінний службовець Іван Рудченко визначив свою майбутню долю в літературі, про що свідчить його щоденниковий запис від 27 лютого 1870 р.: «Чого і зачим я турбуюсь? Хочеться мені слави запобігти в письменстві? Ні, не хочу тії слави, їй-богу, не хочу. Вся моя слава – Україна, якби я їй добра хоч на мачину зробив, то б мені і була слава, я більшої не хочу. Якби я міг показати безталанную долю життя людського, високую його душу, тепле серце, як вони є у мирі, – то б моя слава була і моя надія справдилася… Через це я і пишу, і пишу, пробую – а ось може і вдасться… Так що писання – моя думка, моя надія, моя віра… Все оддам задля його…»

Уся творча спадщина (поезія, проза, драматургія, переклади, фольклорні записи) і громадська діяльність Панаса Мирного мали єдину мету – і словом, і ділом служити на славу рідній Україні.

Сергій Гальченко