Читать книгу Це коротке довге життя - Ірина Бондарук - Страница 5

1

Весна повіває над землею теплим подихом, наповнює душі сподіваннями, будить у людських серцях тугу за життям, що раз по раз зникало то з революцією, то з нападами банд. У бідності й пошуках хліба, які вбивали співучу душу й віру в завтрашній день. А весна навіває людям надію.

Ось і в цій хаті не спиться вже немолодому подружжю.

– Микито! Микито, ну що нам робити? – для годиться питає в свого чоловіка стара жінка, хоч сама вже давно все вирішила.

– Чого ти до мене причепилася? Надумала заміж мала, до чого тут я?

А самому теж краялося серце: найменшенька з його чотирнадцяти дітей, як запізніла квітка його минущого життя, закохалася в того, хто навіть уваги на неї не звертав. А батькові болить серце. Плаче дочка, про щось просить матір, а жінка просить його:

– Зустрінься з Тимофієм, поговори з ним за сина. У нього п’ятеро дітей, сам інвалід, може, й умовить Івана. Хай прийде, роздивиться. Може, й залишиться зятем у нашій хаті.

– Та що це я свою дочку, як телицю, на торг поведу? Вона в мене не найгірша, та й молоденька ще. Тобі не шкода?

– Шкода. Але такі непевні часи…

– Читати ще не навчилася, а заміж уже зібралася. Хай почекає, підросте, подівує.

– Ні, старий, мені легше буде помирати, коли знатиму, що вона в сім’ї, поряд з тим, кого любить.

– Та зрозумій, я їй черевики й намисто залюбки дістану. Які тільки схоче. Чоловік же не іграшка.

– Поговори з Тимофієм, – наполягала жінка.

Микита мовчав. Навіть після цієї розмови дивився на свою улюбленицю, як на пуп’янок. Ну, яка з неї молодиця?.. Хоч дівка гарна. Нічого, що молоденька. Налилася любов’ю, як черешня в саду, і ходить за матір’ю, витирає рукавами мокрі очі. Може, це весна винна; захмелила білим цвітом садки, заглядає в очі теплим промінням, наповнює молоді серця чеканням ласки. Авжеж, весна.

Ох, дочко, дочко… Одна з чотирнадцяти дітей залишилася коло батьків. Як же відпустити її в широкий світ?.. Несила дивитися на засмучені очі, що весь час стежать за батьком, сподіваючись розради.

Микиту в селі шанували: чи не в кожній хаті – і вікна, і гостинно розчинені двері, і столи, і мисники, і лави, зроблені його дбайливими руками. Він пам’ятав усі свої вироби, бо вкладав у них душу, знав, що то для кожної нової хати, для кожної родини, і радів з того, коли йшов селом. Для своїх односельців Микита був знаменитим теслею, робота давала йому достаток. Не багатство, ні. Його багатством були діти; всіх вивчив, роз’їхалися по світу; якби знав, то не вчив би, хай сиділи б удома, щоб було при кому доживати на старості. Велика тепла стара хата спорожніла, а йому все вчувається той гомін, що супроводжує життя багатодітної родини. Тихо скрізь, тільки м’яким шелестом золотиться стружка з-під рубанка, не заважаючи плинові думок…

Його первісток, його надія і втіха – Семен. Де він тепер? Ще перед революцією, до того, як народилася наймолодша сестра, Семен завербувався і виїхав до Америки. Тямущий і вольовий, згодом сам почав вербувати працівників на сільськогосподарські роботи. Українців там цінували чи не найбільше. В Америці одружився з американкою українського походження, має двох синів і дочку, живе добре. Об’їздив чи не весь світ, а закінчив тільки панську школу. Пан сам утримував її, там-таки вчителювала його дружина. Під час революції панство кинуло все своє майно й утекло до Польщі. Більше школи в селі не було. Тому ні Ганна, ні Тимофіїв Іван до школи не ходили.

Ганна… Може, й добре буде віддати її за Івана. Хлопець хороший, хоч з роду відчайдухів: роботящий, сміливий, як батько, і вродливий. От і закохалася. Може, воно й добре. Прийде в хату такий зять, заскрипить колиска під сволоком, а з молодою сім’єю помолодшають клопоти й хата – не буде коли думати про старість.

