Читать книгу Це коротке довге життя - Ірина Бондарук - Страница 11

1

А залізничні колії ведуть у все нові місця, не дають думкам затриматися на чомусь дорогому… Ці руки залізничних колій манять, запрошують, нагадують. Він іде за ними… Він шукає, він згадує… От тільки не може знайти на цих шляхах тих, хто його любив, кого любив сам… Піклувався за всіх, старався, щоб близькі мали все, щоб у нього все було… А що в нього було? За чим тривожно жалкує душа? За тим, що не збулося… А пам’ять крутить і крутить стрічку його життя.

Сидить Дмитро Іванович над атласом залізничних доріг, і на ньому немає місця, де б він не побував, відколи почав працювати на кіностудії.

Ще замолоду він з натхненням узявся працювати директором будинку культури й так організував там роботу, що той будинок став справжнім клубом зацікавлень. З’явилися гуртки, закружляла молодь у танці, і майже всі потяглися до кінозали. Тільки-но країну облітала реклама фільмів, що от-от мають вийти на екрани, як у його кінозалі вони вже йшли. Він умів домовитися з жінками з кінопрокату. Завжди був уважний до них, не забував привезти ні перших суниць, ні яблук зі свого садка. Американські стрічки крутили тут не на стареньких масових кінопроекторах, а на списаній апаратурі з кіностудії – от і поспішали люди до цього будинку культури, що став справжнім культурним осередком. Лекції, виставки, олімпіади художньої самодіяльності, танці, гуртки, спортзал, кіно… Він цілком віддавався роботі, з усім запалом своєї працьовитої натури, зробивши все, що тільки можна було зробити.

У нього – дім, дочка, жінка, яку він думав любити все життя, а от сім’ї нема. Кожне живе, як собі знає, і кожне самотужки йде до своєї мети. Принаймні їм так здається. Мрії – це ще не мета. Вони просто живуть, як випадає, і кожне за чимось сумує.

Після закінчення консерваторії Ірину призначили викладачем у Полтавське музичне училище. Скільки надій вона покладала на це призначення! Знайшла кімнату, жінку, яка доглядатиме дитину, – і полетіли один за одним листи до Дмитра з проханням переїхати жити в Полтаву. Їй пообіцяли влаштувати його на роботу директором будинку культури. У цьому проханні Дмитро не міг знайти жодного розумного мотиву. Навіщо їхати в чуже місто, в найману кімнату в чиїйсь квартирі, коли він має цілий дім аж з п’яти кімнат, пристойну роботу й дві баби пильнують дочки? Йому смішно, а в неї це найперша надія виїхати з цього селища, де минула її гірка юність. Адже сюди вони мусили переїхати з Києва, де вона народилася і з яким пов’язані спогади про тата, театральні вистави та безтурботність. Ці спогади давно померкли і скидаються більше на спогади про спогади. Ірині хочеться відірвати Дмитра від будинку, якому він віддає кожну вільну хвилину й зайву копійку, бо з цим будинком він пов’язує мрії про велику родину. Вона ж більше не хоче дітей, не хоче тих страждань, що їх довелося терпіти аж дві доби, які, здавалось, обернулися на нескінчений вир болю. Але найбільше боїться Ірина, що, коли народить чоловікові сина, Дмитро гірше ставитиметься до дочки. І саме цим вона не раз пояснювала йому своє небажання мати ще дітей.

Дурна жінка… Зробила рідну дочку тією причиною, через яку він назавжди позбавлений сина, і чекає від нього любові. Хто він їй? Люди вважають їх за пару, а вони досі не одружені, хоч і живуть в одному будинку.

