Читать книгу Це коротке довге життя - Ірина Бондарук - Страница 4

У похилому віці його улюбленою книжкою став «Атлас залізничних шляхів СРСР». Довгими, як роки, вечорами, вслухаючись у тишу за стінами спорожнілого будинку, він самотньо гортає сторінки чутливими пальцями і в старості прекрасних рук артиста й ніби проживає наново своє життя, у якому не було коли зупинитися: весь час кудись поспішав. Надійшла пора, коли від життя нічого не чекаєш. Воно, нарешті, дало йому зупинку перед новою, невідомою дорогою, щоб згадав ті всі миті, коли в захваті завмирала його душа, а йому не було коли поринути в той захват, коли спливав із серця жаль, а він стримував сльози, бо весь час працював.

Кожна сторінка атласу так густо розкреслена лініями залізничних шляхів, і ті колії, наче простягнуті руки, запрошують його думкою полинути в ті місця, де довелося йому прожити таке довге творче життя й зустрітися з дорогими йому людьми, яких уже немає на цьому світі. Він радіє тим зустрічам і не дає заполонити душу думкам про те, що вже нічого не можна змінити. Ні, не в творчості – у родинному житті… Не встиг… Збирався, збирався – і не встиг…

А шляхи ведуть у нові й нові місця, у незабутні зустрічі та здобутки, у плани та хвилини натхнення, у радість праці та біль розчарувань. І лише в одне місце на землі нема залізниці… Він пішки поспішає туди стежкою, що пролягла степом, повз левади та ставки. Спішить у дитинство, яке десь загубилося серед тяжкої праці й нестатків. З малих літ обтяжене обов’язком турбуватися про сім’ю, – обов’язком, що його ніхто не прищеплював, бо він з діда-прадіда був у жилах усіх чоловіків його роду.

Усе його життя вкладається в незняту кінострічку, і кадри з неї крутить час, оживляючи в тривожній пам’яті таких далеких, але назавжди рідних земляків.