Читать книгу Повія - Панас Мирный - Страница 9

Грицько прибіг додому голодний і лютий. Та земля Притичина не одну вже ніч не давала йому спати, болячкою на серці сиділа, спичкою ув оці стриміла. «Хай вона не достанеться мені, а другому… тільки аби одібрати! Чого їй тоді жити у селі? З чого вона проживе? Опухне з голоду… Іди, голубочко, в найми… в найми іди на старість літ… і дочку свою, пишну панночку, веди за собою, хай, лишень, коло чужої роботи помаже-покаляє свої білі рученьки, а то вибілилися… Тільки хлопців і глядить, тільки їх і знає з ума зводити… Зійдеш сама скоріше!.. Аби вас випхнути з села, а то ви мені і за вухом не свербите. А випхнути треба, бо зовсім пропаде Федір. Думав, як полаю – оханеться… Кий біс! Як дурень той ходе. Цілу ніч колядками, кажуть, водився… Коли б не дурень, наводив би їй такого, щоб мати знала, як пускати дочку на всю ніч… Так дурень же, дурень! Нічого не поробиш… випхнути треба… і випхну! Уже хоч по сю, а випхну!» – думав трохи не всю ту ніч перед збором Грицько. Пригадував, кого він прохав, кого б ще треба попрохати, що казати перед громадою, які доводи давати? Він і не гадав, щоб громада не згодилася. Чи статечне таке діло, щоб громада сама на себе і податки взяла, і землю віддала? Цього ніколи не буде, цього не може бути.

І от тепер… на тобі, та цить! Він винуватив усіх багатирів, що за його як слід не стояли, і громаду, що з глузду зсунулася та таке викинула. А гірше всього Пріська ся… ненависна Пріська з своєю дочкою зостається у селі!.. І от тепер почнуть вони як у дзвони дзвонити: а що, здобувся? а що, взяв? покурив?..

– Їсти! – гукнув він, не скидаючи шапки і водячи грізно очима по хаті.

Він шукав за що-небудь причепитися, вилаятись, зірвати на кому-небудь своє накипіле зло. У хаті не знайшлося нічого такого, щоб не по його стояло або лежало. З серця він скинув шапку, швиргонув на піл, а сам посунувся за стіл. Хівря, запримітивши, що Грицько палéний, мерщій висунула борщ з печі і постановила коло його. Він зопалу сьорбнув і – опікся.

– Вогню підставила! – крикнув він, кинувши ложку.

– А що б було, коли б холодного піднесла? – тихо огризнулася Хівря.

– І без того мене печуть усі… а тут ще і ти з своїм борщем!

– Дивись – я винна! – усміхнувшись, сказала Хівря.

Грицько мовчав, сопів та ждав, поки хоч трохи борщ прохолоне.

– У нас десь горілка була? – нешвидко спитався він. Хівря знайшла пляшку і постановила перед ним. Грицько випив чарку і знов прийнявсь до борщу. Хівря дивилася, як він глитав ложку за ложкою.

– Та що там тебе так розсердило? – поспитала вона, дивлячись, що Грицько і трохи не одходив. То, бувало, і сердитий прийде: тільки поїв – уже й пом’якшав, а тепер – і трохи ні.

– Ще є що їсти? – понуро спитався він.

Хівря поставила печене порося. Грицько прийнявся за порося мовчки, сопучи. Хівря більше не допитувалася; Грицько мовчав. Поївши, він устав з-за столу, перехрестився і ліг на полу, одвернувшись лицем до стіни. Хівря мила миски, і тільки їх глухий бренькіт порушав німу мовчазність у хаті.

З Грицькової голови ніяк не виходила сьогоднішня рада, його зневага громадою. Йому було важко, серце билося все дужче та дужче, наче гадина крутилася коло його, не давала покою. Своїх намірів він не сповіряв дома нікому; він мав надію, скінчивши діло, гірко посміятися… а от тепер… з його насміялися! Коли він мучиться – Пріська, певно, радіє… А ще як дома дознаються, Федір почує… Він, його син… його кров… Буде радіти разом з Пріською?.. Ні, постій!

Він схопився і окинув бистрим поглядом усю хату.

– Де Федір? – спитався він.

– Не знаю. Ми довго дожидали тебе обідати, та, не дождавшись, пообідали самі. Федір зараз пішов після обіду.

– Чи не до своєї бісової тещі! – скрикнув Грицько. – Ніколи його дома немає. Так і шляється, бісова заволока!

