Читать книгу Це коротке довге життя - Ірина Бондарук - Страница 9

1

Ніколи не думав Митько, що так нетерпляче чекатиме, коли за вікном вагона з’являться рідні краєвиди України. Ніби та сама земля і дерева ті самі, але степовий простір посадки ділять на такі рівні квадрати. А самі посадки схожі на щільні шеренги козаків у зелених жупанах, підперезаних брунатними й червоними поясами. Хлопці аж припали до скла. Задивилась у вікно й мама, а там лани, лани, лани… Ні, їм не здається – лани й справді оброблені старанніше. І рослини вищі, густіші, зеленіші…

Вони їдуть додому. Дорога від Хабаровська до Москви забрала дев’ять діб. А далі – до Києва. Там їх зустріли батькові знайомці, у яких вони тимчасово житимуть. Батько затримався на Далекому Сході, щоб продати будинок. Мама зразу віддала гроші за квартиру й харчування. Хлопців записали до школи. У цій школі, де навчалися здебільшого діти працівників партапарату, Митька стали звати Дімою. Так і закріпилося за ним це ім’я назавжди. Прощавай, Митьку… Прощавай, босоноге дитинство… Тепер він уже високий стрункий хлопець з широким світоглядом, сформованим у надзвичайно складних обставинах.

По приїзді довго шукали приватної садиби, яку можна було б купити, проте на Сталінці за будинки просили до ста тисяч карбованців, і батько став напитувати дім у передмісті, де він після першої втечі з тюрми працював на торфорозробках.

Новокупленому будинкові ніяк не може нарадуватися мама. Хлопців найбільше вабить садок – тридцять дев’ять соток.

До школи Діма прийшов записуватися сам, і те, що в класі були майже самі переростки, його втішило, бо в інтернаті у Комсомольську майже всі були діти. Хлопці з цікавістю прийняли Діму в своє товариство.

Батько влаштувався працювати в заводську пекарню, і полетіла слава про його хліб і булки. Діма бере з собою дві булки, щоб поділитися з однокласниками. Йому, хлопцеві, що пережив сорок сьомий рік не в Україні, а їв ікру ложками в інтернаті КДБ, ніколи не зрозуміти тої святобливості й удячності, з якою товариші брали з його рук хліб.

Під час перерви Діма раптом помітив худу, недоладну дівчину, що сиділа в середньому ряді порожнього класу і, здавалося, не зводила з булки очей. Він переломив булку з маслом надвоє й половину подав їй. І вона взяла, не вагаючись, бо хлопців жест був такий великодушний і щедрий.

Наступного дня, дивлячись, як мама готує йому в школу сніданок, він попросив покласти три булки.

– Навіщо?

– Та він там знайшов собі одну, – засміявся Петро, – в діагоналевій спідниці й кирзових чоботях, ще й голодну. Сама як дошка. Ні спереду, ні ззаду.

– Голодну? – мамин голос на мить затремтів.

Мати взяла булку, що була вже замотана в папір, і вклала всередину смажене яйце.

Відтоді вона вже давала в школу три булки, ні про що не питаючи.

Дівчину звали Іриною.

Ірина звикла до того, що їй доводилося міняти одну школу на другу. Але тільки в цій школі в неї з’явилися справжні подруги, з якими хотілося поділитися чимось потаємним. Щире спілкування потрібне, як окраєць хліба в голод. Вона розуміла, що мама не зможе купити їй ні гарної одежі, ні модельного взуття замість кирзових чобіт. Дівчина ладна була сидіти на самому хлібі, але й на хліб грошей не ставало. Майже всі дівчата приходили до школи пристойно вдягнені. І вона соромилася… Соромилася своєї врем’янки, у якій жила з мамою… Соромилася співати в шкільному хорі на повну силу голосу… Соромилася своєї худорби.

Мама весь час була у відрядженні на польових роботах; ті гроші, що їх вона залишала дочці на харчі, виходили дуже швидко. Ірина брала з них то на хусточку, то на брошку, щоб прикрасити себе, бо дуже хотіла сподобатися тому новачкові, що прийшов до їхньої школи на жовтневі свята. Тож коли під час уроку директор завів його до класу і сказав, що це, мовляв, ваш новий учень, який прибув з Далекого Сходу, Іра зразу подумала: «Оце мій хлопець!» Він був схожий на молодого вчителя – у новому костюмі, у випрасуваній сорочці, старший від багатьох своїх однокласників. Якщо раніше Іра могла собі дозволити щось недовчити, то тепер, після того, як він один на цілий клас прочитав напам’ять непрограмний розділ роману «Євгеній Онєгін», вона наче вступила з ним у змагання. Мала блискучі здібності, і мама казала їй гордо:

– Це в тебе від тата.

