Читать книгу Живі. Всупереч - Ірина Мельниченко - Страница 6

Жовтень 1929 року

Ці дні середини жовтня стали для Люби особливо пам’ятними. Саме в один із них вона прокинулась, сповнена дитячого жаху: весь подíл був у крові. Дівчина прибігла до матері вся в сльозах і певності, що вмирає. Затинаючись, питала, чи встигнуть вони хоч покликати святого отця її висповідати… Та мати лише лагідно всміхнулась і сказала, що то «перші крові»: вони означають, що тепер Люба стала дівчиною і можна потроху готуватись на віддання – вишивати рушники. Від цієї новини Люба спохмурніла: вона встигла лише трохи порадіти, що надворі осінь, роботи стало менше й нарешті можна проводити цілісінькі вечори за читанням, як насправді клопоту лише додалося. Та несподівано те вишивання захопило її з головою. Віра навчала: коли встромляєш нитку в голку, коли виводиш нею візерунки на полотні, коли обираєш кольори – усе думай про чоловіка, яким він у тебе має бути; вкладай у кожну ниточку і кожен стіжок побажання, молися Богородиці про добру жіночу долю, роби все вдумливо – тоді все збудеться. Так і робила. Поки виводила хрестиками ті квіти й візерунки, з кожним рухом голки просила: «Нехай буде добрим чоловіком і добрим господарем, прудким до роботи й спокійним до відпочинку, хай пошле нам Бог п’ятеро чи й більше діточок, і щоб вечеряти сідали завжди всі разом і розповідали, як минув день».

Того ранку Люба саме завершувала рушник, як до хати увійшла сусідка Орися – міцна та кирпата. Батько завше як дивились на неї, то приговорювали собі у вуса: «Такою жінкою поле зорати можна». Але Орися не орала – все казала, що їй нíколи і з хати вирватися з тими «вражими дітьми, що на них не напасешся». Дітей у неї було всього троє, усі віку Люби й Тоні, вчилися з ними в школі, то дівчата й бачили, як часто ті приходять напівголодні й замурзані. Віра їх шкодувала, усе просила Макара взяти Орисиного чоловіка в найми, хоч би й до найпростішої роботи, та коли почула у відповідь: «Я тричі до нього ходив: до обіду й по обіді. До роботи так і не добудився. Він лиш до їжі встає», – усі розмови припинилися.

Сусідка скрипнула дверима й завмерла при вході, так і вп’явшись очима:

– Любашо, а чи є мати вдома?

– Мати в коморі, он за сіньми.

– І та комора така велика, що господиня й гостей не чує? Віро, ти тут чи як?

– Тут я, тут, не кричи так, бо люди збіжаться, подумають, ґвалт, – Віра вийшли в сіни – руки в борошні, подíл спідниці теж, але Любі раптом аж спокійніше стало. Не любила вона залишатись наодинці з Орисею, змалку її лякали великі сусідчині руки і вічно багряно-червоний рот, наче вимащений буряками. – Миші мішок прогризли. Зерно шукали, а до борошна дісталися. Доведеться катцера [так Макар її на німецький манір говорити привчив] у комору заселяти. Нехай там лад наведе.

– Ой, Віро, бережіть свою комору. Тільки ви ж нас рятуєте. От і знову біда пригнала.

– Що трапилося? – спитала Віра з тихим видихом.

Любі зненацька стало цікаво, чи чула сусідка те втомлене мамине зітхання. А як чула, то чому робить вигляд, наче нічого не трапилося? Вона, Люба, якби зрозуміла, що їй не раді, одразу б утекла й на поріг більше не з’являлася. Але Орисі, здавалося, до того немає діла. І чому мати не зітхає ще раз, голосніше, щоб уже сусідці було незручно за її настирність і те, що завжди невчасно приходить? Віра казала, що людям потрібно допомагати, бо кожен може опинитися в біді. Але Люба схилялася до батькової позиції – допомагати тому, хто хоча б намагається допомагати собі сам. Орися, за її спостереженнями, до таких не належала.