– Так він недавно й пішов, – одказала Хівря.

– Недавно… А чого швендяти? Куди шлятися? Вечір надворі. Певне, скотина не напована.

– То, може, він і погнав її напувати.

Грицько знову ліг; Хівря вийшла з хати і швидко вернулася.

– Федір скотину напував. Зараз увійде, – сказала вона.

Пройшло небагато часу, і Федір уступив в хату.

– Ви мене кликали, тату?

Грицько устав і аж на лиці зблід.

– Піди мені зараз… – тремтячи, почав він. – Піди до своєї тещі… знаєш? Скажи від мене… скажи: «Я їй цього не забуду!» Хай вона це запише собі на лобі!.. Чув?

Федір, женучи худобу од водопою, чув від хлопців, як його батька громада зневажила, зоставивши землю за Пріською.

– Це нащот землі? – тихо спитався він.

Грицька наче що ушпигнуло: в тихому питанні сина він почув і докір собі, і гіркий регіт. Він увесь затіпався.

– А твоє яке діло? – гукнув він, аж Хівря затремтіла. – Твоє яке діло, питаю? Тобі сказано іди – іди і скажи… Став ще допитуватись! Тобі радісна, сучий сину, батькова невдача? Радісна, га?

Федір переступав з ноги на ногу.

– Накладаєте удвох з своєю любезною на батькову голову?.. – і знову почав Грицько гукати на всю хату, перетираючи та переминаючи на зубах не тільки Пріську з Христею, а й увесь рід їх, усіх заступників. Він лаявся, хвалився, що всіх їх знищить, всім їм оддячить.

– Роздратували мене – хай же знають, який Грицько сердитий! А ти йди до неї і скажи: «Я їй цього не забуду!» Тільки й скажи… І зараз додому вертайся. Чув?

Грицько одвернувся і знову ліг.

Федір стояв, похнюпившись, у порога, м’яв шапку в руках. Його серце розривалося, його сльози давили. Як йому йти, як його сказати? Ще хоч би там Христі не було. А то… чи давно вони удвох під його кожухом простували? Христя тоді, правда, образила його… тепер подума, що він їй віддячує. Він? Христі!.. – У Федора ув очах помутилося, зітхання у грудях сперло.

– Чув? – гукнув, озирнувшись, Грицько. – Кому я кажу?

Федір затрусився від того гуку і, наче п’яний, пішов з хати.

Він вийшов на вулицю й став… «Чи йти, чи ні?» – подумав. Його серце молотком стукало в груди, голова наче у вогні горіла, і вечірній мороз не прохолоджав її, тільки дужче спиралося зітхання у грудях.

– Чи йти? – уже вголос промовив він і, махнувши рукою, почвалав вподовж вулиці… Пройшов одну вулицю, повертає у другу. Он і церква чорніє… Підійшовши до цвинтаря, він знову став… Краще повіситись йому на дзвіниці, ніж іти туди! Хіба вернутися?.. «Господи! прийми мене, чим отаку муку терпіти, отаку наругу приймати!» – сказав і, вхопившись за лице руками, притулився до баркану… Сльози бігли на руки, пробігали крізь пальці, хололи-замерзали. Він не чув: нові розтоплювали замерзлі і – лились-лились… Здавалося, їм кінця не буде!

– Хто там? – обізвав його сторож, ударивши в брязкало.

Федір, наче злодій, кинувся, одбіг від цвинтаря і, сам не знаючи куди, почимчикував майданом.

Він спинився, побачивши перед собою Притичину хату. Не світилося. Йому полегшало. «Може, немає дома», – подумав він і мерщій ускочив у двір… Він не пам’ятав, що там казав, не пам’ятав, як знову опинився серед улиці. Знову його церква зостановила; знову він коло неї прочумався. Почав пригадувати, де був, що робив? Він ще пам’ятає, як доходив до хати, як увійшов… пам’ятає світло… лице Прісьчине виставилось з-за печі – страшне, змучене… Лице Христі світило, наче зорями, очима… далі… земля під ним наче посунулася, світ заходив ходором… він щось казав… що він казав?.. Огонь палив йому голову, серце наче ціпом молотило… Він чув чийсь регіт. І от тепер він баче церкву знову… Чи не снилося йому те все? Чи він справді був у Притики, бачив Пріську, бачив Христю, казав, що йому батько наказував?.. Так, так… він чує, що казав. Він чув свій голос: «Я їй сього не забуду!»

