Читать книгу Це коротке довге життя - Ірина Бондарук - Страница 6

1

Уже два місяці точиться війна.

На початку війни надійшов наказ усі трактори відіслати на трасу. Поїхав з Настею на своєму «Натику» й Митько. На саму думку, що його заберуть на фронт, завмирало серце. Нічого, мама поплаче і перестане. А він битиме німців – може, йому танк дадуть.

– А это что такое? – зупиняється перед хлопцем командир. – На «Натике» кто ездит?

– Таж він їздить, – утручається Настя.

– Мне теперь только детского сада не хватало. А ты, девушка, иди переодеваться.

Повернувся до Табору. Там нічого не змінилось. Тільки чоловіків не залишилося – самі жінки, діти та старі. Їм їхати нема куди. Трохи раніше пройшли втікачі, прогнали на схід колгоспну худобу, та це все було осторонь.

Митько поїхав конякою, щоб накосити трави. Накосив, а як під’їхав до стайні, то побачив військових, що бігли до нього.

– Не викидай трави, зараз повезеш до лікарні пораненого командира. Санітар загинув.

Кладуть на підводу непритомного військового, накривають травою, зверху кладуть косу.

– Як же його везти? Дорослий не повезе. Хай Митько їде, – вирішують діди.

– Вези, синку.

З путівця Митько виїжджає на шлях, а назустріч їдуть німецькі бронетранспортери.

Німці! Де вони тут узялися і скільки їх, хлопець навіть не здогадувався. Схарапуджені коні взяли ліворуч і опинилися посеред шляху. Митько їх спиняє, а вони, налякані гуркотом, рвуться з вуздечок. Тракторів вони не бояться: ті на колесах з шипами. З однієї машини вилазить німець, підходить до підводи й ламаною російською мовою починає навчати хлопчика, як правильно їхати, де лівий бік, де правий, поблажливо гладячи коней. Не полінувався навіть накреслити на землі якісь схеми руху й усе чекав від хлопчика згоди, що той усе зрозумів. Солдати, дивлячись на переляканого хлопця та коней, весело щось викрикували й реготали. Митько мав лише одне бажання – щоб німець перестав його навчати, бо від страху, що поранений може застогнати, все одно нічого не міг утямити. А може, той уже стогнав, однак працювали двигуни на техніці й за тим шумом не чути було навіть людської мови. З машини за бронетранспортером, з якої стирчали антени, почали вже сигналити. Нарешті німець відійшов від підводи, вдоволено всміхаючись. Проте хлопця бентежили вже інші думки: «А що, як у лікарні теж німці? Куди їм тоді подітися? Що робити?» Та в лікарні ще німців не було, і пораненого забрали.

Коли повернувся назад до Табору, то не мав уже ні почуттів, ні думок. Байдуже дивився на німців, що влаштувалися за казармами, а серед них був і той, що його навчав на дорозі. Раптом Митько помітив, як з другого поверху казарм, де сушилося насіння, німці в бінокль удивляються в той бік степу, куди подався загін бійців. Зауваживши щось, вони послали туди броньовики. Де там сховатися? Навколо ж саме бурячиння. І скільки сягає око – жодного кущика. Загін, що вирвався з оточення в лісі, попав у пастку неосяжного простору. Мабуть, і німецький загін вийшов на полювання за даними розвідки. Після короткого бою німці повернулися з полоненими, послали людей забрати й закопати трупи, а тоді рушили в розташування своєї частини. Гітлерівці вишукували військові загони, що виходили з оточення, і знищували їх. Маршем ішли вороги по країні – і лягали в рідну землю її сини. Тягне Митько волами ту єдину півторачку, з якою наші бійці зайшли до Табору, й нічого не бачить за слізьми. Нема тих хлопців, що довірили йому свого командира, і страшна невідомість накрила хлопцеву душу. А на другий ранок – та сама тиша. І ніде нікого. Та невгамовна натура спонукає хлопця до руху. Треба подивитися, що там, за Табором. Наші? Німці? Хто? Чекати не вмів. Непосидючий та допитливий, він завжди намагався вирватися з-під материної опіки, щоб якнайшвидше побачити, що принесе йому той новий, незнаний світ, які ті німці і чому вони лізуть у його хату, село, країну, де йому так тяжко живеться. Він знов і знов тікає від матері, невгамовний і безстрашний. Йому не сидиться на місці. Усе треба побачити.