І хоч як Вірі було неспідручно ставати зараз до тієї розмови – у коморі чекав щойно розпанаханий мішок, та й зерно треба було перебрати й по нових міхах пересипати, – не могла вона не вислухати ту звичну пісню.

– Та козляра мій, щоби йому пусто було, соромно сказати: заснув на мішку з просом. А як проспався, то туди ж і обмочився. Довелося те просо свиням віддати, а самим і їсти нічого. Сусідко, виручи хоча б мискою – тиждень буду дітей годувати.

Люба намагалась робити вигляд, що вишиває, хоч зосередитися вже не могла. В її уяві яскраво постав сусід Василь, із вічно червоним обличчям та в розхристаному кожусі, що справляє нужду на просо. З таким видивом у голові творити собі майбутню долю зовсім не хотілося, тож вона схилилась над рушником і старанно розглядала вже готовий візерунок, поки дорослі розмовляли.

– Орисю, ну яка миска… Я тобі хоч мішок дам. Але ти ж знаєш… Маю все в зошит записати: хто взяв, коли поверне. То ж Макар усе вимагає детально вести, аби не трапилось йому чого недолічити.

Сусідка аж руками сплеснула:

– Знову той зошит! – і вхопила Віру за руку, не даючи навіть дотягнутися до полиці, де лежав потертий сірий зошиток з іменами боржників і точними записами, хто й скільки взяв та коли повернути має. – Віруню, серденько, а можна якось так, щоб Макар і не знав? У вас того проса, зерна, борошна повні комори – то всім сусідам відомо. Чи ж тобі шкода для трьох моїх діточок, що одне другого менше?

– Орисю, не ятри мені душу. Де я можу чоловіка обманути? То ж усе одно, що вкрасти в нього…

Орися далі впрошувала Віру:

– Знаєш, як у народі кажуть: у чоловіка треба красти, але перед ним і класти. Он відсип мені того проса, а Макару скажи, що миші поїли. Скільки там того діла?

Тут уже Люба не витримала. Скочила з місця так різко, що ледь вишивання не розгубила:

– А де то ви, тітко Орисю, совість свою згубили? Може, її теж миші з’їли? Прийшли в нашу хату, щоб учити маму папаші брехати?

Віра від таких доччиних слів аж зойкнула. Треба ж, виросла дитина: то сиділа тихенько, як та пташка, аж враз шулікою перекинулась. Але Орисю ця переміна не злякала. Сусідка лише відступила на крок і заговорила знову, наче й не чула того вибуху:

– А яка ж у тебе, Любонько, спідничка гарна! Я таких у нас і не бачила: така яскрава та пишна. Чи не мати справила?

Побачивши докірливий погляд матері, Люба сіла назад. І намагалась не піднімати очей від вишивання.

– То сукно Макар із Веймарської республіки привіз. А я вже справила, як могла.

– От бачиш, який у тебе чоловік добрий. Усе додому дбає. Не те що мій! А я б теж своїм донькам такого сукна хотіла, щоб спідничку справити. Може, лишилось у тебе щось на одріз? Я б у розстрочку взяла. А за три тижні гроші й віддам: ми якраз Зірку на ринок повеземо – продавати. Тоді за всі борги розрахуюся.

Люба стежила за матір’ю й гадала, коли вже тій увірветься терпець. Але Віра мовчки пішла в комору й повернулась із мискою проса:

– Тримай, і хай діти будуть ситі. Три тижні – то довго, а ви єдину годівницю продати зібралися.

Орися вхопила – аж очі засвітилися:

– А як же відріз? Відріз як?

Ураз за спиною почувся голос Макара. Зайшов тихенько, стояв та слухав. Та як побачив, що Віра вже хоч би що віддати ладна, лиш би тої сусідки позбутися, таки втрутився:

– Нащо тобі відріз?

– Ой, Макарчику! Ой, налякав! Та то я так, побачила, яка гарна спідничка в Любаші, то й думаю: де б і собі такого сукна взяти, щоб дітям пошити?

