Читать книгу Живі. Всупереч - Ірина Мельниченко - Страница 14

Січень 1930 року

Віра марила. Вона не помічала, як спливав час, не пам’ятала, як у Харкові її доправили в госпіталь, як добросерда незнайомка дала свій одяг на зміну закривавленим спідницям, як її привезли додому. Не відчула, коли Люба вперше поклала їй на голову компрес із води й оцту, та не помічала, коли та змінювала його. Далекими відголосками змішувались у її свідомості тихі розмови доньки й сина: «Завари мамі чаю», «Ходи тихше, щоб не збудити», «Там у печі ще трохи тушеної капусти є, більше нічого», – і тих гучних звинувачувальних голосів, які одним суцільним гулом прорвали колишню реальність і відібрали в неї чоловіка: «П’ять років позбавлення волі в далекосхідних таборах».

Люба схвильовано дивилась на матір і молилась до покуття, де раніше стояли ікони, які забрали одними з перших і викинули на сміття непрохані гості, замінивши портретами вождів, знімати які було суворо заборонено, – чим ще зарадити, не знала. Місцевий лікар відмовився йти до куркулихи, сказав: «Що менше земля таких носитиме, то легше нам усім житиметься», – тож надія була лише на Бога. Люба сподівалася, що хоча б Він не бачить у них того поріддя зла, як усі навколо. Вона годинами стояла навколішки й стискала материну руку, поки та беззвучно шепотіла щось пересохлими губами й кликала чоловіка.

На третій день температура спала. До вечора Віра вже сиділа на лаві, бліда, але при свідомості, сьорбала овочеву юшку й слухала дітей.

– І я бачу її щодня. Проходить повз, наче мене не існує… І йде до Романа, нашого тракториста. Його вже зараз кращим у радгоспі називають. Кажуть, техніка в його в руках аж співає.

– Такий вправний?

– За зиму він має шість тракторів до ладу привести. Їх от лише позавчора доставили. А вже з весни їх на поле вигнати. Тоді й побачимо, чого він вартий. – Петро стис кулаки, аж побілили. – Сил немає дивитися, як та Іванка коло нього в’ється.

– А ти що? Хоча б не п’єш уже?

– А що воно мені дасть? Подумав уже: грець із ними, подам заяву до комсомолу – буду як усі. А не беруть, лише глузують. Що б не робив, чую лише: «Та то ж куркуль! Син куркуля! Дивіться, щоб чого державного не привласнив». Ніби я коли в житті брав чуже. Й Іванка серед них – кепкує, слова доброго не скаже.

– Синку, збався ти вже тієї Іванки. Одне лихо тобі від неї.

Петро понуро повів плечима.

– Не можу, мамо. Ось тут вона сидить, – кілька разів ударив себе кулаком у груди. – І видерти ніяк не можу.

Люба мовчала. Не хотіла розповідати матері свої біди: щойно односельчани дізналися, що Макар Деревський не повернеться, що заслали його кудись на Далекий Схід, так уже і в школу її пускати перестали. Іще минулого тижня перед початком уроків перестрів її на порозі Орисьчин Микита, жуючи мочене яблуко, й глузливо кинув: «Учителька сказали, щоб я клас від куркульського духу охороняв. Ти б тут краще не з’являлась, бо перепаде. Я ж охороняти вмію». Та й штурхонув у плече так, що Люба аж зі сходинок упала. Микита підійшов ближче, нахилився над вухом:

– І щоб не думала кому скаржитися. Тут усі на моєму боці. Усі знають: ваша сім’я тільки й уміє, що хліб у інших відбирати.

За Микитою вже зачинились двері, а Люба все сиділа на холодній землі й думала, як їй бути. У школу йти не можна: хто зна, як поведуться діти. У кращому разі мовчатимуть і дивитимуться вовком. У гіршому – таки поб’ють і проженуть. А того їй не треба, бо мусила берегтися, чекати, поки мама приїде чи хоч звісточку пришле. Спитати у вчительки, чи то правда? А навіщо? Олена Тадеївна вже все їй показала: від першого дня віяло від неї холодом. Більше не залишалась із Любою після уроків, не пояснювала їй те, чого дівчина не зрозуміла, а хотіла зрозуміти. Тож захисту й тут шукати нíде було.

