Читать книгу Повія - Панас Мирный - Страница 13

«Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес!» – одно носилося, одно ходило по хатах у Загнибіди на другий день великодніх свят.

На сей день у Загнибіди завжди бенкет… Цілий рік турботи та клопоти, купування та перепродування, сварка та згоди… Три дні великодніх свят та три дні різдвяних – тільки й свята. Та й то через те, що ніхто у сі три дні не торгує. Замість спочинку справляються бенкети то в того, то в другого… Ціла зграя назбирається людей з близьких і далеких країв; сунуть усі до одного в господу; наб’ється – пальця просунути нікуди; говір-гомін – наче вода в лотоках шумує й клекоче; спірка і регіт; випивання та підкушування… Так воно здавна заведено, так і досі ведеться.

Другий день великодніх свят – Загнибідин день. Про те знали і свої близькі, і сторонні, і самі хазяїни. Збиралися завгодя. Завгодя скуповувались, пекли-варили… Цілий тиждень Христя за приводом хазяйки, наче в каторжній роботі, коло печі крутилася, уриваючи післяобідній зайвий час на підмазування, витрушування, підмивку-побілку. У суботу усі хати наче в сорочки білі нарядилися; по кутках з-за оберемків роблених квіток у блискучих шатах визирають образи; обличчя святих аж усміхаються; невеличкі лампадки крутяться перед ними на тоненьких ланцюжках; по вікнах узорчаті запони; сонце пробивається крізь їх невеличкі кружальця… По столах, накритих білими, як сніг, скатертинами, наїдків-напитків – ніжки гнуться… Всюди достаток, розкіш, багатство…

Христю дивували такі запаси… «Господи! – думала вона. – Одному даєш он скільки, а другому… Коли б моїй матері хоч десята частина того, що тут є, яка б вона була щаслива!.. А то?..»

Вона глянула кругом себе. Виходячи з села і сподіваючись на хазяйську одежу, вона свою новішу зоставила дома. І от тепер, у чому прийшла – у тому і свято справляє… Старенька дерга – покороткувата, заяложена керсетка на плечах розлізлася. Спечена рука не піджила. Щоб не роз’ятрювати, Христя пов’язала її лихенькою ганчіркою; ганчірка та коло кочерг та рогачів замазалася, сажею взялась… І ото вона, обірвана, обшарпана, серед такої багатої обставини! Їй самій у вічі б’є все те. А хазяїнам байдуже!

Хазяйка якось спитала:

– Ти не брала нової одежі з дому?

– Їй і у цій добре, – одказав хазяїн, усміхаючись… і більше нічого.

«Наймичка! Наймичка!» – думала Христя, і коло серця її як огнем пекло.

Діждали Великодня. Коли б се на селі було – знала б Христя, що їй робити, куди піти, де погуляти. А тут?.. Тиняється по двору; слухає гомону, що доноситься з улиці; вийде й за хвіртку; подивиться на людей… Розодіті та наряджені йдуть вони на гулянки та на колиски – її минають. А коли хто й заприміте, то хіба на те, щоб поглузувати.

– Де се така чорногузка взялася? – пита парубок у міщанському уборі другого, витріщивши на неї баньки.

– З села! не бач? – одказує його товариш.

Христя мерщій тікає у двір; а за нею слідом погукування та вигукування…

– А крижаста яка! Чи бач, як вивірчує… – І несамовитий регіт несеться улицею.

«Чужі, чужі!» – думає Христя, тікаючи в хату. А там – тихо, хазяїни полягали спати. Тихо та сумно, як у домовині. А в селі тепер? – дівчата гуляють, співають; підходять хлопці, домагаються христосатись… Спірка, жарти, регіт… Насилу діждала вечора.

– Лягай раніше, висипляйся, бо завтра чи і вночі доведеться спати, – каже їй хазяйка.

«О, добрі які!» – думається їй. І про неї таки згадали, і її не забули!

На другий день почалася збірка з самого ранку. Перші прийшли близькі сусіди – підганяти хазяїнів до церкви.

– Пора до божого дому! – гукали, заглядаючи в хату.

– Ще поспіємо. Заходьте! Заходьте! – запрохував Загнибіда.

Поки збирались-наряджались, починалась розмова. Розказували, як хто стрівав свято, як провів перший день, що чутно по городу. Жінки тим часом обдивлялися запаси, дивувались хлібові святому, що він у Олени Іванівни завжди і пухкий і високий; розпитувалися – у кого брали борошно, як учиняли, чим завдавали… Звісні празникові речі!

Аж ось і хазяїни зібралися. Загнибіда нарядився у новий сукняний убір, надів сорочку з манжетами, пов’язав шию шовковим платком, чоботи до вакси, на рипу – пан паном! Олена Іванівна одяглась у блакитне шерстяне плаття, покрила плечі тонким кашеміровим платком, вив’язала голову шовковою хусткою; у вухах сережки блищать, на руках – золоті персні…

– Готові?

– Готові.

І хазяїни, і гості разом пішли до церкви.

Недавно пішли, та швидко й вертаються: у такі дні незабарна служба… Перші хазяїни уступили у двір, а за ними – й чужі. Чоловіки, жінки, молоді й старі; як бочки товсті, як шила тонкі; низькі – трохи не при землі; високі, як дуби гінкі… А убори-наряди? Червоні плаття, зелені куцини, рябі спідниці, жовті шушони, блискучі ластикові балахони, чорні сукняні каптани – аж у вічі б’є! І все те суне у двір, у хату; вітається, зачинає розмову. По слову: десять душ – десять слів… а то стільки народу?.. Гомін піднявся у хатах, наче у жидівській школі, стовпом стоїть і невгаває, наче вода клекоче у лотоках…

А ще не всі; то той, дивись, надійде, то другий. У хатах уже й просунутися нікуди; кімната й світлиця повним повні: одні начіплялися на стульцях, на кроватях; другі товпляться, шукаючи місця. Всі позирають на столи, де рядком настановлені пляшки грають проти сонця своїми цвітними настойками; перед пляшками на здоровенному підносі чорніє печена гуска, стоїть піджарене порося, держачи у зубах шматок хріну; невеличке ягнятко, зігнувшись у каблучку, виставило своє гостреньке рильце з рідкими зубами; там лежить вутка, задравши ноги вгору; там біліє товсте молоде сало, жовтіє масло, червоніють крашанки; а над цим усім в кінці столу, наче сторожі, стоять високі паски з білими головами, присипані цвітним горошком… Все так і бере очі на себе; все дратує смак! Недарма всяке, глянувши на те, тільки спльовує.