– А я тобі скажу, – Макар узяв у жінки миску з просом, зважив у руці. Записав у зошиті, кому й скільки, простягнув назад Орисі. – Якщо твій чоловік замість пити й спати піде до мене працювати, то й у вас таке буде. Може, і більше. А як надумає в чужі краї на заробітки їхати, теж хай приходить, я розкажу, куди краще. – Змочив кінчик олівця язиком і знову підніс до зошита. – А тепер скажи: повернути коли плануєш? Записати хочу, бо все має бути на обліку.

Орися від таких слів аж спалахнула.

– Та нехай горить твій зошит у пеклі! Міг би хоч раз просто допомогти матері трьох дітей! Сам розкошує, а іншим і кусня хліба шкодує!

Та й кинулася геть із хати, усе ж прихопивши із собою просо. Щойно грюкнули за нею двері, Макар обернувся до дружини:

– Домовмося так: щоб я її й на порозі більше не бачив.

– Макаре, та я ж…

– Та ти ж їй усе вже була віддати готова, тільки б та замовкла. А вона то й знає і тим користується.

– Макаре, там же діти.

– І в нас діти. Тільки я з ранку до ночі то на полі, то на городі, то на пасіці, то коло худоби, а він усе на лаві чи в коморі та із сивухою під боком.

Макар нарешті звернув увагу на дочку, яка захоплено слухала батька. Цієї миті він говорив уголос те, що вона й сама думала, і дочка купалась у його словах, закарбовувала кожне в пам’яті.

– Любашо, йди погуляй. І відклади те вишивання, почитай краще. Тобі мову вчити треба. А нам із мамою – поговорити.

Люба слухняно склала сукно й нитки та гайнула з хати. За порогом на мить завмерла і вдихнула на повні груди – як же то добре нарешті опинитись на свіжому повітрі, пройтися двором до стодоли та впасти з книгою в копицю сіна!

Не знала Люба, скільки вже часу минуло, поки вона жила на тих друкованих сторінках, вчитуючись у сповідь молодого німецького льотчика Пауля Боймера, закинутого долею на Західний фронт великої війни, аж зрозуміла: скоро темнітиме, а ще не чути звичного Тониного дзвінкого «Гусь-гусь!», яким сестриця жене додому гусей, та гучного ґелґотіння за тим.

Лежати Любі набридло, тож вирішила піти назустріч сестрі: знала ж бо, якою дорогою та щораз прямує додому. Побачила її, щойно вийшла за село. Придивилась: Тоня не йшла – сиділа, наче темна хмара, посеред поля. Люба кинулась до сестри й ледве не впала від здивування: лице замурзане, керсетка розхристана, а сорочка під нею чорна як земля. Обличчя таке ж чорне, розпухле від сліз, старанно протерте брудним рукавом. А поруч тихо-тихо прилаштувались гуси.

– Тоню! Що з тобою? Хто це таке з тобою зробив?

Мовчанка і сльози.

– Кажи, бо душу з тебе витрясу. Ти ж мене знаєш, я не відчеплюся, – сказала загрозливо, а в самої серце кров’ю обливається.

– Мик…и-и-ита… – аж повітря їй сперло від тієї образи. – Ориш…чин. І Нат…алка т-т-т-еж.

– Нашої сусідки Ориськи діти? А за віщо ж вони тебе так?

– За ля…льку.

Ту шиту ляльку Люба добре пам’ятала: щойно батько відчинив скриню, щойно вийняв її з того черева скарбів і дав Тоні до рук, як сестра закохалась у нову іграшку. Хоча яку іграшку: та дівчинка з косичками була несамовито схожа на саму Тоню – така ж чорнява, з блакитними очима та червоними губками. А сукенка на ній така, що ні Любі, ні Тоні й уві сні не насниться. З того часу сестра з лялькою не розлучалась: чи вмиватися йшла, чи в поле, чи спати – усюди її із собою носила. Аж раптом за ту ляльку перетерпіла такого.

– Послухай мене, сестричко, – Люба витерла пучками великих пальців свіжі сльози та пригладила Тоні волосся. – Тобі треба повернутися до річки. Сядь там на колоду й чекай мене. Я хутко.

– Може, гусей візьмеш?

– Ніби вони зі мною підуть.