Буяє природа в липневому розквіті літа. Усе як завжди. От тільки тиша така густа. Крізь неї навіть не пробивається спів малої птахи з неба. Не чути ні звуку. Не видно нікого. Тільки страшне тривожне чекання котиться невидимою хвилею. Куди поділася денна метушня? Так тихо, аж страшно. І дуже одиноко. І не тільки Митькові.

У цій моторошній тиші причаїлася ще одна істота. Де той молодий зоотехнік, що всім показував її і казав ніжно: «Це моя Галя. Я так давно хотів її придбати»? І всі захоплено розглядали її, а вона поважно водила очима з довгими віями, бо й так знала, що гарна і що на неї покладають великі надії. Де тепер усі? Вона перебігає з одного місця на друге, вслухається й боїться виказати себе. Аж раптом чує чиїсь обережні кроки. Хтось сторожко, безшелесно крадеться. Вона вже побачила, вона біжить до нього, реве і схиляє перед ним голову.

Хлопчик дивується, витягає з пояска штанців мотузку й накидає на маленькі ріжки. Гладить малими руками її шию. Йому аж поцілувати хочеться цю теличку. Спочатку вона стоїть собі покірно, а потім іде за ним слухняно на налигачі.

– Де тебе носить? – кидається до нього заплакана мати. – Де ти взяв телицю? Хочеш, щоб нас повбивали?

– Мамо, це днями погнали худобу з дослідної станції кудись на захід, а ця, мабуть, відбилася. Її треба напоїти.

– Ти б ото менше вештався. Усі діти сидять удома, а тобі не можеться, от-от з’являться німці. О горе моє тяжке!

Він не чує мами. Радість розпирає йому груди: вони матимуть корову, і це він її привів.

Горе… Другий місяць іде війна. Десь гуркоче над полями… десь відступають військові знекровлені частини, і запало гнітюче чекання невідомості.

За три тижні по тому в село ступили німці. Це був якийсь інтендантський загін, що заготовляв продукцію. Коли Митько прийшов додому з лугу й дізнався, що забрали телицю, то, забувши про небезпеку й не випускаючи з рук коси, побіг у контору, де розташувалися німці. Його схопили й привели до старшого. Хлопець, розмазуючи брудними руками сльози, просив віддати його телицю. Німець спокійно розглядав його, слухав, а потім доброю російською мовою запитав:

– Где твой отец?

– У тюрмі.

Довго дивився офіцер на цього відчайдуха в латаній-перелатаній сорочці, в коротких штанях, теж у латках, що однією рукою держить косу, а другою ловить сльози.

– Телку твою забили. Но, когда здесь установят власть, тебе выдадут корову по этой справке.

Митькові видали якийсь папір з печатками й вивели у двір. Там наказали забрати шкуру з телиці та її нутрощі. Хлопчик з жахом дивився на те, що залишилося від його корівки. А з грудей рвався крик, жаль розпирав груди, і Митько впав на землю. Очуняв уже вдома. Мати, що побігла слідом, дотягла його, доволокла тельбухи, нутрощі, шкіру й голову, що їх наказали забрати німці. Намагалася напоїти сина якимось відваром, прикладала до лоба мокрого рушника і тривожилася, і плакала, і не знала, як заспокоїти сина після того душевного струсу.

Коли прийшла влада, то поліцаєм призначили Терешка, обрали старосту, встановили трудову повинність для кожного. Митько пішов до них з довідкою, ні на що не сподіваючись. Німець прочитав розпорядження, і за який тиждень, коли гнали худобу, Митькові дали вибрати корову. Вів її додому й не вірив своїм очам. Але то була справжня корова. У руці він тримав папір, згідно з яким її ніхто не мав права відібрати.

Він любив тварин, не шкодував для них ні сили, ні часу. Спішив і напувати, і нагодувати. А вони платили йому такою довірою, такою відданістю, якої від людей він ніколи не відчував.

Німці зберегли господарство в Таборі з тими ж функціями, тільки назвали економією. З Німеччини доправили сільгосптехніку, трактор. Оголошений план мав бути виконаний. За невиконання – розстріл. За невихід на роботу – розстріл.

На незайманих полях стояв урожай. Усе потребувало рук – працювали всі. Під пильним оком економа не пропадало ні одної зернини. Усе для великої Німеччини.

Інколи через їхній Табір проходили якісь німецькі угруповання: одні залишалися переночувати, другі поспішали в бік Києва, тягли гармати кіньми й машинами.

У ці дні хлопця охоплювала туга. Йому знову хотілося вільно проїхати трактором по полю, нагледіти малих зайчат, просто пробігти вулицею, нічого не боячись.