Варто таки поговорити з Тимофієм. Шукаючи зустрічі з ним, Микита подумки перебирав усі слова, що їх треба буде сказати. А коли вони зійшлися сам на сам, то просто промовив:

– Якщо твій Іван зашле сватів, моя Ганна пов’яже рушники.

І швидко відійшов.

Слухає Іван батька й ледь стримує сміх; це батько хоче, щоб він узяв оту малу, яку він років з чотири тому не пустив на вечорниці. Тоді після Різдва він відчинив двері в тітки Федори, де зібралася молодь, а в сіни прошмигнула дівчинка, яка перед тим заглядала у вікна. Він ухопив її за комір кожушка, почуваючись у свої вісімнадцять дорослим та розважливим.

– А ти куди зібралася?

– Танцювати.

– А маминої циці не хочеш?

– Я вже велика!

І хоче вирватися з рук, а він виштовхує її надвір. Крізь розстебнутий кожушок проглядає розкішна хустка. Бач, дівувати надумала.

– Молоко на губах не обсохло!

Дівчинка стояла ображена й розлючена, дивлячись з докором та злістю.

– Ось я татові скажу.

І розплакалася.

Таки сказала. Проте не тоді, а нині, бо що це батько говорить?

– Дівка хорошого роду, та й час тобі вже одружуватися. Годі за батькову спину ховатися. Чи, може, ти дівчину маєш?

Іван мовчав.

– Може, сину, й маєш, але глянь, які тепер часи. А вона одиначка, дворище гарне. Та й Микита для молодої сім’ї нічого не пошкодує, а він не бідний.

Боляче Тимофієві було казати таке синові, однак це говорив не він, а життя. Коли 1914 року почалася перша імперіалістична війна з німцями, забрали його на фронт. Лишилася вдома жінка з трьома дітьми. А коли повернувся з війни, застав тільки осиротілих дітей. Одружився вдруге. Люди йому напитали дівчини – такої, що вийде заміж за каліку з трьома дітьми. І шанував він свою Христю аж до самісінької смерті. Чи, може, любив?.. Бо звідки ж ті двійко діток, що послав їм Господь? Авжеж, любив: весь час дбав, щоб перекласти на свої плечі той тягар клопоту в сільській родині, без якого годі вижити. Розкошів вони не мали. Та хоч би куди він від’їжджав, завжди привозив жінці хустки. Всі діти чекали, коли батько вмиється, поїсть, кожного наділить гостинцем, а наостанок дістане скруточок, розгорне його вправним рухом і накине жінці на плечі. Вона, розгублена і вдячна, враз тоді молодшала: розпростувалася під хусткою спина, легкою ставала хода, блищали очі, а за якийсь час старанно згорнута хустка лягала в скриню, до таких самих дорогих подарунків. Жінка майже ніколи не носила тих хусток – тішилася тільки з того, що перед кожним святом витягала їх зі скрині провітрювати, а вони вигравали всіма барвами. Найбільше вона любила жовту. Для неї то були не хустки, а доказ чоловікової любові.

Іван більше не сміявся. Він ніби постарів, думки краяли серце. Це ж у нього на руках тепер уся родина: батько хворіє, Анночці лише п’ять рочків, Євгенка вже підліток, от-от почне дівувати, і зовсім маленький Сергійко. Мачуха вибивається з сили, пришиваючи нові латки. Він мусить. Коли вечорами виходив на вулицю, то шукав нагоди роздивитися ту малу, і мимоволі усмішка морщила йому лице. Дівчина була молоденька й беззахисна в своєму коханні. Роздивлявся на неї, аж поки з’явилося бажання захистити її. Боявся за неї, коли бігла одна додому, і йшов проводжати. Простували мовчки, вона тільки іноді поглядала на нього очима, повними чекання й любові. А він мовчав, бо весь час уявлялася йому та дівчина, що оповила його, наче хміль, приворожила вірною вдачею, білим личком… і відпустила.

Коли вони зустрілися після тої розмови з батьком, вона, щоб звільнити його від страшної муки, почала сама:

– Батько хоче, щоб ти оженився з Ганною.

– Звідки ти знаєш?

– Люди кажуть.

