Читать книгу Повія - Панас Мирный - Страница 11

Красно грає весняне сонце на чистому небі; весело стрибає його довге проміння в прозорому повітрі; теплий з полудня вітер віє понад землею і допомагає сонцю у його роботі… Всюди почорнілий сніг береться водою. Біжить вона з крутих бурт у глибокі долини, риє задубілу кору землі і мчиться ярами до річки. Там уже її так повно, що й криги не видно. Ще такий один день і – вода здійме ту кригу угору, порве-поламає і понесе вподовж себе, б’ючи одну об одну… Загуде-заклекоче вода, ламаючи містки, зносячи хисткі перепони, несучи за собою людям шкоди та втрати. Сількісь! Вода буде – та й убуде; аби мерщій сніг з землі, аби швидше сонце та теплі дощі спарили її, зелена рослина покрила чорну груду… Тоді тільки хліборобське серце зрадіє, оживе у йому надія! Тоді тільки поведе розщот чоловік – як йому бути: чи голодному зиму сидіти, чи ще й на продаж достане?.. Гірка та важка ти, хліборобська доле! Ранніми туманами вкрита, дрібними дощами полита, потом та кривавицею примочена! А до того ще й тяжка вага гіркого життя тебе придавила: податками тебе примучено, важкою працею прикручено, землею-матінкою обділено!.. А все кожну весну серце радіє, бо оживає в йому дурисвітка-надія…

Не зраділо сієї весни тільки Прісьчине серце, виряджаючи Христю у місто, у найми. Навіщо тепер ся весна, коли їй ні з ким стрічати? Навіщо те тепло, оте ясне сонечко, коли воно вже не гріє заколілої душі, закляклого серця? Нащо ті зелені лани, густо зарослі підмети, коли їй по їх не ходити, добра з їх не збирати?! Було у неї одно добро, задля котрого вона й досі робила-працювала, рук не покладала… Тепер і те добро одняли від неї! Прийшли, силоміць взяли… і поведуть її, і оддадуть чужим людям на працю важку та невільну, на догану гірку та обридлу, на лайку-докори запеклі!.. За що? Через віщо? Що кому вона заподіяла?.. Перед ким провинилась, що на неї така напасть?!

Не раділо й Христине серце, коли вона ще до сходу сонця, попрощавшись з матір’ю, з селом, чимчикувала широким шляхом на місто… За нею – плач та горе материне; перед нею – невідома наймитська доля… Яка вона: чи добра, чи лиха?.. Де вже добра?.. Хіба від добра кида людина рідну сторону і йде між чужі люди на їх робити, їм служити?.. Хилиться голова Христина все нижче та нижче; падають сльози з очей все частіше та рясніше… Христя, не примічаючи їх, налягає на ноги: не йде, а підтюпцем трюха…

Не сама вона йшла. Соцького Кирила прислано з волості за нею, щоб доставив на місце – провів і оберіг її в дорозі. То вже Грицько Супруненко так старався для неї!

Кирило – немолодий чоловік; невисокого зросту, натоптуваний, з круглим обличчям, рудими вусами, настовбурченими бровами, з-під котрих приязно визирали добрі карі очі. Христя його знає давно. Як настановляли соцьких та вибрали Кирила, то він ніколи й не перемінявся. Другі аби рік вибути – зараз і одпрохуються; а він – ні. Вийшовши з дворових на волю, не маючи наділу, він сяк-так справився на хату, приписався до Мар’янівської громади, та як став соцьким – та й досі… З громади спадало на його долю скільки там жита, пшениці, ячменю, гречки… Хоч і невеличкі були ті податки, та він ніколи не скаржився, що мало; зате жінка його, Оришка, стара гариклива баба, не раз вибивала ними громаді очі… Усі знали Оришку як відьму і потроху побільшували плату, остерігаючись, щоб вона, бува, не заподіяла чого лихого. З того і жив Кирило – більше у волості та при волості, ніж дома. Туди він не часто забігав; хіба вже до скруту чого треба, то зайде. Не любив він гризні; а Оришка, навпаки, любила доїдати. Він тікав від неї у волость або до кого з громадян. Христя часто бачила його у батька. Коли тому лучиться яка напасть або пригода – він зараз шукає Кирила: перше всього йому похвалитись. Скаржиться, бувало, на злиденну долю, на лихих людей; а Кирило здержує: «Все то дурниця, окроме правди святої, – каже було Кирило. – Хоч нам і горе, доймають нас злидні та вороги, – та за нами правда… Не журися, бра! Помруть, як і ми, грішні, наші напасники… Помруть – та нічого з нагарбаного не візьмуть з собою! Всіх нас сира земля порівняє…»