Довгі роки Іра червоніла на саму згадку про той випадок на перерві, бо насправді вона дивилася не на булку, а на Діму.

Діма спілкувався тільки з хлопцями. Після уроків він частенько носив їй портфеля. Іноді вони довше, ніж завжди, стояли коло хвіртки – це Діма захоплено розповідав дівчині про Далекий Схід.

Іра не знала, чи подобається вона йому, і ревниво стежила, щоб Діма не розмовляв з іншими дівчатами. А він і не розмовляв. Якось вона розповіла йому про маму, про те, що вони будуються на саму мамину зарплату.

– А де твій тато? – спитав хлопець.

– Тато нас кинув.

Діма не дуже вирізнявся в школі своїми успіхами. Поряд з ним навчалися здебільшого ті, хто пережив війну. Одне слово, дорослі люди, що відповідально ставляться і до навчання, і до позакласної роботи, і до домашніх завдань.

Улітку після екзаменів Діма й Іра пішли працювати піонервожатими в різні шкільні піонерські табори. От де хлопцеві став у пригоді фотоапарат. Він знімав дітей і батьків. Його фото розбирали назахват. Світлини в нього були вдвічі дешевші, ніж в ательє. Але все одно це серйозний заробіток. У Діми з’явилися свої гроші.

Коли скінчився сезон, директор тої школи, при якій був табір, запропонував Дімі працювати старшим піонервожатим. Діма погодився. Тож до десятого класу він уже пішов не в свою, а у вечірню школу у Святошині. З Ірою зустрічався хіба тільки тоді, коли діставав від неї записки. Часом дівчині здавалося, що Діма її просто жаліє.

Удома, як і раніше, в Діми було багато роботи. І батько стежив за синами, щоб не били байдиків.

2

Закінчивши десятий клас, Діма взяв у військкоматі призначення до авіаучилища. Здав документи й аж тоді розібрався, що воно не літне, а технічне.

– Це я маю гайки крутити?! Нізащо!

Надумав вступати до військового медичного училища, проте набір там уже закінчився. Отак, бігаючи по навчальних закладах, Діма потрапив до театрального інституту. Зайшов, наче до храму, щоб тільки подивитись, а йому й кажуть: «Фактура дозволяє, все дозволяє, іди вирішуй з військкоматом і подавай документи». Однак ейфорія від того, що він може наблизитися до світу кіно, зникла так само швидко, як і з’явилася.

Ірина блискуче склала випускні іспити й нетерпляче чекала на вручення атестата. На випускний вечір вони з мамою пошили нове платтячко, яке так і залишилося висіти на спинці стільця: на свято вона не пішла, образившись на весь світ. Їй не дали золотої медалі. А вчителі заспокоювали: «Ти й так вступиш». Десь закралась якась четвірка.

Справжньої причини, що вона дочка ворога народу, їй не сказав ніхто. Авжеж, вона хоче вступити до інституту, проте не може. Вона має намір подати документи до гірничого технікуму, бо там стипендія вища. Шкільний учитель співів просить спочатку піти з ним до консерваторії. Він умовляє її і навіть наполягає. І вона погоджується. А ввечері біжить до Діми, чекає його біля воріт, а побачивши, кидається на шию:

– Мене прийняли до консерваторії. Прослухали і сказали: «Ми вас приймемо, здавайте документи». У мене мецо-сопрано.

Діма не дуже розуміється на тому, та вони обоє сміються і радіють. З вересня Ірина – студентка Київської державної консерваторії, наймолодша з усіх і, мабуть, найщасливіша; живе в полоні музики і звуків, в оточенні талановитої молоді та видатних педагогів. Тепер вже вона не може зустрічатися з хлопцем так часто, як хотілося б.

Діма метався між училищами, аж поки спізнився подати документи. Він повернувся працювати в школу.

Те, що Іра вступила до консерваторії, піднесло її в очах хлопця й віддалило на відстань, яку вже намагався здолати він. Тут мало було самовпевненості. Давалося взнаки різне виховання і, як казав колись політв’язень, генетика.

