Читать книгу Повія - Панас Мирный - Страница 6

Заступало свято; настав багатий вечір. Поздоров, Боже, Одарки Здорихи, Пріська стрічає його неабияк: і страви уволю, і пирогів, ще й осьмушку горілки купила. Всього потроху є, та нікому їсти, нікому пити, нікому привіт дати. Кусаючи пирога, Пріська згадує Пилипа – і плаче… Де вже та їжа піде на душу, як сльози заливають очі?.. За Пріською плаче і Христя. Більше сльозами, ніж стравою, повечеряли обидві – і невеселі полягали спати.

Настало Різдво. Поки до церкви збирались-наряджались, поки у церкві стояли-молились, воно і свято здавалося. День випав погожий, сонячний; світ ллється з неба, відбивається на прикритій снігом землі; аж очам боляче дивитися – такого його багато. І не холодно дуже: є морозець, та не цупкий… У дворах, по вулицях, коло церкви, як мурави, народу, та все прибрані у празникову одежу, все вибілені, вимиті… Свято чується і на людях, і в повітрі, зогрітому сонячним світом; дишеться якось легше, на серці затихають муки; на душі – радість, покій. Радіють за другими Пріська і Христя. Пріська більше у церкві стоїть, молиться; а Христя з дівчатами крутиться по цвинтарю, щебече. Вона так давно бачилася з ними: після Миколи не виходила ні на досвітки, ні до кого на пóпряхи; як крячка та, просиділа трохи не три тижні коло матері. Дівчата обдивляються її, хвалять стьожки, намисто, серги; любуються чобітьми; розказують, що без неї лучилось на досвітках: як чорна Ївга полаялася з Тимофієм та й до ворожки ходила, щоб помирила; як Федір щодня на досвітках допитувався, чи не бачив хто де її, Христі?

– Він таки тебе щиро любить, хоч батько його за це й лає, – сказала Горпина Педьківна, подруга Христі, висока, білява дівка, перша реготуха на селі.

– А мені про те й байдуже, – одказала Христя.

– От, згадай чорта, а він і роги виставить! – скрикнула Горпина, зареготавшись.

Христя озирнулася. Прямо до їх гурту ішов парубок, високий, білявий, у синьому сукняному каптані, підперезаному добрим каламайковим поясом, у сивій з решетилівських смушків шапці. То був Федір Супруненко.

– Здорові! З празником! – привітався він, підходячи до гурту.

– Здорові! – одказали другі дівчата, а Христя змовчала.

Поки йшло вітання, вона постояла трохи, далі одійшла, а потім і зовсім пішла в церкву. Федір, понуро послухавши дівочого реготливого шепотання і нікому слова не сказавши, тихо похилив поза церквою. Дівочий веселий регіт геть провів його; Федір не озирався, не дослухався…

– Отак обійди хлопця та й води його за собою! – сказала низенька таранкувата Педоря.

– Вільно ж йому, як навіженому, самому у вічі лізти! – одказала Горпина. – Христя від його поли ріже та тікає, а він, як реп’ях той, учепився.

– Що ви тут про мене мелете? – обізвалася Христя, вертаючись знову до гурту.

– Та то Педоря завидує тобі, що Федір, бач, не за нею ув’язався, – засміялася Горпина.

– Він, здається, незабаром буде за всіма, як той цуцик – одказала понуро Христя.

– Дрік такий нападе!.. – жартує Горпина. – От коли б та на всіх хлопців разом.

– То що б було? – хтось обізвався.

– Може б, наша чорна Ївга скоріш заміж вийшла, – пригадує Горпина. – А то прийшла до церкви Богу молитися та побачила Тимофія… Він од неї тікає, по пояс снігом ріжеться, а вона за ним – навперейми. Застукала у суточках, між деревом та оградою, та й досі там стирчать.

– Богу моляться?.. – хтось сказав. І нестямний регіт привітав угадчицю.

– Та цитьте, не регочіть… ще батюшка у церкві почує, – хтось придержує.

– Та батюшка – то нічого. А як старий дяк почує, – каже Горпина, – та заставе за собою співати – ото буде лихо!

Дівчата аж за боки беруться та регочуть від кумедних Горпининих вигадок, а та і не перестає – меле. Христя і собі за другими сміється. Як його не реготати, коли Горпина, здається, і каменного розсмішить.

