Читать книгу Це коротке довге життя - Ірина Бондарук - Страница 12

1

Назву селу дали дуби. Чи з’явилося те село серед дубів, чи перші поселенці обсадили його дубами – достеменно вже ніхто не знав. Але воно так і звалося – Дуби.

Ось і ця хата в кленах і тополях, а коло двору стоїть дуб – величний, кремезний, мудрий і спокійний. Зовсім як дід Хома – хазяїн цієї оселі. Дуб знає хазяїна ще хлопчиком, що з’явився на світ близько 1880 року або й раніше. Проте дуб, здається, був такий завжди.

Хома народився в родині, де вже було п’ятеро дівчаток. Сестри були йому і за няньок, і за подруг, і за вчительок. Вони навчили його вишивати, варити борщ, але від самого малечку він знав, що його обов’язок – служити у війську. І готувався до цього.

Оженили його дуже рано – ще в шістнадцять років, бо треба було до призову залишити сина. У гетьманському селі один син з кожної родини мав відслужити десять років в армії. Додому відпускали на один-два роки; платили так, що жити було можна. Молода невістка, яку за батьковим загадом привів Хома, була з гордовитого роду, який міг за себе постояти. Вона пишалася своєю красою, синіми очима й розкішною білою косою. Та й з Хомою вони дуже полюбились і зберегли свою любов аж до смерті. Не можна сказати, що вона в усьому корилася чоловікові. Але нічого не робила без його згоди. А що він виріс із сестрами, то жінку дуже шанував. І хоч би де був, вона почувалася, наче в нього під крилом.

Перші двоє дітей, яким було одинадцять-дванадцять років, померли в один день від скарлатини. І тільки за десять років у них народилося ще двоє. Втрату дітей жінка переживала дуже тяжко і навіть через багато років казала: «Краще б цих не було – аби ті були живі». А згодом, коли з’явились онуки, вона все одно любила тільки своїх дітей. «Виняньчила своїх, а ви няньчіть своїх», – казала вона їм. І це не з лінощів, а з принципу. Пильнувала чоловікових батьків. Люди казали, що мало в кого старі хворі батьки такі доглянуті. За це чоловік її дуже поважав. Померла вона на сім років раніше від нього, і він весь той час щодня ходив на кладовище.

Дід Хома служив в Уссурійському краї й був нагороджений Георгіївським хрестом. Ту відзнаку невістка, певно, поклала разом з кисетом, тютюном і грошима в труну. Працював при конях усе життя.

Після революції, повернувшись додому, він побачив дуба, що його обгризли кози. Хтось підмивав його зробити з дуба труну, а він пожалів: видвів кіз – і дуб знову потягся в ріст.

До колгоспу пішов першим зі своїми кіньми, щоб хурувати. Возив з міста крам до сільської крамниці. Жінка довго упиралася, та чоловік не раз спокійно повторював: «Підемо до колгоспу, щоб тільки дали жити».

Хоч яка голодна чи непевна пора були, колись багате село жило за давніми звичаями, намагаючись приховати руйнівні ознаки часу. На село бандити не нападали, бо знали, що в кожній хаті є зброя. Довго не приїжджали туди й розкуркулювати селян.

Жінку в селі навіть замолоду ніхто не звав Улькою. Тільки Оляною. Раненько в неділю вони поралися з сестрою в господарстві, пекли пироги й рушали до церкви. Після утрені сідали за стіл, розпивали чвертку з гранованих чарочок на ніжках, сиділи години зо дві, а потім відпочивали й ішли на вечірню службу.

Чоловіки цього дня збиралися коло крамниці, купували для розмови теж чвертку, дітям давали по п’ять копійок на кіно й подушечки.

Чоловіки відпочивали від жінок, жінки – від чоловіків, щоб у сім’ях була злагода.

2

Старший син Григорій був непризовний, женився рано й жив з батьком в одному дворі. Коли почалася війна, батько сказав йому:

– Іди, сину, на війну. Біда прийшла. Жінку й дочку ми доглянемо.

Невісточка дивилася на свекруху, що збирала сина в дорогу й соромилася своїх сліз, раз по раз вибігаючи з хати. А очі від них горіли голубим сяйвом.

Григорій пішов на фронт, але зброї йому не дали – тільки лопату й сокиру, щоб будував переправи. Коли військо відступало, пробиваючись до лінії фронту, ці переправи були останньою надією на порятунок, бо здавалося, що постріли та вибухи вихоплювалися із землі, з води, з розпаленілого неба. Під час одного з боїв саперів відрізало від основного війська. Лишилася купка людей з сокирами та лопатами в руках. Обережно, звернувши з напрямку, де пройшли бої, вони рушили до лінії фронту, прислухаючись до ледь чутних звуків канонади. А навколо догоряло літо, тихо злітало листя з дерев, опускалося в лісові джерела, золотячи кришталь вод. Серед тої краси бійці побачили три гармати, а коло них були розкидані тіла артилеристів: одні ніби лягли відпочивати після тяжкого переходу, а другі, понівечені до невпізнання, закликали до помсти.