Десь під весну Діма з Ірою на одній з виставок зустрілись із капітаном, що давав призначення у військове училище.

– Ти що, не вчишся в училищі?

– Ні.

Капітан зателефонував у селищну раду, щоб хлопця терміново взяли на облік і з наступним призовом узяли до армії.

Незабаром прийшов виклик з’явитися до військкомату. Набір на Далекий Схід – на флот! За день перед тим, пізно ввечері, Діма через свого батька дістав для Марії Іванівни, Іриної мами, яка була у відрядженні, дві тисячі штук цегли на стіни та переділки. Рано-вранці закінчив заносити, віддав дівчині сидір, що наготувала йому мама, і просто від неї побіг на збірний пункт. Біг і радів, що дівчині тепер вистачить харчів на цілий місяць, а найдовше – сала, рожевого й маслянистого, завтовшки з долоню, турботливо замотаного в полотняний рушник. А його і в армії нагодують.

Але на час відбуття хлопець запізнився. У Дмитра забрали паспорт і постригли наголо, як злочинця, що ухиляється від військової служби. Мамі наказали супроводжувати його, щоб не втік.

Коли назавтра острижений наголо хлопець з’явився перед Іриною, їй було і смішно, і гірко воднораз: вона жалкувала за його чуприною, відчуваючи невпевненість у кожному його русі. Діма навіть погодився, щоб Іра попросила бабу Юлю, в якої племінник працював в облвійськкоматі, допомогти. На Далекий Схід їхати не хотів.

– Ти б краще зраділа, може, відчепиться. Нащо тобі той селюк? – згадала баба своє непролетарське походження.

– Як приймати допомогу, то не селюк, – Іра поспішила зачинити за собою двері.

За два тижні Діму знову викликали до військкомату. Перш ніж з’явитися на збір, він вирішив попрощатися з Ірою; пострижений наголо, в старій одежі, з торбою за плечима, схожий на в’язня, він бігав по консерваторії від класу до класу. Хлопець у розпачі смикав двері аудиторій, які зачинилися перед ним на довгий строк служби.

Іра сховалася від нього й плакала від самого бажання попрощатися й від сорому, що вона не може показатися перед усіма з цим хлопцем. Знову прибіг останньої миті до баржі, яка доправляла новобранців на призовний пункт. Нервує майор: йому сказали, що цей може втекти. Нервує мама: вона знає свого сина, хоч і батька теж добре знає. Знає його потяг до волі, дуже добре пам’ятає, чим закінчувалися ті втечі і для нього, і для неї.

Припливли на збір. Там стояли товарні вагони, обладнані двоярусними нарами й буржуйками для перевезення військових. Майор здав прибулих іншому майорові. І коли Дмитро його тихенько спитав, куди їх повезуть, той добродушно всміхнувся:

– У Ленінград, брита голово. Не на Тихий океан.

До Ленінграда ешелон прибув рано-вранці. Розмістили по казармах. Кругом вогкість, сире повітря. Набір різношерстий. Підйом – відбій, підйом – відбій… Муштрують сержанти дурнів.

Дмитро поскаржився лікареві на біль у спині.

– Як вивезуть вас на річку, постарайся купатись. Привчи тіло до холоду.

3

Після присяги Дмитро потрапив у полк зенітної артилерії. Набрали батарею, і пішла служба. Опановували нову військову техніку, зокрема гармати-сотки, що стріляли дуже високо. На навчання ходили під марш духового оркестру. Якось у наряді на кухні чистили картоплю з солдатами музичного взводу. От Дмитро їх і підштрикнув:

– Халтурники, граєте абияк.

– Ти сам граєш?

Хтось із солдатів доповів командирові музичного взводу, що, мовляв, є поповнення, сміявся тут з них один. Наступного дня командир спитав на плацу:

– Хто з вас музикант? Вийди зі строю!

Дмитро ступив крок уперед.

– Перейдеш у взвод музикантів.

А старшина музичного взводу спитав:

– Що можеш грати?

– Усе можу. На корнеті, на тенорі, на альті.

– Будеш за барабанщика.

– Я ніколи не грав на барабані.

– Гратимеш. Ти маєш добрий слух, мені барабанщик потрібен.