Але бажання вчитися стало для неї важливим, як ніколи раніше: будь-якою ціною вивчати нове, щоб вирватися подалі з цього проклятого села. Особливо тепер, коли рідний дім перетворився на пекло, а знайомі – наче ті чорти: так і смажать на пательні та гострими кілками під ребра тичуть, тільки б почути зойки болю і втішитися ними. Люба вирішила хитрувати: як і раніше, ішла вона щоранку до школи, вичікуючи чверть години за великими деревами на повороті перед школою, поки всі зайдуть всередину. Потім дрібними перебіжками, щоб не побачив хто зі школярів, пробиралась до стіни попід вікном і слухала, поки не змерзала до кісток. А тоді поспішала додому, щоб там акуратно, по пам’яті нотувати почуте в маленький зошиток і ховати його до наступного дня.

Увесь вільний час, якого тепер було багацько, читала. Батькові німецькі книги вже почала по другому колу, шліфувала пам’ять і мову, чіпко тримаючи в голові оте його «Лише вчися, доню». Кілька разів, вертаючись від школи, поки діти не почали розходитися, проминала радгосп і бачила, як велося Петру. Звиклому до всякої відповідальної тонкої роботи, тепер йому доводилося вигрібати за свиньми та коровами, а всі обходили його десятою дорогою. Один лише дядько Яків, який був головним інженером – тому не боявся ні голови сільради, ні самого чорта, поки не підросла йому заміна, – дозволяв собі випалити з небожем по цигарці в обідню перерву: постоїть трохи поруч, потім поплескає по плечі, сплюне, зітхне й повернеться до своїх тракторів, а заодно й Романа навчати, бо ж за нього головний бухгалтер, Іванчин батько, особливо наполегливо просив.

Мовчала Люба й про те, що кілька днів тому кудись пропала Лапа. Коли вона повернулась зі школи, стояла в дворі пуста буда й лежав відкритий ланцюг, котрим була причіплена собака. А після того кілька ночей підряд хтось ходив по двору, зазирав у вікна, гупав і перевертав щось на подвір’ї. Боячись видати себе хоч звуком, Люба лежала під ковдрою, стискала нагрудний хрестик і одними губами молилась, щоб той нічний гість, утамувавши свою цікавість, просто пішов геть.

От і цього дня, стримуючи язика, щоб не бовкнути зайвого, Люба здригнулась від несподіваних кроків надворі – таких же впевнених і повільних, як тієї ненависної ночі на Покрови. Кроки наближались, відстукуючи підборами по сходах і ґанку, дійшли до дверей і без зупинки переступили поріг. Одразу за цим у хаті зринули недобрі очі Кривця. Поруч із ним стояли двоє офіцерів. Кривець обвів поглядом присутніх і з повільною та впевненою невідворотністю мовив:

– Петро Деревський. Підеш із нами.

Віра аж сіпнулась:

– Та як? За віщо?

– Суд розбреться.

Петро лише сіпнувся, а Кривець швидким рухом постукав по кобурі нагана – не варто. Не встигли й отямитися, як двоє молодих уже скрутили Петрові руки за спиною й повели з дому – до тієї ж підводи, на якій так недавно везли геть із хати батька. Люба кинулась бігти за братом:

– Полиште! То помилка! Він же все робив, що треба! І в радгосп вступив – кого хоч спитайте! – Та враз помітила, що біжить одна. Матері позаду не було.

Петро ж видавався не просто мовчазним – покірним, чого за ним зроду-віку не водилося. Без жодного супротиву дозволив посадити себе на гарбу, зневаживши сусідів, які вже злетілися, наче шуліки, зачувши жертву, та штовхали один одного з шепотом: «Бач, я ж казав, що й того заберуть! Отакі вони, Деревські! Усі один до одного». Петро кинув сестрі на прощання недовгий погляд й одвернувся. Так і їхав, дивлячись кудись удалечінь, допоки гарба не зникла за поворотом. Щойно ті фігури – Кривець із помічником, візниця та Петро – зникли з горизонту, Люба поплелась додому. І побачила те, чого аж ніяк не чекала: мати стояла на припічку, завзято порпаючи рукою у стіні за піччю.

– Мамо, та чого ви? Чи розум втратили? Петра ж забрали! Де то час пічку колупати?

Віра саме дістала, що шукала, – тугий пакунок, закутаний у білу бавовняну тканину.

– Зараз такий час, доню, що й не знаєш. Минулого разу, поки ми за Макаром бігли, у нас господарство розібрали. Залишили ні з чим. Петра ми ще побачимо, як повинні, але якщо зараз ще й гроші втратимо, зовсім загинемо.

Тут лише збагнула Люба оту таємну змову матері та брата, оту вимушену жорстокість. А Віра тим часом прив’язувала пакунок до стегна.

