Читать книгу Це коротке довге життя - Ірина Бондарук - Страница 7

1

Удивляється стара хвора жінка в пожовклі папірці: один – мамин лист, другий – відповідь на нього, третій – відповідь на її запит, і між ними, між датами – шістдесят шість років. Ці три папірці написали різні люди в різний час… Зі скупих слів маминого листа постає в пам’яті світ її дитинства і юності – такий гарний, як пора життя, і такий гіркий від сліз, бідності, образ і безнадії. І відповіді на мамин запит, на її запит об’єднані хворобливою жорстокістю. Хіба людина при здоровому глузді може написати, що вирок до страти, виконаний 1938 року, скасовано через дев’ятнадцять років після його виконання, бо не було складу злочину. Складу злочину не було, а в обвинуваченої людини відібрали життя. Затавровані цим обвинуваченням, члени родини пройшли крізь пекло трудових таборів і будинків для дітей ворогів народу. З огляду на це обвинувачення комусь віддали їхню квартиру і майно. І ні вибачення, ні компенсації. Складу злочину не було… Був. Був талановитий і успішний – талановитий від Бога, а успішний через надзвичайну працьовитість, освіченість та широкий світогляд – чоловік, що любив Україну.

Жінка знов і знов учитується в пожовклі слова і бачить своє життя, що про нього в цих паперах – ані рядка.

…Молодому талановитому доцентові з кафедри органічної хімії потай усі заздрили. Йому лише тридцять п’ять років, а він уже відомий у наукових колах своїми працями, і ходять чутки, що незабаром його заберуть до Москви. А народився він у звичайному українському селі, і хоч в автобіографії мусив писати, що він з бідної селянської родини, проте батьки, певно, були заможні, та й ім’я Зіновій не траплялося в бідних сім’ях. Устиг перед революцією закінчити чотирикласну церковнопарафіяльну школу, після якої випускники мали право вчителювати, однак після революції довелося йти в найми. Неймовірними зусиллями вступив до політехнічного інституту. Обдарований і товариський, мав гострий розум, різнобічні здібності, будь-яке товариство вважало за честь бачити його в своєму колі, друзі познайомили його з відомими діячами науки та культури, бажаний гість, де були дівчата на виданні.

Бурхливий розвиток непу дав могутній поштовх до розвитку науки й культури. Багато хто повірив у свою щасливу зірку. Як і коли Зіновій усе встигав – невідомо, та його реферати були подібні до дипломних робіт, а дипломна робота – до наукового опусу. Ще студентом він одружився з дочкою непмана, якій брак вищої освіти компенсувало біле личко, розкішне пшеничне волосся, весела вдача й легкий, кокетливий характер. Здається, Зіновій був закоханий у всю її родину і чимось був схожий на свого тестя – вони годинами могли захоплено обговорювати історичні та політичні моменти розвитку України, і те, що не завжди доходили згоди, не заважало їм закінчити зустріч українською піснею. А як співали! Обидва мали чудові голоси. Те, що сільський хлопець потрапив у сім’ю непмана, нікого не бентежило. У хлопця був природжений хист легко спілкуватися з людьми, не зважаючи на їхню маєтність, цінуючи тільки розум та світогляд. Тесть відверто й щиро пишався своїм зятем.

– Ти наш, – говорив вусач, розправляючи на грудях розкішну манишку своєї вишитої сорочки, і вкладав у ці слова якусь таємничу вдячність за шану до минувшини свого народу.

Тестева квартира скидалася на музей: на стінах – давня козацька зброя, сімейні фото; у шафах – старовинні книжки, зокрема Яворницького – про українських козаків. Саме побачивши ці фото, він закохався в дочку хазяїна. Знята з родиною в багатих покоях розкішної квартири, з розпущеними хвилями золотого волосся по мережаній сукні, вона була подібна до янгола. А поряд – щасливі й молоді батько та мати… То було ще перед революцією.

Згортання непу ніяк не відбилося на добробуті молодої родини. Дочка народилася в розкішній квартирі професорського корпусу сільськогосподарського інституту. Кар’єра Лісового нестримно йшла вгору; схильний до всього небуденного, він навіть ім’я дочці дав рідкісне для свого народу – Іраїда, бо так звали його улюблену балерину. Проте для всіх, крім тата, Іраїда була просто Іриною. Коли Зіновій заходив до театру з маленькою донечкою, усі звертали на них увагу: на нього – за ту елегантність, з якою носив будь-який одяг, а про неї казали оглядаючись: «Подивіться, яка класична дівчинка!» «Це про мене! Так?» – питалася донечка й гордо позирала навкруги.

Ірина взагалі росла горда й самовпевнена. У домі хазяйнувала покірна хатня робітниця. Коли дівчинка вередувала за столом, то запрошували дітей з сусідніх квартир, щоб розділити обід багатого професорського столу, а найчастіше її подружку – дочку батькової секретарки, яка більше за всіх була знайома з родиною і її правилами.

Звісно ж, Ірину ніхто не привчав до роботи. Вона росла в розкошах і любові, а іноді, підгледівши, як хатня робітниця складає свою стареньку одежу, зухвало дражнилася: «Тетя Мотя, убери свои лохмотья!»