2

О, Ірину радо прийняли до філармонії! З її голосом та освітою. Але після місячної подорожі з гастролями вона повернулася розлючена й розгублена. Невже вона так довго вчилася в таких славетних майстрів державним коштом, щоб стати об’єктом сексуальних домагань бидла?! Ніколи! Гидливо згадувала чужі впевнені руки, що зривали з неї в гримерці концертну сукню, і ту насолоду, з якою товкла пики високому начальству. Ця інтелігентна артистка не знаходила іншого слова, ніж це, хоч раніше його ніколи не вживала. Та воно єдине правильно відбивало дійсність. А як же спів? Вона зрозуміла одне: з концертною діяльністю покінчено назавжди. Нова робота на радіо, звичайно, цікава, але найбільша частина платні артиста – аплодисменти, захоплені погляди, вдячні усмішки і знову аплодисменти. Тож Ірина шукає іншого поля діяльності – такого, де вона зможе зреалізувати свої здібності й амбіції, які, сказавши правду, не постали на порожньому місці. Відмінниця навчання, вона пишалася, що може не тільки в спеціальних дисциплінах бути першою, інші предмети їй давалися так само легко. Вона могла не просто завчити, а й пояснити незрозумілу тему однокурсникам краще за викладача, бо тонко відчувала в усьому те основне, від чого можна відштовхнутись. А який артист без амбіцій? Сама професія спонукала вирізнятися з-поміж інших, привертати до себе увагу і, може, навіть трохи відчувати свою зверхність, але так, щоб не затьмарити таланту. Ще навчаючись у консерваторії, вона вела в самодіяльності вокал. На всіх переглядах завжди мала призи. Вона хотіла жити в професії й не могла інакше. Вона бачила, що і Дмитро не міг інакше. Він змоделював собі сім’ю: будинок, багато дітей, господарство з кролями, гусьми, курми, городом і садком, майстерні з верстаками та інструментами. Вона так не може і не хоче. А Дмитро хоче охопити все. Він має все найкраще, все дістає на виставках, усім цікавиться, усе любить – і землю, і природу, і роботу. От тільки робота в нього забирає весь час, відколи він перейшов працювати на кіностудію. Вони живуть поряд, у новому будинку, не зважаючи одне на одного. І про той будинок чоловік дбає безперестанку, раз по раз щось добудовуючи. Будинок – його найкращий товариш. Вони вдвох пам’ятають кожну цеглину і гвіздок, у них одне бажання – щоб тут було повнісінько дітей. А поки що Дмитро робить усе, щоб тут усім було затишно. Будинок – єдиний свідок його відчаю й утоми, бо до нього Дмитро прибігав, щоб усамітнитися й заспокоїтися, щоб хоч на якийсь час забути про життєві негаразди. І будинок утішав його міцними стінами, великими вікнами, високою стелею. Тут він усе зробив своїми руками і з цим пов’язав свої мрії й надії. А Ірині той будинок – справжній тягар. Вона перебралася туди з батьківського дому тільки тоді, коли Дмитро став їздити в довгострокові відрядження. Вона ніби намагалась якнайдовше зберегти свою незалежність і Дмитра, бо лише він давав їй ту незалежність. Він жалів її, жалів завжди, розумів і все пояснював собі її нещасним дитинством. Коли чоловік ще тільки-но почав зводити той будинок і не мав жодної вільної хвилини, то по шифер до Москви послав Ірину, а коли та повернулася без шиферу й без грошей, з двома валізами якихось кофтинок, білизни, тканини, – перелякана й винувата, – він тільки махнув рукою: «Нещасна, вона ж ніколи нічого не мала, а тут Москва… Не втрималася».

Така вже в нього натуронька: впускав у серце з жалощів і тримав там навік. Ірина вже нічим не нагадувала тої худої, голодної дівчини, а він пам’ятав і завжди виправдовував її. Тамував образу, що протринькала тяжко зароблені гроші, але більше ніяких великих закупів їй не довіряв. Так і жили – прекрасно розуміючи й шануючи внутрішній світ одне одного, але не поділяючи його.

Не допомагав ніхто. Хіба що одного разу, коли його не було, приходили батько з братом прибрати двір… Довго стояв тоді Дмитро посеред двору, повернувшись з відрядження, й дивився на рівненько складені дрова із заготованого на сарай дубового обапола, не чуючи, як щебетала поряд дочка:

– У нас два дні клубочився такий дим! Чорний-пречорний! І я палила!

