Читать книгу Це коротке довге життя - Ірина Бондарук - Страница 10

1

Прокотилися роки сонячним колесом, наповнені днями життя, які то спішать, намагаючись випередити один одного, то тягнуться нескінченною нудьгою. Кожний з тих днів щось дає, а щось забирає. І ось настає мить, що круто змінює цей невпинний біг часу, закидаючи людину в інший світ. Хоч кожний сам будує своє життя. Отак, як Дмитро будує собі будинок – на велику родину, а сам не знає, чи він парубок, чи жонатий. Усі вважають, що жонатий, а він то живе в будинку жінки, що народила йому дитину, то бере валізи й іде до мами.

Якось мати не витримала й сказала синові:

– Та що ж це таке! Хіба ти не можеш узяти собі ділянки й побудуватися? Чого сидиш у приймах?

Звичайно, може. Він усе може, хоч до чого торкнуться його руки. І береться він за все.

Відразу після демобілізації йому у військкоматі запропонували роботу у військовій частині за кордоном. Дмитро відмовився: батьки вже немолоді, хворіють, на сестру і брата надії немає, він старший. Закінчив курси водіїв, хоч це й не спеціальність, а наче запасний аеродром.

У селищній раді Дмитрові запропонували стати директором клубу. Він, не вагаючись, погодився. З якихось фінансових причин до роботи можна було стати тільки за місяць. І на цей весь час він поїхав у село до двоюрідної сестри. На єдиний у своєму житті відпочинок. Ні перед цим, ні, після цього йому не довелося більше прожити таких безтурботних днів.

У селі Дмитро ніби зупинився вперше за багато років, щоб оглянутися довкола.

Вечоріє. Він зачудовано вдивляється в прекрасний світ, що оточив його сільськими краєвидами. Вечір ніби вагається: то намагається затримати напівзгаслу розкіш дня, то по зоряній доріжці веде з неба ніч.

Ох, ця ніченька! Прийшла на землю замріяною красунею, таким чорнооким косатим дівчам, бродить серед квітів, підглядаючи їхні сни, веде рукою над сонною травою й кущами, над лугами й озерами, щасливо сміється поряд із закоханими парами і теж загадково чекає на щось. І ось вона вже не дівчина, а жінка, що горнеться в любові до чоловіка, співає дітям колискової… Ні, це вже сива мати, що, вгадуючи долю своїх дітей, дожидає їх у господі з далекої дороги. Ох, ця чарівниця-ніч! Така різна, бентежить душу, народжує сподівання, дарує мрію й надію на щастя та любов, що прийдуть разом з ранком. Ця ніченька то перешіптується з вітром, то переморгується із зорями, то оповиває все таїною, то співає й зітхає, а то раптом заплаче щедрим дощиком. Чарівниця!

І під цей дощик Дмитро засинає.

Прокинувшись ранесенько, він почув, як сестра торохтить рогачами, цідить молоко, як наказує дітям, щоб не лізли до дядька – хай поспить, а коли прокинеться, щоб дали йому спокійно поїсти й не заглядали до нього ні в кімнату, ні в тарілку.

Тихесенько відхиливши двері, сестра занесла й поставила на стіл сніданок, прикривши вишиваним рушником.

У хаті затишно і чисто. Постелили гостеві у світлиці на високих подушках. Дмитро лежить і не хоче розплющувати очей – так гарно, любо, тепло. Раптом знадвору долинула дитяча суперечка:

– Не заглядай, розбудиш дядька!

– А сам?

– Я тихенько, не розбуджу.

Щось перекинулося – і перелякані діти замовкли, та, побачивши, що Дмитро вийшов зі світлиці, кинулися йому на руки. Він підхопив їх й усадовив за стіл снідати.

Як весело йому працюється тут! Він ані хвилини не сидить без роботи, а робота так і лізе йому на очі. Сестра хоч і просить брата ні про що не турбуватися, проте вдячна йому за допомогу.

За місяць Дмитро поправився, відпочив, аж м’язи грали під шкірою. Проводжали його на вокзал підводою, щоб підвезти до приміського поїзда усе те, чим наділили щедрі родичі. А коли Дмитро рано-вранці вивантажив усе з вагона на платформу, то неабияк розгубився: у мішку рохкав Васько, у ящиках сиділи кролі та кури, торби були вщерть наповнені картоплею, олією, салом, сиром та сметаною.