Тиха Кирилова мова, щира та тепла порада, розсудливі доводи не раз спиняли гіркі батькові скорботи, не раз наносили спокій у його ображене серце.

Чого ж тепер Кирило мовчить? Чому не заговорює гірких сліз сиротливої дочки свого безталанного товариша?..

Він ледве встигає за нею, так вона чеше вперед, похнюпившись.

– Легше… легшенько, дочко, – обізвався він. – Не налягай так на ноги! День великий, та й шлях чималий, підіб’ємося… Аби надвечір до міста добрести. Пошкодуй моїх ніг старих та й своїх побережи – їм ще довго прийдеться топтатись!..

Христя трохи вкоротила ходи. Кирило, порівнявшись з нею, витяг люльку і почав набивати. Ішли мовчки. Сніг дедалі все більше тав, брався водою; ноги грузли, а в другому місці приходилось прямо брести. Сонце вище та вище підпливало, дужче та дужче угрівало, устилаючи могилки золотим світом, граючи по калюжках талої води… Робилося тепло, аж жарко. Піт виступив у Кирила на лобі, під очима. Закинувши шапку аж на потилицю і розпустивши сіряка по волі, він плівся за Христею, розхитуючи довгим ціпком на всі боки, обминаючи обніжками калюжі. Люлька його курилась, оставляючи позад себе сизий слід у чистому, прозорому повітрі… Христя прямо чимчикувала шляхом.

– Ну, сьогодні снігу убуде! – обізвався знову Кирило, бажаючи зав’язати розмову. – Іч, як драглі ті, став – так водою і взявся!.. Коли б дало хоч до міста добратися… Певно, там, на гнилім переході, води тепер по коліна. Чого доброго, й не перейдемо. І втопитись можна, – додав понуро, нарешті, Кирило, теряючи надію вирвати хоч слово від Христі.

– Та коли б! – гірко промовила та.

– Що коли б? – спитався Кирило. – Утопитись?

– Атож! – різнула Христя, утираючи сльозу.

– Хай Бог милує! Чого його топитись? Як іноді буває не гірко, а все краще жити… Тобі, молодій, і не варт такого казати. Хай уже мати журиться, що сама безпомічна зостається дома, а тобі чого? Молода, здорова… Хіба тобі робота страшна? Та яка у городі робота, – то в селі удесятеро важче. Що там за робота? На поле тобі не ходити, не жати, не в’язати… Хатня робота. Як там кажуть: помий, помаж та й спати ляж! Не журися, дівко. Аби здорова, а робота – що?! Я сам, тиняючись по світу, служив там і все добре знаю. Коли б не своя хата та не громаді послуга – пішов би й тепер служити… Їй-богу, не брешу! Там уже те добре, що багато люду. Хоч і чужі, оже не бий ти на те, що чужі. Між чужими іноді краще, ніж між своїми: ти їх не знаєш, вони тебе не знають – не стануть допікати… Не те що тут!

