Читать книгу Повія - Панас Мирный - Страница 7

Де ж Христя забарилася? Чому не приходить утішати матері старої, ділити з нею її тугу запеклу?

Христя рада, що вирвалася… Бігає з дівчатами по селу від двору до двору, від хати до хати. Холодна різдвяна ніч не припона молодечі, тільки заставляє швидше бігати. Рипотять швидкі ступні по усланій білим снігом землі; молода кров, розгоряючись, гріє, б’є у лице; говір-клекіт роздається по опустілих улицях; з усіх країв села доноситься колядка… Радістю і веселощами б’ється серце у Христі, очі грають, як ті зорі на холодному небі. Те лихо, що їх туманило, що важким каменем лежало на душі, скотилося, коли вона переступила за свій двір.

– Уже ж і розпущу я свій голос сьогодні! – хвалилася вона Горпині. – Довго я держалася, та оце й вирвалася… А недобрі ви, дівчата: хоч би таки одна прийшла провідати, розказати, що робиться на селі, що чується між вами? – щебетала Христя, поспішаючи за подругою на збірку до досвітчаної матері.

Досвітчана мати, стара Вовчиха, радо стріла Христю.

– Здорова, дочко! Та й давно ж ти у нас була! І Пилипівка зійшла – не приходила… Стидно, дівко… Там у вас нещастя трапилося… У кого того нещастя не трапляється? День наш – вік наш: сьогодні живий-здоровий, а на завтра, дивись, уже й не стало. Усі під Богом ходимо. Його святая воля!.. Ну ж, я на тебе хоч подивлюся. Іди ближче до світла.

І стара, курноса, мов сова, Вовчиха почала повертати Христю на всі боки, заглядати у її лице, у вічі:

– Змарніла, дівко, споганіла… Журилася? Нічого: молода – перетерпиш… А тут нема мені одбою від хлопців за тебе: чому та й чому, тітко, Христя до вас не приходить? А я почім знаю – чому? Підіть, кажу, довідайтесь. І сьогодні забігав один… Чи буде Христя хоч у колядці?

– Я знаю, хто забігав, – умішалася Горпина.

– Ні, не знаєш.

– Так скажи, хто? – спиталася Христя.

– Ага, хочеться знати… хочеться? Не скажу ж за те, що не приходила.

– Як же його ходити? – виправлялася Христя. – І гріх, і мати не пускають.

– Потурай гріхові… А матері скажи: хіба вона не була молодою?

Розмову перервали три-чотири дівки, що, запихавшись, убігли у хату.

– Бач! Вони вже тут; а ми, дурні, за ними бігали. Прибігаємо до Горпини, кажуть – пішла до Христі. Приходимо до Христі – аж у неї і хата закручена. Поцілувала Химка у ломаку та й назад вернулася.

– Брешеш! Сама цілувала, а на других звертає, – одрізала Химка.

– Та то Маруся цілувала, – додала третя дівчина, ще підліток, указуючи на свою старшу сестру.

Маруся тільки закопилила губу. Дівочий клекіт на хвилину затнувся.

– Чи ще багато наших немає? – спитала, обдивляючись гурт, Горпина. – Немає Ониськи та Ївги. Знаєте що? Поки вони прийдуть, заколядуймо матері!

– Давайте! давайте! – підхопили другі.

Горпина вискочила уперед.

– Благословіть колядувати! – гукнула.

– Колядуйте! – відказала Вовчиха.

Дівчата стали в коло; одні питали «якої?», другі відкашлювалися. Горпина почала…

Зично її голос роздався серед хати, мов бренькіт голосної струни або забій у дзвона… Здавалося, то черниця скликала на молитву своїх товаришок. Усі притихли, слухаючи того вигуку…

Це зразу усіма голосами підхопили:

І знову вигук, і знову «славен»… Колядка була довга-довга. На кінець наспіли і ждані: Ониська – мишаста і Ївга – товстуха.