Він мовчав, бо груди йому розпирав жаль, що будь-якої миті міг вихопитися. А вона вела далі:

– Не судилося. Батько не дозволить тобі одружитися зі мною. Він так вирішив. Мені боляче…

Їй хотілося вмерти після цих слів, а вона лише мовчки подала йому руку. Відпустила…

Ганна й справді була молоденька. Їй довелося дописувати собі роки, щоб їх розписали. Весілля справили на Покрову.

2

І знову буяє весна. З далекої Америки приїхав у гості в Україну Семен з усією сім’єю. Приїхав і вжахнувся: багате колись село стало злиденним після того, як його розкуркулили комсомольці з Берездівського району. Злиденними зробилися й люди. Звичні добросусідські стосунки переросли в підозрілу настороженість. Проте Семен, наче хлопчисько, бігає знайомими місцями, показує дітям, де він хлопчиком пірнав із кладки в став, а ті дивляться на ту воду в заростях очерету і не розуміють його: їм усе чуже. Коли батько зустрічає грибників і, не торгуючись, не рахуючи грошей, скуповує все з кошиками, а вдома, перебираючи гриби, вгадує, де їх зібрали, діти його не розуміють. Коли батько в садку шукає старої груші й жалкує, що її немає і він не може дичками пригостити дітей, ті тихенько пересміюються. Вони сумують за Америкою. Вони там народились, і там сформувався їхній світогляд. Семен шукав своїх однолітків, з якими ріс, перш ніж завербувався, і не знаходив: той поліг на війні чотирнадцятого року, той пропав у революцію, той пішов із бандою й згинув, і багато хто помер у двадцяті роки з голоду. Що сталося з країною?

Та й батьківська хата, колись така простора, уже не вміщає всіх, бо з Латвії повернувся Петро з родиною; там він працював усе життя кондуктором, а тепер привіз родину в село, щоб урятуватися від голоду. Ганна з чоловіком сподіваються дитини. А ще батько, мати і він із сім’єю. Семен заповзявся збудувати батькам нову хату на краю села. Хоче поставити собі хату і свояк Іван.

Іван переправляв з Польщі контрабанду. Як він це робив, ніхто не знав, а що привозив долари – знали всі.

Настав тридцятий рік. Колективізація, ліквідація непу, тиск на куркулів… Країною ширилася розгубленість, особливо серед селян. Люди почали кидати села й поодинці, й цілими родинами. Непевність і страх перед майбутнім хвилями перекочували людей з місця на місце.

Уряд похопився, підвищив ціни на проїзд у кілька разів – і виїхати з країни стало неможливо.

Семен витратився дуже. Збудував матері хату, жив родиною з дітьми на широку ногу й попався в біду. Став умовляти чоловіка молодшої сестри, Ганни, сім’ями виїхати в Америку – свояк не піддався. Та й мати запротестувала:

– Нема чого волочитися по світу. Вдома треба сидіти.

Гонориста була жінка, і всі її слухалися.

Село щораз більше скидалося на зболіле серце, яке дедалі рясніше кривавилося з кожною втратою своєї дитини та родини. Для них воно було колискою в цьому розбурханому світі доріг, що їх кожному проклала доля, намагаючись захистити всіх. Але з людською нерозважливістю боротися тяжко.

Скільки разів пожалкував Семен, що послухався матері, однак тоді йому, сповненому життєвого досвіду, мамина пересторога видалася такою щасливою обіцянкою жити на Батьківщині, що він спробував був обдурити самого себе, ніби все буде гаразд. І от він у пастці.

Спершу Семен спостерігав навколишнє життя, немов з віконечка вагона. Проте його поїзд таки мав зупинитися. І зупинився. А навколо й далі вирувало життя: ліквідація неписьменності, збір податків, реалізація позики, планові постачання молока, шерсті та шкір і головне – колективізація. Хоч заганяти людей у колгоспи було нелегко. На все життя запам’яталося Семенові, як їхнього сусіда намагалися затягти в колгосп. Неначе кадр кінофільму жахів.

