Читать книгу Це коротке довге життя - Ірина Бондарук - Страница 3

Я пишу роман… блукаю серед спогадів своїх та чужих, долями близьких і далеких мені людей, гортаю сторінки не списаного паперу, а людських життів, що про них хочу написати, – бо це сторінки історії моєї країни.

Пишу роман… намагаюся зрозуміти, за чим так болить серце, чим у сьогоднішній день узиває час такої кричущої бідності, коли єдиною розрадою стало щире спілкування. Мені хочеться знов і знов викликати в своїй пам’яті сучасників, чиї спогади стали моїми. На жаль, тих спогадів уже ніхто, крім мене, не напише. Я шукаю того головного, на чому тримається надія.

У моїх руках – щоденник мого вітчима, і в ньому заповіт: «Мої нотатки в майбутнє – для тих, хто житиме близько 2000 року й пізніше». А ще: «Ці нотатки мають належати тому, хто успадкував моє прізвище».

Цього щоденника я перечитувала не раз; його сторінки списані таким дрібним, але чітким почерком, який свідчить про ощадливість, бо майже все його життя папір був дефіцитним. А може, це ще й риса характеру. Я вчитуюся в кожний з рядків, а за ними стоять вітчимові й не викладені ще на папері мої спогади. Його звернення до тих, хто житиме в двадцять першому сторіччі, бентежить і хвилює мене. Хто дізнається про ці спогади, що лежать десь між цінних паперів? Я прошу дозволу в його рідних надрукувати їх. А у відповідь чую:

– Це ж про нашу сім’ю, і написано таким суржиком.

– А ви читали ці спогади?

– Ні.

Що ж мені з ними робити – з цими аркушиками, на яких – ціле життя? І записав його не історик і не літератор. Те життя годі переказати – у нього можна повірити тільки тоді, коли вчитуєшся в кожне слово. Так, воно справді було – те життя.

Роки втиснено в рядки… В одному рядку – кілька років. Це доля моєї країни. І в цьому стислому викладі – обов’язок, терпіння, працьовитість і любов. Вітчим бачить людей не в масі, а вирізняє кожну індивідуальність, наділяє своїм сприйняттям кожну особу. Він крізь роки проніс людяність до тих, що її мали, і презирство до негідників.

Я блукаю серед спогадів, які написала чужа людина, і пам’ятаю все, що було не зі мною. Я переписую ці сторінки, зберігаючи подекуди нелітературні словосполуки; читач їх неодмінно зрозуміє, бо історія народу – це не тільки події, вчинки, факти, а й мова, якою люди говорили. І роблю я це тому, що спогади написав не письменник, який зрозумів епоху й заглибився в чужі страждання, наче в свої, а людина, з якої виливався у світ той подвиг, пережитий, вистражданий і сповнений гідності. І ця гідність була неодмінною умовою життя тої людини. Я не пишу її прізвища: такі спогади могли написати тисячі моїх краян.

Бажання мого вітчима, щоб у майбутньому хоч хтось заглянув в історію життя звичайної родини, не дає мені спокою. А скільки разів він називав мене дочкою! Скільки разів його поради рятували мене від розпачу, давали силу й надію! І що довше я читаю ті спогади, то більше впевнююся: вони не можуть належати одній родині, бо давно належать історії.

Я пишу роман… і вперше задумуюся, чи можна це назвати романом. Роман – це щось для читання. А переді мною лежить листування звичайної людини з державними органами. Цей лист і повідомлення справжні, на них справжні прізвища, дати й реєстраційні номери. Це документи, а в них – доля однієї сім’ї… Трьох людей.

В Прокуратуру Союза ССР

от гр. Лесовой Марии Ивановны,

прожив. в пос. Ирпень

по ул. Ленинградская, 2б

Заявление

Прошу пересмотреть дело моего мужа Лесового Зиновия Корнеевича, родив. в 1902 году в селе Сокирищах Черниговской обл. Сребрянского р-на и арестованного в 1937 году в первых числах ноября в гор. Киеве в Голосиеве в профессорском корпусе Сельхозинститута.

Прошу сообщить о его судьбе, т. к. с момента ареста никаких сведений о нем не имею.