– Хлопці пропали, рятуючи гармати. Ми мусимо закінчити їхню справу, – звернувся до всіх Григорій.

Поховали вояків, і з останньої сили потягли ті гармати. Не могли кинути, бо тим вони ніби б розстріляли своїх побратимів.

Коли вийшли до регулярних військ, то віддали документи артилеристів, а їх самих на летючих партійних зборах прийняли в комуністи й подали до нагороди. Однак партквитків вони не отримали, бо довелося терміново вирушати далі в бій. Уже героями й комуністами.

Перед Харковом на річці Сіверський Донець потрапили під масований обстріл разом з цивільним населенням. Навколо ревли гармати, кричали діти, стогнала земля…

А тоді раптом запала тиша й темінь. Григорій відкопався лопатою й відразу почув:

– Генде гох!

Узяли його в полон. Коли гнали до концтабору в Кременчук, то він на дорозі кинув записку, сподіваючись, що хтось її знайде. Знайшли і через багато-багато рук передали батькам. Мовляв, син у полоні, чекає на допомогу. Буде довідка з сільської ради, що він не комуніст, – його відпустять. До Кременчука вирушила Григорієва жінка, Олеся, зі своєю молодшою сестрою, яка добре знала місто. Замоталися хустками по самі очі, вимазалися сажею й пішли.

Довелось їм простувати пішки дев’яносто кілометрів, аж поки потрапили до Кременчука. Там, поряд з вокзалом, вони знайшли табір. Полонені цього табору тяжко працювали на паровозоремонтному заводі. Григорія вже серед них не було: відпровадили його до Вінниці. Сестри роздали полоненим хліб, картоплю, буряки та сало і повернулися в село. Сало в них було, бо перед тим, як зайшли німці, вони зарізали порося й вівцю, засолили, сховали в ямі й засипали гноєм.

Люди в селі сиділи в погребах. Вилазили звідти тільки вночі. З першими німцями прийшла й німецька влада. Люди повернулися в хати.

– Що буде, то й буде. Чекатимемо, – сказав батько.

На початку війни всіх чоловіків віком від вісімнадцяти до тридцяти років забрали на фронт. Коли німці зібрали всіх людей біля школи й вишикували шеренгами, перекладач сказав:

– Оберіть собі трьох поліцаїв.

Тиша. Люди стояли, наче скам’янілі.

– Оберіть. Якщо не оберете – стрілятимемо кожного п’ятого.

Селяни мовчали.

Коли пролунав постріл і з першої шеренги впав сіреньким горбочком хлопчик, намагаючись ухопитися рукою за мамину спідницю, то люди навіть не відразу зрозуміли, що трапилося.

Мовчанка тривала.

Аж тут вигукнули старі:

– Хлопці, виходьте, бо всіх перестріляють!

Вийшли троє хлопців, не знаючи, хто вони тепер – зрадники чи герої. Вийшли, щоб урятувати рідних людей і бути проклятими в майбутньому. Старшого поліцая німці привезли з собою.

Олеся з сестрою вдома все розповіли, взяли нові торби й рушили до Вінниці. Ішли по рейках ночами. Нарешті добулись, але Григорія вже вивезли в Польщу. Знову вони роздали все полоненим. Надії на те, що вони зможуть побачити й забрати рідну людину, – тої надії, яка давала їм снагу пішки пройти такий тяжкий шлях, долаючи страх, уже не було. Олеся не плакала: не було сліз.

Повертатися додому пішки була несила. Умовилися з провідником поїзда, який мав вирушити наступного дня до Полтави. Чоловік звелів їм сховатися в копиці сіна неподалік залізниці, щоб їх ніхто не побачив. Так вони й зробили. А о п’ятій ранку несподівано з’явився німецький солдат і ключкою почав смикати сіно для коней. Смикав з усіх боків, щоб було рівномірно, не поспішав. Іноді ця ключка проходила так близько від тіла, що сестри прощалися з життям. Навіть коли німець пішов, вони ще довго боялися озватись одна до одної. Вилізли ледь живі. Нарешті по них прийшов провідник і забрав їх.

Доїхали вони до Супрунівки, добрели додому по розкислій під дощами дорозі. Ґрунт вилискував у калюжах, як чорне мастило, засмоктуючи чоботи. Зайшовши в хату, попадали без сили. Трохи відпочивши, посідали коло столу й мовчали. Тільки маленька Любочка бігала від діда до мами, від баби до тітки, залазила на коліна, намагаючись розвеселити, гладила по голові й цілувала в щоки. Завтра треба було йти на роботу в економію.

Повернулася в село й старша Олесина сестра – Марфа.

Жінки працювали на кухні, дітей тягали за собою. Німецькі солдати підвозили туди харчі й воду, пригощали дітей шоколадом. Один ходив за Оляною, показував фото дітей і жінки, плачучи.