Наступного дня взвод маршем проводжає полк на навчання й вирушає на репетиції в посадку, якнайдалі від техніки. Ні строєм ходити, ні техніку вивчати. Оце служба! Отак можна прослужити три роки.

Минув місяць – і Дмитра перевели до іншої частини, яка підпорядковувалася Москві. За три дні зібрали навчальну батарею з солдатів, що мали освіту, не нижчу за десять класів. Там опинилися вчителі, студенти. І пішло військове життя. За півтора року з новобранців на солдатському пайку мали зробити сержантів, офіцерів запасу, командирів взводів. Військова частина розташовувалася неподалік залізничної станції. Поряд був ліс. За тридцять метрів – Ладога. Дмитро згадав поради лікаря і став купатися в річці щодня. І так півроку. Болі в спині зникли.

Якось у частині всім охочим давали призначення в Омське військове медичне училище. Дмитро спочатку погодився, поїхав, а тоді схаменувся, уявив собі, що після училища треба ще до інституту вступати, і відмовився складати іспити. Був упевнений, що його відрахують. Аж тут на мандатній комісії почув, що його прийняли. Почав відкараскуватися, проте члени комісії ніби не чують його. Тоді він рубонув останнім аргументом:

– Я не можу. Розумієте, мій дід у тюрмі сидів.

– Це ми знаємо. Нам би більше таких дідів.

– Не хочу, не моє.

Дмитро повернувся до Ленінграда. Мати надіслала йому фотоапарат. Знімає собі солдат, грає в струнному оркестрі, бере участь у самодіяльності. Знову в нього з’явилися гроші.

За рік Діма сам приїхав до Києва набирати собі поповнення.

Зустрівся з Іриною – в цивільному, чуб відріс. Ніби й не було розлуки, хоч Дмитро таки ніяковів дуже, аж поки поцілував Іру.

На дозвіллі вони ходили на американські фільми, на виставки, і розставатися було щораз важче.

Після того як Дмитро знову поїхав, Іра, задумавшись, перебрала в пам’яті всі його подарунки – нічого зайвого чи непотрібного. Халатик, теплі панчохи, білизна, цукерки, мило… Наче тато.

Курсанти, навчивши інших, складають екзамени, а тоді їх розподіляють по інших частинах. Дмитро залишився. І знову переписка. З листів хлопець так і не зрозумів, як вона ставиться до нього. Начебто й слова ніжні, й зустрітися хоче, проте одного разу він одержав листа, адресованого іншому. Що ж, зустріч усе покаже. Він хоче бачити її й ночами сидить над фотокартками, щоб оплатити дівчині дорогу, потішити, зробити подарунки. Молоде серце прагне любові.

4

Студентські роки схожі на казку: серед Ірининих педагогів – славетний Паторжинський. Євгенія Мірошниченко – найкраща подруга, цілий гурт залицяльників. Але то все несерйозно, ніби дитяча хвороба молодості. Іра жде листів від Діми. Розпечатуючи чергового конверта, вона завжди думала, що першим буде питання: «Ти не голодна?» Однак у листах були смішні історії й вірші. Його вірші. У них він увижався їй не діловим і практичним, а мрійним і вразливим. Часом листи були сповнені такого ліризму й натхнення, що Іра впевнювалася: хлопець буде письменником або художником. Якось він надіслав їй фото двох картин, що їх сам намалював по клітинках, ніде цього не навчаючись. Іринині думки, звичайно, були практичніші за ті, що їх мала б снувати закохана дівчина. Та Іра цього не помічала.

Баба Юля весь час повчала Ірину, що та має такі можливості й може вибрати серед свого кола забезпеченого чоловіка. А мама якось обережно натякнула:

– Якщо ти зайдеш у крамницю купити взуття тридцять сьомого розміру, а там буде лише сорокового, ти ж його не будеш купувати. Так і з чоловіком. Чекай на того єдиного, без якого не зможеш жити.

– Буду, – відказала Іра.

– Що буду?

– Буду купувати взуття сорокового розміру. Тоді хоч не ходитиму боса.

З першого курсу до Ірини почав залицятися співак з Угорщини. Квіти, цукерки, серенади… Словом, усе дуже пристойно й красиво. Ті залицяння переросли в сватання. За свата навіть став сам Паторжинський. Він умовляв Ірину ніби жартома. Проте сам жених жодного разу не запитав, чи не голодна, бува, вона, чи є в неї гроші. Іра поділилася своїми сумнівами з мамою, і та погодилася, що артисти – то ненадійний хліб. Іра й далі листується з Дмитром. І не тільки з ним. Від тата нічого немає.