Зіновій вмовив дружину вступити до інституту, і дуже часто вона разом з іншими студентами захоплювалася і чоловіком на лекціях, і музеями, і вечірками, і модою.

І от сім’я готується переїздити до Москви. Не тільки Зіновія, а ще кількох талановитих молодих учених переводять до столиці. Вони майже всі знаються між собою і збираються переїхати в один день. Через якусь дрібницю той переїзд довелося відкласти на один день. Усі поїхали, а він залишився, навіть не попрощавшись. Уночі різко задзвонив дзвінок, і в навстіж розчинені двері зайшли незнайомі люди у формі. Переляканий двірник, сонна секретарка – через ці двері назавжди вивели батька, через ці двері відлетіли з родини щастя й удача, любов і достаток… І надія. Довелося покинути квартиру. Дозволили взяти тільки найпотрібніше. Спочатку Марія не дуже хвилювалася за долю чоловіка, бо знала, що на ньому немає ніякої вини. Вона була впевнена, що незабаром у всьому розберуться й відпустять його. А потім… потім пролунав нічний дзвінок у квартирі її батька, куди вона переїхала з дочкою. І якщо маленька Ірочка під час першого арешту тільки здивовано спостерігала за всім, то цього разу її несамовитий плач змусив поспіхом вивести в невідомість її матір, яка сама вже хотіла якнайшвидше зачинити за собою двері в квартиру, де істеричним плачем заходилася її осиротіла дитина. Так гірко вона плакала ще раз – тоді, коли до будинку для дітей ворогів народу приїхала її навідати батькова сестра. Захлинаючись від сліз, відчайдушно просила забрати її звідти. Молила, благала, ридала так гірко, що навіть слідчий, який уже багато бачив на своєму віку, насилу здержав сльози.

Що таке село для дитини, яка не ступала ніколи босою ногою на землю, – хіба тільки на золотий пісок приморських пляжів? Навколо кури, калюжі, гній, бур’ян. Навколо чужі люди в негарній одежі, криті соломою хати з маленькими вікнами, тяжка праця без вихідних і гідної оплати. Але ці люди люблять її, як можуть. Ніхто ніколи не докоряє їй шматком, а все ж вона випадково колись підслухала розмову сусідок: мовляв, їсть чужий хліб. Про долю батьків не чула нічого. Трохи заздрила тим ровесникам, які вміли радіти й сміятися серед тяжкої праці та нестатків, бачити красу й велич природи, і вчилася в них. Перші два класи в сільській школі закінчила на відмінно. Тихенько раділа, коли її щиро хвалили в школі, і залюбки бралася допомагати в навчанні одноліткам. Потроху ставала привітніша з людьми й починала цінувати те, що є. Їй от-от буде десять, а влітку дідусь забере її в Київ до себе.

2

Золота осінь 1941 року в Києві.

Місто замкнулося в собі: зачинено гостинні двері квартир, шкіл, музеїв, зачинено вікна. Місто ніби під непрозорою вуаллю невпізнанності: зникли знайомі голоси й звуки. Зникла привітність і парадність столиці. Зникли гонор і чарівна стародавність. Місто злиняло, постаріло й усамітнилося. У місті – чужинці. Ворог. Чужа мова, чужі оголошення й вивіски. І нескінченні накази, постріли, насильства, невідомість і страх. Але єднаються ті, в чиїх серцях живе мужність і надія. На вулицях і майданах з’являються шибениці, щоб посіяти жах, проте вони кличуть до помсти й боротьби тих, хто вважає, що він один у своїй нескореності. І місто бореться, бо місто – це його люди.

Дітвори не видно.

І знову маленька Ірочка серед малознайомих однолітків з дідового двору. Вони гуртуються, як птахи, у невеличкі зграї десь по кутках, розповідають історії, живі й вигадані, проте всі розмови сходять на їжу. Дідусева квартира вже нічим не нагадує вимріяне довгими роками житло, куди завжди радо поспішали завітати в гості всією сім’єю… Колись, ще до страшного тридцять сьомого року. Померла бабуся, заповівши чоловікові вдруге одружитися з її подругою. Якби ж вона знала, що та стане найпершим ворогом її єдиної онуки! Дідусь постарів, згас. Колекційну зброю і книжки та подруга продала ще 1933 року, щоб урятуватися від голоду, а інші речі поволі зникали в мішках перекупок. Жінці потрібні були гроші.

Дідусь через біржу влаштувався на роботу перукарем, і знову дівчинка їсть чужий хліб, бо кожну крихту його рахують жадібні чужі очі.