– Кого ми ще ждемо? – спитався високий огрядний чоловік з веселими карими очима, червоним лицем, чорним вусом, підходячи до товстого крамаря, що сидів у кутку, потом обливаючись. – Чи так – походимо, подивимося на оці запаси та й додому порозходимося? – вимовив він далі, скрутнувши свого чорного вуса.

– Петро Лукич! Петро Лукич! – гукнув на Загнибіду крамар.

– А що?

– Пора, братику. Животи підвело, – мовив він, скривившись, мов і справді живіт у його заболів.

– Та… Рубець з Книшем обіцяли зайти, – сказав, чухаючи потилицю, Загнибіда.

– А по-моєму: де два – там третього не ждуть! – одказав високий чоловік з чорними вусами.

– І батюшки немає, – додав Загнибіда.

– Оті ще бородаті! – процідив крамар.

– І нащо тих бородатих ждати? – граючи очима, питає високий чоловік. – Хіба ми й самі бороди не причепимо? У Олени Іванівни, певно, завалялося де повісмо прядива… От і борода готова!

Кругом знявся регіт.

– Уже Колісник пустився на вигадки! – сказав хтось.

– На які там вигадки? – правувався Колісник. – Тут голосу не одтягнеш, а вони – вигадки!.. Я кажу: поки батюшки, та се, та те, то воно б по одній слід пропустити. Пантикулярно, як кажуть пани.

– Слід, слід! – хтось одказав, спльовуючи.

– Та щось Петро Лукич не теє… – дивлячись на хазяїна, мовив Колісник.

Загнибіда мотнув головою.

– Там, у малій хатині, – тихо сказав він, указуючи на двері.

Колісник, крамар і ще дехто знялися й один за одним посунули в хатину.

– Батюшка йде! – хтось крикнув у світлиці.

– Батюшка! батюшка! – заходило по хатах.

– Постійте! Зараз батюшка буде, – гукнув Загнибіда, протовплюючись уперед стріти батюшку.

Колісник з серця махнув рукою і сплюнув.

– Утріться ж, Костянтин Петрович, щоб, бува, бородатий не примітив! – хтось сказав йому.

– Утріться! Чарка біля рота була – і тут одняли! – мовив він сердито.

– Та так тільки й довелось подивитись?

– Атож!

Дехто зареготався.

– Коло рота було, та в рот не попало.

– Та хоч не завдавай жалю, – прохав Колісник, чухаючи потилицю.

Регіт ще дужчий знявся.

– Тссс!.. – загуло кругом.

Гучно і зично роздалося серед хати святе поспів’я. Славили воскресшого з гроба, славили його пречисту матір… Молодий, білолиций та чорноволосий батюшка з хрестом у руках виступив уперед, заводив голосним тенором. За ним диякон, товстий, огрядний, з рижою по пояс бородою, витріщивши булькаті очі, пер, наче з бочки, товстого баса. Стихарний дяк, у косі з сивого, аж жовтого, волосу, старий – аж труситься – деренчав, мов маленьке ягнятко; за ним високий таранкуватий паламар, насупившись, гув очеретяного баска… Хазяїн, хазяйка, звівши до образів очі, хрестилися; гості з усіх боків навколо обліпили причет; передні ще таки вимахували руками, зате задні так стовпились – пальця просунути нікуди.

Тільки що батюшка, проспівавши, підніс хазяїнам хреста цілувати, як у хату увійшли два панки. Один – середнього росту, натоптуваний, з круглим червоним лицем, так гладесенько виголеним, що воно у його аж вилискувалось, з невеличкими блискучими очицями, котрі, як мишенята, бігали в його то сюди, то туди. Другий – високий, сухий, з одстовбурченими бровами, похмурим поглядом, рудими баками, що, наче ковтуни, спускалися з його кістлявих щелепів.

Обидва на пальчиках покралися уперед, злегка тримаючи за плечі огрядних міщан, що стовпилися ззаду. Ті, озираючись і кланяючись, поступалися, давали дорогу. Пани попростували до столу.

– Хто се? – почулося у задніх рядах.

– Не знаєш хіба?

– Авжеж, не знаю.

– Ото сухий, високий – Рубець, секретар з думи; а то червонопикий – Книш, з поліції.

– Чи бач! Пішов наш Загнибіда вгору: з панами водиться!

– А-а! Антон Петрович! Федір Гаврилович! – скрикнув Загнибіда, запримітивши Рубця і Книша. – Христос воскрес!

Почали христосатись. Рубець, суворо похристосавшись з хазяїном, підійшов до батюшки, поцілував хреста і щось тихенько замовив. Батюшка заметушився, подав Рубцеві руку.

– Несказанно радий! несказанно! – глухо бубонів Рубець. – На місце отця Григорія? Царство Небесне покійному! Приятелі з ним були.

Батюшка стояв і, не знаючи, що казати, тер руки. Рубець щось бубонів. Колісник підбіг до Рубця і, граючи очима, низенько уклонився. Рубець простяг йому два пальці. Колісник злегка потримав їх, поступився назад і наступив дияконові на ногу. Той з усього розгону загнав Колісникові кулака у бік. Колісник хитнувся, мов прострілений.

– На ногу! – гукнув йому диякон басом і, усміхаючись, подав руку. Колісник болісно усміхнувся і поступився назад.

Поки се робилося біля одного боку столу, на другому – Книш стояв перед хазяйкою і, граючи очима, мовив:

– Для першого знайомства позвольте похристосатись.

Олена Іванівна, завжди бліда, аж жовта, злегка покрилася краскою, коли почав Книш христосатись. Він своїм широким лицем вимахував то на той бік, то на другий, цілуючи смачно тонкі та зблідлі уста Олени Іванівни своїми товстими, м’ясистими.