– Оце насилу вирвалися! – виправлялася Ївга. – Забігаємо до однії – пішла, кажуть, туди; до другої – у другий край. Як пішли шукати, як пішли бігати – насилу допиталися. А тут ідемо до вас – стрівають парубки. «Куди, дівчата, чешете?» Ми від їх, а вони – за нами… Насилу втекли!

– А Тимофія б то і не бачила? – спитала, усміхаючись, Горпина.

Широке, чорне лице Ївги ще дужче почорніло; очі заблищали.

– Хай він тобі на шиї повіситься! – сердито одказала Ївга.

– Тю-тю, дурна! Я жартую, а вона – навсправжки, – виправляється Горпина.

– От ще погризуться… А – гріх! – умішалася Вовчиха. – Свої, та й не миритеся… йон, йон, йон! – І стара захитала сивою головою.

– Чого ж вона мені очі вибиває Тимофієм? – не вгамовується Ївга.

– Ївго! годі! – умішалося декілька дівчат.

– Годі вам змагатися; пора збиратись! – підказали другі.

– Пора, пора… Прощавайте, мамо.

– З Богом, діти, щасливо. А колядку пропивати – до мене.

– До вас! до вас! – І цілим гуртом повалили з хати.

Ніч ясна, морозна. Півмісяць високо плаває у чистому небі, горить; кругом його стовпились зорі: як рій коло матки, як горішки коло доброго крайця хліба, так вони витанцьовують та виблискують кругом його; а він, зрадівши, так висвічує на все небо, так вистилає своїм світом укриту білим снігом землю, горить в однім місці сизим огнем, у другім зеленим, у третім червоним, аж жовтогарячим, – мов хто розкидав дороге намисто по землі. В повітрі тихо, холодно, і морозне стоїть воно й не поворухнеться, тільки давить своїм холодом, аж дихати важко, аж встояти не дає. По селу скрип, луск, ґвалт-лемент… Там рипить більше десятка ніг, перебігаючи вулицю; під хатою чується: «Благословіть колядувати!», а там, з далекого краю, доноситься і сама колядка… Черідка високих голосів мчиться понад селом, будить застигле холодне повітря, веселить криві улиці, дратує собак по дворах… Живе, гуляє Мар’янівка! Світло горить у кожній хаті; у кожного свої гості, а не гості – то свято.

Дівчата, вискочивши з двору Вовчихи, розкинулись на невеличкі купи. Горпина і Христя – одна коло другої.

– Про кого то мати натякала? – спитала Христя.

– Про кого? Звісно, про Федора! – одказала та й одбігла до других.

Христя трохи одстала. «Та невже той Федір так убивається за мною?» – думала вона. «Питав, чи буду я? Підожди, стріну я тебе де-небудь, уже ж правди допитаюся; та вже ж і за ніс поповоджу!.. Коли каже твій батько, що з ума тебе звела, – хай недурно каже!» – нахвалялася Христя. Їй так гарно, так радісно на душі, легко на серці… Є той, що і за нею побивається, її любить… Вона не зробить так, як чорна Ївга зробила, та й ще сердиться, коли їй натякають на Тимофія. Ні, вона не сама оддасться до рук, а візьме його в свої руки. Христя усміхнулася, пригадуючи, що б його зробити таке Федорові, як стрінеться? На неї найшла та дівоцька жартливість, якої вона давно вже не звідувала.

– Чи підемо, дівчата, до Супруненка колядувати, чи минемо? – спитала вона, наганяючи гурт.

– Підемо. Чого минати? Цей край обійдемо, та тоді й на другий.

– Ви йдіть, а я не піду, – сказала Христя.

– Чому?

– Боїшся, щоб Грицько ціпка не дав? – цвіркнула Ївга.

– Ось піди, піди!.. Чи й сама від ціпка викрутишся?

– А мені за що?

– За те, що й мені.

– Ти ж, кажуть, його Федора причарувала, – плеще Ївга.

– Чого не накажуть. Он і про тебе кажуть.

– Що ж про мене кажуть?

– Казаному кінця нема, – одказала Христя, щоб не розводити сварки.

А тут і Супруненкова хата виглянула з-за комори.

Дівчата підійшли до воріт.

