Читать книгу Повія - Панас Мирный - Страница 12

– Коли б сам чортяка вигадував, то не вигадав би такого, як оце вийшло!.. Піст на сході, а в мене однії щуки цілий віз не розпродано, чехоні дві бочки… колоди. Та ще й одлига… Тьфу! У крамницю хоч не потикайся… – гукнув Загнибіда, увіходячи того вечора у хату.

У Христі аж у пальцях похолонуло, як вона його вздріла… Височенного зросту, довгобразий, з страшенними рудими вусами, гострим горбатим носом, нахмуреними бровами, з-під котрих, мов дві жарини, блищали жовті, аж червоні, мов у кроля, очі. Одітий він був по-міщанському: у довгому сукняному чекмені, що спадав аж до самих чобіт, у широкій смушевій шапці – книшем, котра, наче сковорода, прикривала його стовбовату голову. Його обличчя, його постать, його поступ казали, що це чоловік силющий, рішучий: нічого він не злякається, ні перед чим не зостановиться. А червоні кролячі очі видавали лукаву душу, єхидні заміри: писарська каверза побраталася у них з крамарськими хитрощами.

– А це хто такий, Олено? – кинувши на Христю, неначе жаром, бистрими очима, спитався він своєї жінки, молодої змарнілої молодиці з блідим лицем і блакитними очима. Здавалося, само небо відбивалося у її ясних зрачках.

– Се ж наймичка, – одказала та тихим та привітним голосом, мов на струні злегка забриніла.

Загнибіда став серед хати, скинув погляд на жінку, глянув на Христю, що, похнюпившись, стояла у порога; потім знову на жінку і знову на Христю… Так орел з високості задивляється на свою здобич, вибирає – яка смачніша.

Невисока Христя, з повним рожевим лицем, молодими ясними очима, чорними бровами, так одрізнялася від змарнілої Олени. Ся – бліда та зажовкла, наче зов’яла квітка; а та – тільки що розпустилася… У Загнибіди аж очі загорілися, як глянув він на її низький круглий стан.

– Насилу діждалися вашої милості!.. – неласкаво привітав він її. – Ти чого так довго барилася? – попитав далі ще неласкавіше.

У Христі у душі похолонуло, зарябіло в очах…

– Петре! – сказала Олена, скрутнувши головою.

Загнибіда з усмішкою глянув на Христю, потім на жінку і мовчки пішов у кімнату.

– Давай, дівко, самовар, – сказала Олена і полізла до шафи.

Христя не пам’ятає, як ускочила в сіни, як ухопила кип’ячий самовар, як умчала його у хату.

– Туди, туди… У кімнату неси, Христе, і постанови он на тому столі, – порядкувала Олена, виймаючи посуду з шафи.

Христя застала Загнибіду вже за столом. Розвернувшись на стульці, сидів він і водив бистрим поглядом по хаті. Як Христя увійшла з самоваром, він так і упився в неї своїми гострими очима. Вона чула, як той прикрий погляд пронизував її наскрізь, добирався до серця, мутив душу… У неї тіло тремтіло й самовар у руках тіпався, – не поспіши постановити – певно б, вона його була б кинула. Становлячи, вона все-таки не здержалась – схлюпнула. Гарячий кип’яток побіг по її руці на стіл… Невиразна болість ущипнула за пальці; а вона хоч би писнула або скривилася – тільки загорілася вся, як огонь.

Загнибіда дивився на стіл, де калюжка курилася паром, а вона стояла і мліла… «Що се я наробила?.. що буде мені?» – думалось їй… Загнибіда мовчав, вона стояла, наче кам’яна.

– Бач, й налила на столі! – тихо сказала хазяйка, увіходячи з посудою. – Возьми ж он там ганчірку та витри.

Христя мухою повернулася.

– Проворна! – буркнув їй услід Загнибіда, коли вона, справившись, виходила з кімнати.

– Нічого – дівка скора, – додала Олена.