– Федір Гаврилович! Легшенько з чужими жінками виціловуйтесь, – мовив до його Колісник ззаду.

– А-а!.. – повернувся той. – Це ви, Костянтин Петрович? Це ж у рік раз. Христос воскрес! – і кинувся з Колісником христосатись.

– Отакого б нам секретаря! Ввічливий, обхідчистий! – мовив Колісник до міщан, одійшовши назад. – А то – гнида-гнидою, а, небійсь, добре знає хабис-гавезен!

Кругом його знявся регіт, і він мерщій удрав далі.

– Що він сказав?

– Кат його знає! по-жидівському, чи що; тобто, бач, про хабарі.

– От проява!

А проява так і носилася поміж людьми. Тепер він стояв коло батюшки і, потираючи руки, мовив:

– Та й заморили ви нас, отець Миколай.

– Як саме?

– Не повірите, у роті пересохло, аж торохтить горлянка, мов та гусяча, що баби на неї клубки мотають, – жартував він, весело граючи очима.

– Що ти тут точиш? – перебив його Загнибіда. – Чесний отче! Благословіть сей хліб-сіль.

Отець Миколай устав і почав благословляти.

– Починається… Чуєте! починається! – вискочивши в другу хату, гукнув Колісник.

– Що починається?

– Он, – указав він на світлицю.

Там біля столу христосалися чарками гості з хазяїном: батюшка, диякон, Рубець, Книш… Голосно дзинчали чарочки: ясно грали у людей очі… Туди кинувся й Колісник.

– Просимо, добрі люди, хліба-солі одвідати, – запрохував Загнибіда. – Спасибі вам, що не цураєтесь, не забуваєте.

– А ви таки наготували чимало! – мовив до нього батюшка.

– Тільки й нашого, отець Миколай! Тільки й нашого… Що нам зосталося з старою? Дітками Господь не благословив… Отак добрі люди зійдуться, погомонять… Тільки й нашого… Хоч воно тепер усе утридорога стало. Та подумаєш: нащо нам те багатство? для кого його збирати? Помремо – не заберемо з собою… Просимо ж покорно… Отець Миколай! Антон Петрович! Федір Гаврилович! Хто ж після першої закушує?.. А ви чого стоїте? – гукає Загнибіда на дяка. – Гай-гай!

Знову усі заколесили біля столу; поміж другими й старий дяк тіпає головою.

– А ти гляди мені й сьогодні не налижись, як учора! – гарикнула до нього висока суха баба з білими, наче олив’яними, очима, сіпнувши так за рукав, що той аж поточився.

– Єфросинія Андріївна! Єфросинія Андріївна! – мовив дяк тихо. – Он – чужі… он – люди…

– А вчора бачив людей? А молодиць, небійсь, бачив!

– Так його, так! – умішався Колісник у змагання дяка з дячихою. – Одзоліть його, Єфросинія Андріївна! Хай не буде такий голінний до вашого брата. А то Апостола у церкві читає[20], а набік молодицям «шерденько» шепче.

– І ви на мене! – мовив дяк, вихиливши чарку горілки. – У мене он зубів у роті немає!.. – І він показав йому свої почорнілі ясна.

– А нащо тут зуби? Щоб поцілувати та ще й укусити! – жартував Колісник.

Люди аж розляглися кругом, а стара дячиха на лиці мінилася та очима, як відьма, водила. Дяк мерщій подрався поміж людьми у кухню.

– Ви таки його стережіть, Єфросинія Андріївна, – цькував Колісник. – Ви не вдаряйте на те, що зубів у його немає. Він і без зубів нікому не дає спуску. А що, коли б йому зуби!

– Хіба я не знаю? – гримнула дячиха. – Знаю! Прожила сорок літ з ним – знаю! Сказано: як жеребець той!

Крик реготу знявся кругом неї і розкотився по всіх хатах. Люди – лоском лягають, аж за животи беруться; а Колісник – хоч би тобі моргнув – тільки очима грає.

– Правду, святу правду мовите, Єфросинія Андріївна, – кліпає він, – нестеменний жеребець! От і тепер: чоловік у кухню тікає? Знаємо ми… Старий, а хитрий… Там у Петра Лукича нова наймичка та ще, не взяв її ворог, крижаста така… Он куди його тягне! Он куди він стриже!

Дячиха аж запінилася і, розпихаючи людей, помчалася у кухню Люди реготали, декому заманулося піти подивитись, що буде з дяком.

– Ходімо! – кликали Колісника.

– Хай їм! – одказав той. – Почудачили – ходімо зап’ємо.

Хто потяг у кухню, хто пішов за Колісником до столу, де поважно розсілися батюшка, диякон, Рубець, Книш.

– Що тепер наша служба? якії нашії доходи? – мовив батюшка до Рубця. – Як у панів хрестяни були – ото так! Тоді – доходи! Бог дав свято… Зараз і везуть тобі з економій: той – того, той – другого… цілими хурами… А тепер що? З отих шагів потягнеш? Та ще й то як почнуть ділити!

– Господь не оскудіває в своїй милості[21]! – підводячись, гарикнув диякон і потягся до чарки.

Молодий батюшка тільки головою скрутнув.

– Любимець протопопів, так йому нічого, – мовив тихо, зітхнувши.

– А вже в нас протопоп! – додав Рубець.

– Христос воскрес! – наче з великого дзвона вдарив диякон.

– Воїстину! – одказав Колісник, підходячи до його.

– От! – зрадів диякон. – Оце так! А то бідкається!.. Доходів немає; молодій попаді шиньйонів справляти ні з чого, – бубонів він до Колісника буцім тихо, а так, що усі чули. – Хай менше попадю пускає з паничами виходжувати, то й доходи будуть, – додав і побрався геть.