– Нумо, ходімо! – скрикнула Горпина.

– А як справді ціпка дасть, та ще й собакою нацькує? Від нього усього треба ждати. Та дивіться, уже, мабуть, і спати повкладались – світла не видно, – обізвавсь хтось з дівчат.

– Сліпа, не бач! – крикнула Горпина. – Он же світиться.

Дівчата поспиналися аж на тин.

– Світиться, справді світиться!

– Заходь! – скомандувала Горпина і вскочила у двір. Ряба здоровенна собака на прив’язі біля комори почала гавкати.

– От розгавкався! Хазяїн кращий від тебе, та не гавкає! – сказала Маруся, поспішаючи за Горпиною.

Другі зареготалися і собі – бігом. Передні вже були біля вікна, тоді як задні тупцювалися коло фіртки, ламали ломаку з тину.

– Благословіть колядувати! – крикнула Горпина, зазираючи у вікно. Воно намерзло і, окрім жовтої плями від світла, нічого не було видно.

– Благословіть колядувати! – гукнула удруге Горпина, довго дожидаючись одказу.

– Хто там? – донісся з хати голос.

– Колядники. Благословіть колядувати.

– Ось я вас поколядую! Гемонські діти! Де б спати, а вони ходять попід чужими вікнами, собак дражнять.

Декілька дівчат зареготалися, другі кинулись геть навтікача; зосталася Горпина з трьома дівками.

– Та цитьте! – скрикнула Горпина, дослухаючись до гомону в хаті.

– Ось я зараз! Підождіть трохи! – почувся голос Грицьків.

– О-о, бачте: «Підождіть». Він таки впусте, – підохочувала Горпина дівчат, що мали були утікати.

Чутно – двері рипнули, щось зашамотіло у сінях.

Собака на прив’язі – як не розірветься! То кинеться в один бік, то стрибоне уперед, аж вірьовка тріщить.

Сінешні двері розчинилися і – висунулася кочерга… Дівчата, забачивши – дай, Боже, ноги! – не знали, коли за двором опинилися; другі, боязкіші, помчалися вподовж улиці. Одна Христя стояла серед шляху і заливалася з реготу.

– А що, здобулись?

– Я вас! Я вас, бісові старці!.. – гукав Грицько. – Бог свято дав, ні, де за цілий день нагулявшись, спочивати, а вони ходять, роти деруть та добрим людям не дають спокою. Рябко! куси їх!

– Куси, Рябко, лисого! – одгукувались дівчата.

– А що, заробили? – кричала одна.

– Заробили, аж торба продралась! – одказує друга.

– Заробили – насилу ноги домчали! – додає третя.

– Ще б у такого багатиря заробиш! – сердиться Горпина.

А чорна Ївга кривить Горпину:

– Благословіть колядувати! Благословіть колядувати! – носиться її гук вподовж улиці.

У той саме час Грицько спустив Рябка з цепу. Люта собака, як вітер, помчалася вподовж городу, стрибаючи на тин, та аж виє, гавкаючи.

– Тю! тю! – тюкали дівчата, удираючи вперед.

– Благословіть колядувати! – одно желіпає Ївга.

– Хай вам біс! Мені й Рябко заколядує, – перекривляючи Грицька, товсто гукнула Христя.

Нестямний крик реготу зірвався і, як буря, помчався по всій вулиці…

– Ха-ха-ха! ха-ха-ха!

Уже й далеко одбігли від двору, уже повернули й в другу вулицю, а регіт з смішної Христиної вигадки невгавав. Веселим гуком та криком носився він у морозному повітрі, бунтуючи собак по дворах.

Від Супруненка повернули до багатого козака Очкура. Стара Очкуриха з почотом прийняла дорогих гостей, вареною частувала, пирогами годувала, ще й сороківку дала колядницям. Бадьорніші й веселіші вийшли дівчата з Очкурового двору й напрямилися до батюшки. Там прийшлося разів з шість колядувати: батюшці, матушці, батюшчиним дітям. Хоч батюшка за те грошей не дав, зате матушка добре нагодувала й напоїла; деякі вийшли уже й геть-то з гудючою головою. Ївга трохи не згубила книша, яким матушка обдарила; Ївга, як здоровіша, була за міхоношу. Прийшлося перемінити другій, а чорне Ївжине лице, жартуючи, натирали дівчата снігом, щоб прочунялася… Сміх, регіт, жартівливі вигадки… і знову сміх, регіт.