Спішить Ірочка вибігти до хлопців у двір, де вони ловлять кожну подію й новину. А новини є: до їхнього будинку почав навідуватися німецький офіцер. Приходив у супроводі солдата, що ніс пакунок, і зникав за дверима квартири, де жила Ліда – недавня десятикласниця. Тепер уся увага була прикута до Лідиної квартири, і діти плекали план помсти за зраду: закидати камінням офіцера, закидати камінням Ліду; та ніхто не бачив, щоб Ліда виходила з дому, а офіцер ніколи не приходив один. Діти стежили за ним так пильно, що він одного разу повернувся до них лицем і, побачивши насторожені голодні очі на войовничих обличчях, звелів солдатові винести дітям хліба. Ще більше збентежив малечу наступний прихід: солдат відразу рушив до дітей і віддав їм пакунок з їжею. Щось трапилося. Цей офіцер перестав бути ворогом. І не тому, що, приходячи на побачення, не забував про дітей. Вони вже добре розгледіли його. Він теж був схожий на вчорашнього десятикласника, а коли підходив до Лідиних дверей, то лице його спалахувало ніжністю, якої йому несила було приховати. Але одного разу офіцер прийшов із великою сумкою. Два великі пакунки ніс солдат і один з тих пакунків віддав дітям. Там були хліб, цукор і консерви. Словом, багато їжі. Діти ще довго його виглядали, та більше не бачили ніколи. Десь за місяць з квартири вийшла Ліда, одягнена по-дорожньому, з речами, і її вони теж більше ніколи не бачили. І лише трохи згодом їм переповіла ту сумну й незвичайну історію Лідина сусідка – старенька бабуся.

…Востаннє офіцер прийшов, щоб попрощатися з Лідою перед від’їздом на фронт. Приніс їй квиток, документи, перепустку до Німеччини, адресу своїх батьків, їхнє фото і сказав: «Коли ти приїдеш і покажеш цю світлину, вони приймуть тебе. Я їм про все написав. Обіцяй: тільки-но відчуєш, що вагітна – відразу поїдеш до моїх батьків».

Ліда плакала й лише просила його при нагоді здатися в полон, щоб вижити. «Я ж офіцер, – відказував він. – Не плач, май лібен».

Діти мовчали. Не знали, як на це реагувати. Вони були спантеличені: під час війни, серед крові й голоду люди, які б мали ворогувати, покохали одне одного, бо належали вже не одній нації, а цілому світу.

Хлопці ще боролися з собою, не хотіли бачити у ворогові людини, а Ірочка вдячно прийняла цю історію до серця на все своє життя.

Звідки надійшла звістка про поразку німців під Москвою, ніхто з дітей не знав. Вона носилася в повітрі, вона рипіла снігом, її переказували з уст в уста. Від цього дня діти почали чекати кінця війни, бо повірили в перемогу.

Баба – мачуха – таки домоглася свого: з села приїхала тітка й забрала до себе племінницю. Роки раннього дитинства, проведені в розкошах, достатку й безсердечності до людей, які в тяжкій праці заробляли свій хліб, роки, що зовсім не привчили ані до праці, ані до обов’язку, далися взнаки. Дівчинка в душі бридилася важкою роботою, хоч і допомагала старанно. Не мала вродженої любові й хисту до тої праці, надто сільської, і сама страждала від цього. Ірину передавали з рук у руки, і ледве наші війська звільнили Київ, її знову відвезли до діда, щоб вона ходила в школу. Сирота, що жила не з любові рідних, а з їхнього спочуття й милостині, весь час відчувала свою самотність і замикалася в собі.

Настав такий довгожданий день… Перемога… Усі почали чекати, що з війни повернуться рідні. Чекання – постійний стан людей у роки війни. Чекала й Іра, але це було не конкретне почуття, а настрій. Вона раділа разом з усіма кожному, хто вертався з війни чи евакуації, та не знала, що чекає на неї. Найчастіше вона уявляла, як одного разу приїде її тато, в орденах, – інакше й бути не може, – веселий і такий рідний. Проте коли в двері постукала змарніла жінка з клунком за плечима, у великій картатій хустці, й принесла з собою перший сніг холодного зимового ранку, то ніхто її спочатку не впізнав. Тільки старий батько вхопився за серце:

– Мар’яночко… жива.

А Іра вдивлялася в незнайоме обличчя, пригадувала давно забуті рідні риси, аж поки в її уяві ожила молода сміхотлива мама.

– Мамочко…

Так, ця худенька жінка з сивиною в косах – її мама. Вони стоять обнявшись і плачуть. І не можуть відірвати одна від одної рук. Марія весь час дивується, що ця вища за неї дівчина, трохи насторожена і розгублена, – її дочка, непосидюча, весела пустунка.

За столом вони сидять поруч і далі нишком роздивляються одна на одну. Всі слухають мамину розповідь, хоч мама й не каже всього.

– Мамо, а де наш тато?

– Не знаю, та будемо чекати.

І вони чекали… Марія нікого не дурила. Вона сподівалася, вона вірила, що чоловік живий. Він міг утекти, якщо в його справі не розібралися, і десь, певно, живе, боїться з’явитися, щоб не нашкодити сім’ї. А може, десь у шпиталі. Вони чекали…

Чекали, поки мама працювала в лісництві, чекали, коли мама закінчувала інститут, чекали, коли маму послали на роботу неподалік Києва, і туди поїхав з нею й дідусь. І в цьому довгому чеканні пролітали роки.

Знову – нові місця, нова школа, дев’ятий клас.

Уже 1948 рік, а про батька нічого не чути.