Час весело і швидко йде. Незчулася Христя, коли і з церкви вийшли, як мати, сіпнувши її за рукав, – пора додому! – сказала.

– Гляди ж, Христе, – гукнула Горпина, – я за тобою забіжу: підемо колядувати.

Вернулися Пріська і Христя додому – краще б не верталися!.. Христі ще вчувається регіт дівочий, веселі їх вигадки, приповістки… а тут у хаті тихо, аж сумно; мати така понура. Сіли розговлятись, а Пріська – за сльози.

Весело проходить свято при щасті, при достатках, а коли горе налягло на душу, коли туга за серце кусає – тоді і свято не в свято! Час, як безногий чоловік, лізе, туга та горе гадюкою в’ється біля серця, безодрадні думки обіймають голову. У будень хоч буденні клопоти розіб’ють їх, а в свято ніщо не заборонене – простір їм, розкіш. І радісний випадок принесе важку споминку: колись то те було, колись воно радувало, а тепер?.. Ніколи вже воно не вернеться удруге… Плаче чоловік гіркими сльозами. Плакала і Пріська.

Після обід на хвилинку прибігла Одарка Здориха. Молода та здорова, вона, як та пташка, нащебетала повну хату і, як та пташка, умчалася.

«Щаслива, здорова, – думалося Прісьці. – А тут ні щастя, ні здоров’я…»

Вона лягла спочити, та їй не спалося.

Христя теж нудьгує, не знає, де дітися. Оце посидить у хаті, погляне на матір, сумну та мовчазну, і побіжить за двір, на вулицю, подивитися на людей, що то в парі, то одиноко снують: ті в гості, ті з гостей… Десь далеко чутно дівоцьку пісню; доноситься крикливий парубочий гомін… Вона туди б побігла, незчулася там, як і час мине, – так мати не пускає. Ще гаразд, що колядувати обіцяла пустити, а то хіба давно вона казала: чого ти підеш? Чи слід туди тобі ходити? Ще он зашпори не одійшли, а тобі співи та жарти в голові… Тупим ножем різали ті недоговорені речі за серце Христю; крадькома, стиха вони нагадували їй про смерть батькову, про їх сирітську долю… Їй учувався докір людський: ото, не вспіла ще батька загребти, а вийшла горланити!.. Сумною та остогидлою їй здається і пісня дівоцька. А тут, як на те – хвиля дзвінких голосів доноситься до її вуха… знайома і люба їй пісня ллється… голос бринить у її серці, пориває викрикнути, підхопити… Вона одвертається, щоб не чути, дослухається до гомону людського, котрий уже, постановивши свято, плететься додому і вголос вимовляє свої таємні думки… А пройдуть люди – і їй знову сумно. «Господи! хоч би день минав скоріше!» – скаржиться вона, ідучи у хату.

Надвечір Горпина забігла по Христю.

– Скоріше, Христе, одягайся; уже наша челядь у зборі!

– Куди се? – пита Пріська.

– Колядувати, мамо.

– Ти б краще не йшла, дочко.

Христя глянула на Горпину…

– Тіточко, голубочко, – заторохтіла та. – Пустіть її. Хай вона хоч трохи провітриться. Ви ж бачите, на що вона перевелася.

Пріська тільки махнула рукою.

– Та йди вже… Що з вами подієш? Не пустуй тільки там.

Подруги, раді, забравшись за руки, не пішли – побігли з двору.

Пріська зосталася сама. Нудно їй та тяжко у своїй хаті, і все думки нерадісні клопочуть голову. Вона вийшла проходитися надвір.

Смеркалося. Голоси малих колядників уже розтиналися по селу; гостювальники вертались додому; чулася дрібна жіноча річ, груба чоловіча мова. Село перед вечором загомоніло, загуло; воно мов знало, що наступаюча ніч незабаром усіх упокоє, і поспішало наговоритися: там скликали свиней годувати; там ревла скотина по загородах; по дворах жінки снували з дійницями. «Турбуються люди, а мені і того клопоту немає; ні над чим клопотатися», – думала Пріська, виходячи за хвіртку. Коло Здорового двору стояла Одарка і дивилася на вулицю.

– Здрастуйте, тітко! – гукнула вона на Пріську. – Вийшли провітритися?

– Оце, як бачиш… Христя пішла колядувати, а мене нудьга вижила з хати. Піду, думаю, хоч подивлюся на людей.