Христя не перше це чує про міську роботу, не від Кирила вона чула про неї. Кучерявенкова Марина, її подруга, третій рік як у місті служе. Приходила якось святками в село і хвалилася, що як у місті служити, то й кращого не треба: і роботи небагато, і робота неважка; і люди такі ввічливі, і плата добра… За два роки Марина надбала повну скриню усякого добра: і платків, і рушників, і юпок, і плахот, ще й кожушанку добру. У селі й за десять літ не придбаєш того… Чого ж мати плаче? Чого так побивається? Цілий тиждень пройшов після суду; цілий тиждень, день у день, ніч у ніч, не переставала мати плакати, вичитуючи та наказуючи їй про гірку невільну службу у чужих людей… Ніхто до тебе словом добрим не обізветься; чи зобиде хто – не заступиться; чи болить що – не спитає; а до роботи приганяє… Найнявся – продався!.. І таким безнадійним та страшним голосом все те мати розказувала, так гірко кожне слово приливала палючими слізьми!.. А Кирило он зовсім навпаки співає… і Марина не те казала… Де ж правда, де брехня?.. І мати служила молодого віку; і мати добре все те знає… Та й люди ж служили і тепер он служать… Хіба тоді, як мати служила, гірше було, важче жилося?.. Як у тумані Христя, як темної осінньої ночі серед великої пустині!.. А може – як у кого: у одного – добро, у другого – лихо. Ну, а в Загнибіди?

– Дядьку! – обізвалась вона. – Ви знаєте Загнибіду? Що воно за чоловік? Яка в його служба? Яка робота?

– Загнибіду? Ххе!.. – вийнявши з рота люльку і сплюнувши, мовив Кирило. – Загнибіду? Як же мені його не знати, коли він у нас у волості писарем був! Добре знаю. Ще й його батька зазнав трохи. Пузатий такий; головою служив… І лютий, крий Боже! За податі людей, бувало, голих на мороз виводив та ще й водою обливав. Ну, та й син цяця! Цей, правда, людей на морозі не обливав, зате драв з живого й мертвого… П’явка – не чоловік був, поки писарем був! Ну, а тепер – не знаю; може, й перемінився. Наші ж таки селяни розказували, що він дуже радий, коли кого з своїх у городі стріне – і напоє, й нагодує… Звісно, не нас – голоту, а дукачів… – розказував Кирило, рвучи річ, придавлюючи то на тому слові, то на другому.

– Ну, а служба в його, – почав знову Кирило, – яка ж у його служба? Він, кинувши писарство, крамує там чи прасолує… кат його знає!.. От і дивись ти, яка повинна бути у його служба. Хатня служба… Жінка, кажуть, у його невсипуща хазяйка і добра людина; а проте – я її не коштував… Дітей немає й не було… Кому тільки все те добро достанеться?.. А добра – чимало… Хіба що він прогуляє; кажуть – черкає добре… Та не вір, дівко, тому: казаному кінця немає… Чого люди не накажуть? Вір тому, що сама побачиш… От як послужиш, то й побачиш, який то Загнибіда… Лихий, кажу, був, поки писарем був, – без карбованця за пашпортом і не йди… «Ви, – каже, – на заробітки йдете, гроші лупить: а тут – з голоду здихай… Ложи карбованця!» Ну, й ложи; та ще й у шинок поведи, добре напій… Такий-то був; а тепер – не знаю…

Христя глибоко-важко зітхнула.

– А ти не здихай! Чого тобі? Не гаразд буде – не тільки світу, що в вікні, – за вікном більше… Аби ти була добра, то там доброю слугою дорожаться… Це тобі не село… А це тобі й гнилий перехід! – скрикнув Кирило, спускаючись з гори в балку, посеред котрої пробігав невеличкий протічок.

– Ххе!.. Ще не біда. Води небагато – і перестрибнути можна! – гукнув Кирило, розбігаючись, щоб перескочити ту течію. Тільки що плигнув на горбик – так зразу й загруз по пояс.

– Отака ловись! – скрикнув він, викарабкуючись. – Біс його батькові, повні чоботи набрав.

Христя стояла по сей бік течії та аж затіпалась, як Кирило провалився. Їй здалося, що він потопає. Коли ж Кирило викарабкався увесь мокрий, її сміх розібрав.

– Хотіли, дядьку, по-молодецькій? – спитала Христя з усмішкою.

– А вийшло – лиха б його година взяла! – мовив Кирило, простуючи на місток, щоб перебутись. Вода в його чоботях чвяхкотіла.

Христя собі зійшла на місток і, схилившись на перила, піджидала, поки Кирило перебується.

