Читать книгу Повія - Панас Мирный - Страница 14

– Ти не потурай, Христе, на те… Що п’яному не забреде у голову? П’яний не поставить свічки, а звалить, – уговорювала Загнибідиха Христю, як крамар і гнилозубий чоловік пішли з двору.

Христя мовчала, хоч її і зло брало за вчорашнє: вона за цілий день тільки невеличкий шматочок хліба з’їла; цілу ніч просиділа під коморою, перемліла та перемерзла – та що їй було казати? І кому казати? Їй, хазяйці, його жінці? Хіба вона сама не бачила, сама не чула? Хіба їй самій не досталося?

– От тільки чого буду тебе прохати, – помовчавши трохи, знову почала Загнибідиха. – Що він тобі буде казати – не втаюй від мене… – І Загнибідиха заплакала.

Христі стало жалко хазяйки. Вона б рада її й утішити, та чим же ти утішиш?

Переплакавши, Загнибідиха знову начала гірко-журливо:

– Ну й життя! Ворогові своєму не бажала б такого! Хоч би діти були… Зреклася б тебе, допеклого, осоружного! Пий, гуляй, розпутничай – мало б мені було нужди… Ніт же! Господь і тим не благословив… Чи я вже удалася така нещасна, чи согрішила перед Богом, що на мені все лихо окошилося!.. Нас троє було. Старша сестра умерла дівкою, брат – оженившись, а я зосталася… Навіщо?.. Он учора, як сова та, як сич, цілу ніч простогнала та проголосила; а Бог знає, що ще сьогодні буде… Отаке моє щастя, Христе! Заклинаю тебе усім святим на світі: будеш іти заміж – не йди за крамаря, не йди за городянина, – і в того, і в другого ні жалю, ні совісті! Іди ти краще за хлібороба… Як згадаю, як жилося в селі у батька, що б тепер дала, коли б воно вернулося?.. По весні або влітку устанеш рано, підеш на поле – просторо тобі та любо. Сонечко стиха гріє, вітерок легенький дише, польові пахощі: чебрець, жовтоцвіт; жайворонок над головою в’ється, щебече; а перед тобою довгі-довгі нив’я – так і хвилюються, так і колосяться… От тільки хіба в жнива сонце надолужає; та коли жнеш високе колосисте жито або яру пшеницю, та в гурті, та з піснями, то й те байдуже. Незчуєшся, як той день довгий мине, як уже час і додому йти. А там знову – скоки та співи, співи та скоки, до самого дому… Або зимою: збереться нас п’ять-шість дівчат, та все щирі подруги, вірні товаришки… За співами та за жартами й робота непримітна… Довіку б я бажала такого життя, Христе! І піднесла ж лиха година цього Загнибіду!.. Бог його знає, чого воно світ так міниться. Здається, він тоді зовсім не такий був. Як заручився він, то товаришки, бувало, завидують мені: «Щаслива ти, Олено, – жених у тебе красивий, та ще й письменний!» Я й сама тоді думала, що щаслива. А вийшло… Кожна з моїх товаришок за посліднім харпаком щасливіша від мене! У них, може, і достатку бракує, та в їх – мир, у їх лад; а в мене і багато лишнього, та нащо воно, коли твоя душа не на місці, коли дивитися на нього не хочеться, не радує воно очей моїх, серця зав’ялого?!

Загнибідиха замовкла. Сівши коло столу й підперши голову рукою, вона задивилася у вікно, надвір. День був ясний, сонце тільки що підбилося; променясті паси косо перерізують усю хату, осідаючи аж біля порога золотим піском; а там, за вікном, надворі, світу-світу – аж дивитися боляче. А Загнибідиха ж то й не змельне нікуди; як уп’яла свої блакитні очі в ясне сонячне світло, та там вони й потонули… Що вона бачила там, що видивлялася? Своє молоде життя, свою дівоцьку долю?.. Христя дивиться на неї, на її бліде засмучене лице, на її блакитні задумані очі. Сонце прямо пада на неї, обдає й обсипає своїм іскристим світом; і здається Христі – то сама господиня так світить, сама горить тим ясним самоцвітом…

– Гей! – доноситься охриплий з перепою голос з кімнати.