На зимових канікулах мама вирядила Іру до Ленінграда. Вона хотіла, щоб дочка роздивилася, зустрілася з Дімою. Дівчині вже двадцять один рік, але мати не бачить, щоб дочка в когось була закохана так, як вона була закохана в свого чоловіка. Коли без милого хвилини, як години, а дні, як роки. Скільки ж років поряд з нею немає милого чоловіка? Вічність… І ніхто їй не потрібен.

Якось Іра застала маму за швейною машинкою, коли та шила пелюшки й чепчики. Здивуванню дівчини не було меж:

– А як ти думала? Ти їдеш до хлопця, який в армії чекає на тебе в гості, любить тебе, з яким ти залишишся на ніч в одній кімнаті… Може, навіть в одному ліжку. Ти подумала про це?

В купе поїзда Київ – Ленінград зібралося поважне товариство. Ірина гордо призналася, що вона студентка консерваторії. Коли всі повитягали свої запаси, дівчина, трохи завагавшись, виклала на стіл печиво, що його напекла мама Дімі на гостинець. Було весело й приємно відчувати себе рівнею. Тільки як пояснити своїм попутникам те, що її зустріне солдат? І вона, мило всміхаючись, сказала: «Мене зустрічатиме ад’ютант мого нареченого». Усі сміються цьому жартові, бо ж ад’ютанти можуть бути тільки при генералах. Певна річ, дівчина цього не знала.

Дмитро з другом поспішали на вокзал. День видався напрочуд гарний: м’яко пролітали сніжинки, невеликий морозець бадьорив веселим рипом під ногами. А може, хлопцям було просто весело. Бо ж молоді, чекають на дівчину, що привезе привіт з рідного краю. А вони в розмові з нею вкладатимуть у кожне слово прихований зміст – чи вгадає? І шукатимуть його в її словах.

Хлопці розглядали людей на пероні. Неподалік вони побачили ще одного солдата й перезирнулися з ним, розуміючи один одного без слів.

Коли провідниця відчинила двері вагона, з нього першою не вийшла, а вилетіла молода дівчина. Мабуть, вона чекала зупинки під дверима, тільки-но збудилась, і от нарешті, кинувши дорогою свої речі, мчить до солдата, припадає до грудей та, раптом засоромившись, цілує не в губи, а в грубе сукно шинелі. Дівчина відриває від шинелі обличчя – і, здається, на всіх людей, що дивляться на цю пару, опускається часточка щастя зустрічі. Усі йдуть далі, на мить розділивши чужу радість, і від того вона тільки більшає.

Володя стоїть поряд з Дмитром і теж радіє. Той нетерпляче дивиться на пасажирів, що виходять з поїзда, повертає часом очі до інших вагонів – чи не помилився, бува?

Ірина вийшла останньою, човником подала йому долоньку, а в погляді – і втіха, і ніяковість. Дмитро зворушений, а Володимир іронічно питає:

– Дімо, ми твою дівчину зустріли?

І біжить у своїх справах.

Іра розповідає, як вона доїхала, що там удома, і додає:

– Моя мама напекла тобі печива на гостинець, але я пригостила попутників. Нічого?

– Нічого, нічого.

Проте йому раптом стає неприємно. І він уже спокійно розглядає дівчину. Ірина у новому пальті й у модному капелюшку, з під якого виглядають старанно укладені кучері. Вона гарна, але якась… далека.

Дмитро повів дівчину в дім своєї знайомої немолодої жіночки, з якою він домовився про кімнату, однак замість окремої кімнати побачив відгороджене ширмою ліжко.

Іра накрила на стіл, розклавши харчі, що їх завбачливо приніс Діма. Він про все подбав, бо так готувався до цієї зустрічі. І хоч віддав Ірі всі гроші, що їх збирав на костюм, зате його дівчина ні в чому собі не відмовлятиме. Він задоволений, бо бачить, як повеселіла Іра.

У розмовах та спогадах день промайнув дуже швидко. Десь між новинами Ірина прохопилася, що мама нашила ціле придане для маленької дитини.

– У мами буде дитина? – не зрозумів хлопець.

Хазяйка квартири пообіцяла, що завтра піде до знайомих, віддавши йому ключа від квартири.