За столом почали судити протопопа. Загнибіда казав, що не любий він усім парафіянам, з живого й вмирущого дере: женитися хто хоче – як не двадцять п’ять рублів, то й не повінчає, умирає хто – ложи десять рублів, а хрестити – готуй три карбованці. Рубець вичитував його провини перед покійним отцем Григорієм: він його до того довів! він його у могилу вложив! Книш чудував усіх тими бумагами, які лучалося йому стрівати в поліції… Отець Миколай тільки глибоко зітхав.

А в кухні тим часом стояв несамовитий регіт. Реготали з паламаря. Рябий та негамузний, він коли скинув чарку-другу, зараз до кого-небудь і залицяється. Чи буде то стара баба, чи заміжня молодиця, – в одну шкуру – виходь та й виходь за нього заміж! У його – і хата своя, і скриня є; у скрині сувоїв з десять полотна. І землі йому з руги перепадає десятин до п’яти; з кружки доводиться рублів п’ятдесят: та ще не без того, що й за подзвін хто перекине. Він один знає, по кому і як дзвонити. Хто скільки дасть – так і дзвониш! Даєш ти гривню – на гривню задзвоню, сороківку – на сороківку, а за карбованця – так одклепаю, що аж плач розбиратиме! Кажуть: легко дзвонити – потяг за хвіст та й усе! Та ні: і до дзвона з невмитою, пикою не йди!

Усі знали, що він жонатий; один він не признавав, бо такий п’яний вінчався, що й світу не бачив. До того і жінка не жила з ним, а хилялася по шинках, волочилася з москалями. Тверезий – він був тихший води, нижчий трави; зате, як скинув чарку-другу – де те і завзяття візьметься: бадьориться, хвастається, словами, як горохом, сипле.

От і тепер. Чи давно він сидів у кухні на лаві самотою, звісивши на груди свою понуру голову? Його ніхто не прохав випити-закусити, він нікому нічого не казав. Христя, стоячи коло печі і позираючи на його, думала: чого сей чоловік сидить сам собі, не їсть, не п’є і ніхто його не припрохує?

Так було, поти у кухню не навернувся товстий крамар.

– Тимофію! А ти чого сидиш тут, понурився, не п’єш, не їси? – і, недовго думавши, ухопив його за руку й потяг до столу.

Недовго вони там пробули, та назад вернувся Тимофій уже другим чоловіком: вирівнявся-випрямився, очі грають, брови так і ходять, ще й своїми тоненькими вусами моргає. Христя ніяк не здержалася, щоб не засміятися.

– Ти чого регочеш? Ти хто така? – присікався він до Христі, моргаючи так чудно бровами, що та аж натужується, щоб не сміятися, та ніяк не здержиться.

– Та се… – почав товстий крамар, ледве язика у роті повертаючи, – дівчина!

– А коли дівчина, то чому заміж не йдеш? – питає Тимофій.

– Та вона б, може, і теє… та, бач, не трапляється жениха.

– Ху! – хукнув Тимофій. – Якого тобі жениха треба?

– Сватай, Тимофію, – хтось сказав з купи, що почала збиратися кругом їх.

– А що? Хіба не підеш? Ти не дивись, що забродивсь, аби халяв не покаляв! – скрикнув він, тупнувши ногою, як півень, і моргнув усом так, що усі аж за животи вхопилися.

Як грім, гуркотів регіт по хаті, та Тимофій на те не вдаряв. Він близенько підійшов до Христі, почав любенько заглядати їй у вічі. Христі спершу було смішно, а як насунули люди дивитися, то їй і соромно стало, і страшно. Опустивши у землю очі, вона геть подалася до кочерг, Тимофій за нею.

– Серденько! – скрикнув він тонко та голосно і аж підскочив.

– Чого ви пристали до мене? Гетьте! – образливо одказала Христя.

– Панікадило душі моєї! – гукнув він удруге, ударивши сам себе кулаком у груди.

Люди так і покотилися зо сміху, а Тимофій стоїть перед Христею, б’є себе в груди та вичитує.

– Се та, кого жаждала душа моя! Прийди ж, ближняя моя, добрая моя, голубице моя! Прийди в мої об’ятія! – І, розставивши руки, уже намірявся був обхопити Христю.

– Тимофію! Що се ти? – роздався ззаду його голос.

Тимофій озирався і руки опустив, перед ним стояв батюшка.

– Зовсім засоромив дівчину, – сказав отець Миколай, зирнувши на Христю, що, як та маківка, аж горіла у порога.

Тимофій на п’ятах поступився назад, даючи батюшці дорогу, котрий поривався виходити, прощався з хазяїнами, гістьми.

– Отець Миколай! А на колісниці хіба не треба? – мовив Загнибіда, приязно заглядаючи в очі.

Отець Миколай зареготався.

– На колісниці? А щоб вас! Давайте вже!

– Я вам наливочки, – турбувався Загнибіда. – Такої наливочки – губоньки злипаються! Олена Іванівна! наливочки сюди! позаторішньої! – гукав він на жінку.

Олена Іванівна принесла пляшку.

– Сама ж попотчуй. Од тебе смачніша! – сказав Загнибіда.

Олена Іванівна налила.

– Добра, добра! – прихвалював отець Миколай, смакуючи потроху з чарки.

– А вам, отець диякон? Наливочки! – припрохує Загнибіда.

– Ет! свинячого пійла! – гукнув той. – Сірка! мені – сірка!

– А може, ромку на потуху? У мене добрий ромок – у німця брав.

– Не терплю я отих загранишних пундиків. Від їх тільки в животі булькотить та голова болить. Нема кращого зілля, як наш рідний сірко! Чим більше його п’єш, тим смачніше здається! Так? – скрикнув він, ударивши Колісника по плечі.

– Правда ваша. Ромок до чаю – дивна штука.

– Ото-то-то! А так, наголо – сірка! Смикнув за хвіст – та й все! Дерзай, чадо! – гукнув він, перекидаючи чарку в рот, і мерщій напрямився за батюшкою, котрий уже стояв на рундуці, дожидався.

– О, бодай вам щастя служило! – реготався Колісник. – За дияконом услід вийшли хазяїн, хазяйка, посунув і дехто з гостей.

– Пропустіть! пропустіть! – шамотів беззубим ротом дяк, протискуючись поміж народом.