Загнибідиха струснулась, скочила й побігла. Христі здалося, наче чорна хмара зразу насунула; і сонце світе – та не так, як хвилину назад тому світило; і хата мов не та, тиха та спокійна, – а вчорашня хата, де бенкет, розвернувшись, гукає п’яним гуком, де її мордовано… У Христі серце забилося важко та трудно. Знічев’я вона кинулася до печі: то одтуле заслінку, подивиться в чорні челюсті, то знову затуле… Це – ухопила віник і почала вимітати піч.

Загнибіда увійшов у кухню, поточуючись. Одутлуватий, закустраний, він став серед хати, понуро оглядаючи кругом себе. Загнибідиха стала коло печі, заслоняючи від його Христю.

– А та де? – зично спитався Загнибіда.

– Послала на базар за бубликами, – торкаючи рукою Христю, одказала Загнибідиха. Христя коло печі присіла.

– Нащо? – гарикнув Загнибіда, гостро глянувши на жінку і, похитуючись, повернув у світлицю.

У Христі аж дух сперло в грудях, поки Загнибіда допитувався; як же він пішов, а за ним і Олена Іванівна, вона мерщій тихенько покралася у сіни, дослухаючись, що буде далі… «Коли знову здійметься буча по-вчорашньому – кину, утечу додому!» – рішила вона.

Скільки хвилин пройшло незамутної тиші. Це зразу наче у дзвони вдарено.

– Жінко! – гукнув Загнибіда.

– Я тут, – почувся її тихий, болісний голос.

– А-а… ти тут… А я думав, пішла куди. Може, кого кращого знайшла?.. Га?.. Кращого?.. Сідай отут проти мене, дивись мені у вічі… Тільки й добра у тебе, що очі… а то все – кат знає що!.. Дивись на мене! – вередував Загнибіда.

– Та я ж дивлюся.

– Дивишся?.. Дивись, поти я не засну… Коли ти вірна жінка, Богом дана, ну, і дивись, і доглядай свого чоловіка!.. Ти бачиш – я п’яний… Ну, і доглядай мене. І засну – доглядай… І за сон не ручайсь… Бо я й сонний устану і піду до других.

– Що ж мені казати? Твоя воля, твоя й сила! Уже ж я тебе не вдержу.

– Не вдержиш? А держиш… О-о, ви гарні! Всі ви гарні та тихі… А сто чортів по сто гнізд звили у вашій проклятій утробі!.. Ні самі не живете, ні другим не даєте жити… Мало вас бито, мало вас вчено… он то що!..

Далі його голос обірвався – затих. Христя довго дослухалася, та вже більше нічого не вчула; коли-не-коли тільки доносилося до неї важке зітхання та плач… Христя на пальчиках покралася з сіней у кухню, з кухні – до світлиці. Двері з кімнати були трохи одхилені, і Христя зазирнула в щілину. Загнибіда лежав на ліжку, закривши очі й розкривши рота; його високі груди важко піднімались та опускались… Загнибідиха сиділа проти його. На її зблідлому лиці ще видні були сліди сліз; почервонілими очима дивилася вона на його; туга, скорбота та несамовита мука світилися ними…

Несподівано вдарено в церковного дзвона. Зично і голосно розкотився його товстий гук… Христя кинулась; кинулась і Загнибідиха; Загнибіда тільки розкрив очі, бликнув на жінку – і одвернувся до стіни. Христя мерщій покралася назад у кухню.

Важкі думки обняли її голову, тяжка туга сповила серце. Учорашнє ще стояло перед нею; гірке та образливе, воно ще не пройшло, не утихло; а тут і сьогоднішнє підновило… Бодай ми не родились на світ, коли над нами отак знущатися!.. Он, вивернувся, як кабан, вередує… А ти сиди над ним, дивися на його задуту пику, слухай його варнякання і, проклинаючи, жди, поки засне він. Коли б не гріх, приспав би тебе – довіку не підвівся!

Все зле і гидке, що затаюється у чоловічій душі на самому дні, спливло наверх, знялося: і гидливість, і ненависть, і ще щось, чого Христя через хвилину сама злякалася. Вона забачила здоровенний кухняний ніж на столі… «Отим би тебе приспати!» – ударило їй у голову… Прийшовши до пам’ятку, вона перехрестилася. «І збреде ж таке на думку, тьфу!» – сплюнула вона і повернула гадки на щоденні клопоти. «Що ж це воно буде? Хіба сьогодні ні топитимемо, ні варитимемо?» Якось озирнулася – перед нею стояла хазяйка. Її червоні очі ще не просохли від сліз, бліде лице було аж жовто-зелене, сказать би – вона днів з п’ять ні на волосину не спала або недугувала з місяць.