– Трапитися може що завгодно. Ми маємо бути готові. Як зі мною щось станеться, знімеш пакунок – там гроші. Поїдеш до дядька, до братів і сестри. Тільки б мені просто померти, а не щоб забрали…

– Мамо, що ви таке кажете? Вас то за що?

– А їм яка різниця? Сама бачиш: кого хочуть забрати – беруть і не питають, чи винен. Вони собі знають, що їм треба.

Тим часом гомін надворі лише наростав. Віра визирнула у вікно і ще більше спохмурніла. До хати вже прямувала делегація на чолі з пухким головою сільради Степаном та двома молодими офіцерами в остогидлій за минулі місяці формі ОГПУ. Коло них крокували поважний, затягнутий в урочистий жупан Іван і молодий парубок, котрий тепер щодня вів у їхній хаті свої уроки. Слідом за ними тягнулося ще пів села – серйозні та певні своєї правоти. Коло тину стояв розгублений Павлусик, не ступаючи на землю Деревських і не відводячи погляду від хати. Степан же, зупинившись перед входом, набрав повні груди повітря й гучно, аж шибки задзвеніли, видав:

– Віро! А вийди до громади. Розмова є!

– Чого вам? – говорила Віра гучно й упевнено, та Люба, стоячи позаду матері, бачила, як трусилися в неї піджилки, як міцно вхопилась вона за дерев’яні поруччя ґанку. Фізично відчувала, як упивалися в них погляди, сповнені ненависті й люті.

– Ми з громадою ухвалили рішення. Тобі треба негайно звільнити хату. – Двір заполонило схвальне гудіння натовпу.

– З якого то дива?

Наперед вийшов Іван.

– Ця хата відтепер належить громаді – ми так вирішили. Зробимо в ній політчитання. Гість наш із району житиме. З помічниками.

– Ви вирішили? Швидко ж ти переметнувся! Ще недавно сам для себе велику хату хотів, а тепер «усе громаді»?

– Я помилявся. Визнаю. Зате тепер мені відкрились очі. І я добре побачив, що то є зле.

Тонковусий студент виступив уперед, гордо піднявши голову.

– Можете пишатися. Відтепер цей дім служитиме на благо державі. Виховуватиме нові кадри. Ми не лишимо в ньому й сліду минулого. За мною, хлопці!

Молоді офіцери, не змигнувши оком, кинулися в хату, відштовхуючи з дороги Віру й Любу. За ними чоловіки, жінки, діти – радісно й жадібно пірнали в черево дому Деревських, колись гостинне для бажаних, а тепер зґвалтоване десятками непроханих гостей чи то пак нових господарів – уже й не збагнеш.

Для когось це була перша нагода опинитися в хаті «справжнього куркуля», інші ж і раніше бували тут: у якості прохачів, гостей, сусідів. Тепер же всі однаково шаленіли від нагоди відчути себе рівнозначними господарями, адже відсьогодні в хати не було одного ґазди. Вона, як і все в селі, районі, області, країні, стала спільною власністю. І кожен міг умоститися на тій лаві, пройтись по тому килимку, влягтися на ту ще теплу пічку, відірвати собі на згадку шматок її історії, схопити чашку, ложку, глечик, шапку, підкову – усе, що ще лишалося після попередніх набігів.

Люба відчувала, як її дряпали, щипали, штовхали, відсуваючи геть, десятки рук, аж допоки не зіштовхнули з ґанку на землю й не перегородили шлях живим заслоном, що постійно рухався, бігав, кричав, стогнав та охкав. Крізь цей заслін подекуди виднілись голови районного гостя і двох офіцерів, котрі статечно походжали хатою й по-хазяйськи роззирались навколо.

Мати з донькою стояли на порозі. Між ними й домом виросла непрохідна стіна. Люба цокотіла зубами – не так від холоду, як від напруження й страху. Віра притиснула її до себе.

– Куди ж накажете йти нам? Де спати? Жити?

Юрма вибухнула сміхом.

– Гляди! Цим іще щось треба!

– Та хоч би й по кущах! Чи ви жиру за ці роки не набрали? Щоб у сплячку впасти.

Віра відчула, як липкий холод обливає її спину.

– Дайте хоч одяг узяти теплий! Дитина ж замерзне!

– А як замерзнете, то й на краще. Менше з вами мороки буде.

Сильна рука лягла на плечі.

– До мене підете.