Авжеж, чорний… А як іще міг горіти толь, що його він шматками привозив з сусіднього заводу? Кому що скажеш? Тиждень він не міг ні з ким розмовляти…

3

Коли ви в дитинстві радо крутили ручку динамо, стоячи в черзі серед однолітків, щоб тільки наблизитися до кіномеханіка і знати, що всі, хто дивиться в залі кіно, мають завдячувати саме тобі, коли ви приходили на кожний кіносеанс кінострічки «Чапаєв» і на запитання: «Скільки можна дивитися?» – відповідали з надією: «Може, він сьогодні випливе?» – то ця магія відчуття себе серед улюблених героїв, серед загадкових світів, серед сподівань дива залишилась у вас на все життя.

Так жила в Дмитрові туга за мистецтвом. Йому хотілося вихлюпнути ту любов до світу – до безкрайнього неба з його таємничими зоряними галактиками, до безмежних полів, сповнених дивовижних тварин і комах… Він прагнув висловити подяку чи то світові, чи людям за чарівницю-пісню, що сплітає слова й мелодію в щем серця, і за ту стару грушу, яка годувала голодне хлоп’я влежаними гниличками. Хоч що робив у своєму житті Дмитро, в його душі завжди з’являлось якесь захоплення, співало й тремтіло в ній, а потім раптом замовкало обірваною струною.

Коли сусід, що працював на кіностудії головним бухгалтером, спитав Дмитра:

– Чого сидиш у цьому клубі? Ти ж маєш вищу гуманітарну освіту! Приїзди до мене, підемо до директора студії. Ти ж тямущий хлопець!

Дмитрові шалено забилося серце, неначе вириваючись з полону буденщини. Отямився він лише у відділі кадрів, де його оформляли старшим адміністратором знімальної групи.

Він пам’ятає все. І, звичайно ж, той місяць відпустки після звільнення, коли надумав збудувати сарай. Ставив його поспіхом, сподіваючись, що, як буде час, перебудує. Проте часу більше не було ніколи. Його наче підхопив величезний маховик: відрядження, узгодження, терміни здавання, вибір натури, організація знімальних майданчиків, перевезення, переїзди, досягнення, дошки пошани, кар’єрне зростання, зустрічі, співпраця з видатними режисерами, акторами, операторами й письменниками. І не було більше на віку жодної ситуації й жодного дня, схожого на раніше прожитий. Здавалося, все лежало на його плечах і всім він був потрібен. Він давно вже не адміністратор, а директор вищої категорії. І крутить його пам’ять не кадри, а стрічки його життя.

Першою його картиною була «Його величність робітничий клас».

Групі, до якої входили художник, асистент оператора, механік, оператор і старший адміністратор, дали обкомівську машину «ЗІЛ». І от вони вирушили знімати загальні плани металургійного гіганта – заводу «Запоріжспецсталь». Від своєї причетності до світу кіно, від виконуваної роботи Дмитро мав незабутнє враження.

Природжену працьовитість і сумлінність відразу помітили ті, хто працював разом з ним, та от трактували по-різному. Головний режисер фільму пропонував усе погоджувати особисто, не допускаючи заступників директора картини: ні першого, що відповідав за знімальний майданчик та комбіновані зйомки, ні другого, що робив зовнішні приготування. Запросивши якось у їдальні Дмитра сісти за один стіл, головний режисер повів розмову про другорядні речі, але раз по раз ставив питання, які виявляли вдачу молодика, що подобався йому дедалі більше. Він запропонував Дмитрові дублювати головного героя фільму, бо акторові, що грав ту роль, треба було час від часу бути в театрі у Москві. І молодик погодився зніматися в тих сценах, де не було видно обличчя, зокрема коло мартена.

Дмитро не вмів байдикувати, хоч багато кого аж трусило від того. Однак не оцінити організаторських здібностей новенького вони не могли. Якось асистенти доповіли режисерові, що всі листи замість директора картини пише Дмитро, та то вже стало, мабуть, звичним: усі директори картин на той час були старі амбітні люди, без спеціальної освіти. Вони сиділи в кабінетах, скинувши з себе обов’язки на заступників директорів та адміністраторів. А за все, певна річ, відповідав режисер – людина, що не бачила й не розуміла адміністраторської справи. Він давав команду – і все.