– Чи будемо сьогодні варити? – питає Христя. А Загнибідиха божевільно подивилася на неї та як припаде до столу, як заридає!.. Наче ножем пройняла Христю наскрізь.

– Та годі, хоч не плачте! – крізь сльози вимовила Христя.

– І чому я не пропала малою! – скрикнула Загнибідиха і вся затіпалася…

З того часу між Загнибідихою і Христею настав лад; сказать би, товариство, коли б Христя була рівна; а то Христя завжди держала себе геть одсторонь – і як чужа, і як молодша, і як наймичка. Зате Загнибідиха ходила за Христею, як за своєю меншою сестрою. Коли Христя забуде що зробити – Загнибідиха сама зробе, а не нагадає. Після свят вона не тільки ублагала чоловіка набрати наймичці на одежу, а сама пішла й набрала разом на дві: буденну і празникову. Прийшлося шити, – у Христі хоч рука трохи й піджила, та палець болів, – Загнибідиха сама шила, а Христі наробила масті і клала до пальця, щоб скоріше підживало. Як настали буденні дні, то Загнибіда хіба обідати та на ніч наверне додому, а то все на базарі, у крамниці. Загнибідиха і Христя самі дома. Упоравшись коло печі, посідають рядком, роблять що, ведуть по душі розмову. Загнибідиха розказує про своє життя, Христя – про своє.

– Невже ти ніколи не співала? – спитала її раз Загнибідиха. – От уже скільки у нас, а я й досі твого голосу не чула.

– Чому не співала? Співала. Тільки тут якось не вільно співати.

– Чому не вільно? Заспівай, нагадай мені моє дівування.

Христя заспівала – і Загнибідиха своїм слабим розбитим голосом підтягувала.

Другого разу Загнибідиха попрохала Христю розказати про свій рід. Христя розказала і про батька, і про матір, і про напасті Супрунові. Вона нічого не втаїла від хазяйки. Та слухала та тільки глибоко зітхала.

– Знаєш що, – сказала вона, коли Христя замовчала. – Ти б пішла в село, матір провідала.

– Коли ж мені піти? – питає Христя.

– Коли? Ось у середу його винесе; аж до понеділка не буде. От і вибери день – і піди.

– А ви ж самі як зостанетесь?

– Про мене – байдуже! Не первина мені самій зоставатись. От якби ти пішла, та ще й матір свою привела сюди. Тепер годинка і тепло, – хоч би я на неї подивилася.

– Та мати такі, що самі не дійдуть сюди.

Загнибідиха зітхнула.

– Ну, вже хоч провідаєш.

Христя задумалася. «Коли його піти? коли зібратися? У середу – хазяїн виїде; у четвер – поприбирати треба дещо; хіба от у п’ятницю… Раненько вийду – на обід наспіну; там суботу перебуду, а в неділю рано й назад», – розполагає сама собі Христя і рада-рада, коли хазяйка згодилася… Вона матір побаче, з подругами наговориться, візьме з собою й нову одежу. Як нарядиться, як покажеться у селі, то-то всіх здивує! А Супрун як побаче – ото його завійна ухопе! Вона ж назнарошне аж повз вікна його пройде, а як Федора побаче – наперекір почне з ним загравати.

– Ти ж, Христе, раніше порайся та раніше й лягай спати, щоб виспатись на завтра, бо не близький світ тобі йти, – рає їй хазяйка в четвер після обіду.

Христя до роботи пристала – як не перерветься! Здається, поробила все. Ні, не все! На празники зосталася комора немазана; тепер годинка – саме мазати.

– Та то велика робота, не розпочинай, – каже їй хазяйка. – Хай уже як звернешся – та тоді.

Хоч і не кажи Христі. Як? Комора побита зимньою негодою, пошпугована весняними дощами, полупилася, та вона її так кине? Нізащо! Уже давно вона стирчить спичкою в оці.