Весела пора – колядки. Недаром кожна дівчина, як Бога, дожидає їх: і наспіваєшся, і нагуляєшся, і нарегочешся…

На Христю – як насіло: не було того двору, з якого вона, вийшовши, не кривила хазяїв, не сміялася з подруг, не дратувала ломачкою об тин собак.

– Це тобі, Христе, не перед добром. Щось тобі буде таке, – казали дівчата.

– Гляди, сії ночі не налови раків, бо дуже щось регочеш, – зло увернула Ївга.

– Не твоєї звички, – реготала Христя.

– Або, як додому вернешся, мати вилає, – одгадувала невеличка Пріська.

– Хай лає, зате нагуляюся! – одказала Христя і знову почала реготати.

З противної вулиці доносився парубочий гомін.

– Дівчата! парубки… – хтось сказав.

– Хлопці-поганці! Бісова мати того, хто в шапці! – желіпнула Христя.

– Тю!.. – одгукнулися парубки.

– Тю-ю-ю! – гуконула Христя.

– Христе! Не займай: може, чужі! – обізвалась Горпина.

– А як чужі, так що?.. – І ще дужче гуконула: – Тю-ю!

– Трррр!.. – роздалося голосне й високе тиркання вподовж улиці. Христя мала перекривити, та язик затнувся… За першим тирканням промчалося друге, там трете. Чимала валка парубків показалася з улиці – у здоровенних білих кожухах, у сивих шапках, лавою йшли вони через улицю, поскрипуючи по снігу ногами. Дівчата вдарилися врозтіч.

– Лови! лови! – гукнули парубки на всю вулицю. Піднявся гомін та біганина. Парубки ловили дівчат, здоровкалися, жартували. То були усе знайомі парубки – свої: Тимофій, Іван, Грицько, Онисько, Федір… Федір так і кинувся до Христі.

– Ти куди так розігнався, роззяво? – скрикнула та.

– За тобою. А ти куди втечеш?

– Чого я буду тікати? Хіба і ти такий, як твій батько? Прийшли до його заколядувати, а він собакою нацькував… Багатирі, дуки, кажете!

– Христе! Не споминай мені про дім, не кажи нічого за батька. Хіба його ніхто не знає? – почав жалібно Федір.

– А про мене що він каже? І не гріх таке плести!

– Хай каже… Казаному кінця немає.

– Немає! А совість є? Осоружні! – скрикнула Христя і побігла до гурту. Федір, насупившись, потяг за нею.

Там уже настав мир; хлопці, зійшовшись з дівчатами, вели жартівливу розмову.

– Так підемо купно колядувати? – питали хлопці.

– Не треба, не хочемо вас. Ви гукаєте дуже, – одмагалися дівчата.

– А ви не дуже?

– Все ж не так, як ви.

– Та ну! Глядіть, лиш, чи не перекричите.

– Хоч і кричимо, та не хочемо. Ми підемо самі.

– А ми – за вами. Куди ви – туди й ми.

– А ми втечемо.

– А ми доженемо.

– Зугарні! Заплутаєтесь у своїх полах та й попадаєте.

– Побачимо.

Змагалися, аж поти не посходилися всі до гурту. То було завждишнє змагання; дівчата були ще раді, що парубки з ними – і веселіше, і охвітніше: чи п’яне нападеться, чи собака кинеться – є кому одстояти й оборонити. Усі разом посунули далі, дехто гуртом, дехто в парі. Ївга наче прилипла до Тимофія, хоч той більше балакав з другими дівчатами. Федір понуро тягся за Христею. Так і ходили по всьому селу, забігаючи трохи не у кожен двір.