Любі хотілося співати: то ж дядько Яків. Великий, теплий і такий схожий на батька. Односельцям, схоже, було байдуже: їх більше цікавили міцні сходи ґанку, ладно збиті двері, побілка дому. Усе колупали пальцями, пробували на зуб, міркували: як ото вдалося Деревським усе зробити так якісно й скільки на то пішло грошей. Лише Степан міряв Якова поглядом і мнув товстенькі пальці.

– Нащо воно тобі треба, Якове? Ми ж домовилися: у твоїй хаті тепер буде сільрада.

– Ви займаєте дві кімнати й коридор – як і домовлялися. Мені ж залишили кухню й конюшню. До себе й поселю. Вам від того тільки краще буде.

– Овва! То як?

– Ну а так. Подумай сам. У вас же сільрада – одні хлопи, ще й вічно голодні. Помічниця вдома потрібна: прибере, наготує, пічку натопить. Усім добре буде.

Степан мнувся й водив язиком за щокою, ніби пробуючи пропозицію на смак.

– Дивися, Якове, як би воно тобі боком не вилізло. Селити в себе куркулів – недобра справа.

– З Божою поміччю якось та й буде, Степане. І ви краще всім селом за то вболівайте. Бо як вилізе мені боком, то на ваших тракторах і позначиться. Поки лише я з ними управитися можу.

Степан невдоволено сплюнув під ноги.

– Ну то й порішили, – і тихо, собі під носа: – Інженер, холєра б тебе взяла!

Після холоду вулиці утеплена конюшня Якова здалася Любі раєм. Поки Віра з донькою розтирали одна одній плечі, чоловік нетерпляче перебирав скрині, діставав звідти теплий одяг, гребені для кіс, кілька хусток.

– Я тут обладнався, коли в дім заселився «сєльсовєт», – вимовляв те слово довго, тягнучи на язиці незвичні склади. – Коней же забрали, тож сіна маю багато: позатикав ним стіни, постелив по землі – спати можна. І ви собі обладнайте лежанки, його на всіх вистачить.

Вибрав нарешті й простягнув Любі й Вірі.

– Вдягніть ось. По дружині залишилось. Не знаю, чи вдасться забрати щось із вашого дому. Ті вже як находять, за ними тільки голі стіни й лишаються. Особливо Іван – той тягне все, що бачить. Його Марічка потім що не носить, то продає сусідам – нічим не гребує. Він зараз найактивніший колективізатор: найгучніше кричить, що «все спільне» і найбільше в кишені гребе.

Віра крутила в руках скарби зі скрині.

– Дякую тобі, Якове. Уже вкотре нас рятуєш. Страшно подумати, що могло б бути.

Яків кивнув на велику копицю. Як повсідалися туди малим колом, він зашепотів:

– Я б і не знав про те. Сидів коло своїх тракторів у радгоспі. Аж тут Павлусь прибігає. Каже: «Батько зовсім показилися, зібрали натовп і Деревських із дому виселяють. Поможіть». От і кинувся до вас.

Люба згадала довгу схвильовану постать Павлуся за парканом. Гаряча вдячність накрила її з головою. Якби могла, розцілувала б хлопця зараз.

– Де Петро?

– Петра забрали. – Віра сама не вірила тому, наскільки буденно прозвучали ці слова.

– Ет… – тільки й спромігся мовити Яків.

Люба чесала розкуйовджене волосся й плела його в косу, вже знаючи, що завтра побіжить тією протореною стежкою до в’язниці, де тримали батька, й гляне, чи не там сидить і Петро. А заодно навідає і батькового сусіда Іллю: чи живий іще він? Чи забрали і його в Харків, чи залишили в тому холоді… Згадала останню зустріч із ним і ті очі, повні болю. Вона ще не сходила до його жінки, але обіцяла собі, що зробить це, щойно вигадає, як дістатися до того села й не замерзнути. Бо що, як шукатиме її довго? А що, як її там узагалі немає?

– Дядьку Якове?

– Гась?

– Одного не розумію. Чого нас так незлюбили? Ми ж лиха нікому не чинили, правда?

Віра мовчки опустила голову, Яків сів навпочіпки, узяв маленькі Любині долоні у свої, великі й натруджені.

– А щоб тебе незлюбили, лиха чинити й не треба. Досить бути інакшою.

Цієї миті Любу наче по голові гепнуло.

– Мої книги! Там же лишилися всі батькові книги! Їх забрати треба! Батько мене просили.

– Заспокойся, дитино! Я потім сходжу у вашу хату. Як щось лишилося – принесу тобі. А ви поки покажіть свою потрібність. Чули ж наш договір? Приготуйте тим сільрадівцям їсти, пити на стіл поставте, щоб добріші були. Упораєтесь?