Читать книгу Живі. Всупереч - Ірина Мельниченко - Страница 10

Жовтень 1929 року

Люба пришвидшила крок: попереду вже виднілися кам’яні стіни в’язниці. Серце тріпотіло в грудях – водночас поспішало й намагалося відтягнути цю мить якомога далі, сподівалося й боялося того, що могло побачити. Уперто ступаючи крок за кроком, дівчина нарешті дісталась невисокої будівлі. У заскленому вікні горіла лампа й виднівся кашкет, який проходжався настільки задимленим цигарками приміщенням, що крізь щілину у вікні видно було лише вершечок, а власника й не розгледіти. Сама не знаючи навіщо, Люба пригнулась і обережно притиснулась до стіни.

Скрипнули двері, і швидким кроком надвір вийшли двоє: їхній недавній гість із гострими чорними очима та молоденький комісар із папкою під пахвою.

– І щоб повернувся швиденько. У нас тут роботи багато.

– Так, товаришу Кривець. Відвезу, завізую, повернуся.

– І документів не погуби. Усіх треба в реєстр увести. Головою відповідаєш.

– У мене не загубляться, – комісар гордо поплескав себе по грудях, які віддали ледь чутним паперовим шелестом.

Кривець дістав цигарку, помнув її в пальцях:

– Ми маємо знати про кожного, хто діє проти держави. Щоб їм нíде було сховатися, знайти спільників, будувати плани. Маємо взяти їх у кулак, щоб ніхто не прошмигнув. Тільки так може настати загальне благо.

– Ми сьогодні добре попрацювали.

– Сьогодні. А ще є завтра, післязавтра. Щодня. І запам’ятай: ні з ким не розмовляй, не кажи, куди їдеш. Ми не знаємо, чи є в цих селян спільники. Головне – довези папери.

– Слухаюсь!

Молодий комісар побіг до паркану за в’язницею. Там на нього чекала запряжена підвода. Кривець задумливо запалив цигарку. Подобався йому цей юнак – гарячий, ідейний, до роботи беручкий. Власноруч зібрав свідчення на десятьох куркулів та їхні родини, а зараз везе їх до центру. Дивився, як той вправно сідає на місце візника, бере повіддя й підганяє коней із місця, й думав собі: «Справу робить, не шкодуючи сил. Якби ж усі розуміли, як нам непросто будувати нову державу. Скільки зерна, ячменю, жита, м’яса, молока треба, щоб прогодувати всіх у ній. Скільки потрібно рук, щоб будувати промисловість, дороги, міста. Але ж ні, впираються. Хочуть тримати все собі, не ділячись ні з ким. Он і цей Деревський – стільки добра нажив, усе лише для себе й сім’ї. А ті сотні інших, кого можна було нагодувати його хлібом! І кого нарешті нагодують, хоче він того чи ні… Хай хоч зараз він принесе користь комусь, крім себе. Для початку – прикладом і страхом для інших, щоб не намагалися повторювати». Офіцер відчув звичний тиск у грудях і скривився: тільки б вистачило часу довести задумане до кінця.

Затамувавши подих, Люба стежила за тим, як Кривець допалює, дотягнувши цигарку майже до самих губ – чи то з економії, чи з особливої насолоди гірким і гарячим, майже обпікаючим димом. Досмалив, розтоптав недопалок важким чоботом і сховався назад у кам’яні стіни будинку. Щойно важкі двері зачинилися за ним, Люба рушила вздовж стіни, зазираючи у вікна. Усюди горіли лампи, за столами сиділи комісари – всі молодші тридцяти – й уважно заповнювали документи, складали їх до папок і ховали в столи. Працювали, не піднімаючи голів, лише схоплювалися на рівні й гучно віталися, щойно в приміщенні з’являвся Кривець, віддавали йому заповнені папки й поверталися до своїх справ. Не в змозі відірватися, стежила Люба за його переміщеннями, рухаючись від вікна до вікна, аж допоки не сів за свій стіл, обклавшись папками, й не поринув у їх вивчення. Лише тоді видихнула з полегшенням і рушила далі, аж до високого заґратованого віконечка, єдиного в будівлі, де не було скла та звідки чувся натужний кашель. Піднялась навпочіпки, спробувала зазирнути:

– Папаша, ви тут?

І мало не втратила свідомості з радощів, коли міцні батькові руки охопили її змерзлі пальчики.

– Любашо? Тут я.