Наче ножем хто шпигонув зразу у серце Федора, коли він пригадав те.

– Що я наробив, каторжний? Що я надіяв, осоружний? – скрикнув він, ухопившись за голову руками. Сльози знову потекли з його очей; знову він, прихилившись до баркану, почав гірко і кревно ридати. Тепер усе пропало, все! Тепер йому – краще в ополонку, ніж показатися на очі Христі… Чи не дурний він? Ну, постояв би де годину-другу, вернувся і сказав батькові: ходив, немає нікого дома. Так ніт же!.. «Пішов… понесла мене лиха година, попхала якась нечиста сила!.. І тепер все, що було мені найдорожче, сам своїми руками задавив… О, проклятий я, проклятий!» Він давив себе за голову і плакав-плакав.

Коли Федір під церквою мучився, Грицько, лежачи на полу, думав: «Гаразд, що я таке пригадав. Це одучить бісового дурня бігати за тією хльоркою: коли піде вдруге – самі проженуть. Гаразд-гаразд… спасибі мені!» І Грицько таємно усміхався.

Федір пізно вернувся додому, розкуйданий, без шапки.

– Був? – спитав його батько.

Федір поніс таке, що Хівря, прослухавши, аж перехрестилася. Грицько скочив на ноги і грізно зирнув на сина.

– Був, питаю? – гукнув він.

Федір стояв проти його й цокотів зубами.

– Ти збожеволів? – спитався батько.

– Та не руш його! – обізвалася Хівря. – Хіба не бач, він не схожий на себе.

Грицько прикро подивився… Блідий, з мутними очима, стояв проти його Федір і трусився.

– А шапка твоя де?

– Там… там… – махнувши рукою, глухо промовив Федір і мерщій побрався до печі. Хівря кинулась до його.

– Федоре, сину! Що з тобою? Оханися!

– Він п’яний! – угадував, лютуючи, батько.

– Геть, не руш його! – сказав він Хіврі. – Іди сюди! Дхни на мене.

– Та не в’язни! Чого ти пристав до його? Дивись – хлопець не при собі, а він таки своєї! – гримнула вже на Грицька Хівря.

– Чого ж він не при собі? Хіба обкурили або обпоїли чим вражі дочки? – не то понуро, не то боязко сказав Грицько. Він сів і дивився, як Хівря помагала синові роздягатися, як, пославши на печі, попровадила його туди спати. Федір, уклавшись, стогнав, перекидався, часом говорив щось, заводив якусь пісню, від котрої мороз ходив поза спиною у самого Грицька. Хівря жахалася, хрестилась.

– Що це з ним поробилося, Господи? – таємно допитувалась вона, коли він затихав.

– Що? Кров, видно, напала. Треба завтра щепія покликати, хай кине кров… Хму… Де ж він шапку дів? – турбувався Грицько. – А шапка ще нова: тільки друга зима іде, як справив.

Цілу ніч не давав Федір покою своїми вигуками, викриками, жаханням. Грицько, спершу думаючи, що син прикидається, нарешті дойняв віри… «Що ж се з ним і від чого? – думав Грицько. – Не звісно, чи ходив він до Пріськи. Коли ходив – то, може, справді напоїли чим бісові відьми; коли ні – то, певно, кров. Парубок здоровенький, згарячу смикнув де холодної води – ну, і прохолодився, кров напала. Треба до щепія».

Удосвіта він зразу й зібрався. Прийшов щепій, облапав, обдивився.

– Кров, кров, – сказав. Кинув кров, узяв за те сороківку грошей, випив з чвертку горілки й пішов додому.

Федір на який час затих, а з півдня знову почав таке вигукувати, що й на голову не злізе. Грицько задумався: чи кров лиш се справді? Чи не одурив, бува, його щепій, узявши дурно гроші?

Хівря напирала, що з очей, і послала за знахуркою. Прийшла і знахурка.

– Або ж з ляку, або з пристріту, або ж давано йому чого, – сказала вона і почала готуватися виливати переполох.

Лили з воску. Довго знахурка вишіптувала і над Федором, і над воском, і над водою. Розтопили віск, линули. По тому коржі, що плавав поверх води у мисці, угадувала знахурка, від чого те лихо приключалося.