Мой муж родился в бедной крестьянской семье и с молодых лет работал по найму в экономиях. В годы революции был послан с места работы на учебу в сельхозинститут, но со второго курса перевелся в Киевский политехнический институт. В 1930 году окончил металлургический ф-т. После окончания института (кафедра неорганической химии, которой руководил проф. Избеков В. А.) дали требование на него на должность ассистента. В сельхозинституте Лесовой работал до его ареста, в должности доцента кафедры неорганической химии.

Я его жена Лесовая Мария Ивановна, 1906 года рождения, родилась в гор. Киеве, вышла замуж за Лесового З. К. в 1926 году.

Знала мужа за нашу совместную жизнь как честного специалиста, преданного делу советской власти, прошедшего путь от сына бедняка – крестьянина – до преподавателя ВУЗа.

После ареста мужа квартира и имущество были конфискованы по месту жительства, а я с шестилетней дочерью переехала на квартиру к своему отцу по ул. Жадановского, № 114, кв. 1, где и была арестована 8 марта 1938 года органами НКВД областного управления.

О результатах моего заявления прошу сообщить по адресу: Киевская обл., пос. Ирпень, Ленинградская, 2б, Лесовой Марии Ивановне.

ВОЕННЫЙ ТРИБУНАЛ КИЕВСКОГО ВОЕННОГО ОКРУГА

21 февраля 1957 г.

№ 235/0-57 г. Киев, Артема, 59

СПРАВКА

Дело по обвинению ЛЕСОВОЙ Марии Ивановны, 1906 года рождения, пересмотрено военным трибуналом Киевского военного округа 15 февраля 1957 года.

Постановление Особого Совещания при НКВД СССР от 21 июня 1938 года в отношении ЛЕСОВОЙ Марии Ивановны ОТМЕНЕНО, и дело о ней производством ПРЕКРАЩЕНО за отсутствием состава преступления.

Зам. председателя военного трибунала КВО

Полковник юстиции /Мазуров/

ВІ – 2 Прим. № 1 08200, м. Ірпінь

СЛУЖБА БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Києво-Святошинський р-н

Державний архів Київської області,

вул. Пісочна, 2

27 червня 2003 р.

№ 24/ Л-16

01034, м. Київ, вул. Володимирська, 33

Тел. (044) 256-92-96

Шановна Іраїдо Зіновіївно!

За матеріалами архівної кримінальної справи № 45227 ФП Лєсовой Зіновій Корнійович, 1901 р. н., уродженець с. Сокоринці Срібнянського району Чернігівської області, був заарештований 28.10.1937 р. НКВС УРСР як учасник «антирадянської націоналістичної української терористичної організації».

Військовою колегією Верховного Суду СРСР за ст. 54-6, 54-8 і 54–11 КК УРСР засуджений до найвищої міри покарання. Вирок виконано 20.01.1938 р. у м. Києві.

Висновком військової колегії Верховного Суду СРСР від 26.10.1957 р. вирок стосовно Лєсового З. К. відмінено, а справу припинено за відсутністю складу злочину.

Відомостей про місце поховання у матеріалах справи немає. Разом з тим, згідно з висновком Урядової комісії, створеної за рішенням Ради Міністрів УРСР від 24.12.1987 р., поховання засуджених до найвищої міри покарання громадян, вироки стосовно яких виконувалися в м. Києві, здійснювалися у 19 і 20 кварталах Дніпровського лісництва Дарницького лісопаркового господарства м. Києва, у районі с. Биківня. Нині Міжвідомча урядова комісія у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій при Держкомбуді України працює над створенням на цьому місці меморіального комплексу.

Начальник Державного архіву С. Богунов

Я вдивляюся в кожну букву і в кожне слово, в імена й дати – я пишу роман.

Пишу, ніби пливу в маленькому човнику по безмежному океану людського життя і боюся заглибитися, щоб не сколихнути болю за втратами й нездійсненими мріями, що кривавиться зі спогадів. Хочу бачити близьких мені людей мужніми, гідними, витривалими і пишатися ними. Я пишу хроніку життя української родини.