Улітку 1931 року приїздить у село представник обкому й робить молодого бухгалтера сільради секретарем комсомольської організації в колгоспі. Ніяких доводів, як-от тарифна відпустка, вагітна жінка, брак харчів, до уваги ніхто не брав. Мусиш. Так треба. І ось завдання. Секретар повинен забрати корову в одноосібника Симінька, бо той не виконує плану здавання молока, а насправді – не йде до колгоспу. Отож зі ще одним комсомольцем, удвох, заходять вони до хати тих бездітних Симіньків і пояснюють мету візиту.

– Чому не виконуєте плану здавання молока?

– Корова недавно отелилася.

– Ну, що ж, коли так, то заберемо корову до колгоспу.

– Ваше право.

Саме так усе починалось, але акт вилучення корови господар підписати відмовився. Усі вийшли на подвір’я. А з інших дворів уже видивляються сусіди.

– Іване, – каже секретар комсомольцеві, – виганяй корову з хліва.

Іван по-хазяйському випускає корову, ніби на пашу, а потім знову повертається, щоб випустити із загороди теля. Нарешті господиня зрозуміла, що це не жарти, метнулася до хліва, повисла на дверцятах загороди й почала репетувати:

– Не дам! Рятуйте!

Шулікою зривається з подвір’я господар, влітає до повітки, б’є навідліг дружину й кричить:

– Я ж тобі казав, що радянська влада не пощадить!

Падає бідолашна коло хвіртки, потім зводиться на ноги, знов удар… Теля вже у дворі… Ще мить – і на вулиці… Вибігають комсомольці, а їм услід кричать жінки й діти. Лине навздогінці слово «грабіжник». Цей комсомолець навіть у дитинстві не був ні в чужих садках, ні на баштані, а тут «грабіжник».

Кинувся Семен шукати роботи – влаштувався головбухом у лісництво. З квартирою. А згодом став головою промкооперації. Вивчив дітей. Старший син служив військовим лікарем на Далекому Сході, а демобілізувавшись, працював директором школи, бо ще в армії заочно закінчив педінститут. Середульший був прикордонником і загинув у перші дні війни.

Через багато років, коли помер старий Семен, онуки й правнуки перекопали весь город, перетрусили всі горища, шукаючи чи то золота, чи то доларів. Не вірили, що такий тямущий дід нічого не приховав, зберігаючи гроші в самих папірцях. Довго ще сумнівалися, та не знайшли нічого.

Чи пожалкувала Ганна, що послухала матері? Ні. Усі звикли коритися матері. Та й за чим шкодувати? Вона ж іншого життя не знала.

Скільки разів пожалкувала стара жінка, що давала поради своїм дітям. Вона не могла зрозуміти, чому досвід її та її батьків, її перестороги тільки збивали дітей з пантелику. Життя мінялося так швидко, не було ніякої закономірності в плині подій. Боялися завтрашнього дня, боялися кожної зміни, а вони сипалися на голову, наче хто прокляв це село і життя.

Першим потрапив у жорна біди Тимофій. Ще за непу, коли справи пішли вгору, позичив він гроші однополчанинові, з яким воював чотирнадцятого року, і ось тепер, у цю скруту, на численні прохання повернути борг, у відповідь чув одне: «Нині немає». Той однополчанин звивався, як в’юн, і перед Іваном, не дивився в очі та й надумав повідомити, куди треба, про Тимофієві нагороди. Знав, що той був нагороджений трьома георгіївськими хрестами – за відвагу, за мужність і за доблесть.

Викликали Тимофія.

– Чому не здав нагород?

– А ви мені їх давали? Щоб їх держати в руках, треба кров пролити.

Тимофія – у в’язницю, там і добили, як білогвардійця. Написав з тюрми до Івана батьків друг: «Твій батько помер. Домучили».

Потім надійшла й Іванова черга. Викликали в органи 1933 року й наказали віддати долари, яких уже не було – поставив хату. Посадили, дали два роки з конфіскацією майна. Хату, на яку так ризиковано заробляв гроші, на яку віддав останні заощадження тесть, яку будували за планом Семена, розібрали, вивезли і десь у центрі села звели сільську раду.

Хата… Ганну з малими дітьми викинули з неї. Жила в своєму дворі, в курені. Земля своя, город свій. А коли вона виїхала з того дворища, ніхто там не будувався: чекали, що за два роки Іван повернеться.

3

А ті роки росли й росли.