Зйомки фільму перемістилися до Ашгабата. Туди мала приїхати й група з Москви. Дмитро тим часом будував декорації й чекав на реквізит та костюми. Коли до столиці Туркменістану прибув вагон з написом «Його величності Бондарчукові Д. І.», то на вокзалі переполошилися. По вантаж приїхали кіношники, а працівники станції вишикувалися в шеренгу, перемовляючись між собою рідною, незрозумілою гостям, мовою. Водії сміялися, підморгуючи Дмитрові: «Ну ж бо, його величносте, керуй».

Наступної Дмитрової картини могло й не бути. Новий директор Кандибін, що прийшов на кіностудію з хроніки, де мав неабиякий авторитет, беручись до своєї першої роботи в кіно, дуже прискіпливо добирав собі групу. Друзі порадили йому взяти Дмитра: мовляв, працює, як віл, за всіх, не підведе.

Коли Кандибін знайшов Дмитра й запропонував йому роботу, той його ошелешив:

– Мене звільняють.

– Хто?

– Начальник виробництва.

– Отакої!

– Я відмовився їхати у відрядження до Ленінграда з новою картиною.

– Чому?

Дмитро вперто мовчав. Як передати словами ту співбесіду з керівництвом знімальної групи, де в інтонації було трохи зверхньої байдужості, підкресленої неповаги, бажання прискіпатися до новачка, який відразу з першої своєї картини здобув такий авторитет? До того ж він один серед них мав вищу спеціальну освіту. Дмитро розумів, що ту поведінку керівництва спричинив страх перед сильним конкурентом, проте тамувати кривду не хоче. Не може. Він знає, що за відмову після першої картини його можуть звільнити. Хай звільняють!

Кандибін узяв Дмитра й повів до заступника директора кіностудії. Той здивувався:

– Звільняти людину з вищою освітою?.. Я вірю у вас, товаришу Бондарчуку.

І наказав зарахувати Дмитра до штату кіностудії.

Нова картина закарбувалася в пам’ять зустріччю з актрисою, яка була втіленням ніжності та краси. Вона ніби випромінювала чарівність і ласку. Коли на роль головної героїні добирали актрису, з комітету сипалося безліч пропозицій: кожний хотів протягти свою протеже. Над картиною працювали два режисери. Один казав:

– Знімаймо, кого пропонують.

Другий заперечував йому:

– Ні, треба щось придумати.

– І що ж?

Тоді Дмитро обережно запропонував обом:

– Запросіть відому актрису – отоді всі протеже й відпадуть. Наприклад, Артмане, або когось іншого.

– Чудова ідея! Дай їй телеграму. Може, погодиться.

І вона дала свою згоду.

Зустрічати відому актрису доручили Дмитрові.

– Чому я?

– Дімочко, директорові видніше.

Дмитро поїхав на вокзал, а зустрівши, дивився на неї, як на богиню, й чудувався з того, що бувають такі жінки. Вона ласкаво щось говорила Дмитрові, дякувала за увагу й турботу, а він ще довго відчував себе в полоні тої незвабливої жіночності, яку випромінювала актриса.

Коли група прибула до Прибалтики, то Артмане найперше поцікавилася:

– А де той молодик, що зустрічав мене в Києві?

Основні зйомки фільму відбувалися в Інкермані, а коли вони закінчилися, група повернулася до Києва. І Дмитро залишився там зі знімальною групою комбінаторів.

– Таке вигадали – у Києві знімати! Де ці ракети знімати? Завтра поїдемо до Білої Церкви, – вирішує Дмитро.

За Білою Церквою вибрали село з прекрасною долиною. Місце підхоже. По трасі притягли вагончика з піротехнікою. У селі домовилися на дослідній станції, що їм продаватимуть обіди за ту саму ціну, що й робітникам. Купили каструлю, і сторож варив їм качани кукурудзи. Всі були задоволені, бо ж за день заощаджували два карбованці сімдесят копійок. За місяць набігла майже ціла платня!

