Читать книгу Це коротке довге життя - Ірина Бондарук - Страница 8

1

Митька, ніби молоде дерево, вирвали з корінням і пересадили в іншому місці, в інший ґрунт, та він приживеться. Хлопець потрапив у незнайомий світ, з невідомими йому взаєминами й обставинами. Тепер він син завідувача пекарні. Виріс без батька, дорослий, звик усе робити сам, годував сім’ю. Вперше в батькових обіймах відчув себе сином аж у п’ятнадцять років: він так довго зі свого дитинства гукав тата на допомогу, що пригорнувся до нього без найменшого сумніву.

Батько живе в невеличкому будинку… Собака Снігурочка, хатня робітниця… У пекарні працюють в’язні з табору, розташованого неподалік містечка. Хліб печуть для прикордонників, для військової частини, для радгоспу, для шпиталю і, звісно ж, для себе. Майже всі в’язні політичні. Табір складається з трьох колон: чоловічої, жіночої й мамочкиної. За начальників колон – самі євреї. Їхні жінки працюють виховательками в колонах.

Таборяни-чоловіки валять ліс. Перед війною тут будували Байкало-Амурську магістраль, та коли почали прокладати дорогу від Комсомольська до Совєтської Гавані, будівництво БАМу припинили, рейки розібрали й відправили на нову будову. Там були свої табори політв’язнів.

Ув’язнені жіночої колони працювали в швейних майстернях.

Митькові більше ніколи в житті не доводилося бачити разом стільки прекрасних облич, стільки інтелігентів духу, що свято берегли свою гідність у нелюдських умовах.

Митька знають усі. Хлопець роздивляється на все. Природна цікавість штовхає його до знайомств із людьми, до розмов з ними, і все почуте й побачене міняє його уяву про світ. З’являється нове відчуття себе. Вартові пропускають його на кіносеанси в таборах. Про один з тих кіносеансів він, певно, не зможе забути ніколи. Жіноча колона була найближча, тож туди якось увечері й побіг Митько в кіно. Перші дні літа зберігали ще м’яку ніжність весни. Листя на деревах вилискувало, ніби після дощу, і цей полиск пробивався крізь сутінки, які на все накидали запону таємничості. Трохи ніяковіючи під жіночими поглядами, зайняв місце під сосною й нетерпляче чекав, коли згасне світло й оживе екран. Нарешті запанувала темрява. Хлопець не зразу помітив, як до нього почали наближатися жінки. Вони переходили зі своїх місць і намагалися сісти коло нього. Вони дивилися не на екран. Дехто навіть непомітно торкався його руки, сорочки, коліна. Жінки були старі й молоді. Вони всі хотіли побачити в ньому щось своє, проте він злякався. Його груди здавив біль і жах… Він побіг до виходу.

– Ти чого? – спитав вартовий.

– Вони… Вони присунулися до мене… Вони дивилися на мене…

– Ну, то й що? Комусь ти нагадав сина, комусь – однокласника, комусь – брата, а комусь того, кого вони ще не зустріли. Жінкам завжди потрібен чоловік – їм закортіло глянути на хлопця, понюхати його.

Митько трохи вгамував своє хвилювання, але назавжди запам’ятав ті збентежені жадібні очі, сповнені суму. Він раз у раз згадував ці чудові обличчя, на яких горіла невитрачена ніжність. І вже не боявся – жалів. Жалів невідомим йому почуттям сильнішого до слабшого. Жалів як матерів, як сестер, як коханих. Йому ще так довго хотілося плакати, коли в голові зринав той вечір. Скільки смутку й тепла за міцною огорожею таборів!.. І скільки їх, цих таборів!.. І скільки тих чоловіків, що десь живуть – може, теж у таборах – без любові, яка так даремно, марно щезає в неволі.

Саме селище зветься Старт. Воно лежить за тридцять кілометрів від Комсомольська. Сюди звідусіль приїздять по хліб до батька. Хлопець усіх уважно розглядає, ловить кожне слово з розмов людей, намагається зрозуміти їхні взаємини з батьком і заспокоюється: батька поважають, а тому доброзичливо ставляться й до сина. Школи в Старті немає, Митько навчатиметься в інтернаті для дітей працівників КДБ в Комсомольську. А поки немає уроків, ним і Петром опікується молода вчителька – жінка начальника запасного аеродрому. Навчає російської мови.

Хтось порекомендував батькові взяти до себе в пекарню старого чоловіка зі шпиталю – хиряка з Москви, вченого, який уже десять років скніє в таборах. Батько взяв, оформив його у вагарню коло виїзду з пекарні. Старий ходив ночувати в зону; мама його підгодовувала. Митько десь підслухав, що всі, хто потрапляє на роботу в батькову пекарню, здоровшають. От і той старий чоловік з Москви набрався сили. Розмови з ним, його розповіді хоч і не запам’яталися, проте залишили свій відбиток на все життя. Це саме від нього Митько вперше почув незнайоме слово «генетика».

– Ти подивись, – казав Митькові старий, – он твій батько не закінчив жодного класу, а як уміє організувати виробництво і людей. Серед людей, що відбули свій строк у таборах і вийшли на поселення, багато освічених людей, а найрозумнішим виявився твій батько – значить, вийшов з тямущого роду. І ти з цього роду. Пам’ятай про це і не бійся ніякої роботи.

Роботи хлопець не боявся.

До інтернату в п’ятий клас Митько прийшов уже з життєвим досвідом. Він старший від своїх однокласників на три роки.