Утік Іван з тюрми, влаштувався на торфорозробках; піймали й додали ще два роки. Знову втік, улаштувався на цукровому заводі в Гребінках. Найняв кімнату, повідомив Ганну. Ганна приїхала відразу зі старшим сином, не боялася поряд з чоловіком нічого, та й що їй було кидати – курінь? Це був, певно, найщасливіший місяць у її житті. Завжди знала, де її коханий чоловік і що, коли він прийде додому, маленька кімната наповниться пахощами свіжоспеченого хліба. Віддали сина до школи – в нульовий клас. Ніби все тихо, хоч і насторожував кожний випадковий стукіт у двері. Можна їхати по меншенького. Спішить Ганна по синочка – нарешті вони будуть разом усією сім’єю. А коли привезла Петруся, вночі постукали в двері – і батька забрали: хтось простежив за нею. Дали Іванові ще чотири роки і спровадили на будівництво Біломорканалу – звідти не втечеш. З Біломорканалу етапом терміново погнали на будівництво дороги Хабаровськ – Комсомольськ, де працювали переважно політв’язні. Хто був із села, той порався коло возів і коней. Ладували повні підводи. Треба відвезти й розвантажити, а щоб швидше – впиралися ногами, штовхали спинами воза й перекидали його. За виконання плану краще годували. А що заробляли собі грижі, то нічого не вдієш. Бідолашні інтелігенти вивозили землю грабарками, норм не виконували. Зменшувалася пайка – помирали від виснаження. Найбільше курці, що вимінювали хліб на цигарки. Але й у цих жахливих умовах вони звертались один до одного на ім’я й по батькові. І, певна річ, на «ви».

Поки мати збирала вузлика Іванові в дорогу, він став перед старшим сином і глянув серйозно в перелякані очі:

– Сину, ти залишаєшся за старшого, бо ти мужчина. Зрозумів? Зрозумів?

– Зрозумів, – промовив той через гірке схлипування.

Мабуть, це тоді закінчилося коротке дитинство хлопчика – старшого сина Івана й Ганни; і хоч він ще не доріс літ, проте дорослі обов’язки лягли на нього.

Батька забрали, мама, сподіваючись дитини, теж улаштувалася на цукроварні. Батькові товариші давали їй хліб, що його вона розвозила візочком і продавала. Навіть за такий короткий час Іван здобув собі в пекарні авторитет працьовитістю, розважливістю, а ще – любов’ю до хліба. Звідки це в нього, не знав ніхто. Він так тонко відчував тісто, знав, скільки в борошно треба додати опари, скільки разів вимісити, щоб хліби виходили високі й духмяні. Чоловіки як могли допомагали Івановій родині; серед чужих людей, без житла, без будь-яких заощаджень – молода жінка при надії. До рідного села Ганна повертатися не схотіла: зненавиділа і викреслила його зі своєї пам’яті – чому продали свекра, виказали чоловіка, зрозуміти не могла. Ще в голод, як жила в селі, поїхала до райцентру міняти рештки свого багатого колись приданого на харчі й надвечір поверталася з односельцем, стомлена, а той обікрав її. Не могла забути тих поцуплених харчів, які, може, врятували б батька від голодної смерті. Прокляла село, залишилася жити в тій самій кімнаті, що її найняв Іван. Поряд – церква, базар.

У базарний день, тільки-но починало пригрівати сонечко, Митько брав залізного кухля, піввідра води й біг на торг:

– Кому води? Кому води?

– Хлопче, сюди! – гукають звідусюди.

Продавши воду, він біжить по свіжу порцію. І так, аж поки розійдуться люди. Від колодязя до базару, від базару до колодязя, а ввечері викладав перед мамою зароблені п’ятаки, всі до одного.

Коло базару стояла церква, що її збудував колишній хазяїн цукроварні ще перед революцією. Одного разу хлопчик побачив, як на дзвіниці вовтузилися з мотузками люди, стягаючи з церкви дзвони. Тихо-тихо було на базарі, жах скував усім серця, тільки гірко тужила під брамою стара жінка і стогнала церква, ніби мати, що любила своїх дітей, даючи їм розраду й захист. А діти її вбивали. Ще довго над обезголовленою церквою висів цей жах, стогін і нечутне голосіння.