Коли німці вели зі стайні молодого коня, – останнього з тих, що їх виростили свого часу піонери для Червоної Армії, інших коней забрали наші військові ще в перші дні війни, а цього залишили, бо не доріс, – Митько біг за солдатами назирці. Бачив, як випрягли великого возовика, що відразу впав. Вони ще кілька разів ударили його, а потім прив’язали збоку, посунули далі і щезли з очей. Митько підійшов до знеможеного коня. Це ж через нього німці забрали Карого. Проте вся його злість ту ж мить розвіялася. Він схилився над твариною. Кінь важко дихав, і це дихання скидалося на стогін. Коневі випирали великі ребра, а збоку живота тяглося велике садно зі слідами задавненого запалення.

– Фрице, – тихенько гукнув коня хлопчик і поклав маленьку руку йому на шию. – Фрице, вставай…

Кінь косив на хлопчика фіолетовим оком, ледь стогнав, а з очей йому текли сльози.

Хлопець кинувся рвати конюшину, що росла обіч дороги, й підносити під морду коневі. Потім побіг у стайню, схопив відро, набрав води й повернувся до коня. Кінь лежав і перебирав губами траву. Митько знову метнувся по конюшину, намагався підкласти її коневі під голову, яка лежала в пилюці, вилив на тварину воду й знову побіг у стайню.

– Дядько Юхиме, ходімо. Там треба коня поставити на ноги.

– Якого коня?

– Німецького.

– А щоб він здох!

А хлопець плакав і молив. І дядьки пішли, куди він їх тяг. Підступивши, мовчки дивилися на нещасну істоту.

– Ну, хлопці, беріться. Не він же війну розпочав, – скомандував Юхим.

Коли коня поставили на ноги, велика голова тягла його до землі, а ноги тремтіли, наче в малого лошати. Однак кінь стояв. Поволі випив піввідра води, а тоді чоловіки тихенько повели його до стайні.

– Дядько Юхиме, – почав благати хлопець, – у вас є та мазь, що коням ноги мазати? Дайте трохи.

– Буду я ще на цього бусурмана добро переводити. Ну, не плач, виходимо твого Фрица.

Пішов Митько від коня пізно ввечері, а щойно зійшло сонце, прибіг до стайні. Кінь стояв. Метнувся в поле і, крадучись, насмикав у пазуху волотків вівса, а тоді приніс заготованої звечора конюшини:

– Їж, Фрице.

З цієї днини Митько весь свій вільний час проводив біля коня. Він поїв його, годував, чистив, гладив і розмовляв з ним. Бігав до старих людей радитися, аж поки перегодував молодим вівсом.

– Ти відведи його до ставу й заведи по живіт у воду. Хай постоїть, – каже конюх.

Цього ж вечора Митько повів коня купати, обмив його зболіле тіло водою від пилу та бруду й залишив стояти у воді. А коли за півгодини вивів його на берег, то весь живіт коня чорнів від п’явок. Вони легко відпадали під жмутом трави.

Відтоді тварина почала їсти більше й більше. І ось настав той день, коли, зачувши тривожне й ласкаве «Фрице», кінь повернув до хлопця голову й тихенько заіржав.

За місяць тварину було годі впізнати: масивний, здоровенний кінь ходив за Митьком, наче лоша, і стеріг його, мов собака.

З того часу хлопець і кінь працювали в парі.

2

За кілька днів перед Новим роком Ганна виряжає Митька з Анькою і ще з однією родичкою в рідне село. Син упирався. Йому так хотілося побути вдома. Якщо в школі він і читав, що завірюха може вити, то цими днями вона не просто завивала, а проймала холодом. Від того виття здригалися стіни бараку, а мати його умовляла.

Закуталися по самі очі, взяли дві пляшки самогону й утрьох вирушили в дорогу. До найближчої станції Устинівки добиралися пішки. Коли доїхали до Фастова, то почали всіх розпитувати, чим їхати далі. Проте ніхто не знав, і лише черговий станції, не німець, порадив:

– За якийсь час прибуде прямий санітарний поїзд на Німеччину через Шепетівку. Паровоз відчеплять, щоб заправити, підійдете до караульного в останній вагон і скажете: «Шепетовка. Шнапс».

– А в поїзді німці?

– Німці, німці.

– Поранені?

– Обморожені.

Останній вагон біля кочегарки. У поїзді дві кочегарки: одна – спереду, друга – ззаду, запасна. Вартовий танцює від холоду.