– Ти ж чув, що я тобі наказувала, старий чорте! – гукнула дячиха, смикнувши його ззаду за косу.

– Чув, чув! – вириваючись, мовив дяк і скрився в сінях.

– Ох ти, моя неписана! – скрикнув Тимофій, ущипнувши на виході Христю за руку. Та не видержала і зо всього маху всадила кулака в Тимофієву спину, аж по хатах загуло.

– Ото посватала! Молодець! – хтось промовив.

– Хто кого? – спитався Колісник.

– Он та дівка Тимофія.

Колісник скинув на Христю очі. Червона і гнівна стояла вона у порога коло печі.

– Де ти, серденько, була? – спитався він, підступаючи до неї. – Я ж з тобою й не христосався! Христос воскрес!

Поки Христя зібралася, що їй одказати, як Колісник уже й обняв її.

– Не дуже, Костю, не дуже! Щоб, бува, губ не попік! – гукав ззаду його товстий крамар.

– І я не христосався! – десь вирискався гнилозубий миршавий чоловічок і – цмок Христю в щоку.

Товстий крамар і собі приложив жирнючі та слиняві губи. Христя поверталася то сюди, то туди, соромилася, мліла. Вона не знала – чи їй плювати в очі сій п’яній зграї, чи лаятися, чи плакати.

– Стій! – гукнув Загнибіда, вертаючись у хату й побачивши, як Христя побивається у міцних Колісникових обіймах.

– Костянтине! Що се ти? Підожди ж, я жінці похвалюся, – повернувся він до Колісника.

– Нема, братику, дома, – одказав той, випускаючи Христю. Та прожогом кинулася з хати і трохи в сінях не збила з ніг хазяйки.

– Куди се, як божевільна, несешся? – спитала Олена Іванівна.

– Та он… вони… Хай їм! – з плачем жалілася Христя. – Коли так, то я й кину.

– Що там таке? – спитала Олена Іванівна.

– Цссс!.. – заходило в кухні.

– Не руш хазяйського добра! – вийшовши серед хати, гукав Загнибіда. – Не руш.

– Чого ти желіпаєш? – сказала вона чоловікові. – Он – люди, он – благородні! – І гнівна пройшла у світлицю.

– Отак, як бач! Хто кислички поїв, а кого оскома напала, – сказав Загнибіда, чухаючи потилицю.

– Отак і в мене, – хитаючи головою, одказав Колісник.

– Лихо, брат, – не жінки сі! – мовив Загнибіда.

– Лихо, – підказує Колісник.

– А коли лихо, то його й залити, – умішався товстий крамар.

– А справді! – додав Колісник.

– Ходімо, – сказав Загнибіда.

– Підожди. Оті пани там! І нащо ти їх напросив до себе? – каже крамар.

– Хіба я їх просив? Самі набилися. Не плювати ж мені їм у вічі!

Тільки що проказав се Загнибіда, як з світлиці виходять Рубець і Книш.

– Попили, поїли у вас, Петро Лукич, – сказав Рубець. – Пора й додому.

– Куди? Так рано? Та я не бачив, чи ви що й вживали.

– Вживали, вживали і геть-то! – простягаючи руку, мовив Книш.

– Боже ж мій! Та, може б, ще трошки посиділи?

– Ні-ні! Жінки дома ждуть. Ми, знаєте, перельотні птиці.

– Скажи, хай не задержує, – мовив тихо товстий крамар Колісникові на вухо.

– Та хоч на дорогу! – побивається Загнибіда. – Антон Петрович! Федір Гаврилович! По одній, наливочки. Жінко, голубко моя! Дорогим гостям на дорогу наливочки.

– Од тебе не одчепишся! – сказав Рубець.

– Звиніть. Вибачте, Бога ради! Може, що й не так. У мене, знаєте, все по-простому. Пнись – не пнись, а до панів далеко. Звиніть.

– Дай, Боже, і нам те мати, що у вас! – утішав Книш, беручи чарку наливки.

– Бувайте ж здорові! – привітався Рубець. Випив, оддав чарку і, подавши на прощання одному Загнибіді руку, мерщій подався у сіни. Книш, прощаючись зауряд із знайомими й незнайомими, собі похилив за ним. Загнибіда пішов проводжати.

– І слава Богу! – легко зітхнув товстий крамар.

– Та цей Книш ще нічого: обхідчастий чоловік, – сказав Колісник, – а що наш секретар – о-о! то цяця!

– Обидва одним миром мазані! Обидва на руку охулки не кладуть! Той тільки бере та кланяється, а наш бере та ще й батька дере!

– Випровадив, слава тобі Боже! – сказав Загнибіда, вертаючись. – Ну, тепер ходімо до столу. Тепер наша черга. А вже мені сі пани! – І всі разом повалили у світлицю. Там за столом сиділа вся жіноча кумпанія.

– Ідіть, лишень, до нас, – мовила огрядна молодиця, гнилозубого чоловіка жінка, червона, як та наливка, що держала в руках. – Годі вам усе з панами та з панами. Чи, бач, як панами пропахалися! – додала вона, стрільнувши на Колісника своїми масляними очима.

– З вами, кумо, випити? От добра кума! – мовив Колісник, підходячи до молодиці, і опустився коло неї на лаві.

– Та воно-то кума – кума, а христосатися з кумою й нема! – укорила висока довгобраза крамариха, товстого крамаря жінка.

– Чого нема? І тепер ще можна! – мовив Колісник.

– Огледілись, як наїлись! – одказала, запишавшись, кума.

– От і опізнились! Саме тепер в смак! – виправляється жартами Колісник.

– Не в вашу дяку! – укоряє крамариха.

– З наймичками йдіть спершу христосатись! – уколола дячиха, сверкнувши злими очима.

– З наймичками буває часом краще, ніж з ким другим, – додав гнилозубий чоловік.

– Ще й ти туди! Ще й ти! Не гніви вже хоч Бога! – призро одказала його жінка.

Гнилозубий чоловік зморщився, скривився й ще миршавіший здався, ніж був до сього.

– Що ж я? Я нічого. Не личком же, бач, шитий! – виправлявся він.