Люба завжди дивувалась, як ті гуси настільки прикипіли до своєї подруги з кісками, що вперто відмовляються повертатися додому без неї. Та саме тому їй потрібно було діяти швидко: зробити, що замислила, й повернути Тоню додому, поки ніхто не сполошився, що ні в загоні, ні вдома нікого немає. Тож Люба гайнула додому, намагаючись не потрапити на очі матері чи батькові. На щастя, вони вже пішли кудись із хати, тож Люба могла вільно здійснити задумане: одчинила скриню, тихенько вибрала десь із дна чисту сорочку, вхопила щітку – і прудко назад, до річки, де сиділа й чекала Тоня. А там уже зняла із сестри брудний одяг, вдягла в чисте, обчистила швидкими й точними рухами землю з керсетки й сіла на бережку сорочку виполіскувати. І хоч в осінній воді руки мерзли й не слухались – виду не подавала, уперто тручи, бо рано чи пізно це мало допомогти. Нічого в сестри не питала – знала: та сама розкаже, як із силами збереться. Так і сталося.

– Сиділа я тут, доки гуси плавали, і все вигадувала нові імена своїй ляльці. Вона така… Ти ж знаєш. Їй просте ім’я не підходить. Ні Даринка, ні Оксанка… Якесь заморське чи панське треба. Говорила собі вголос, не чула, як Микита з Наталкою ззаду підкралися.

І розказала Тоня, як вони сміятися почали, тоді іграшку з рук видерли та розглядали. Спершу питали, а чого та лялька одна, де її парубок, перекидали одне одному. А тоді подарувати попросили.

– Та як так – подарувати? – здивувалась Люба. – То ж не ти її купувала.

– Сказали: «Чого тобі шкодувати? Тобі тато нову купить, він же знає, куди по них їздити. А нам таких вік не бачити». І забрали. Я кинулась відбирати, а вони мене як штовхнуть на землю – і давай по ній валяти. Ще й регочуться. А потім утекли й ляльку забрали.

Люба закінчила прання й критично оцінила сорочку: слідів бруду на ній не було, але й колишня білизнá зникла. Щоб її повернути, доведеться довго вимочувати її в жлукті з попелом та киплячою водою. Але то буде згодом. Зараз головне – приховати ту ганебну подію. Присіла коло Тоні й зазирнула їй в очі:

– Може, мені до них по ляльку сходити? Ти знаєш, інколи я вмію переконувати.

Тоня засміялась. Востаннє Люба переконувала однокласника, якого вмовляла відчепитися від шкільної подруги. Та розмова вдалась: Люба просто взяла палицю й зацідила хлопцеві по шиї. Відтоді бідолашний і Любу, і її подруг обходив десятою дорогою. Але тоді батько був у від’їзді. А нині він удома й не відомо, як відреагує. А їм зараз лише сварок із сусідами не вистачало.

– Не треба. Вона вже не та – вони її собою замастили. Хай мають.

– Давай домовимось: не будемо нічого казати папаші. Іграшки ще будуть. А засмучувати його не хочеться.

Тоня мовчки кивнула. Люба не раз дивувалася: звідки в тій зовсім маленькій дівчинці стільки мудрості й розуміння, уміння думати не про себе, а про інших? Розвісила сорочку просушитися на вербі понад річкою, взяла сестру за руку – і пішли стежкою додому, об’єднані спільною таємницею та в супроводі гусей, які щасливо ґелґотіли, передчуваючи сон.

Іще здалеку долинув гучний батьків голос, що гукав їх посеред поля. Почули собачий гавкіт і кинулися назустріч. Дівчата раптом відчули: поки є ці голоси, поки їх шукають, усі інші негаразди нічого не варті.

Уже на підході до розвилки побачили батька, а з ним – Сірого й Лапу, і кинулися до них:

– Папашо, не сваріться, будьте ласкаві! Загулялися ми, заговорилися, – просили, хоч і знали, що як батько щось собі вирішив чи розізлився, його гніву нічого не змалить, поки сам не вичахне.