– От тобі перейшов і не замочився! – сердився Кирило. – І піддурило ж, біси його батькові! Думка – бугорок; де там вода візьметься?.. А воно навернуло зверху снігом, а там вода – дна не достанеш…

– Ви б, дядьку, підождали трохи, просушилися, – раяла Христя, – а то як його в мокре ноги обгортати?

– Як? Отак! – скрикнув Кирило, угортаючи ногу.

– Коли б ще чого не підкинулось…

– А підкинеться – що ж ти зробиш? Раз родився – раз і помирай!

Христя замовкла, щоб, чого доброго, Кирило ще не вилаявсь. Замовк і Кирило і, перезувшись, устав, подивився на ноги, натяг сіряк у рукава і, взявши ціпок, знову потяг шляхом.

Ішли мовчки. Христя боялась перша зачинати розмову. Кирило собі мовчав. Ідучи, він, знай, поглядав на чоботи, мов довідувався, чи цілі ще; хекав, спльовував…

– Отут стій! – сказав він, доходячи до Йосипенкових хуторів. – Спочинемо, підкріпимося. Половину шляху увійшли – буде!

Кирило повернув до двору. Христя стала, не знаючи, чи йти їй за Кирилом, чи на шляху підождати.

– А ти чого зостаєшся? Іди й ти. Люди добрі – не виженуть з хати.

Дві здорові собаки кинулись на їх з-під комори. Висока та струнка молодиця вибігла їх провести.

– Вон, прокляті! – скрикнула вона, кидаючи на собак грудкою снігу. Біле-біле, наче з крейди вистругане, лице молодиці злегка зашарілось; очі, як оксамит, на хвилину спалахнули.

– Здорова, Мар’є! Чи ще ти ще? – спитався Кирило.

Молодиця не то усміхнулася, не то очима заграла.

– Та ще! – відказала вона, зітхнувши.

– А Сидір дома? – розпитувався Кирило.

– Немає. У город поїхав. Одна мати… розпочала лайку та ніяк не вгамується… Ідіть же в хату!

У хаті вони застали стару кремезну бабу. Широке лице її порізане глибокими зморшками; губи товсті, одвислі; ніс гуластий, з чорною бородавкою на кінці; очі злі, аж зелені, наче іскри, жевріли з-під її насуплених брів… Христі здалася вона відьмою.

– Здорова, Явдохо! – привітався Кирило.

Явдоха сидячи на лаві, тільки бликнула на Кирила очима.

– Як живеться? Як можеться?

– Ат, живеться! – гарикнула стара, мов у розбитого дзвона вдарила, аж Христя струснулась. – Уже ж не як у нас живеться!.. Поїхав оце Сидір з дому, то ми й ручки склали, – гомоніла вона, блимаючи зеленими очима на Мар’ю.

Лице Мар’ї ще дужче зблідло, а очі більше розгорілися. Мар’я прикро подивилася на Явдоху, скрутнула головою і мовчки вийшла з хати.

– Отак завжди! – гарикнула стара. – Хоч би тобі словом обізвалася: мов зроду німа або їй – прости Господи! – річ одібрало… А зайдуть чужі люди у хату – вона з ними хи-хи та реготи справляє; цілий би день жартувала! А до матері – слова не знайде! Ну, вже взяв Сидір собі жінку! Уже вибрав пару! Казала: не бери отих городянок, то – проклятущий народ!.. Там, у городі, розкіш їм, воля, страху немає… От воно і звикне без діла сидіти, по сім неділь на тиждень справляти! А прийде на господарство – аби було підставлено їсти та пити; а само, біси його батькові, не потурбується… Де вже з наймички та добра ждати? Привикне чуже нехтувати, та так і біля свого… Казала Сидорові: не бери, сину! Возьми краще Гаманенкову Пріську, вона тобі буде жінка, а мені невістка… Пришелепуватий же, прости Господи!.. Як не з нею в парі, то й ні з ким мені вже не бути… Обійшла, видно, дурня; обпоїла чортовим зіллям городська наймитюга!.. Не послухався… А тепер – і бийся з нею, і воловодься!.. Він же ніколи не сидить дома: то сюди, то туди вештається – не баче, що матері достається!.. От побила мене лиха та нещаслива година! Сподівалася на старість спочити – от і спочила! – закінчила стара, важко сопучи.