Митько довго морочив собі голову тими невідомими словами, що їх вигукували чоловіки, перш ніж вилізти на дзвіницю: «Релігія – опіум для народу». І тільки одна жінка, як уміла, пояснювала:

– Хто його знає. Це «косомольці» вигадали.

– А «косомольці» хто такі?

Нарешті, може, Митько почує велику таємницю.

– Та хто ж його знає, – замовкає стара. Це ті, що скидали дзвони, чоловіки не захотіли лізти.

Новонароджений хлопчик жив недовго. Залишить мати дитині молоко й біжить на роботу, а старші сини вип’ють половину, доллють туди води – от він і помер. А тут ще хлопці підпалили якесь сміття, і хазяйка викинула родину на вулицю. Знову допомогли батькові товариші: попросили директора цукрового заводу, щоб той зарадив Івановій сім’ї.

Цукроварня на площі чотириста гектарів вирощувала цукрові буряки на насіння, що його потім розподіляли між тими, хто здавав буряки на завод. З цукрового заводу для обслуговування насінного виробництва була виділена бригада з приміщеннями для техніки, стайнями, будинками для сезонних робітників – так званими бараками. Охрестили цю бригаду Табором. З наказу директора цукроварні управитель Табору дав сім’ї невеличку кімнатку, а мама почала працювати на буряках.

Ніхто тепер у цій мовчазній жінці не впізнав би щасливого дівчати, що виростало в любові й достатку. Вона не постаріла передчасно. Вона змужніла в тій боротьбі з негараздами. Зболіле серце навчилося помічати чуже горе й допомагати іншим. Вона була уважна до тих, хто працював поряд з нею, і дуже старанна. Тільки всміхалася нечасто. Скромно несла ту красу, що її не батьки дали, а накладало саме життя за терпіння, лагідність і душевне тепло. І це все світилося в очах, виявлялося в рухах, пестило голосом.

– Ганю, поїдь у село, набери там дівчат на постійну роботу.

І вона їздила в село вербувати племінниць у радгосп. І привозила.

У Таборі жили й працювали люди, не обтяжені родинними зв’язками. Усі прийшли сюди зі свого минулого, яке й не згадували. Постійних робітників було небагато. Серед них – конюх – перший Митьків учитель. У чотирнадцятому році був в Угорщині, в полоні, – грав там в оркестрі, – а коли повернувся, то випадково потрапив до Табору та так і залишився там за нічного конюха. Одного разу почув, як Митько бренькав на саморобній балалайці. Підійшов, зацікавлений:

– Ану, потягни… Прийдеш до мене ввечері на стайню.

На смерку стояв Митько з двома хлопчиками під стайнею й чекав, що скаже їм цей дивакуватий дід. Що йому від них треба.

Коли Митько зайшов, той без зайвих розмов простяг йому трубу.

– Ану, дунь у трубу.

Хлопчик подув.

– Не так. Ще. Тепер так. Приходь.

А тим двом зразу відмовив:

– Нема в мене часу з недотепами возитися, – і знову до Митька: – А ти залишайся.

З цього дня щовечора прибігав Митько до старого конюха, і той його вчив музики, показував ноти, давав вправи й вимагав чистоти звуку, відчуття ритму. Прийняв до оркестру. Цей сільський оркестр їздив по похоронах та весіллях. Малий музикант привертав до себе неабияку увагу.

– Дивись, дивись, який хлопчик, а вже музикант, – сміялись і дівки, і дівчатка.

А цей музикант старанно вибивав з бубна дріб, вдячно ловив схвальний погляд капельмейстера і сам гордо дивився на слухачів.

Після танців музиканти йшли з дівчатами гуляти, складали під грушею чи шовковицею інструменти, підсаджували на дерево хлопця й наказували йому стерегти їх. Митько дивився то на небо, то на інструменти, вслухався в пісні, що долинали звідусіль. Десь співала гармонія. Очі злипалися, він засинав, тоді опам’ятовувався, дивився на ту купу інструментів і знову засинав.

Скрипаль приносив гроші матері. Вона брала ці гроші. А як інакше? Усі повинні заробляти. Проте мати завжди ретельно виконувала всі прохання й накази капельмейстера. Одного разу він загадав, щоб вона купила Митькові нові штани, сорочку… і балалайку. Вона купила.