Далі Христя нічого не чула… Огненна, пекучо-огненна болість давила їй пальці. Її поривало кричати від тії болі, а вона боялася і зітхнути. Гарячі сльози обмили їй лице… То вона пригортала до серця обшпарену руку, то тріпала нею, то приводила до рота, хукала – болість не німіла. З другої хати доносився до неї брязкіт посуди та смоктання чаю.

– А налий ще, – сказав Загнибіда уже вчетверте. – Мов і солоного не їв нічого, а чай добре п’ється.

«Вони п’ють, смакують, а я собі руки не чую!» – думала Христя, схлипуючи.

– А цить… – обізвалася, прислухаючись, Олена. – Миші скребуться?

Загнибіда здержавсь, та не здержалась Христя. Важке зітхання з плачем вирвалось якраз у ту мить, коли зробилося тихо.

– Плаче? – вгадував Загнибіда.

Христя замовкла, затаюючи у собі дух.

– Христе! – обізвала Олена.

– А вона Христя? Христя в намисті! – сказав Загнибіда.

– Христе! – скрикнула вдруге Олена, не діждавшись одказу від неї.

– Чо-о-го? – з плачем обізвалась Христя.

– То ти плачеш? Чого? Іди сюди.

Христя увійшла вся заплакана, держачи в другій руці спечену руку.

– Чого ти? – допитувалась Олена.

– Та нічого! – нетерпляче одказала Христя й напрямилася з хати.

– Як нічого? Кажи – чого плачеш?

– Пальці попекла.

– Чим?

Тільки що Христя зібралася відказати, як щось булькнуло, приснуло… почулося заливне реготання.

То Загнибіда, сьорбнувши чаю, не видержав і, приснувши, зареготався.

– Ну, чого ти? – дивуючись, спитала Олена.

Загнибіда реготався… Його тіло тремтіло, а лице аж посиніло з натуги. Той регіт гострим ножем упивався Христі у серце, вередив і без того нетерплячу болість руки. Ось Загнибіда похлинувся, закашлявся…

– Знаю… О, бодай його! – скрикнув він, прокашлюючись; і почав розказувати, як Христя обшпарила руку.

– І терпляча ж яка, та не видержала! – додав, усміхаючись.

Христі ще тяжче, ще трудніше стало: то над нею насміхаються, з неї регочуть! «Залився б ти на кутні, проклятий!» – подумала вона, обливаючись слізьми.

– Ти б же що зробила, дурна. Ріпи тертої приложила абощо, – раяла Олена, вибігаючи у кухню. Вона знайшла ріпу, натерла на тертушку і обліпила Христі червоні пальці.

Христі трохи полегшало: рве, сіпа, горить, та хоч не так болить несамовито. А Загнибіда у кімнаті не вгамується та й не вгамується… Оце на хвилину і затихне та й знову заллється реготом.

– Ну, чого ти регочеш? – гримнула на його Олена. – Збожеволів, чи що? Дівка місця не знайде, а він – регоче…

– Та коли б же ти знала… Коли б же ти бачила… Це ж при мені було… На моїх очах було… Як вона схлюпнула кип’ятку на руку… Зразу як огонь стала! А ні словом не обізвалася… От дурна! Сказано: з села воно – як та деревина необтесана!

То було Христі досадно, а то зробилося ще досадніше, коли вона почула гірку правду Загнибідиної речі… Справді: чому їй було зразу не похвалитися, що опеклася? Приложили б тертої ріпи – і вона б не терпіла так довго, що аж до плачу дійшло… Ніт же, побоялася… Кого?.. Чого?.. Всього!.. І того, що налила на стіл, і того, що хазяїн дивився на неї… Бо – з села вона, бо – деревина необтесана!

