Читать книгу Це коротке довге життя - Ірина Бондарук - Страница 13

1

День Перемоги!.. Його чекали. Здавалося, що без цього чекання зупиниться життя. Жінки вбрались у святкові сорочки, що зберігалися в скринях, і наче помолодшали. Не одна господиня хотіла виміняти ті сорочки, та, подержавши їх у руках, знову старанно ховала в скриню. Серед білого дня збиралися хто біля школи, хто коло крамниці, хто під дубом. Наодинці не залишався ніхто. Усі обнімалися, плакали й дожидали… Дожидали синів, батьків, дожидали тих, на кого вже лежали похоронки і хто пропав безвісти. І потяглися в село його діти. Ішли не шляхом, а навпростець, бо ці останні кілометри перед рідною хатою оберталися на години нетерпіння. Одні бігли, другі пересувалися на милицях, а село стелило їм під ноги стежки, як простягнуті руки, бо земля їх зачекалася. Перше, що бачив кожний, хто повернувся, – дуби, непорушні й спокійні. Скільки разів вони снилися й пригадувалися! І зустрічі під ними, і перші побачення… А ще на пам’ять спливало, як восени збирали жолуді. Довгасті, гладенькі, блискучі плоди, падаючи з дерева, губили свої зелені круглі шапочки і, беззахисні, засипалися в мішки. Потім їх доправляли в лісництво й розсилали по всій країні. Скільки дубів виросло! Повернувся з війни Сергій та відразу поїхав до міста, до Лариси. Жили в батьків, там же народилася найменьшенька донечка Людочка.

Повернувся в село і Григорій. Не з війни – з полону. Найбільше чекав, що скаже батько. Не боявся, бо навіть у найтяжчих обставинах поводився гідно. Та все ж… А батько, як у дитинстві, притис його до грудей, – худющого, змученого, постарілого, – щоб ніхто не бачив чоловічих сліз. Ніби хотів оживити в цьому ослабленому тілі силу роду, а в серці – його звитягу, дати зрозуміти синові, що він вірить у нього й пишається ним, бо все життя пам’ятатиме те гаряче літо сорок першого і свій наказ: «Іди, сину, на війну. Біда прийшла». Ніби передав естафету. А син прийняв і пішов.

Довгими зимовими вечорами при каганці слухали рідні Григорієві розповіді про війну, про полон. Слухали і не могли повірити, що в Польщі з табору для військовополонених Григорієві допомогли втекти німецькі лікарі. Однак то була щира правда. Усього Григорій, певна річ, не міг розповісти, бо сам знав тільки те, що лікарі подавали керівництву табору документи, які посвідчували непридатність деяких в’язнів до табірних робіт. Кожного такого в’язня начебто посилали працювати до хазяїв, а за якийсь час повідомляли, що той помер. Збирали групки по три-чотири в’язні, якась жінка готувала їм документи й виводила. Отак він дістався до якогось села. Господиня крайньої хати дала йому їсти й виказала німцям. Його спровадили в такий табір, що вже не втечеш. Звільнили 1945 року.

Григорієві не вірилося, що нарешті настав кінець його мукам. Щоразу вся родина ніби вперше слухала ці страхіття, а йому треба було виговоритися, щоб покинули його спогади про ті поневіряння.

Та по війні в їхньому й довколишніх селах з’явилася банда. Злочинці крали коней і збували в Полтаві. Були невловні. Коли одного з них усе ж таки затримали, той назвав своїми спільниками сімох ні в чому не винних чоловіків, яких засудили й посадили в тюрму на сім років. Серед цих нещасних опинився Григорій і розвідник із села – герой, який у війну полював на язика з голими руками. Він так і не зрозумів, за що його запроторили на тортури й ганьбу.

Залишилися в хаті дід Хома з жінкою, невістка і двоє дівчаток. Життя не зупинялося. Кожний день приносив якусь звістку, новину, тривогу чи радість. Пережита біда навчила людей чуйності й милосердя. Ось і тепер навідався до Хоми сусід Іван – молодик, що ніяк не відійде від контузії, мугикає, страждає й соромиться жіночої уваги. А серце повниться ніжністю, якою нема з ким і поділитися. Іванові здається, що його розуміє тільки цей мудрий дід. Ще до війни він не парубкував, не ходив на вечорниці, бо соромився своєї родимої плями на щоці. Тепер не одна дівчина погодилася б зайти в його хату, проте він нікого не помічає, не чує ні батька, ні матері, що таки дочекалися сина з війни. Гнітить Івана одна новина, що її він почув від людей. Відтоді й ходить він до діда Хоми, бо тільки з ним хлопцеві легшає. Щовечора вони вдвох, знай, сидять собі під дубом.

Дійшла до Івана чутка, що коли прибуває вранішній поїзд до Полтави, то з нього виходять учорашні німецькі бранки, вивезені з України в товарняках разом із землею та худобою. Ті, за чию красу й любов гинули на фронтах. Часто-густо в жінок на руках – діти, народжені в Німеччині. Нічиї. Їхньої появи на цей світ ніхто не чекав. З ними годі повернутися в рідне село до батьків. Діти ганьби, якої не було. Діти війни, яких не хочуть жінки, що стали матерями не зі своєї волі. Цих дітей залишають під залізничним насипом, недалеко від переїзду, з пляшкою молока чи води, накривши останнім піджаком із записочкою в кишені. Кидають і повертаються в село без свідків їхніх мук. А в пам’яті – тільки незгасний біль та імена, якими пестили дітей: Ганнуся, Катруся, Петрик, Антось. У багатьох колишніх бранок дітей уже не буде ніколи, бо не повернуться з війни їхні ровесники. Попереду на них чекає тільки тяжка праця, і з часом, може, засне той білий смуток у посивілих косах.

Вирушив Іван перед самісіньким заходом сонця до Полтави. Цілу ніч нетерпляче чекав ранку. Йому уявлялося, що то вигадки, що він не зможе знайти того дитяти, про яке думав усі дні. Але дочекався. Побачив. Тремтливими руками взяв немовля й утік. Усю дорогу йому здавалося, ніби з кущів чується тяжкий плач і пильно стежать за ним чиїсь очі.