На який час у хаті стало тихо. Кирило сидів коло столу й обдивлявся хату; Христя стояла у порога.

«Он що воно про нашого брата співають… – думала вона. – І наймитюга, і нетіпанка, і сяка, і така… Господи!» – Серце її наче хто у жмені давив; сльози поривалися з очей.

– А тут, коли б ти знала, Явдохо, яка нам пригода трапилась, – перервав Кирило нудне мовчання. І почав розказувати, як обвалився на гнилому переході.

Мар’я увійшла у хату з оберемком дров в руках. Видно, вони були їй не по силі, бо вона аж зігнулася, – бліде лице почервоніло.

– Та й важкі які! – простогнала Мар’я і кинула оберемок з рук. Дрова з грюком упали додолу. Стара кинулась-скочила.

– Ще ти голови моєї не наклопотала! – скрикнула вона. – Набрала дров, що й чортова голова твоя не знесе, та й вергаєш ними… Піч к бісовій матері розвалиш!

– Де та піч, а де дрова… – стиха одказала Мар’я. Стара аж потемніла.

– А долівці що ото зробила? Давно мазала? Десять раз на тиждень мажешся…

– Та буде вже вам. Хай ще на завтра трохи, – не то усміхаючись, не то з докором промовила Мар’я. Стара скрутнула головою і сплюнула.

– Чого ти, дівко, стоїш? Чому не сядеш? – повернулася Мар’я до Христі. – Сідай, спочинь. Куди се вас Бог несе?

– У місто, – одказав Кирило, поки Христя боязко присідала на лаві.

– Чого? На базар?

– На базар же. Продавати он її… – жартував Кирило, мотнувши головою на Христю.

Мар’я прикро подивилася на неї.

– Її? – спитала, граючи очима.

– Атож! – одказав Кирило.

– Ви ж глядіть, дядьку, не продешевіться. За таку молоду та хорошу дівчину правте добру ціну! – жартувала Мар’я.

Стара засовалася на місці, мов її що вкусило, і, уставши, напрямилася з хати.

– Куди се ти, Явдохо? – спитався Кирило.

Явдоха мовчала, не озиралася; тільки засопла, проходячи побіля Мар’ї.

– Чого се вона така сердита? – спитався Кирило, як Явдоха скрилася в сінях.

Мар’я мотнула головою.

– Вона завжди така! Хіба в нас буває коли, як у людей? Наче у тому пеклі – так і кипить!

– Куди ж се вона?

– Піде другу невістку золити. Мене оце точила, а то ще по другу пішла.

Річ знову перервалася. Мар’я підкинула у піч дрова.

– От що, Мар’є, – помовчавши, обізвався Кирило, – чи немає у вас чарки горілки? Не тобі кажучи, ідучи сюди, провалився… замочився; а тепер немов починає терти.

– Я зараз.

І Мар’я, підкинувши дров у піч, вибігла з хати і не забарилася вернутися з пляшкою.

– Оце гаразд! Оце добре!.. Ач, як по животу пішла! – хвалився Кирило, випивши одну.

– Та все ж таки – чого ви у місто йдете? – допитувалася Мар’я.

Кирило почав розказувати. Христю так той переказ уразив, що вона не видержала – заплакала.

– Чого ти, дівко, плачеш? Не плач, не журися. У городі добре жити. Я сама там служила і клену свою дурну голову, що поквапилася на заміжжя… Що тут? Одна неволя… А гризні скільки?! Ви от на хвилину зайшли, та й то її не минули. А мені ж то те день у день, ніч у ніч слухати!.. Бий його сила божа! Покріплю ще, потерплю трохи, – не вгамується – покину! – махнувши рукою, сказала Мар’я.

– От і надума таке дурне! – обізвався Кирило. – А Сидір же як? А хазяйство?

– Хай їм… з їх хазяйством! А Сидір і другу, як схоче, знайде!

– Отаке! – понуро одказав Кирило. – Нащо ж він тебе брав, коли другу шукати?