Зараз після обіду нарядилася Христя у стару одежинку, замісила глини й почала шпарувати. Ще й не вечір – а вже й шпарування висхло; тільки побілити… О, це їй не завгорить! Поти сонце сяде, вона й побіле…

Щиро прийнялася Христя до роботи. Тепле сонечко їй допомагає: тільки пройде щіткою – уже й сохне – біліє. Он зосталось тільки жовтою глиною підвести… Мерщій, Христе, мерщій! Уже вечоріє, – підганяє сама себе Христя.

Коли се – щось заторохтіло коло двору… Тпррру! – привертає до воріт. «Оце так! – думає Христя. – Чого доброго, несподівано хазяїн вернувся. От і піду додому!»

Розчиняється хвіртка. Христя – гульк: визирає Здір. У Христі аж серце затіпалося.

– Дядько Карпо… Здрастуйте!

– Здорова, Христе, – вітається Карпо, увіходячи у двір. – А я се під’їхав та боюсь іти, думка: може – собаки.

– Та в нас їх немає, – щебече Христя. – Як же там наші? Чи всі здорові, вибрикують?

– Та ще вибрикують, слава тобі Боже!.. Мати кланяється, Одарка…

– А ви ж, дядьку, на базар?

– На базар же. Та не так, бач, на базар, як мати плаче, дуже журиться за тобою… Щодня побивається: немає та й немає ніякої чутки про тебе… Одарка утіша, так ніщо не помагає – плаче! От я й думаю: поїду, лиш, на базар, провітрюся і об тобі звістку привезу матері.

– Спасибі вам, – дякує Христя. – А я й сама збираюся у село.

– Як? Чого?

– У гості. Спасибі хазяйці, пускають.

– Та от і гаразд: я тебе й підвезу.

А тут і Загнибідиха, зачувши у дворі гомін, виткнулася з хати.

– Хто то? – питає Христі.

– Це наш сусіда, з села.

– От і гаразд: то завтра з ним і поїдеш.

– Оце ж ми й раємося, – каже Карпо.

– То чому ж ти чоловіка не закличеш у хату? Добре гостей приймаєш! – жартою виговорює Загнибідиха Христі.

– Спасибі вам, – кланяючись, дякує Карпо. – Я тут не сам, – за ворітьми шкапа.

– Ну, то що! Хіба й у двір не можна завести? Переночуєш тут, а завтра й поїдете. Заїзди, заїзди! – каже Загнибідиха.

Христя рада, а Карпо ще радніший. То йому на базарі стій і не спи цілу ніч; стережи шкапу та добра, що на возі; а то він у хазяйському дворі заночує.

Поти Карпо розпрягав шкапу та возився коло воза, Христя скінчила роботу і кликнула його в кухню. Увійшла до їх і хазяйка. Така обхідчаста, така ввічлива; розпитує про село, про сходи, про Христину матір; хвалиться – не нахвалиться Христею.

– Ти б засвітила та вечеряти гостеві дала, – сказала вона, коли почало смеркатися, і вийшла в кімнату.

Поти Христя засвітила світло, поти витягла страву з печі, уже Загнибідиха і звернулася, та ще й з непорожніми руками: чарка горілки трусилася і грала проти світла у її руках. Вона піднесла її Карпові. Той, щиро подякувавши, випив і почав вечеряти.

– Добра у тебе, Христе, хазяйка, – сказав він, коли Загнибідиха вийшла з кухні.

– Все рівно, що мати, – одказала та тихо.

– Значить, тобі добре! За селом байдуже?

– Всього буває. Часом – з квасом, порою – з водою. А у вас же на селі як? – І Христя почала розпитувати про знайомих.

Карпо розказував, що за нею журяться дівчата.

– Горпина скільки раз забігала провідати матір, розпитати за тебе; хвалиться, що тепер без тебе й улиця – не улиця; все збирається сама у город служити. Вона б, може, й зібралась, так мати спиняє.

– А Ївга? – спитала Христя.

– Ївга заміж збирається.

– За кого?

Карпо усміхнувся.

– Та вже ж не за кого – за Тимофія! Там у них чудасія та й годі. Вона то хоч і зараз, так він, бач, не хоче. Діло дійшло до суду, до позвів… А це хтось казав, що, либонь, наладилося. Незабаром і весілля.

– Нуте, а Супруненко удовольнився?

– Удовольнився!.. Все налазить на матір за подушне. Коли б я не одстоював, то хто його знає, що б воно й було. Сказано – як оса та ув’яз! Та, видно, йому Бог не попустив сього даром.