– Ви б, тіточко, до нас ішли посидіти. Карпо після обіду як пішов кудись, та й досі немає. Дітвора у хаті клопочеться: де батько? Оце вийшла виглянути. Десь, видно, забарився… Ідіть до нас, тітко! Уже Миколка за вами так скучає. «Чому се, мамо, бабуся до нас не ходе?» – усе допитується.

– Спасибі тобі, Одарко. Я б і прийшла, так ні на кого хати кинути.

– А ви запріть хату. Хто там прийде? Ідіть, тітко: посидимо, погуторимо.

Пріська не забарилася. Заперти було нічим хату; гаразд, що хоч до скрині замок є, а то ще й хату замикати. Та й від кого? У селі все свої люди, знайомі, відомі, наперечоті, на виду; а чуже? хто тепер чуже забреде на село? Закрутила Пріська двері ломакою – от і все.

Дітвора несказанно зраділа старій Прісьці.

– Бабуся, бабуся йде! бабуся прийшла! – викрикнув радий Миколка і побрався на руки до Пріськи.

– Ба-ба, ба-ба-ба… – своїм нетвердим ще язиком вимовляла невеличка дівчинка Оленка, простягаючи до Пріськи кулачата.

Дітвора страх любила Пріську. Вона завжди уміла з нею обійтися; то, дивись, шматочок хлібця принесе і дає: «Це від зайця відняла», – скаже. А дітвора затинає так часом і сухий шматок, наче солодкий медяник. І на сей раз Пріська захопила з собою два пиріжки з квасолею – і дітвора, рада гостинцеві, прийнялася їх уминати. Одарка сама не менше зраділа: раз – що угамувався дитячий крик та докучливе допитування про батька, а друге – є з ким і самій словом перекинутись, погомоніти.

Розмова зав’язалася. Одарка пригадує своє життя, Пріська своє. Нерадісні то були речі для розмови; отже незчулися, коли і як стемніло. Дітвора, награвшись, захотіла спати. Пріська мала була додому йти, та Одарка намоглася.

– Посидьте, тітко. Погомонимо ще. Я ковбасу розігрію, підкусимо; а тим часом, може, і Карпо надійде.

Чогось у Пріськи серце заболіло, коли Одарка згадала про Карпа. Чого? Їй пригадався її Пилип, котрого приходилось, от як і Одарці, дожидати… Тепер вона його вже довіку не діжде! Серце її наче хто обценьками здавив.

Одарка не забарилася розігріти ковбасу, спрягла ще яєшню і прохала Пріську підкусювати. Тільки що Пріська взяла шматок ковбаси і намірялася їсти, як коло дверей щось занишпорило.

– Це, мабуть, Карпо, – угадувала Одарка і не помилилася. То був справді Карпо.

Карпо, молодий ще чоловік, осадкуватий, широкоплечий, ширококостий; голова здорова, кругла, наче гарбуз; очі сірі і завжди ясні, покійні: їх, здається, ніколи зроду ніяке лихо не мутило. І голос у його рівний, і сам виглядає завжди добрим, завжди задоволеним.

– Здорові, тітко! – привітався він. – Скільки літ, скільки зим? Давно, давно ви в мою хату заглядали. Я вже на Одарку гримаю: може, кажу, розсердила чим?

– Бог з тобою, Карпе! Хіба твоя Одарка така, як другі? Тільки з нею і душу одведеш. А не ходила, то ти і сам гаразд знаєш, чому. Як таке щастя, то і між людей нема охотки іти: сиділа б усе дома, як кам’яна… Воно б, може, ще краще було, якби відразу скаменіла!

– Хай Бог милує! Я оце вас усе одстоював, за вас розпинався, – сказав Карпо.

У Пріськи – наче очі побільшали, так вона подивилася на Карпа ними.

– Що там таке? – за неї спитала Одарка.

– Та нічого ще поки. Дурний Грицько. Чого це він на вас уївся?

– Супруненко? – угадала Пріська. – І сама не знаю. От як перед вами винна! Ні, їсть же та й їсть… Така вже, видно, його ненависть до мене. Як раз учепиться чого, то так – як реп’ях до кожуха… Одно точить, як шашіль дерево, як іржа залізо.

– Звик ще за панщини людей підкушувати та й досі не кида своєї вдачі, – увернула Одарка.