Дівчата нерішуче простягли німцеві пляшку:

– Шепетовка. Шнапс.

Той озирається навкруги, швидко ховає за пазуху пляшку і впускає їх до кочегарки, а сам біжить до вагона, де топиться.

Холод страшенний. Поїзд їде без зупинок, і здається, що нічого в світі нема – тільки перестук коліс у темені й мороз… Але Митькові вчувається ще стогін. Йому здається, що стогне весь поїзд, який везе обморожених людей. Хлопцеві було їх шкода – не поранені ж. Коли Митько на мить змикав очі, його охоплювали жах і зловтіха. Перед очима з’являлися примари з обмерзлими руками й ногами, без вух і носів… Їх послали з війною – і це все вони заробили.

Перед світом німець відчинив двері:

– Век, век!!! Шепетовка.

Одне за одним не злазили з приступок, а випадали на задубілих ногах. Самі собі не вірили, що надвечір пішки добулися до села.

Мамине рідне село…

За ті два тижні, що вони гостювали, їм здалося, ніби ніякої війни немає. Батькова молодша сестра Євгена, батькова середульша сестра Анька і він, їхній племінник, уперше в житті були в центрі уваги. Два тижні тітка частувала своїх гостей. Її чоловік – коваль на три села. На початку війни його не забрали. Усі думали, що війна невдовзі скінчиться, і, щоб не залишити сіл без майстра, дядька не чіпали. А дядько – коваль славетний. Ось і тепер ідуть до нього селяни. Колись прийшов у село поляк і зостався в приймах. І досі всі звуть його приймаком, хоч перед самісінькою війною перебрався з дружиною й маленькою дочкою в свою хату. Митько пропадає в кузні з дядьком, а сестри вдвох про щось шепочуться. Євгена вмовляє, а Анька весь час плаче або блукає десь селом, удивляючись у біле марево, ніби шукає чиїхось слідів чи виглядає когось.

Коли надійшла пора прощатися, тітка напекла й наварила всього в дорогу, та Митько найбільше тримався за сокиру, що її викував йому коваль. Увечері довго обговорювали, як повертатимуться до Табору. Вирішили, як трохи розгодиниться, іти до одноколійки, що пролягала недалеко від села. Поїзди там не зупиняються, проте можна стрибнути в якийсь товарняк і поїхати до Білої Церкви.

Уранці трійця, розчулена прощанням з родичами, мовчки спішила полем до залізниці. Чекали на узвозі, де поїзд уповільнює хід. Коли з’явився товарняк, дівчата вчепилися, а Митько відстав. Довелося й дівчатам зіскакувати і далі йти по рейках.

Ішли до самісінького вечора, аж поки побачили, що ліворуч темніє село. Тільки в третій хаті допросилися, щоб пустили переночувати. Зайшли і зразу посідали на долівку. Доки хазяйка стелила їм на полу, вони поснули. А вночі пішов такий сніг, що хати замело по самі стріхи. Дві доби вила завірюха. Поїли все, що наготувала тітка, і весь час вичитували Митька:

– Нащо ти відклав харчі й узяв сокиру? Хазяїн вирискався.

А коли скінчилися всі теми для розмов, Анька раптом почала розказувати про себе. Їй треба було виговоритися. І в цьому полоні снігів її оповідь усі слухали, як легенду, як історію її кохання, як казку мирного часу.

…Неподалік села, що стояло на самому кордоні, проходила лінія укріплень з бункерами та дзотами, що їх будували військові перед самою війною. Старі з тривогою поглядали на це будівництво, а молодим дівчатам – утіха. У селі повно молодих військових, щовечора – танці, пісні, чекання. Приходив на танці й молодий, тільки-но після училища, командир, якого всі називали комісаром. Дівчата соромилися його. Він не танцював, але після танців завжди проводжав Аньку додому. Дівчина, сама перебиваючись із братом, без матері, без батька, якого забрали невідь-куди, мала лише одне багатство – вроду. Не помічав командир бідної одежі, якої соромилася дівчина, а чув тільки радісний стукіт свого серця. Біля хвіртки обережно брав у свою долоню протягнену дівочу руку й говорив ласкаво:

– До свидания, Аннушка.