Уже по других краях села стихла колядка, уже і світло де-не-де тільки горіло, а наші колядники все ще бігали та відшукували, кому б заколядувати.

– Чи були, дівчата, у матері?

– Були.

– Бач, а ми не були.

– Гарні!

– Певно, вона не спить. Ходімо.

– А ходімо, справді, ще раз до матері, – сказала Горпина.

– Пізно буде. Он уже місяць сідає, – одказала Христя.

– Хай сідає. Хіба і без його не видко шляху? Коли боїшся – проведемо, – кажуть парубки.

Христя противиться, одступає назад.

– Як Христя не піде, то й ми не хочемо! – упираються дівчата.

Два парубки підбігли до Христі і, взявши за руки, поволокли за гуртом.

Місяць зовсім спустився над гору, наче півхліба лежало над землею; з ясного та блискучого він став мутним-червоним; по небу тільки виблискували зорі та земля світила своїм білим снігом. Уже не тільки люди – й собаки утихли; тільки тими вулицями, де проходили колядники, чулися ще собачі зáводи…

Поти дійшли до Вовчихи, місяць зовсім скрився, і хата Вовчихи стояла темна та сумна.

– Бач, я казала – не йдімо, – мати вже спить, – обізвалася Христя.

– Хіба не можна збудити? – сказав Тимофій і напрямився в двір.

– Тимофію! Тимофію! – загукали дівчата. – Не буди! Вернися!

Тимофій став. Парубки настоювали – збудити матір, дівчата казали – не треба.

– Хай стара хоч у свято виспиться. Ми їй і так не даємо спати, – доводили дівчата.

Парубки згодились, хоч ще пристоювали.

– Годі! Пора додому, – сказала Ївга. – Ти, Тимофію, ідеш?

Тимофій мовчав.

– Хіба Тимофієві по руці з тобою йти? – обізвалася Пріська, далека Тимофієва родичка.

– А твоє яке діло? – визвірилася Ївга.

– Я Христю одведу, – сказав Тимофій.

– Я не хочу з тобою. Он Ївга тобі, – одказала Христя.

– Тимофієві Ївга! – гукнули дівчата.

– Так, так! – згодилися хлопці. – Тимофій Ївгу веде, Грицько – Марусю, Онисько – Горпину, Федір – Христю, – ділили хлопці між собою дівчат.

– Становись, братця!

І кожен, підійшовши до своєї, повернули назад. Деяким треба було йти у ліву руку, другим – у праву, третім – прямо. Горпині й Христі до церкви разом, а там ще чималий майдан зоставався Христі додому. Гурт розсипався, розбився, і, на ходу прощаючись, розійшлася кожна купка своєю дорогою.

Горпина і Христя – одна біля другої; коло їх з обох боків хлопці. Онисько, невеличкий, у своєму довгому кожусі, котрий трохи не волочився по землі, смішив дівчат: то вигадку уверне яку, то колінце викине. Регіт і жарти не стихають. Зате Федір, понурившись, тягне коло Христі, німий-мовчазний. Йому мов і гарно коло неї йти, і разом боязко; йому хочеться і собі що-небудь сказати, чим-небудь дівчат посмішити, та поки надумається, дивись – Онисько уже й розсмішив. Аж плач його бере, який він несмілий та незугарний. Недаром батько каже – дурний. «Дурний і є», – думає він, мовчки бейкаючись.

Аж ось і церква показалася, чорніє у сірому мороці ночі; кругом неї тихо-сумно.

– Дивись, як мені страшно, – струснувшись, каже Христя. – Оце тобі, Горпино, вже й дома, а мені ще майданом скільки йти. Може б, ти провела?

– Е, ні, сестрице: спати вже хочеться. Та тебе он Федір та Онисько аж додому доведуть.

– Чого там Онисько, я і сам! – обізвався Федір.

Дівчата попрощалися, розійшлись. Онисько, повернувши за церкву, став.

– То ти, Федоре, сам?

– Атож.

– Так прощавайте. На добраніч!

– Прощай. Добраніч!