На мить дівчина пошкодувала, що не є такою спритною, як Тоня. Та б уже видерлась вище по стіні й дісталась до самого вікна. Їй же довелося підтягуватися й стояти на пальчиках, щоб хоча б частково бачити батька. Вдивлялась у такі знайомі очі, уперше в житті наповнені не впевненістю й силою, а почуттям, якого Люба ніколи до цього не бачила. «Страх!» – зрозуміла вона. Батькові руки видавалися такими ж великими, та вже не настільки міцними, наче вперше втратили силу. А головне: вперше на її пам’яті були холодними.

– А ти що тут робиш?

– Та до вас же прийшла! Їжі принесла.

Та як узялася діставати з торби й передавати батькові: і глечик молока, і пиріжки, і кружальце ковбаси. Макар нестямно шматував їх зубами, відгризаючи та ковтаючи великі шматки. З дальнього кутка камери знову почувся глухий кашель.

– Хто там?

– Сусід мій, Михальченко. Із сусіднього села. Його тиждень як сюди привезли. – Макар враз аж завмер від усідомлення: це ж йому тепер потрібно поділитися цими крихтами їжі, принесеної з дому. А як не поділитись, то дивитися, як помирає від голоду й так схудлий та змерзлий Ілля. Чи зможе із цим жити?

Рішення прийняв швидко. Метнувся вглиб камери, уклав шмат ковбаси просто в руку новому знайомому, разом із двома пирогами.

– Їж давай. Нам іще вибиратися якось звідси треба. Сили тобі знадобляться.

А тоді повернувся до віконця й знову вхопив Любині маленькі пальчики.

– Скільки вас?

– Двоє. Іллю теж уночі забрали, прямо на виході із сараю, вдягнутися не дозволили, попрощатися з рідними… Двоє нас тут.

– А ви як? Мерзнете? Голодні?

– Не думай про те, доню. Щось раз на день приносять, годують. Вчися, головне, добре. Науку здобувай, бо то в житті знадобиться. І німецьку вчи – там роботи багато. Зможеш поїхати, куди захочеш, і світ буде тобі відкритий.

Люба незчулась, як уже повернули їй порожнього глечика, щоб заховала в торбу й забрала додому.

– Та хай у вас буде! Може, води дощової наберете чи як.

– Краще не треба. Не приведи Боже, якусь посудину знайдуть охоронці – неприємності будуть.

Люба відчувала, як її б’ють дрижаки. Не від голоду чи холоду. Від страху й люті. Зірвала з плечей хутряну хустку і протиснула крізь решітку.

– Вкутайтесь сьогодні. Її сховати можна. Під солому чи одяг. А завтра я ще чого теплого принесу. Піду поки, бо вже темнітиме скоро.

І кинулась геть, щоб не бачив батько, як сльози затуляли їй очі. Йшла, не відчуваючи морозних поривів вітру, просто до річки, де ще вчора випрала й повісила Тонину сорочку. Хотіла забрати її нишком та й повернути в скриню, та замість сорочки побачила лише клапті, натягнуті на дереві, наче знущання. Клапті зі свіжими слідами ніг та болота. У голові майнула лише одна думка: «Тоня!» І вже вкотре за сьогодні пришвидшила кроки – бігла просто до школи, щоб перестріти дорогою і впевнитися: із сестрою все гаразд, її не спіткала та ж доля, що вчора. Аж побачила: іде назустріч, повільно переставляючи ноги та тручи кулачками очі. Червона від сліз, Тоня затискала руками рота, щоб не заквилити вголос.

– Тоню, квіточко! Що трапилось?

– Н-н-не… зн-н-н-наю… – ледь витиснула з себе.

– Та як так? Сльози є, а причини нема?

– Є….

– Кажи вже! Неможливо на то дивитись!

Тоня зібралась із силами, ковтнула сльози та ледь чутно мовила:

– Я чужа… Ми тепер чужі…

– Чому ти так кажеш?

– Зі мною весь день ніхто не розмовляв. Я допомагала, як могла: підлогу мила, лави сувала, вікна мила… А всі робили вигляд, що мене нема. Ніхто до мене не говорив. А що, як так тепер буде завжди? – і знову заплакала.

– Ет, не вигадуй! – Люба міцно обійняла сестричку, хоча й сама вже думала про те саме.

«Бути чужими не так і погано. Ми завжди такими були, просто нам ніколи не казали. Мовчали, бо поважали батькові гроші. Значить, якщо у нас знову будуть гроші, то знов поважатимуть». Люба відчувала, як тремтить Тоня, й інстинктивно хотіла закутати її в хустку, аж згадала: той теплий шматок тканини зараз зігріває одразу двох – батька та його нового товариша Іллю. «Мабуть, вони сидять зараз поруч, бо так тепліше. Лиш би їм не було холодно».