Вони ніколи не вели розмов про любов, а їм здавалося, що вони все знають одне про одного. Слів не треба. Запала в душу хлопцеві та дівчина, покохав її щиро – і пише про це батькам на Урал. Летить у далеку Україну благословення: «Мы не возражаем, в случае чего присылай свою хохлушку Аню, мы досмотрим». Батько хлопця працював на військовому заводі, тож добре розумів сина і заспокоював його. Хлопець одержав листа, а назавтра йому треба було їхати у відрядження на завод по нову техніку для дзотів. Кинулися до загсу. Там довго розглядали їхні документи. Дівчині було лише сімнадцять.

– Не можна. Якби було між вами щось, то розписали б.

– Нічого не було…

– Есть между нами – любим мы друг друга.

– Приїдеш, тоді говоритимемо.

Він залишає їй адресу батьків, їхнє фото, їхнього листа:

– До свидания, Аннушка, я скоро вернусь. Ты жди меня.

І поїхав.

А за два дні почалася війна.

Усі ці дні ходила Анька селом, намагалась уявити ту лінію оборони з нікому не потрібними пустими дзотами і, мов закляття, шепотіла нишком: «До свидания, Аннушка», – вимолюючи в долі хоч обіцянку на побачення. Плакала й раділа, чекала й чекатиме все життя.

Це вперше хлопчик чує про любов, і його душа завмирає в урочистості та хвилюванні. Він бажає своїй молоденькій тітці щастя і, засинаючи, шепоче:

– До свидания, Аннушка.

3

Роботи було багато, але не це непокоїло Митька. Він звик до думки, що треба працювати, щоб бодай щось мати. Проте раніше він мав мрію. Він мріяв, що коли-небудь стане музикантом, чи художником, чи ще кимось. Тепер усе майбутнє бачилося йому одним замкнутим колом. Робота в економії й хатня робота. І більше нічого. Ніяких відносин зі світом не мав. Хіба що іноді носив у Гребінку ті три літри молока, що їх треба було здавати з корови. Корову жалів, а себе – ні аби забезпечити кормами свою улюбленицю. Трави вистачало. Для всіх хлопець залишався тим самим непосидючим, невтомним трудівником, лише мати помічала ту відгородженість від людей. Усі йому видавалися нещирими. Навіть мати. Надто після того, як узимку, повернувшись від тітки, застав удома військовополоненого, якого мати пустила в хату. А щоб сховати від старшого сина свій жіночий гріх, відпровадила його в чуже село, у сніги, у війну.

За друзів Митькові були тільки кінь і корова. Коло них він знаходив притулок у цьому незрозумілому світі, де нікому не можна було довіряти. Хлопцеві здавалося, що вони вдячні йому за турботу про них, і часом, обнявши коня за шию, він переповідав йому свої сумніви й болі.

В економії давно звикли до цієї дивної пари – мускулястий здоровенний возовик і високий тоненький хлопчик у латках. Завжди вдвох. Цілісінький день на току хлопець підтягав до молотарки полукіпки снопів, а після роботи їхав додому, поклавши на спину коневі порожній мішок з кількома пригорщами зерна.

Одного разу на тік приїхав управитель з поліцаями й перекладачем. Побачивши, як Митько повертається від молотарки, стоячи на порожніх піддонах і держачи коня за хвоста, він вибухнув люттю. Як сміє він, свиня, знущатися з німецького коня? І замахнувся міцним нагаєм, щоб з усієї сили оперіщити хлопця. Та кінь, вишкіривши здоровенні жовті зуби, вивернувся люто й ухопив німця за плече. Усі завмерли. Дивом зірвав тільки френч, а німець тремтючою рукою показував на Митька й викрикував: «Розстріляти!» Кинулися до перекладача староста й поліцай, пояснюючи, що це єдиний кінь на все господарство і що з конем може працювати тільки Митько, бо кінь більше нікого не підпускає до себе. Якось усе владнали; хлопчик рушив з конем по снопи. Обидва тремтіли, і крізь затамоване схлипування вилітали ніжні слова, змішані з гіркими сльозами.

Узимку сорок третього Митько у Гребінках потрапив в облаву. Хапали підлітків – і в вагони, без пайок і одежі. Назбирали душ із сімдесят. Ніхто навіть не глянув, що то ще дитина. Височенький, широкоплечий – уперед. Завантажили кілька тепляків і вночі від’їхали від Гребінок. П’яний, мов хлющ, поліцай насилу виліз, лише причинивши двері, щоб хлопці могли сходити до вітру. Навколо снігу і снігу. Крізь заметіль не видно, де кінчається земля й починається небо. Митько вгадує, що десь ліворуч – їхній Табір… Просунувся до щілини в дверях – голова пролазить. Поліцая не видно. З другого вагона спереду від тендера стелиться пара. Кинувся хлопець з вагона, зарився в сніг, чекав, що поїзд зупиниться чи почнуть стріляти. Нічого не сталося. Добіг, добрів додому крізь снігові кучугури. Перелякана мати умовляє, щоб сховався в землянку до корови.