– Оце ж дивіться, моя матінко! Оце церква виходе… а це чоловік з дрючиною, то дівчина якась… а це ж – собака. Ні, вовк: бачите, які ушка гостренькі. Так, так… перелякався вовка, – рішила знахурка.

І Хівря повірила. Повірила ще тим, що другого дня церковний сторож доставив у волость чиюсь шапку, котра лежала коло брами. Шапка була Федорова.

– Так, так… Де ж уночі розносила його лиха година? Послав серед ночі хлопця. Пішов – і стрівся з вовком, – плакалась Хівря.

Грицько мовчав, ходив, як ніч, смутний, як скеля, німий. Йому хотілось дознатися, чи ходив Федір до Пріськи, що казав і як його приймали там?

Пріська на другий день раненько пішла похвалитися Карпові своєю пригодою.

– Ув’язався Грицько до мене та й ув’язався… – жалілася вона. – Учора сина прислав нагадувати, щоб я не забувала… І що я йому зробила таке? Чим перед ним переступила? Я ж не його землю одтягала, за свою клопоталася.

– Знаєте, що я вам пораю? – каже Карпо. – Плюньте ви на його похвалки і на все… Вам громада одсудила – громада і знає про те. А він чим вам страшний? Що має очі ненажерливі? Наплюйте на його та й годі!

І Карпо розпустив по селу чутку, як Грицько мав був налякати Пріську. Та чутка дійшла й до Грицька.

– Так, так!.. Вони піддали! Вони! – гукав Грицько. – Хай же тільки помре син або станеться що йому, я їх на суд покличу, у тюрму запру, на Сибір зашлю! Я їм покажу, як заманювати чужих хлопців та обпоювати їх зіллям. Відьми!

Люди, не розбираючи нічого, підхопили ту чутку і виплели, що буцім Пріська напоїла Федора кошачим мозком. Дехто і бачив, як вона кота патрошила удвох з дочкою. Пішла чутка-поговірка по всьому селу. Усі винуватять Пріську: то вона мститься на Федорові за дочку. Христя дуже голінна до хлопців, начепилася на Федора. Молодий парень не витерпів… і от тепер за те, що Федір одкидається, Пріська і мститься…

Один Карпо заступається за неї.

– На суд його, багатиря, брехуна! – рає Карпо. – Що він славить вас на все село? На суд його тягніть!

Пріська послухалася і пішла жалітися на Грицька. Хоч на суді і виявилося, що Грицько плів ті нісенітниці, тільки Грицька не обвинуватили. Чутка ходила, що він вечеряв з суддями у шинку.

– Ну, що тобі сталося від того, що, може, і сказав усерцях яке слово чоловік? – питався суддя.

– Усерцях чого не скаже! – піддакував другий.

– А слава? – доводила Пріська.

– І не про тебе, бабко, говорять. І про нас плещуть. Поговорять та й перестануть.

Так Пріська і вернулася ні з чим. А Грицько гукав по селу:

– А що, взяла? взяла? А що? Ще й судитися зо мною? Погань!

Люди не чули того, що було на суді. Вони знали одно – чим суд кінчився, і по тому судили. «Уже б сиділа та мовчала, коли винувата, – казали їх гострі язики, – а то ще і на суд! Дрюкована стала: хто там що не скаже – зараз на суд!»

Пріська плакала, Грицько сміявся. Тільки то був сміх чоловіка злого, ображеного. Сміючись, у його серце кипіло, що Пріська позивала його. Як вона сміла позивати?.. Він тільки тим і жив, що шукав випадку, як би Прісьці віддячити, як би запопасти її так, щоб вона вже не вирвалась з його лапок.

Час ішов. Пріська жила собі на другому краї села і не відала, що Грицько заміряв, що пригадував. Людський поговір потроху стихав: видно, і людям набридло одно про одно щодня товкти. Тим часом Федір видужував: у його була пропасниця.

Минули м’ясниці[14] і Масляна[15], настав піст[16]. На середохресній[17] у місті ярмарок. Селяни знову, як той плав, кинулись туди. Поїхав і Грицько; так, без діла поїхав, а пробув довше всіх. Він вернувся у вівторок на похвальній[18] – радий, веселий такий. Коли зостався він на самоті з Хіврею, то витяг з гамана якийсь папірець і, показуючи, радо промовив: «Оце їх доїде! оце! Зайняли мене, хай же знають!»

Хівря допитувалася, що то, та Грицько тільки махнув рукою і мерщій побрався до волості.