– Коли не ликом, то валом! – скрикнула, заливаючись реготом, крамариха. Другі жінки теж зареготалися.

– Коли ж так, – мовив Загнибіда, – коли вони нас не приймають, – не хочемо ж і ми бути з ними! Хай вони собі осібно, а ми – осібно. Ходімо. – І, взявши за поперек гнилозубого чоловіка, Загнибіда напрямився в кухню.

– Куди ж ви? – непокійно на них зирнувши, спитала Загнибідиха.

– На просторе… Хай вам! – мовив Загнибіда.

Олена Іванівна, мов ужалена, опустилася, лице їй поблідло, очі похмурилися.

– Куме! куме! – крикнула навздогінці крамариха і завела:

– Випиймо, куме, для понеділка, – товсто одказав Загнибіда, вертаючись назад до куми, котра уже й місце для його одібрала. Загнибіда сів.

– Отак буде краще! Посідаймо рядком та побалакаймо ладком; посідаймо близенько та вип’ємо по чарочці повненько! – сказала гнилозубого чоловіка жінка, Колісникова кума.

– Сам Бог глаголе вашими устами! – скрикнув Колісник, опускаючись коло неї. Товстий крамар і гнилозубий чоловік собі примостилися до гурту.

– Жінко-голубко! – мовив Загнибіда. – Ти ж у мене перша, ти ж у мене й остання! Попотчуй добрих людей. Страх мій, люблю посидіти з добрими людьми, погомоніти, поспівати.

– Уже ж коли співати, то божественної, – сказала дячиха.

– Божественної! Божественної! – загукали кругом.

Крамариха завела «Христос воскресе!»; другі підхопили. Жіночі голоси тонко-тонко виводили; чоловічі, мов жуки, гули; один Колісник гукав товстого баса, аж вікна бряжчали, за що його кума раз по раз садила кулаком у спину. Колісник мов і не чув тих духопеликів – співав; зате на кінці так придавив, що кума не здержалася і з усього маху стусонула Колісника межи плечі; той векнув. Усі зареготалися, а Колісник, повернувши назад себе руку, ущипнув куму. Та скрикнула, поточилася на стіл… Пляшки й чарки захиталися, попадали… Почувся брязкіт битого скла.

– Стійте! стійте! не бийте! – хтось скрикнув.

– Нічого, нічого. Де п’ють, там і б’ють! – одказав Загнибіда. – Жінко! попотчуй ще.

Після сієї уже не примічали, як слід співати, якої держатись. Дячиха завела «Удівоньки»; крамариха – «Куми»; червонопика Колісникова кума – «Не чіпайте мене, хлопці, – по телята я йду»… Товстий крамар, схилившись на плече до дячихи, плакав; Загнибіда, слухаючи крамариху, совав ногами то сюди, то туди; гнилозубий чоловік, приткнувшись до стіни головою, хропів на всю хату; Колісник підгукував Загнибідиній кумі. Одна Загнибідиха, біла-біла, як крейда, позирала на всіх палкими очима та болісно усміхалася…

Христя, почувши нестямний галас, підійшла до дверей подивитися. Вона зроду-віку не бачила нічого такого! «Це подуріли люди, показилися! Один на одного лізе, один другого не бачить. І це багатирі, дуки гуляють-бенкетують! З жиру не знають, що робити, та казяться», – подумала Христя й мерщій проскочила повз двері до столу, щоб хто не примітив; узяла шматочок паски й почала жувати. Вона ще сьогодні не їла; у роті засхло; зачерствіла паска становилася руба. Під гам, гомін і чужі співи їй сумно-сумно стало. Сонце одходило до спокою, червоним світом обдаючи землю. Обпершись на стіл і позираючи в вікно, вона задивилася на те криваве полум’я та й задумалася…

Страшенний грюк злякав її. Вона кинулась до світлиці. Там серед хати копицею лежав крамар. Він поривався було устати, та не здержався – поточився і – як два зняло! – розпластався серед хати. Загнибідиха скрикнула.

– Не лякайтеся, Олено Іванівно; не візьме його лиха година! – сказав Колісник і, ухопивши крамаря за ногу, поволік в кімнату.

– А цей чого тут куняє? – забачивши гнилозубого чоловіка, каже Колісник і, взявши на оберемок, поніс до крамаря.

– Очищайте, очищайте місце! – гукає йому услід гнилозубого жінка і, коли той вернувся, наділяє його поцілунком. – Отакого б мені чоловіка! А не гнилозубого та сопливого! – цілуючи, шепче вона, так що всі чують.

– О, матері його дуля! Вони цілуються, а мені й не можна! – скрикнула крамариха й кинулася до Колісника з другого боку.

Обаранили Колісника; одна в одну щоку цілує, друга в другу. Колісник гукнув, ухопив обох на оберемок і поніс по світлиці. Жінки, як гадюки, вилися кругом його, пхаючись та не даючи одна одній Колісника цілувати.

Загнибіда сидів і похмуро дивився на Колісника: досада щипала його за серце.

– Костянтине! – гукнув він, засовавшись на місці. – Покинь!

Колісник підняв жінок аж під стелю, звів докупи і зразу опустив на землю. Воно б, може, тим і скінчилося, коли б Колісникова кума незнарошне не збила з Загнибідиної куми очіпка.

– За що ти, сучко, збила з мене очіпок? – скрикнула та, упинаючись у патли гнилозубого жінці. Другий очіпок полетів додолу. Колісникова кума, не довго думавши, мазнула крамариху з усього маху по щоці рукою, аж виляски пішли!

– Так ти ще й битись! – скрикнула крамариха, кидаючись на недавню свою товаришку.

– Що це ви! Господь з вами! – сказав Колісник, становлячись між ними.

– Матері твоїй трясця! Як сама розтрибуха, то, думаєш, і всі такі! – кричала одна.

– Ти сама розтрибуха! Ти! Тьфу на тебе! – одказала друга, плюючи на свою супротивницю.

– Бач! Це ти, Костянтине, наробив! – скрикнув Загнибіда, ударивши кулаком по столу, аж пляшки забряжчали. Колісника не так той гук, як стук уразив.