– А мене не з дому забирали.

З Табору до Німеччини справді нікого ще не забирали; економія потребувала робочих рук, і всі з довколишніх сіл хотіли найнятися сюди на роботу.

4

Київ звільнили 7 жовтня 1943 року, проте смугу в шістдесят кілометрів повсякчас обстрілювали аж до Нового року. У Таборі порядкували німці. У конюшнях стояли їхні коні, що тягали гармати. Коло коней ходили власовці. Митько зі своїм волом розвозив корм по стайнях.

За ніч перед Новим роком власовці великим обозом рушили в бік Корсуня-Шевченківського.

– Хай хлопець допомагає, – розпорядився старший.

Митька примушували щось підносити й ув’язувати, приставили до однієї з підвід. Хлопець ішов і весь час міркував, чи довго ще йому чекати.

– Парень, а ты куда собрался? – тихенько запитує солдат.

– Та жду, коли віддадуть коня і вола.

– Убегай. Будет остановка, спрячься. Никто ничего тебе не отдаст.

Тільки тоді Митько зрозумів, куди він поперся. Усю дорогу видивлявся, де б сховатися, і не міг знайти схованки. Тільки з кожним кроком віддалявся від рідних місць.

В одному селі він побачив кузню з маленьким відчиненим віконцем, шмигонув під стіну в темені й насилу втисся у вікно.

Коли після недовгої зупинки обоз рушив далі, чув, як його гукали. Йому здавалося, що його неодмінно відшукають. Зіщулившись, присів під стіною на купі якогось залізяччя і ще довго навіть у цілковитій тиші боявся ворухнутись, а потім схопився й побіг додому.

Уночі проти Нового року прийшли розвідники, а назавтра прилетів наш літак і почав хтозна-навіщо стріляти по спорожнілих стайнях, по вулицях і кидати невеличкі бомби.

Німці відступили, пройшли наші війська. Приїхала якась комісія, і військовий звернувся до людей, щоб допомогли фронтові хто чим може. Люди виносили зерно: хто – відро, хто – два. Мати винесла солдатам цілий мішок.

– Син тягав, тягав, а вона взяла й віддала. Чужа б пожаліла, а своя дурна, – ловить Митько чийсь заздрісний голос.

І вперше в хлопця промайнула думка: «Це ж моє зерно! Не вона його припасала». Незнайоме «моє» вперше викликало відразу до матері.

Усе сіно в Таборі згодували німецьким коням, і знову з Терешком їх послали по солому в бік Василькова, на колишню передову, де від осені стояли скирти й раз по раз розривалися снаряди. Терешко став на воза й загадав Митькові залізти на скирту й скидати звідти сіно.

«Воно, скотина, на возі, а я на скирті, що її, може, нашпигували снарядами. Чужої дитини не шкода», – і Митько, встромляючи в солому вила, щоразу завмирав душею. – «А як рвоне! Де той батько?! Де?»

Надійшов запит, чи є такі й такі. За якийсь час дістали виклик і почали збиратися в дорогу, щоб їхати до батька. Відразу продали корову, але вона тікала з сусіднього села й ревла. Митькові серце краялося. Корову знову забирали, а вона тікала й тікала.

У Конотопі сіли в загальний вагон поїзда до Хабаровська. Попереду ще двадцять один день подорожі, з пересадками. Спочатку Митько й Петро дивились у вікно вагона, не відриваючись, а потім звикли до руїн та розбитої техніки і нетерпляче чекали зупинок на вокзалах, де можна було купити солоних огірків, картоплі, смажену курку і яйця. Та то для інших пасажирів. Мати ж насушила в дорогу сухарів і наварила меду з маслом. На кожній станції можна було дістати окропу.

Коли перевіряли документи, контролери попросили в матері паспорт Митька і довго перезиралися, дивлячись то на свідоцтво про народження, то на хлопця.

Як прожиті роки, пролітають за вікнами дерева, махають йому вітами, прощаючись, чи стоять собі нерухомо. Митько углядається в темінь за вікном, шукає й не знаходить у душі жодного солодкого спогаду. Юність кличе його в невідомий світ, і він безстрашно поспішає їй назустріч.