– Нема моєї мочі далі терпіти! – гірко промовила Мар’я. – Нема мочі та й годі! Уже ж я на своєму віку не мало вистраждала; знаю, що воно – не сахар…

– Та то воно забулося.

– Ні, не забулося, – глибоко зітхнувши, одказала Мар’я. – Таке не забувається.

Помовчавши трохи, вона знову почала.

– У городі? Та в городі тільки й жити! Там вільно, там людно… Ніхто тебе не примічає, ніхто не пиляє, не точить та золить, як тута… І сонце встане, і сонце ляже, а тобі все одно – як: га-ри та й га-ри!.. Та я, як упосліднє на місці була – як сир у маслі купалася. Робота моя неважка – витоплю піч, зварю їсти, віддам – і вільна на увесь день і на всю ніч… Ніхто тебе не спитає: де була, куди ходила?.. А тут?.. Та пропадай воно пропадом! – аж скрикнула Мар’я, і чорні очі їй заблищали сльозами.

– Така вже ти, Мар’є, городянка вдалася, – зітхнувши сказав Кирило.

– Отакою і пропаду! – одрізала Мар’я. І всі надовго замовкли.

– А що, дівко: сидять-сидять та й ідуть? – обізвався нескоро Кирило, піднімаючись з-за столу. Христя собі встала.

– Прощавай, Мар’є! Та викинь ти думки з голови, – сказав Кирило.

– Прощайте! Щасти вам Боже!.. Може, стрінемося коли в городі, то признавайтесь, – повернулася вона до Христі, одказуючи на послідню Кирилову річ.

Христя Мар’ї, а Мар’я Христі одна другій відразу подобалися; кожна у другій почула щось собі близьке, рідне.

– Що воно за люди? – поспитала Христя у Кирила, одійшовши з гони від хутора.

– Де – люди? – глянувши уперед, спитався Кирило.

– Там… де ми були… У хуторі.

– Люди?.. Йосипенки… Вони якісь мені далекі родичі доводяться… Нічого – добрі люди. Коли б не стара ґарґара, а то всіх, як іржа залізо те, точить… Найбільше достається цій Мар’ї. Вона й Мар’я ця, Бог його знає, якась чудна!

Христя не допитувалась, чого Мар’я чудна; Кирило не розказував далі. Обоє, похнюпившись, мовчки тягли – нога за ногою. Що думав Кирило – Господь його знає, а Христя… Христя думала про чудну Мар’ю, про свою матір, про село… Ті думки, мов голуби, облягали їй голову; сум щипав потроху за серце.

Сонце спускалося все нижче та нижче. Шлях дедалі все чорнів, брався водою. По йому частіше та частіше попадалися проїжджі-прохожі; Кирило й Христя мовчки їх минали. Аж ось на горі засинів лісок; дим і курище здіймалося з-за лісу; якісь глухі клекоти доносились до їх. Туга у Христиному серці росла все більше та більше.

Дійшовши до ліска, вони повернули у праву руч. Шлях широкий, покритий талим снігом, гадюкою поп’явся на гору. Мовчки, похнюпившись, вони піднімалися все вище та вище.

– Оце тобі й город! – сказав Кирило, коли вони зібралися на гору.

Перед ними у долині розіслалося місто. Широкі улиці, наче річки, поперерізували його і вздовж, і вшир, і впоперек. По улицях сторожами виставились високі кам’яні будинки, червоніючи цеглою, виблискуючи вибіленими боками. Серед невеличких майданів тягнуться угору гострими шпилями церкви: кругом їх лавою обступили крамниці… Наче комашня, снують-метушаться люди. Всюди гам та гук, неясний гомін та клекіт…

Западаюче сонце обсипає все те своїм червоним світом, неначе кров’ю поливає…

Христі зробилося страшно… Місто здалося їй хижим звіром, що, притаївшись у ямі, роззявив свого кривавого рота з білими гострими зубами, наміряючись кинутись на неї.

– Ану, дівко, годі стояти – рушаймо! – мов у дзвона вдарив, вимовив Кирило.

Христя, наче підстрелена, струснулась… Сльози, як горох, покотились з її очей додолу.