Перший клас Митько закінчив із похвальною грамотою – і ціле літо пас свині. Після другого класу йому, як відмінникові, дали путівку від цукрового заводу до піонерського табору. Роботи багато, але захотів хоч спробувати, що воно таке – відпочивати. Мати дивилася на сина, як на дорослого. І коли кухар попросив її, щоб віддала путівку для його онуки, бо Митько все одно влітку працюватиме, вона відповіла:

– Це ж йому дали путівку. Не мені.

Перший рік хлопчик ходив до контори на рознарядку. Спочатку посилали збирати довгоносиків, виливати хом’яків, пасти свині. На другий рік управитель сказав:

– Терешку, візьми його до коней на сівалку.

І Митько вів коней рівненько між рядками, аж до обіду. Терешко з сідла сівалки підганяв коней. В обід хлопчик відводив їх до стайні, напував, ставив у стійло, де їх годували, і біг додому обідати квасолевим супом. Працював по десять годин. Тільки-но випадала вільна часинка, валився на землю й відразу засинав. І, здається, ніяка сила не могла відірвати його голови від землі, що була йому м’якша за подушку. Терешко, шкірячи жовті зуби, відривав:

– Гей, байстрюче, вставай!

Наступного дня, стискаючи кулаки, Митько викрикував управителеві:

– Не піду! Чого байстрюком узиває?

– Підеш. Він більше не буде.

Чого байстрюком його називають? Бо нема поруч батька, який би пожалів і захистив, а може, й побалував. Коли він повернеться, коли натовче пику цьому Терешкові, коли погладить сина по голові й побачить, що той з усієї сили старається для родини, Митько не знав.

Коли надходив час косити конюшину чи мішанку, хлопцева душа розкошувала. Цілий день він сидів за косаркою під безкраїм небом. Ніде нікого. Тільки шелестить та стелиться у валки підтята ножами трава й п’янять голову пахощі квітів і трав’яного соку. А довкола – дивний комашиний світ. Уся його увага прикута до ножів. Десь тінню чкурнула зайчиха, Митько уважно дивиться поперед косарки і таки помічає кубло з маленькими зайчатами; вправним рухом піднімає ножі й переїжджає заяче кубелечко, не пошкодивши його. І від того, що врятував зайчат, така радість розпирає груди.

– А сто бісів твоїй матері! Чого ти пропускаєш? – кричить бригадир.

– Таж кубло там.

– Ну, добре, добре.

Коли почалася Фінська війна, позабирали всіх трактористів, а замість них прислали з курсів дівчат-трактористок. Так до Табору потрапила Настя. Коротко підстрижена, кучерява і сміхотлива дівчина зразу стала загальною улюбленицею. Всім хотілося до неї підійти. Навіть Ганна, стримано всміхаючись, підходила до трактора й радила дівчині підкладати під себе на залізне сідло фуфайку. Так само вона наказувала й своїм дівчатам підстеляти фуфайки під себе на холодну гичку, коли ті восени чистили буряки.

Митько, наче зачарований, дивився, як вправно дівчина тисне на всі важелі, як слухняно в її руках розвертається важкий «ХТЗ». Та й Насті подобається відповідати на всі питання цього височенького зеленоокого хлопчика, що весь час крутиться коло трактора. Вона садовить його поруч і вчить, а він хапає все на льоту. За якийсь час удвох радіють, що він уже може водити трактора. Трактористів немає – і хлопчика саджають на «Натика». Він слабкіший за «ХТЗ»: у того – три лемеші, а в цього – лише два.

– Ти ж тільки, Насте, наглядай за ним.

Хлопцеві лише заводили трактора, бо йому самому це було важко, і він торохтів на ньому цілий день. І тільки вдома, добравшись до ліжка, відчував, як він стомився.

Задивляються на хлопчика дівчатка, а він розведе хвацько плечі й задоволено ловить зацікавлені погляди – і музикант, і тракторист. Він мамин годувальник, мамина опора й надія – нема коли йому гуляти.

Четвертий клас Митько також закінчив з похвальною грамотою. Іде 1941 рік, і йому влітку буде вже дванадцять років. Де ж батько?