Тут знову почувся їй заливний Загнибіди регіт. «Та й гіркий же цей Загнибіда! та й уїдливий який! Кому сльози, а йому смішки…» Їй пригадалися Кирилові слова: п’явка не чоловік! «П’явка, п’явка і є!» – думалося їй. П’явкою був, п’явкою і згине! А їй же прийдеться тут цілих півроку бути, півроку слухати доїдливих речей, єхидного реготу… Господи! сьогоднішній вечір їй віком здався, а то ж – півроку! «Він же з мене і кров виссе… Недаром його жінка така замліла та занепала… Випила, видно, немалу, добра душа, на своєму віку!»

Такі думки клопотали Христину голову. Плутаючись одна за одну, зачіпаючись одна за другу, вони односили її звідси геть – у село… до матері… Що то тепер там? Плаче, видно, мати. І не спить – плаче… Нещасна!.. Уперше зроду вона звідала такий різучий, такий тяжкий жаль по матері. Її тягло, рвало туди, до неї, до своєї рідненької жалібниці, до своєї єдиної порадниці… Все б вона дала, що тільки має, аби бути тепер коло неї, коло своєї нені старої… Що ж дасть вона? Що є у неї?..

Життя уперше поверталося до неї своїм суворим боком; вона уперше почула на собі його важке ярмо… «Ні, немає щастя й талану бідним на сьому світі і не буде ніколи!» – рішила вона.

– Христе! ти б потушила світло; нащо воно дурно буде горіти? – сказала їй з другої хати Олена. – Сьогодні вже нічого не будемо розпочинати.

Христя потушила… Що ж їй тепер робити? Лягати? Вона б лягла, спочила. Де ж те місце, що їй прийдеться спати? Тут нічого не розбереш.

Вона приткнулася головою на столі на кулаці. Слава Богу, рука її заніміла; тільки щось під серцем пече, за печінку тягне… Ба, вона сьогодні не обідала! Вийшла з дому рано, прийшла сюди пізно. Її ніхто не питав, чи їла вона; вона нікому не казала. Та їй і їсти не хотілося. І тепер їй не то що хочеться – нудить тільки…

У кімнаті почалася розмова.

– Коли ж ти думаєш паски пекти? – питався Загнибіда.

– З завтрього почну, – одказала Олена. – Я не знаю, чи багато його напікати?

– Щоб стало, – одказав він.

– Ти все кажеш так: щоб стало. А скільки його треба? І торік, і позаторік пекла рівно. Позаторік же – ще й зосталося, а торік – як накликав гостей, то все в один раз поїли.

– Ну, от і вгадуй так… Щоб стало та й годі!

Розмова затихла. Через кілька хвилин вона знову почалася.

– Ти от журишся пасками, – почав Загнибіда, – а мене друге журить. Он на одній чехоні рублів двісті убитку буде. Підсів мене сей рік Колісник! «Купи, – каже, – пополам візьмемо». Я й купив; а він, біс його батькові, від своєї половини і одкинувся. Тепер і підкидайся! Прийдеться у рів вивернути, та коли б ще і поліція не накрила. Сьогодні базарний проходив. «Петро Лукич! Петро Лукич! – гукає. – Що це з вашої лавки важким духом несе?» – «То, – кажу йому, усміхаючись, – через те, що ви ніколи у неї не зайдете». – «Ну-ну, – одказує, – не шуткуйте!.. Одберіть, лишень, з десяток доброї щуки, я десятника зашлю».

– Що ж, ти й одібрав?

– Авжеж. Ще й то добре!.. Коли б зайшов у лавку та розворушив ту гнилятину!.. Я вже й не знаю, як її оте мужиччя їсть. Ну, стерво ж стервом!.. Сьогодні заходе один: «Щось вона, – каже, – трохи припахає». – «То, – одказую, – почула одлигу, а риба – золото…» Витягаю спідсподу, щоб показати, а вона так і розпадається… Нічого – бере… От коли б Лошаков на завод узяв – гаразд би було. На днях забігав: «Бочку треба». – «Не зовсім, – кажу, – гарна». – «Та кат її бери! у мене робочі, – поїдять!..» Так от третій день сьогодні, а щось не шле. Коли б узяв бочку – перевіз би! Сими днями сподіваюся бочку розпродати; а там коли з півбочки й пропаде – невелика утрата… Де наше не пропадає!