Христя і Федір зосталися удвох. Декілька часу йшли мовчки. Федір думав, що б його Христі сказати; Христя мовчки виступала і раз по раз струшувалась..

– Ти, Христе, замерзла? – надумався Федір.

– І сама не знаю, що це зо мною: наче трясця трясе.

– Коли хоч… – несміло почав Федір, – у мене кожух добрий і довгий.

– То що, скинеш? А сам у сорочці зостанешся?

– У мене свита… А хочеш – поли широкі – полою прикрию.

І в одну мить розстебнув кожух.

Христя усміхнулася. Федір побачив, як у Христі очі блиснули… Його серце тьохнуло… Не пригадає, як і коли Христя опинилася під його кожухом, коло його боку. Йому гарно так і тепло, радісно. Простують обоє мовчки.

– Що, коли б се твій батько побачив, що ми так ідемо? – спитала Христя і зареготалася.

– Христе! – скрикнув Федір, придавивши її до боку.

– Ти ж не давися, – ласкаво обізвалась Христя.

Федір затремтів.

– Поки світу сонця, – почав він, – поки земля стоїть… поки сам пропаду – не забуду я сього, Христе.

Христя дзвінко зареготалася.

– Чого се так? – спитала.

У Федора дух сперло у грудях, огнем пекло коло серця.

– Ти смієшся, Христе… Тобі байдуже, – знову почав він, – а я? я… Батько мене лає: дурний – каже. Я сам чую, що одурів. А тобі байдуже, ти смієшся… Голубко моя! – тихо прошептав Федір і міцно притис Христю до свого серця.

Вона чула, як воно у його несамовито колотилося, як його гаряче зітхання гріло лице їй.

– Не пустуй, Федоре, – суворо сказала вона.

– Без тебе мені світ – не світ і люди – не люди! – крізь плач скрикнув він. – Я не знаю, чого ти моєму батькові нелюба… Та хто йому любий? Усі – то дурні, то вороги… І задасться таке! – жалівся Федір.

Христя важко зітхнула… «Цей Федір справді кохає її і щиро кохає. Гріх і те сказати, щоб він був і непутящий який. І з себе красивий і добрий», – думалося їй. То була хвилина, коли і Христі серце обізвалося. Щирий і жалосливий голос Федорів уразив його. Мовчки вони пройшли ще чимало. Вона чула, як Федорова рука все важче та важче обвивалася коло її стану, давила її до його… Вона не противилася. Її плече черкалося з його плечем, її бік приходився коло його серця.

– Хоч би і вік отак, Христе, – шептав він. – Хоч би і вмерти отак.

Вони стали. Христя мовчала.

– Ось уже і двір твій! – журливо промовив Федір. – Господи, як швидко!

Вона зітхнула і одкинула полу. Федір побачив її лице, бліде, задумане.

– Спасибі тобі, Федоре, – тихо подякувала вона. – Прощай! – І напрямилася у хвіртку.

– Христе! – обізвався він. Вона озирнулася. Федір кинувся.

– Хоч одно слово… Люба моя, мила моя!

Він обхопив її і хотів поцілувати. Христя мотнулася і в одну мить опинилася за хвірткою. Вона сама не знає, чого їй стало смішно-смішно… Роздався тихий регіт.

– Ти смієшся, Христе?.. Смієшся?.. – питає, тремтячи увесь, Федір.

– Іди вже собі, – з-за хвіртки сказала Христя.

– Господь з тобою! – промовив Федір і, наче п’яний, повернув назад майданом.

У Христі жаль так здавив серце, що аж сльози виступили на очах. Вона вже мала була гукнути на Федора, щоб вернувся, та не гукнула. Схилившись на ворота, вона дивилась, як нетвердою ступою потяг він від неї, криючись у сірих померках ночі. Його білий кожух то блисне, то зникне. Ось уже не стало й видно; чутно тільки, як ступні рипотять у тихому морозному повітрі. Далі і ступні затихли.

Христя ще постояла, озирнулась навкруги, глянула у небо на зорі… Тихо та ясно виграють вони. Христя важко і глибоко зітхнула і, похнюпившись, повернула до хати.