Готуючись до сну, Діма помітив, як тривожиться Ірина, й заспокоїв її:

– Я засну в кріслі, а ти відпочивай з дороги. Мені рано треба бути в частині.

Назавтра, повертаючись увечері, Дмитро простував вулицею й радів. Адже на нього чекає його дівчина. Проте, зайшовши в дім, він побачив на столі записку: «Сьогодні ночуватиму в родичів».

На другу ніч він теж не дочекався Ірини: вона ходила до театру, а після вистави вже пізно було їхати так далеко на квартиру.

Останньої ночі не зміг приїхати Діма.

Між ними не було нічого, крім ніжності. Він відчував, що Іра з ним якась насторожена. Здавалося, ніби вона весь час порівнювала його з кимось і подумки щось вирішувала.

А сідаючи в поїзд, вона прошепотіла йому вдячно:

– Спасибі тобі.

– За що? Що залишив право вибору?

І знову ніжне листування.

5

1953 року помирає Сталін. У військовій частині чергувати треба щодоби. Для цього з усіх підрозділів призначають здібних сержантів. Перед самісіньким закінченням одного з чергувань Дмитра викликав начальник штабу.

– Тобі доведеться чергувати ще одну добу.

– Як? Я щойно чергував, здаю зміну.

– Не знаю. Іди до командира полку.

Командир полку – колишній бойовий генерал, розжалуваний у полковники, – був малослівний. Він жив через вулицю від частини, та вже кілька днів був на службі. Мабуть, друзі з Москви попередили, що не можна вдома ночувати: Берія порядки наводить.

– Тобі доведеться чергувати й цю добу. Сержанте, попереджаю, все виконуй за Статутом і тільки за Статутом. Зрозумів? Іди.

Дмитро повернувся на чергування. І посипалися питання:

– Це що? Немилість?

– Ні. Наказ командування.

О першій годині ночі дзвінок із КПП до караульного приміщення, де спав Дмитро.

– Товаришу сержанте, вас викликає майор.

– Який майор?

– Кадебіст. Хотів пройти, але ми сказали, щоб ближче ніж на п’ять метрів не підступав, бо стрілятимемо.

Дмитро вийшов на КПП. Поруч нього стояли солдати з автоматами, а навпроти – майор. Старшина-кадебіст і водій чекали в машині.

– Мені потрібен командир полку. Хто черговий частини?

– Я. Командира в частині нема.

– Його дружина сказала, що він, можливо, в частині.

– У мене його немає.

– Ми мусимо зайти перевірити.

То ось чому на КПП викликали сержанта, а не офіцера. Офіцер не має права не виконати наказу старшого офіцера КДБ, а сержант діє відповідно до Статуту.

– Якщо мусите, приходьте завтра вдень. У частині – військова техніка. Тут вам не табір.

– Що? – скаженіє майор, і його рука тягнеться до кобури.

Солдати, що стояли поряд із Дмитром, клацнули автоматами, тримаючи їх напоготові.

– Їдьмо звідси, товаришу майоре, – звертається старшина до свого начальника. – Від цих шмаркачів усього можна чекати. Вистрілять – та й по всьому. Вони діють за Статутом.

– Ви за це відповісте!

Командир ще дві ночі не покидав частини, а багатьох тієї ночі забрали. Чутка про сержанта поширилася по всьому полку. Повага до Дмитра неабияк зміцніла.

Кожний, кому надали звання сержанта, мав відбути стажування в іншій частині, пройти курс офіцера запасу і скласти іспит. Та Дмитрові довелося стажуватися за іншим фахом. У сусідньому полку створили новий дивізіон для охорони аеродрому. Коли замполіт полку попросив знайти йому серед майбутніх офіцерів запасу людину, яка зможе йому налагодити роботу бібліотеки і стати завклубом, то йому запропонували Дмитра.

Хлопець захоплено взявся до роботи, почав їздити в Ленінград у відрядження й замовляти фільми, що їх показували в ангарі, а книжки зберігав у своєму наметі. Командир частини часом вибухав через те, що сержантові доручено невійськову справу, але замполіт щоразу заспокоював його:

– А що мені робити?

Скінчивши стажування, Дмитро повернувся до своєї частини, склав екзамени на офіцера запасу і, хоч як його вмовляли залишитись у військовій частині, щоб навчати молодь, поривався додому.