Добре, що будинок Ірининої матері стояв порожній коло вокзалу. Він доволік туди всі речі, аж тут йому прийшла думка: «Марія Іванівна – на польових роботах, Ірина – на канікулах, працює вожатою в піонерському таборі, йому тут ніхто не заважатиме, і він зможе спокійно підготуватися до вступу в інститут».

Коли Дмитро сказав батькові, що хоче вчитися далі, той зразу вибухнув:

– То це ти мені на шию надумав сісти?

Кінець кінцем – хто він у батьківському домі? Робоча сила. Він не тільки ніколи не сидів на батьковій шиї, а й не бачив її ніколи в житті. Як і не відчував батькової любові.

Митьку, зроби те, зроби це, посади сад, відремонтуй дах, накоси корові трави, заготуй сіно….

Дмитро сказав матері, що поживе в пустому будинкові Ірини, поки готуватиметься до екзаменів. І мати погодилася нічого не казати про це батькові.

Хлопець сидів над підручниками і швидко згадував ту науку, про яку довелося забути в армії. Але тепер ті раніше здобуті знання про історичні події й образи літературних героїв постали перед ним зовсім в іншому світлі. Школярем він усе сприймав так, як казав викладач, а сьогодні пропустив крізь призму власного величезного досвіду. Дмитро й не сподівався на поміч батька чи на його шию. Він має свою. Та й навчатиметься не на денному, а на заочному відділенні інституту культури.

2

Дмитро листувався з Іриною, поки вона була в піонерському таборі. Колись та дівчина жалістю до себе здобула його серце, і він жалітиме її завжди. Сказати, що Ірину держить коло Дмитра ота булка з маслом, – нічого не сказати. Пережиті страждання в дитячі роки, голод та цілковита беззахисність навчили дівчину дивитися на всіх, замислюючись, хто якою людиною стане в майбутньому.

Ірина в консерваторії – відмінниця й активістка, не сходить з дошки пошани. Це вона організовує студентські капусники й бере участь у всіх концертах. У неї чудовий голос і неабиякі здібності. Залицяльників багато, а дівчина тільки кокетує. Її серце мовчить: вона нізащо не дає йому волі, вибираючи пару головою. Хіба що на отого хлопця з режисерського факультету вона заглядається трохи мрійно. Вони весь час виконують якусь спільну позакласну роботу. Він веселий, дотепний, розумний; упадає коло Іри не тільки він, а і його мати – жінка першого секретаря райкому партії. Ось і тепер дівчина чує від неї:

– Іриночко, дорога, дуже рада вас бачити. Прийміть гостинець від щирого серця.

І подає Ірині пакунок з мандаринами. Звичайно, таке диво можна дістати тільки в спеціальних магазинах.

– Беріть, беріть і вибачте, що ті апельсини, що я передавала вам з Ігорем, були трохи прив’ялі.

Ті апельсини? Він поїв їх сам? Ірина їх не бачила, як більше не хоче бачити Ігоря. Він викликає в неї нехіть. А Діма? Хіба Ірина не бачить, що він любить її, як люблять родичів: захистити, нагодувати… Він розуміє її, але де той шалений пал, у якому згоряють герої її оперних партій. Він уродливіший і розумніший від усіх її знайомих. Він свій, проте її спиняє його мужицьке – ні, не походження, а ставлення до всього. А де ж поезія?

– Дивись, – обережно просить мама, – тобі вже двадцять три роки. Такі, як Дмитро, долі не лежать. Таких швидко окручують.

– Не окрутять.

– Вийдеш за нього?

– А якщо я когось зустріну чи покохаю?

– Виходь заміж, а те все буде.

Ні, вона не вийде. Вона його тільки прив’яже до себе. Прив’яже тією мотузкою, за яку можна буде смикати все життя.

Ірина приїхала додому з табору разом зі своєю двоюрідною сестрою Ларисою. Цілий день вони були разом: ходили до лісу й на річку. А вночі Ірина прийшла до Дмитра на горище, на сінник, – ласкава, спокійна та ніжна. Пригорнулася покірно, і він її обійняв.

Уранці, голублячи дівчину, Дмитро прошепотів їй у вухо:

– Я не хочу ніякого весілля. Розпишімося тихенько – і все.

Дівчина, вивільнившись з його обіймів, промовила діловито:

– Ми не розписуватимемося. Поживімо краще так.

Дмитро був ошелешений. У його голові з’явилися самі питання: «Як так, то й так, але чому, навіщо? Дівчино, хто ти мені – дружина? Любка? Хто?» Однак він погодився:

– Як знаєш.

І залишився жити в її будинку. Крім основної роботи, він брався за все, що тільки могло дати родині прибуток. Ірина вчилася й сподівалася дитини – дівчинки.