– А вже чоловік! Ні Бога не боїться, ні людей не соромиться! Тепер куди верне – щоб землю від вас одібрати… Заходжу у шинок, а він сидить з нашими дукачами: Горобцем, Вербою та Маленьким. Сидять, п’ють. Грицько, зуздрівши – зараз до мене: «Оце, Карпе, за твою сусідку трахтувалися». – «За яку сусідку?» – питаю. «Та вже ж не за яку, за Пріську». – «А що там?» – допитуюся. «Чи ти б, каже, не згодився узяти на себе її землю?» – «Навіщо?» – кажу. «Як навіщо?» – І почав викладати, що коли від неї землі не одібрати, то і земля за нею буде, і платити за неї другі будуть. «А чим же їй, – питаю, – жити, коли землю одібрати?» – «Переживе, гладка! Хіба сама не при здоров’ї ще? І дочка у неї – як кобила, хоч зараз у віз запрягай! До хлопців, небійсь, уміє іржати, а діла робити – не робить». – «Ніхто, – кажу, – не віда, як хто обіда! А я добре знаю, що оце не стало Пилипа, то Прісьці не медяно прийдеться прожити. Коли ж ще від неї землю одібрати, то тоді хоч у старці йди…» – Як стрибне ж мій Грицько, як гуконе: «Так і ти з нею заодно? Гаразд же! Ми оце порішили ту землю тобі віддати, а не хоч – я й сам візьму. Все платитиму, та знатиму, за що хоч». – «То ще, – кажу, – як мир скаже». – «Мир?! Ти знаєш, що твій мир у нас у руках? Отут у жмені сидить! Схочемо – пустимо жити, схочемо – задавимо. Що твій мир? Та він ось Панасові, – указує на Горобця, – повинен у ногах лазити та дякувати, що подушне все до копієчки заплатив. П’ять сотень відразу вийняв. А коли ви, бісові ланці, віддасте? Свої гроші зараз положи, а з вас копійку по копійці збирай та віддавай… Уже коли на мир пішло, то ми твій мир і в чорну запремо, хай там поцокотить зубами!..» – Як наскіпався на мене – так куди тобі!.. Будь ти, думаю, неладний!.. Взяв шапку – та з шинку, та се прямісінько додому.

Пріська чим більше дослухалася, тим більше хилилася. Як, її землю від неї одібрати? Хто ж від неї одбере її? Та як же се можна? А вона при чому буде?! Їй з голоду хіба пропадати?

Тяжкі та нерадісні думки снували у її голові, одна поперед другої щипали за серце, чорними хмарами укривали душу. Вона сіла за стіл закушувати; половина пирога заклякла в руках, а невеличка крихта гнітом лежала у роті, на язиці і не давала слова вимовити.

– Не журіться, тітко! – утішає Карпо. – Хай вони поткнуться до миру… Я перший почну гукати! Не їх, дукачів, мир послухає. Їм добре – грошей наздирали з нашого брата, багатіють; а ми знаємо, як то воно з голими руками прожити… Не послухає їх мир. Ніколи! Як то вони думають п’яними головами так з миром правитись? Як то так з людьми жити? Ще побачимо, чий батько старший! Їх три, а нас сотня. Хай не чіпають, коли хотять у миру жити… Не журіться!

Не слухає Пріська речей, утіхи не чує. Перед нею Грицько з його нахвалками. Грицько могучий чоловік; він, як захоче, так і поверне діло; схоче дойти кого – то дойде.

Як смерть та жовта, як тінь темна, Пріська устала з-за столу, попрощалася й пішла додому.

Ще важчі, ще чорніші думки обступили її у своїй хаті; клопочуть її стару голову, журять і без того зомліле серце. Вона у хаті одна, Христі немає. Каганець на припічку горить, ледве тліє невеличкий ґніт у рижієвій олії, легкі тіні снують по сірих вогких стінах, по закуреній оселі… Хилиться стара Прісьчина голова на груди, а перед очима її гірка вдовина доля: убожество, недостачі та напасті людські… Не криком нежданого горя виливається її люта туга, не гарячими слізьми розливається вона по змарнілому обличчю, а німа-мовчазна – вона пронизує її наскрізь, як холод, зеленить старе жовте лице, гірким полинем напуває душу і серце… «От тобі й свято! У сей день, кажуть, колись Христос народився… нове життя зачалося… а для мене – нове горенько!» – думалося Прісьці.