– А по какой-такой причині я? – беручись у боки, спитався Колісник.

– Ти!.. ти!.. Ти всьому виною! – гукав Загнибіда, мотаючи п’яною головою.

– Та годі вам… Петре! – мовила жалібно Загнибідиха.

– Він! – гукнув знову Загнибіда. – Він всьому виною! Куди він не встряне – добра немає!

– Що ж я, по-твоєму: чортяка, виродок який? Га?

– Виродок! Виродок! – ледве повертаючи язик у роті, мовив Загнибіда.

– Трясця тобі в пуп! – гукнув, червоніючи, як буряк, Колісник.

Загнибіда, похитуючись, підвівся. Очі в нього, як гострі ножі, блищали.

– Так це ти до мене прийшов бучу збивати?.. Вон з моєї хати, щоб і твій дух поганий не воняв! – крикнув несамовито Загнибіда.

Колісник прикро подивився йому у вічі.

– І-і, хазяїн паршивий! – призро мовив і, сплюнувши, почав шукати шапки.

– Брешеш! – скрикнув Загнибіда. – У мене чесні люди бувають, благородні; один ти з усіх єхида вирискався.

– Який же я єхида? Ану, скажи… – підступаючи, допитувався Колісник.

– Який? Ось який. Ти пам’ятаєш наш уговір за рибу перед Різдвом?

– Ну, пам’ятаю… То що?

– Що ж ти – узяв її у мене? Узяв?.. О-о-о, єхидо! Аби підвести чоловіка, аби шкоди другому наробити!.. Та ще й смієшся…

– То ти он про що?! Та й дурний же ти, а ще писарем був. Це, брат, комерція зоветься, щоб ти знав: не ти накриєш – тебе підведуть.

– В усьому ти такий! – гука Загнибіда.

– А ти кращий.

– Що ж я?

– Що? А розписки якi там писали? Га?

– Якi розписки?

– Не знаєм? Забув? А хазяїном зовешся. Крамарюєш на тисячi, а на п’ять рублiв бiдної дiвчини полестився!

– Що це ти патякаєш?

– Що? Он кого спитай, що. Он! – указуючи на Христю, мовив Колiсник. – Вас за се у тюрму посадити слiд. Пiвроку служби чужої закортiло? Знаємо ми, нащо ся служба, догадуємося… У-у, хазяїн! Нога моя не буде пiсля сього у твоїй хатi! – скрикнув Колiсник, сплюнувши, i побiг iз хати.

– Постiй… постiй! – мовив Загнибiда, поточуючись, i опустився на лаву. Голова його не держалася на в’язах, як вiн не мотав нею, як не силкувався вдержати. Аж ось вiн пiдвiв-таки її, позирнув по хатi… Кругом – нi духу: гостi, почувши змагання i думаючи, що до бiйки дiйде, усi повтiкали… Ззгнибiду досада їла.

– Жiнко! – скрикнув вiн.

Блiде лице з блакитними очима визирнуло з кiмнати.

– Чого тобi?

– Ти чула?

– Що чула? Попились – полаялись; завтра зiйдетесь – помиритесь.

– Хто? Я? Я? З ним? Скорiше вода з огнем побратається, нiж я з ним помирюся! Мене прилюдно отак шпетувати? Прилюдно?!

Загнибiда схилився i довго сидiв похнюпившись. Що його схилило? Хмiль, образа чи, може, прокинулась совiсть?.. Довго вiн сидiв так сумний-похилий. Це знову пiдвiв голову i хижо провiв очима по хатi.

– Лягай краще спати, – мовила до його Олена Iванiвна.

– Хто? Я?.. Усi лягайте, усi спiть. Один я не буду… Пiсля сього та менi спати? – Вiн затрусив головою.

– Яке його дiло, хто як наймичок наймає? – помовчавши, замовив вiн знову. – Яке його дiло? Я не йду до його справлятись, чи вiн за грошi найма, чи без грошей? Може, я i без грошей найняв, та вiзьму й заплачу зразу… Христе! – гукнув вiн на всi хати.

Христя була в кухнi, як змагалися Колiсник з Загнибiдою. Спершу вона не розiбрала, про кого та рiч ведеться; тепер їй, як удень, стало видно. То її з матiр’ю оплутали, он як обiйшли цi дуки-багатирi!.. Серце її наче хто у жменi давив, – так воно заболiло… Проснулася туга, устала ненависть… Коли її кликнув Загнибiда, вона назнарошне не пiшла, не окликнулась.

«Ні, не треба! – рішив Загнибіда. – П’ять рублів – гроші! Та ще й до строку далеко. Я їй і тоді віддам… Віддам та ще й одішлю до його, щоб показала тому іродові. Ось, мов, як чесні хазяїни роблять!» – І Загнибіда сам собі усміхнувся.

Сонце сіло; насунула темна тінь ночі; в хаті ще більше потемніло: стіни – мурі, у кутках – як сажа чорна, тільки крізь шибки уриваються жовтуваті пóмерки.

– О-ох! хоч випити, – почувся голос Загнибіди; далі мацання руки по столу, брязкіт битого скла.

– Чорт би вашого батька взяв! – крикнув Загнибіда. – Світла дати! Чому світла й досі немає?

Загнибідиха, вискочивши з кімнати, кинулася світити. Поти знайшла сірники, поти засвітила, Загнибіда сидів і лаявся. Як засвітила – то аж скрикнула: нова скатертина трохи не вся залита наливкою, розбите скло валялося по столу.

– Господи! Чи не можна б спершу засвітити, та тоді випити, коли так заманулося, – сказала вона.

– Мовчи! – гукнув Загнибіда, хижо сверкнувши очима. – Ще мені не залили за шкуру сала? Ще й ти туди?

Загнибідиха глянула докірливо на нього, повела плечима і вийшла в кухню.

– Христе-голубко! Дивися, пожалуста, за ним, щоб він, бува, хати не спалив, а я піду та трохи спочину, бо це вже жди всюночної… Ох, побила мене лиха та нещасна година! – зітхнувши важко, тихо сказала вона і пішла в кімнату.