Але завжди суворий Макар раптом просто пригорнув дівчат і завмер у тому напівзігнутому положенні на кілька хвилин. Не хотів би розгинатися за жодні гроші, та вечір уже був холодним, ще й доньки трусилися чи то від вітру, а чи від голоду, тож забрав свій маленький скарб і всім гамузом вирушили додому. Собаки бігли слідом і радісно повідомляли околицю, що пошуки увінчались успіхом.

Віра стояла коло хвіртки й куталась у шерстяну хустку, майже перетворившись на соляний стовп від тривожного очікування. Побачивши дівчат, так і сплеснула руками від щастя, та варто було їм підійти ближче – нахмурилась. Сестри одразу зрозуміли: Віра їх розкусила. Наметаним материнським оком одразу помітила: сорочка на Тоні інша, не та, що вони разом обирали та вдягали зранку. Та про це й слова не сказала. Лише всміхнулась широко й окутала теплом.

– Проходьте до хати! Змерзли ж, мабуть! У мене вже й галушки готові!

Пройшли в дім, посідали за столи й так добре на душі стало: тепло, сито, затишно! І стіл – повна чаша: Віра навіть дістала із ШАФИ мед, горіхи, родзинки, а дівчата їли досхочу й сміялися, і Любі зовсім не хотілося думати про те, що надто щедро мати роздає скарби Шафи і щó то може означати.

Лише Петрові не до сміху було: ним аж трусило від нервів. Збирався на танці, обирав найкрасивішу сорочку і теплий сардак зверху. Двічі вмився, розчесався, навіть намастив волосся гелем, що його Макар привіз із Німеччини. Тоді ще раз умився, випив води з м’ятою і пожував стеблину, щоб освіжити подих. Та все ніяк не міг вийти за двері. Макар сидів на лаві за столом і підсміювався:

– Сину, що це ти збираєшся, як дівка в заплітках? Чи заміж хочеш?

– Макаре, май совість, – вступилася за сина Віра. – Бачиш, він і так хвилюється. Зовсім памороки від дівчини забило.

– То хай хоч познайомить із нею. Щоб, як мій син у неї під грушкою свій розум забуде, знати, де шукати.

– Ай, мамо! Тату! – не витримав нарешті Петро. – Не поспішайте. Дайте спершу мені її своєю назвати, потім знайомитись будемо.

– То ти, синку, швидше думай, – вибухнув сміхом Макар. – Бо як на дівчину довго дивитися, її інший своєю назве.

Петро лиш кинув «Ет!» і вибіг із хати розхристаний. Люба з Тонею зайшлися веселим сміхом, передражнюючи брата. І лише Віра з тихим посміюванням журила:

– Макаре, ти б не тиснув на хлопця. Він і так постійно червоніє, як про неї питаєш. А ви, дівчата, чого? Скоро й самі отак червонітимете при хлопцях!

– Не будемо! – відповіли водночас.

– А от побачите. І тоді вам перед братом соромно буде. А поки їжте, щоб не хололо. – Віра підклала їм із печі ще теплого пирога.

– Мамо, так розкажіть же ще раз, як ви з татом познайомилися! – доньки любили цю історію, скільки б разів батьки її не розповідали. Хоч ті вже й казати втомилися. Та сестри знали: її приємно згадувати, тож просили, поки батьки не здавалися.

А тоді знову слухали улюблену оповідь про те, як зустрілися двоє: Віра, донька з багатої сім’ї, та Макар – бідний, проте роботящий парубок. І як дід Ісак оцінив наполегливість та хист Деревського, ризикнув довірити його рукам не лише доньку, але й господарство, віддавши за Вірою левову частку спадку. І про те, як училися робити все разом: працювали самі вдень і вночі, вирощували й продавали, а тоді найняли кілька працівників – і справа пішла швидше. Як просили в Бога діточок, і він дав їм багацько, ще й усіх здорових і хороших, роботящих і надійних.

Приспані такими розмовами, Люба й Тоня скоро дрімали на печі, Олексійко та Василько сопіли під ковдрою, а Макар із дружиною потроху перебралися на ліжко, де виткана Вірою на виданні ковдра – кожен стібок був побажанням про майбутнього чоловіка – уже багато років ховала їх від сторонніх очей та всіх турбот.