Часом оператори заходили на сусідні поля, де росли помідори та дині, і за це бригадир не раз дорікав Дмитрові. А він тільки відмахувався:

– Вам шкода десятка помідорів чи дині з поля?

Однієї ночі на цих полях цілу ніч торохтів трактор. Крізь сон усі дивувалися, що там можна робити вночі. А вранці люди побачили переорані поля.

– Що ти зробив? – кричав голова колгоспу на бригадира.

– Повідомили, що трасою проїжджатиме Щербицький, а в нас урожай не зібрано.

– Таж він поїхав зовсім в іншому напрямку. Він завжди так робить!

Закінчивши роботу в Білій Церкві, Дмитро привіз у свій садок машину перегною – хай росте, хай знає, що в нього є хазяїн.

Третя картина «Доторкнись до неба» так і не з’явилася. Її знищили інтриги. У цю картину Дмитра теж запросив Кандибін. Тільки вже виконувачем обов’язків директора. Важкий підготовчий період, сценарії, вибір натури, добір акторів… Але тепер саме Кандибін хотів протягти на головну роль свою дочку, яка щойно закінчила десять класів. Однак молодий режисер заперечив йому. Тоді Кандибін домовився з іншим режисером доробити погоджений раніше сценарій. Рахунок за цю послугу доручили віднести в бухгалтерію Дмитрові.

– Що це вони вигадали? Знову якась афера? Ну, добре, давай.

Художня рада при студії не затвердила правок до сценарію – і картину закрили. А разом з нею – і дорогу молодому талановитому режисерові. Не кожний новачок у кіно витримував той опір, що його чинила «стара гвардія», перемелюючи, наче в м’ясорубці, молоді таланти й надії.

А далі була картина «Два роки над прірвою» з Левчуком. Коли директор студії відвідав знімальний майданчик, спостерігаючи, як працює Дмитро, то зауважив:

– Чому такий здібний хлопець працює виконувачем обов’язків директора?

– Він ще не має тої кількості напрацьованих картин, яка потрібна для тарифікаційної комісії.

І полетіли картини, як пиріжки з печі. Своєю надзвичайною відповідальністю й природним хистом Дмитро здобув собі неабиякий авторитет. За ним у черзі стояли режисери, і кожний з них хотів бачити його у своїй картині. Усі знали, що Дмитро дасть раду в найтяжчій ситуації, бо йому не раз доводилося працювати в картинах у найвідповідальніший період – знімальний. Тому й картин у нього було багато.

Директор картини подібний до головного інженера потужного виробництва з певною технологією та ресурсами, однак у того воно скидається на великий мурашник, де кожний знає своє місце і свої обов’язки. А знімальна група – це великий табір людей, часто-густо малознайомих і обтяжених сім’ями, але об’єднаних ідеєю. І директор повинен створити всі умови, щоб вони ту ідею обернули на видовище, яке хвилюватиме й бентежитиме людські душі в кінозалах великої країни, закликатиме до подвигу й милосердя, спонукатиме захоплюватися чужими долями та любовними історіями і прагнути, щоб у них теж усе так склалося, як у кіно. Директорові картини треба забезпечити фахівців житлом, харчами, транспортом, зв’язати їх невидимими нитками, коли ті перебувають на великій відстані один від одного, на різних майданчиках і в різних місцях, бо саме від їхньої злагодженої роботи, від їхніх настроїв і почуттів залежить доля картини. А ще – стежити за кошторисом, рахувати кожну копійку, домагатися виконання плану й прогресивки, про яку фахівці раніше навіть не мріяли. Але найперше директор має вмовити режисерів, щоб ті не запрошували на зйомки акторів, які заглядають у чарку й зривають знімальні дні. Хоч які вони популярні. Проте буває й так, що режисер не може не взяти на роль актора, бо саме під нього написано сценарій, і він уже не виконавець ролі, а персонаж – тоді доводиться організовувати нагляд за ними.

Дмитро любив і шанував талановитих режисерів та акторів… І жалів…