Нарешті в січні 1954 року з Москви надійшов наказ про демобілізацію, і Дмитро вирушив до Києва.

Тільки згадка про знайомство з милою дівчиною затьмарювала його від’їзд. Сіла на серце нічним метеликом, а він боявся її зігнати. Навіть упіймати боявся, щоб не зламати їй крилець.

6

Одного осіннього вечора Дмитро повертався з книжками для бібліотеки. До аеродрому від станції було кілометрів зо два. Білий туман, залитий зверху місячним сяйвом, перекочувався срібними клубами. Навколо панувала така тиша, що було чути, як з дерев спадає лист. Він не зразу побачив дівчину, що йшла позаду, трохи збоку, намагаючись не відставати. А коли хлопець помітив її, вона попросилася:

– Можна я з вами буду йти. Уже пізно, і я сама трохи боюся.

– Авжеж, можна.

Спочатку Дмитро був пошкодував, що дівчина порушила його усамітнення з місяцем, з туманом, проте вона так удячно зітхнула, а потім цілу дорогу приємно щебетала. Їй було років сімнадцять. Може, трохи більше. Коли він повертався до неї, щоб про щось спитати, то бачив тоненьку постать у білому серпанку. У ній угадувалася ще не розквітла жіночність. Вона була ще дитина.

– Ви не льотчик, а йдете до аеродрому?

– Та ми той аеродром охороняємо.

– А у вас кіно показують?

– Майже щодня.

– А як туди потрапити?

– Та дуже просто. Як стемніє, приходь до ангару. І я там буду, бо відповідаю за це.

– Можна?

А потім дівчина розповіла, що живе з мамою й бабусею в будинку коло аеродрому, що її тато – майор інтендантської служби – сидить у тюрмі й що вона скінчила десять класів.

Дмитро йшов і думав про своє, вона йому не заважала.

Наступного вечора, коли він перед початком сеансу зайшов до «зали», то відразу побачив дівчину. Вона чекала на нього, а побачивши, не підводила очей. Дмитро дивився на русяву голівку з укладеними по-дорослому косами й не відразу відчув, що його серце відчайдушно заколотилося, забилося, наче в клітці. Його спокійне й розважливе серце рвалося з грудей, подаючи йому якийсь сигнал. Після сеансу він пішов провести дівчину додому, бо все ж таки сам її запросив. Так він принаймні виправдовувався перед собою. Цього разу вона всю дорогу мовчала.

За кілька днів Дмитро поїхав з міста в службових справах, а коли, повернувшись, зійшов з поїзда, то поглядом став шукати свою нову знайому на пероні і ще дужче здивувався, коли побачив дівчину на дорозі, що вела від вокзалу.

– Ти що тут робиш?

– Та… – вона махнула рукою і не відповіла, радо всміхаючись.

Вони вдвох знову йшли в тумані. Вона щось розповідала, коли-не-коли зітхаючи, а він прислухався, як дзвенить і переливається її голос.

– Як тебе звуть?

– Ірина.

– Теж Ірина, – вихопилося в нього.

З ним щось трапилося. Усі його слова мимоволі поєднувались у віршовані рядки. Він боявся, що от-от заговорить віршами з начальством, і весь час був готовий усім допомогти. Не міг дочекатися вечора, коли побачить її – милу і ніжну.

Вони обоє раділи зустрічам, особливо випадковим. Але найчастіше їх зводило повсякчасне бажання бачити одне одного.

Ірина знала: він тут у відрядженні й незабаром повернеться у свій полк, тож рахувала і ті дні, що їх вони провели разом, і ті, що в них ще залишилися.

Вона була молоденька, однак не плекала ілюзій на майбутнє: просто собі любила, любила й нічого не планувала.

Дмитро ще ніколи нікого не любив. Він звикав, жалів, але не любив. А тепер він забув про все. Йому б тільки зустрітися з нею поглядом, і в любих очах побачити себе. Він боявся її навіть поцілувати, та коли одного вечора він рвучко пригорнув її до себе, шукаючи губ, вона не злякалась, а тихенько вивільнилась і сказала:

– Я невдовзі поїду лікуватись. У мене туберкульоз. Ми з тобою, мабуть, більше не побачимося.

– От дурень! – протверезів Дмитро. – А якби поцілував?!

Воно й на краще, бо його чекає та, друга, яку він колись пожалів.