Дмитро не міг зрозуміти, чому вони так часто сваряться, звідки в цієї жінки стільки неприязні до його справ. Хоч своїй матері вона казала, що їй однаковісінько, що він робить. Аби гроші приносив.

Якось Дмитро пізно вночі повернувся додому останнім поїздом з конференції, де він фотографував усіх учасників. Фотографією він заробляв чи не найбільше.

– Ти де був? – вибухнула гнівом Ірина, вирвала з рук його улюблений фотоапарат і розбила об одвірок.

Дмитро зібрав валізу й пішов до матері. Це вже не вперше. Живе в неї, аж поки приходить Ірина й забирає його.

Одного разу Ірина кудись збиралася, уникаючи розмови і з мамою, і з Дмитром. Уся аж сяяла ніжністю, наспівуючи якусь милу простеньку мелодію. Була ніби одна в цьому будинкові, в усьому світі й раз по раз запитувала Дмитра, котра година… А в нього зупинився годинник. Коли почула, як простукотів поїзд, на який вона так нетерпляче чекала з самого ранку, а може, й значно раніше, – замовкла. Довго-довго сиділа така байдужа, нерухомо дивилася поперед себе й нічого не бачила. Скидалася на птаху, що довго билася в клітці об пруття і здалася.

Дмитро до смерті не забуде ні її зіщуленої постаті, ні розпачу в очах. Йому хотілося втекти від того смутку, чи виштовхнути її за хвіртку, щоб бігла, доганяла той примарний світ, який допіру був так близько. Надія тихо вмирала в її очах. Умирала довго, поступаючись місцем холодному спокоєві.

«Куди ж ти бігла? – кортіло спитати Дмитрові. – Ти ж вагітна!» Не закутати її цього погожого дня, не пригорнути – хотілось її вдарити, кричати, бо в самого боліло серце від утрати. Вони обоє щось утрачали в собі.

3

…Дмитро ставив будинок. Ніхто йому не допомагав – тільки батько дав сімнадцять тисяч цеглин. Крім основної роботи в клубі, Дмитро працював сантехніком і електриком у будинку письменників, а ще будував селищну дитячу лікарню. Головний лікар бачив, як під вправними руками, цеглина за цеглиною, зводяться стіни нової будівлі, і наказав годувати майстра з лікарняної кухні, щоб не їхав додому на обід, щоб діти якнайшвидше дістали нове приміщення. Дмитро не знав простоїв: у чергу до нього ставали замовники приватних будинків, бо все в молодика виходило якісним і добротним. Абияк працювати він не вмів. Підказував іншим, за грішми не ганявся, а кожну зароблену копійку витрачав на омріяний власний будинок. Довгі чотири роки він власноруч і мурував, і стелив підлогу, і майстрував вікна та двері. Хіба що штукатурити наймав інших. Після сварок ночував уже не в матері, а у врем’янці.

За цей час народилася донечка. Пологи в Ірини були дуже важкі. Лікарі сказали, що їй не можна більше народжувати. «Бідолашна, – журився Дмитро, – це все наслідки страшного голодного дитинства». «Їсти треба було менше, більше рухатись, а то з’їла під час вагітності цілого Васька», – бурчала свекруха.

Дмитро м’яса з кабана не їв. Не міг. Той кабанчик, якого він привіз у мішку, ходив за ним слідом, мов собака. Інколи в клубі йому доповідали:

– Дмитре Івановичу, ваш Васько прийшов.

А той стояв на порозі й викликав хазяїна легеньким порохкуванням.

Коли Дмитро приходив купатися на річку, то там уже заставав кабанчика. Той першим туди прибігав манівцями. Як такого їсти?

Дмитро й Ірина вперше з донечкою на руках прийшли в гості до батьків. Тато був у доброму гуморі й виніс невістці подарунка:

– Ну, а тепер сподіваємось онука.

– У мене більше дітей не буде. Що ваш син зробив, то й народила.

Вражені такою нетактовністю своєї велемудрої невістки, батьки спочутливо поглядали на сина, а коли батько з сином лишилися наодинці, той почав дорікати:

– Узяв голу й босу. Зі старців. Навіщо?

– Вона буде лауреаткою Сталінської премії.

– Мені невістка потрібна, а не лауреатка. А ще – онуки.

Дмитро мріяв про сина, сам був з родини, де завжди було багато дітей. Він не уявляв сім’ю з однією дитиною, а тому й далі добудовував на другому поверсі веранду й кімнати, готуючи будинок для великої родини.