– Не хочу війни. Гітлер капут.

Ця стара жінка з посивілим білявим волоссям нагадала йому матір.

Солдат знімав гімнастерку й бив нею об дровітню, витрушуючи воші. Оляна бралася виварювати йому сорочки: може, там хтось і її сина пожаліє. А ще через свою педантичну охайність вона не могла терпіти бруду.

Марфа з чоловіком жила перед війною в Донецьку. На початку війни чоловіка забрали на фронт, а вона залишилася з трьома дітьми. Вирішила повернутися в рідне село. Посадила меншеньких хлопчика й дівчинку на возика (старший біг поряд) і дійшла. У її хату вселився старший поліцай. Звільняти не хотів. Пішла з дітьми жалітися до управителя.

– Матко, не плач. Хата твоя.

– Я її сама будувала, своїми руками.

– Век, хата твоя.

Проте хати ніхто не звільнив і за два тижні. На стук у двері з-за фіранки виглядала вгодована жінка поліцая, а сам він виходив розлючений на ґанок і владно погрожував:

– Іди звідси, а то гірше буде.

Знову пішла жалітися. Німець був дуже здивований: він же наказав. Поки дійшла до хати, речі старшого поліцая ладували на підводу.

3

Діда Хоми німці не чіпали. Працював в економії і його молодший син Сергій. Оженили його у війну рано, щоб не забрали в Німеччину, коли надійде вік. У домі з’явилася молода невісточка – Лариса. Ще на початку війни, під час евакуації, вона загубила батьків: її родину евакуювали разом з технікумом. Дівчина сама залишилася в місті, яке враз стало їй чужим. Подруга, з якою вона навчалася в інституті, забрала її до себе в село. І отепер вона відчула себе під опікою сім’ї. Хома, що сам так рано оженився, нічого страшного в цьому не вбачав і раз по раз хвалив дівчину, яка, не знаючи сільської роботи, підглядала й повторювала все за свекрухою. Попервах вона не могла навіть користуватися дерев’яною ложкою. Серед білявої родини вирізнялася своїми чорними бровами, карими очима й розкішним хвилястим чорним волоссям, трохи ніяковіючи від надмірної уваги. Що в неї буде дитина, першою примітила не вона, а свекруха.

У грудні сорок другого, якось увечері, коли всі збиралися до столу, метнулася з хати Лариса, мало не падаючи й насилу здержуючи стогін. Цілий день не виходила з комірчини, аж тут… Добралася в клуню, звалилася на запашне сіно й розпачливо закричала. Цей крик почув Хома, що якраз замикав повітку з коровою.

– Вийдіть, вийдіть, я сама!!!

Та старий уже скинув з себе кожуха й сорочку, намагаючись заспокоїти молоду жінку.

– Чого боїшся, дурна? Хто ж тобі тепер допоможе, як не я? Мені онуків народжуєш, продовжуєш мій рід.

Біль викручував усе тіло, і жінка вдячно хапала свекра за руки.

Коли відчинилися сінешні двері й дід Хома вніс на руках закутану в кожух невістку з немовлям на грудях, усі завмерли.

– Стара, діставай хутчіше з печі чавун з гарячою водою.

Ларисі постелили нове біле рядно, дали під голову високі подушки, а поряд поклали сповите в полотно немовля. Тоді свекруха почала їй вичитувати:

– Куди ж ти вибігла з хати?

– У хаті було багато людей. Боялася, що тато зайдуть.

А сама не зводила очей з дитини.

– Тата вона боялася, – бурчав дід. – Та він сам у жінки пологи приймав.

Усі стояли навколо неї й дивилися на маленьку дівчинку, на чорні вії, на чорні брівки, на чорняве волоссячко, що виглядало з-під хустинки.

– Вона не наша, хоч і непогана. Чорненька… Та породиста, а ця непородиста, – промовила свекруха.

А Хома дивився на цю непородисту й усім своїм єством відчував, як його душу переповнює любов до цієї крихітки, що її вирвав у смерті з морозу й завірюхи. Дівчинку назвали Наталкою. Він любитиме її все життя.

Під німцями пробули два роки. Коли звільнили Полтаву і в село прийшли наші, хлопців, що служили в поліції, забрали й дали їм по двадцять п’ять років. Хоч як намагались односельці заступитися, довести, що не зі своєї волі хлопці туди пішли, – не допомогло. Одного з них забрали з собою німці. Він утік, а як тікав, був поранений у ноги. Так без ніг у тюрмі й відсидів. А повернувшись, став добрим чоботарем. Та ще багато років кидали в спину його дитині: «Дочка поліцая». І чули від старших: «Мовчіть, ви ж нічого не знаєте. Без них півсела не було б».

Тоді на фронт забрали всіх чоловіків віком від сімнадцяти до сорока років. Пішов на фронт і Сергій. Лариса поїхала до міста: свекор послав закінчувати освіту. Малої Наталочки в місто не дав.