– Як саме?

– Колотиться з сином. То він був недужий, а то й одужав, та хто його знає, що йому поробилося: ходе, як дурний. А це після свят надумав кидати батька, – піду на заробітки… Батько не пускає; так хоч у город піду наймуся, а в одну шкуру – не хочу дома бути! Батько задержує, не пускає. Звісно, соромно такому багатиреві сина-єдинця у найми пускати, а він рветься. Доходе до лайки й до бійки. Грицько хвалився, – либонь, п’яненький! Якби, каже, знав таку свою лиху годину, не боронив би йому тебе брати.

– Хай він піде тричі умиється з своїм Федором, – одказала гордо Христя.

Розмова на тому і порвалася. Карпо, довечерявши, пішов до шкапи довідатися, а Христі чогось так важко на душі стало. Їй наче й шкода Федора, а згадає про похвалки Грицькові – досада так і впнеться в серце. «Як то він носиться з своїм Федором! Дума, як богач, то так усяк і побіжить за його…»

Невесела лягла вона спати і довго не спала. То вона ворочалась; то думки все такі непривітні ссали за серце – і вона важко зітхала. Їй зразу одпала охота і додому їхати. Чого вона поїде? За матір Карпо звістку привіз – здорова, тільки журиться… А кого їй більше бачити? Ще стрінеться з дурноверхим Федором, то знову підуть про неї поговори… Незчулася, коли й заснула. Прокинулась – уже світ білий заглядав у вікна, і Карпа не було в хаті. Вона вийшла довідатися – чи немає на дворі, – і на дворі не було.

Карпо махнув на базар, щоб мерщій справитись і, не гаявши часу, повернути додому. Коли він вернувся, Христя не тільки зібралася в дорогу, а й по хазяйству – дров наносила, овощ на страву накришила.

– А що, справилася? – питає Карпо.

– Уже.

– То и поїдьмо.

– Зараз хазяйка з базару вернуться.

Загнибідиха не забарилася: про неї тільки що говорили, а вона і на поріг. Христі здалося, що вона наче і на лиці трохи почервоніла, і очі в неї сяли-грали.

– Забарила я вас? – спитала.

– Ні, я сам тільки що в хату, – одказує Карпо.

– Ну, й гаразд. А я думала – забарила, та поспішаю-поспішаю… Оце, Христе, повези своїй матері гостинця від мене, – повернулася до Христі, виймаючи з кошика пухку, високу булку.

– Нащо?

– Не твоє діло. Бери! – суворо сказала Загнибідиха. Христя, подякувавши, взяла і завернула булку в нову хустину.

– А це вам на дорогу, – вийнявши паляницю і дві рибини, подає Карпові.

– О, Господи! – аж скрикнув той. – Спасибі вам, спасибі! Я не знаю, як вам і дякувати… І на ніч пустили, а тут ще й це… Спасибі вам.

– Чому не одягаєшся тепліше? – повернулася знову до Христі. – Бери свиту, бо тепер ще хто знає, що буде до вечора.

Христя покірливо одяглася, підперезалася.

– Прощайте ж. Спасибі вам! – дякували разом Карпо і Христя, виходячи з хати…

– Щасливо… Їдьте здорові! Гляди тільки, дядьку, – усміхнувшись, каже Карпові, – не завези зовсім дівки, бо без неї і я тут пропаду.

– Як же се можна! – одказав Карпо.

Уже вони й посідали. Карпо узявся за віжки.

– Христе, – кликнула Загнибідиха. – Іди, лиш, сюди на час, я маю щось сказати.

Загнибідиха одвела її геть і, дивлячись у очі, тривожно почала:

– Кланяйся, Христе, від мене матері, хоч я її й не знаю… Скажи, що гроші за службу не пропадуть… Чуєш? Так і скажи. Не він віддасть, сама верну… Чуєш же? – утретє допитується Загнибідиха.

– Чую, чую. Спасибі вам! – дякує Христя.

Загнибідиха їх аж за ворота провела і, ще раз попрощавшись, не звеліла Карпові з воза устати воріт зачинити.

– Я й сама зачиню… Їдьте з Богом!

Карпо смикнув вожжину – і покірна шкапина потюпала. Загнибідиха стояла за хвірткою і проводила очима, аж поти вони не повернули з улиці.