– А ти знаєш, що треба Христі шити одежу, – увернула Олена.

– Підожде! – одрізав Загнибіда. – Ми її більше ждали… Хто тепер, сими днями, буде шити? Самій же – ніколи буде. Після празника хай. Ще побачимо, яка з неї робітниця буде.

– Та цить! – промовила Олена.

– Чого цить?

Христя аж дух затаїла, щоб не пропустити і слова, що про неї далі будуть казати. Та дарма!.. Розмова на тому й обірвалася. А коли знову почалася, то про незнайомих їй людей, про наживу, про плутні крамарські: хто кого обдурив, під’їхав, підсів…

Сумно стало Христі й важко те слухати. Де вже його в ката тут шукати тії жалості, коли тільки й думки – як би з другого жили вимотати, на другому поїздити!

– Христе! прибирай самовар, – нескоро кликнула Олена.

Христя поприймала, поприбирала. А там ще Загнибіді заманулося повечеряти, – вечерю давала. Поти після вечері помила посуду, сама повечеряла – бралося вже до півночі. А хазяйка, йдучи спати, наказала, щоб до світу самовар становити: «Бо завтра день базарний, Петру Лукичеві треба рано в крамниці бути».

«Людей труїти гнилою чехонею!» – подумала Христя, важко зітхнувши. Помостилась на лаві, загасила світло й собі лягла.

Темна, непроглядна темнота обняла її зразу; хоч око виколи – нічого не видно. Чутно тільки глухе шепотання з третьої хати… То хазяїни Богу моляться чи шепочуться про бариші? Їй яке діло? Вона, наморена ходою трохи не цілого дня, випадками сьогоднішнього вечора, зразу закрила натомлені очі. Сонне забуття обхопило, обняло її.

Христя відразу заснула. І не снилось їй нічого, ніщо не тримало її тихого покою. Пригорнувши болячу руку до грудей, вона спала. На те й ніч, щоб усім спочивати. Та чи усім? А то що за світ колишеться у малій хатині? Ось він уже в кімнаті, серед його ясної хвилі чорніє чиясь постать висока…

Хто то? Чого? То Загнибіда, босий, роздітий, з свічкою у руках, тихо, наче кіт той, викрався з кімнати, увійшов у кухню і, озираючись на всі боки, покрався у сіни. Злегка надавив він клямку, щоб не стукнула, одчинив двері, високо над головою держачи світло.

У кутку на лаві лежить Христя, спить. Темна тінь від неї ходе-труситься по стіні… У Загнибіди очі заблищали, як він її зобачив. Тихо на пальчиках підійшов він до неї, підняв світло угору так, щоб світ падав саме на голову Христі… З темноти вийшло кругле покійне лице її з чорними бровами, з закритими очима, з трохи розкритим ротом. Тихе зітхання ледве-ледве почувається, то піднімає, то опускає її високі груди. Очі у Загнибіди аж засвітили, рука злегка затіпалася… Довго він стояв над нею, дивився, напувався чарами її красної вроди. Се… тихо послав уперед руку, подержав над нею, як держать над жаром, коли змерзне, і… тихо опустив… Христя кинулась. Світло в одну мить згасло… Темнота знову облягла кругом. Спросоння Христя не розібрала, чи то їй снилося, чи справді вона бачила світло. Натомлена, вона перекинулась на бік і знову заснула. Вона не чула, як нешвидко після того щось в темряві зашамотіло; як стукнули двері в хатині; як Олена, прокинувшись, спитала: «Хто то?» – «Се я», – важко дишучи, одказав Загнибіда.

– Чого ти?

– Ходив довідатись, чи засунено.

Грузько він ліг на ліжко, аж воно зарипіло, довго ворочався, поки не заснув. Зате Олена цілу ніч не спала.