Віра стояла посеред клуні, теж кутаючись у хустку. Переводила погляд з одного кутка в інший і не йняла віри очам: п’ятиметрове приміщення, заповнене раніше під стелю дорогим і таким потрібним у господарстві реманентом, різало серце порожнечею. Вона не знала всього, що було в господарстві – тим завжди більше займався Макар, – але вже зараз бачила, що пропали два плуги, три мотики, лопата й граблі, кілька вил, велика молотарка та вже припасене на зиму сіно. Хто й коли їх виніс, залишалось для Віри загадкою. «Макарові б це не сподобалось».

Поки Віра з розпачем розглядала те, що залишилось від господарки, Петра сповнювала надія. Він ішов до Іванки, в хату, де вчора так нагло зник, – попросити пробачення. Він був певен: після всього, що трапилося вчора, вона зрозуміє. А тоді дасть йому те, чого він так відчайдушно прагнув, – підтримку. Усе, що було йому зараз треба, – щоб насмішливі очі подивились лагідно і щоб, як учора, притулилась вона до грудей. Він знав: як буде так, вийде переможцем із герцю із самим дияволом. Ті очі манили його, застилали собою весь світ, а з ним – і весь біль, колисали й лікували. Але коли зустрівся з нею на подвір’ї, ті ж очі, що вчора дивились водночас насмішливо й довірливо, раптом стали перед ним холодні й відчужені.

– Чого прийшов? – голос Іванки був таким же холодним. Дівчина щойно дістала відро крижаної води з криниці і вперлась у Петра гострим поглядом.

– Учора недобре вийшло. Ти пробач. Я так негарно кинув тебе саму.

– То пусте. Не ходи сюди більше.

Петра наче з ніг до голови тією водою облило, аж задихнувся від несподіванки.

– Та як не ходи… Вчора ж…

– То було вчора.

Узяла відро й пішла до дому гордою й швидкою ходою.

– Дай поможу.

Петро спробував узяти те важке відро з дівочих рук, але Іванка аж сахнулась від нього.

– Не треба мені помагати. І тебе мені не треба. Облиш мене.

– Та поясни хоч! Учора ти хотіла.

– Учора хотіла, а сьогодні не хочу.

Іванка вже ступила на сходи, і Петро розумів: ще кілька кроків – і він точно від неї нічого не витягне, усе зникне, як і не було. Наступив на горло своєму нутру, яке кричало: йди звідси, як тебе не хочуть, забудь ту красуню – чи нема в селі кращих, – не губи коло неї честь і гордість. Обігнав і перестрів на ґанку, перед самими дверима в хату.

– Та скажи ж, що я зробив не так? Чи ти ображена?

– Не ображена я. Було б чого.

– Тоді що?

Зітхнула. І від того раптом стало йому ще важче.

– Мені не треба, щоб перехожі кидали каміння. За те, що зв’язалась із сином куркуля.

І все, пішла в хату, ніби й не було тих довгих тижнів пострілів очима, таємних бажань, пустотливих слів, наче наснилися вчора гарячі танці й сидіння коло річки близько-близько і нічний шепіт: «Мати й батько сплять, тож нічого не скажуть».

Петро брів додому, принижений і розлючений. Йому хотілося кинутись до тих дверей і гатити в них щосили, поки не вийде й не скаже, що вигадала то все, що вона рада його бачити, нехай приходить, коли схоче. Але то не мало сенсу. Іванка казала правду. Ніхто тепер не схоче мати з ним справи, ніхто не захоче бруднити свого імені приятелюванням із ним. Ніхто не піде за нього заміж. За тими думками незчувся як добрів до великої хати, тієї самої, що її такими зусиллями будували з батьком кілька останніх років. Ураз на очі йому впала пелена, Петро схопив сокиру, приперту коло стіни, та взявся рубати ґанок, випускаючи в ті удари весь свій біль:

– То все через тебе! Через тебе… Німеччина. Через тебе… Господарство. Через тебе… Труд до ночі. Надії… Самотність.

Він сподівався, що йому стане легше, але злість лише наростала. Петро вбіг усередину хати й гатив уже по стінах:

– Це через тебе поламане життя! У всіх! У всіх!

Бив підлогу, залишаючи глибокі дірки, аж доки не впав знесилений і не заплакав уголос. Тут не соромився – не було кого. І зрештою відчув, як чорна туга потроху відпускає серце, виходить з криком і сльозами, а разом із нею покидають його й сили. Так і лежав, просто здригаючись від ридань, поки не забувся важким сном.