2

Комсомольськ… Коли Митько з мамою і братом навесні вийшли з поїзда, то не мали часу роздивлятися. Знайшли за адресою батькового знайомця. Двері їм відчинив парубок. Зустрів, а сам поїхав велосипедом повідомити Івана Тимофійовича про приїзд його родини. Той приїхав і забрав їх.

Комсомольськ… За сопками – Амурстальбуд і селище коло заводу, що перетоплює техніку з полів бою; далі знову сопки. Коло Амура – суднобудівний завод зі стапелями, по яких спускають підводні човни просто у воду; ліворуч – військова частина авіації.

Ці сопки заворожили Митька своєю фантастичною загадковістю. Для нього вони були ніби частина краєвидів з невідомих планет. Мабуть, саме сопки приохотили його до фотографії.

Митькова дружба з кіномеханіком у Комсомольську повернула хлопця у світ дитячих мрій. У Гребінках, ще перед війною, він бігав у кіно. Механік давав йому крутити динамо. Митько тоді ще не знав, як робиться кіно і що треба вміти й знати, щоб його зробити. Це було якесь чарівне дійство, яке бентежило його уяву, його душу. А тепер він знає, що хоче бути оператором, хоче вчитися в Москві.

1945 року Митько купує в Комсомольську свій перший фотоапарат – тепер він розглядає навколишній світ крізь об’єктив; у кожний кадр плівки йому хочеться впіймати мить єдності світу природи й людей, тонку вразливість усього живого, красу й силу духу тих, з ким його звела доля.

Проте знайомий оператор, що відбуває свій строк на поселенні, охолоджує Митька:

– Якщо в країні знімають п’ять кінокартин, а інститут щороку випускає групу операторів, то це такий несталий заробіток, ненадійний шматок хліба.

Митько не може отак зразу відкинути свою мрію, однак обов’язок заробляти гроші з дитячих літ, щоб утримати сім’ю, повертає його в реальний світ. Але з фотоапаратом він уже не розлучався ніколи. Той став його постійним супутником. Мінялися марки, та все бачене вкладалось у кілометри фотоплівки – у довгу дорогу його життя.

Тепер він має і гроші, зароблені в оркестрі при клубі МВС… Знову похорони, танці… Узимку в морози давали спирт: «Не пий, трохи в рота візьми, щоб клапан не примерзав».

В оркестрі він уже тенор. На свої гроші він купує фотоапарат, фотоплівки, годинника…

В інтернаті годують добре. На перервах між уроками дають у їдальні по одній ложці кетової ікри й по чайній ложці цукру. Батько платить за його утримання двісті п’ятдесят карбованців на місяць, тимчасом як хлібина коштує триста п’ятдесят. Знову Митько не б’є по кишені своїх батьків.

Хлопець не знає шкільних канікул: пасе корову, порається на городі, поле, підгортає. Під час навчання легше, ніж на канікулах.

У сьомому класі прийшла до них класним керівником молода вчителька, після третього курсу Хараборського педінституту. Весь час вона підкреслювала відстань між собою й учнями, щоразу нагадуючи про те, що вона кандидат у члени партії. І Митько не витримав: коли вона загадала прочитати напам’ять вірш «Мы наш, мы новый мир построим, кто был никем, тот станет всем…», хлопець устав:

– Це не вірш, а революційна пісня. Хай там як, але не можна все зруйнувати, щоб побудувати щось нове. Ось Комсомольськ будують, а тут весь світ!.. А жити де будемо? У наметах?

Що тут почалося? Побігла до директора, звинувачуючи хлопця в контрреволюційній пропаганді й вимагаючи виключити його з школи. Викликали батька – на той час він уже був комендантом Старту й носив галіфе. З ним приїхав приятель – капітан медичної служби. Він намагався заспокоїти батька:

– Ходімо, Іване Тимофійовичу, прочистимо їм мозок.

У кабінеті директора інтернату при зачинених дверях капітан і директор розтлумачили учительці, що ніякої контрреволюції в словах учня не було. Хлопець просто на життя дивиться практичніше за неї. До того ж про нього ось у газеті написано: мовляв, створив учнівський струнний оркестр, прославляє школу, ще й відмінник. На цьому розійшлися.

Звістки, що приходили з України, і лякали, і викликали недовіру. Який голод?.. В Україні?.. Намірялися виїхати додому, щойно закінчиться навчальний рік.

Митько хотів дізнатися правду. Там, в Україні, залишилися його земляки. Невже мруть з голоду його ровесники й малі діти? Відповідь знаходить у розмові з в’язнями: ті дістають найправдивішу інформацію від новоприбулих. Хлопець чує не тільки про голод, а й про даремність цієї жертви для країни. Серед останньої партії – вантажники Одеського порту. Саме від них і дізналися: хліб, що його відібрали в голодних людей, щоб виконати обсяги постачань, і продавали за найнижчими в світі цінами, тепер віддавали просто задурно. У порту, де бракувало вантажної техніки, зривалися терміни перебування кораблів, у які засипали зерно, і штрафні санкції мало не перевищували вартість збіжжя, що пливло за кордон. А з ним відпливали навіки надії й життя тих, кому не вистачило хліба, щоб вижити в цьому бездушному світі.

Відбулася грошова реформа. Пропали гроші в Митька, пропали в батька. Митькових грошей стало тільки на ящик шампанського, що його він купив у ресторані в Комсомольську й віддав батькові, – хлопець усе звик нести в сім’ю.

1948 рік. Прощавай, Комсомольську… Прощавай, Амуре… Прощавайте, друзі з інтернату і з таборів, які допомогли вийти в життя з вірою в себе, навчили чути й бачити тих, хто поряд, дали приклад стійкості й гідності…