Гіркі думки знялися в Христиній голові… «Обійшли-окрутили, як самі знали, та ще й голубкою величають… Ой, добрі та любі!» – думалося їй, а в серці почувався якийсь жаль до Загнибідихи. Якась таємна думка, що ця жінка ні в чому не винувата, що вона сама немалу випила на своєму віку та ще й випиває, ворушилася у її душі. Глибоко та важко зітхнувши, вона сіла на лаві так, щоб видко було, що Загнибіда буде робити. Загнибіда сидів за столом проти неї і, уп’явши очі у кінець ґнота, божевільно дивився на світло. Нешвидко перевів він їх на розлиту по столу наливку, підняв руку, умочив пальці й почав мастити голову… Христя тихо зареготалась – такі смішні їй здалися ті витребеньки п’яного хазяїна… Палкий погляд Загнибіди, досягаючи до неї аж у кухню, перервав її регіт. Вона затихла; Загнибіда, наставляючи ухо, слухав… Стало тихо-тихо; Христя чула, як у неї серце кидалося… Це Загнибіда устав, налив чарку, випив і на пальчиках покрався у кухню. Христя закам’яніла на місці. Вона навіть не пригадає, як Загнибіда опинився біля неї, пригорнув до себе і тихо поцілував у щоку… Огонь – не огонь опік її; якась огненна течія розлилася по її тілу.

– Христе-голубко! – шепнув він, пригортаючись до неї.

Вона тріпнулася, мов уражена.

– Чого ви лізете? Гетьте! – скрикнула вона на всю хату, одпихаючи його від себе.

– Цссс!.. – засичав Загнибіда і знову почав дослухатись. Кругом, як у вусі, тихо, тільки з кімнати доноситься сап важкий.

– Знаєш що, Христе? – почав він. – Я тобі заплачу ті гроші, що батько зазичив у мене.

– Чула я, як він зазичив. Спасибі вам з Супруном! – відказала Христя.

– Що ти чула! То – брехня! Їй-богу, брехня… А от що я тобі скажу… Хочеш бути багачкою, ходити у шовках, у золоті?

Христя мовчала.

– Що твоя душа забажає – все тобі буде! Чи їсти тобі, пити… Ти бачила оту здохляку? – ткнувши пальцем на кімнату, спитався Загнибіда. – Їй день віку, та й того я ще укоротити маю… Стидка-бридка!.. А ти мені якраз під норов підійшла…

Христя мовчала, тільки її серце непокійно билося.

– Христе! – благим голосом прогув Загнибіда й кинувся до неї. Очі його світилися, як у кота, руки тремтіли; він увесь трусився, мов у лихоманці: як ужака той, холодний і слизький, він обвивався кругом Христиного стану і п’яними устами цілував її лице, очі, шию… Христя мовчки пручалася, доки її було сили змагатись; коли ж вибилась з мочі, а Загнибіда наліг на неї, вона скрикнула на всю хату… Не встиг він одхопитись, як на порозі показалася Загнибідиха, бліда, розпатлана.

– Вон, вонюча! – скрикнув Загнибіда і знову кинувсь до Христі.

– Тікай, Христе! – гукнула Загнибідиха.

Христя, як стріла, кинулася надвір. Загнибіда – за нею; та спіткнувся на порозі, упав… Христя з нестямки добігла аж до комори. Незабаром донісся до неї нестямний крик Загнибіди: «Так тікай, вонюча? Тікай, паскуднюча?..» Гуп важких кулаків, гук, зітхання і плач Загнибідихи.

– Ох, уб’є ж він її, уб’є! – гомоніла сама до себе Христя, ламаючи руки. Їй хотілося кинутися оборонити нещасну хазяйку і страшно було Загнибіди; страшно того непевного крику господині: «Тікай, Христе!..» Вона з ляку, не знаючи що робити, забилася аж під комору. Вогка земля, холодне повітря – ніщо її не охолоджало; тіло її все вогнем горіло, хоч її наче лихоманка трусила; то палив її нестямний плач Загнибідихи, трусив непевний страх, що буде з нею…

Аж ось і плач, і гук затихли. Здалека почувалося важке немочне зітхання. Далі – щось рипнуло дверима, щось, спотикаючись, вилізло надвір… Роздався гук і посвист… Так божевільний гукає і свище, коли нападе його сказ. Христя припала лицем до землі, затуляючи вуха руками, щоб хоч не так доходив до неї той різучий посвист.

– Христе! – почувся охриплий голос Загнибіди. – Де ти? Озовися! Усе віддам тобі… Що є в мене – все твоє… У шовки наряджу, сріблом обкую, золотом обсиплю! Чула? Озовися-бо… Бо найду – гірше буде! – сварився він…

– Петре! Побійся Бога, – ледве-ледве доходив немочний голос Загнибідихи.

– Ти знову устала? – скрикнув Загнибіда. – І не доб’єш прокляту! Лиха година тебе не візьме від мене! Вонюча, паскуднюча, стидка-бридка!

– Легше, легше! – донеслося з улиці.

– Ось не займай лиш, хай йому! – казав другий голос.

– Чому? – допитувався перший.

– То Загнибіда бенкетує. Причепиться – не одв’яжешся!

Загнибіда мов не чув тії розмови прохожих, стояв серед двору та, знай, костить жінку на чім світ стоїть; а та, обливаючись слізьми, прохала його іти спати.

Далеко-далеко за північ, видно, вже притомившись лаятись, він пішов до рундука і сів на крильці. Коли бліда зоря зайнялася над сонною землю і Христя вилізла з-під комори, щоб піти у хату нагрітися, то перше усього кинувся у вічі їй Загнибіда. Сидячи на рундуці і схилившись до стовпа головою, він спав. Христя і сонного його злякалася. Щоб, бува, як не збудити, вона на пальчиках покралася за хвіртку і стояла за ворітьми, чуманіючи, поти не почула гомону у дворі. То гомоніли товстий крамар та гнилозубий чоловік, тягнучи Загнибіду в хату. Їм не під силу було утягти його п’яне тіло – і хазяйка кликнула її допомогти.