Читать книгу Живі. Всупереч - Ірина Мельниченко - Страница 7

Жовтень 1929 року

Тієї ночі собаки брехали особливо завзято. Їхній гавкіт розривав темряву, проникав у всі куточки свідомості, хапав лещатами та витягував зі сну, куди вперто занурювала денна втома, раз за разом, що кілька хвилин, до самого ранку. І чутно було, як це гавкання розходиться селом: починається сиплим собачим голосом за хатою діда Василя, ген на околиці, де у вербу вдарила блискавка, аж коріння обвуглилось, рухається дедалі сильнішою хвилею, набирається сил та голосів, накриває й хату Деревських – спершу до цього собачого хору долучається Сірий, підвиваючи зі своєї буди, а затим і Лапа, поставивши лапи на паркан та намагаючись передати цей крик якомога далі, – а тоді весь цей собачий лемент рухається вперед, збираючи голоси всіх сусідських Сірків, Рябків, Чорновухів, Вовчків, Найд, у найближче село – і ще далі, за річку й поле, то затихаючи, то повертаючись назад із новою силою…

Ця ніч із її голосами виснажувала, замість того щоб дарувати сили та спокій. Люба з Тонею тулилися одна до одної на теплій печі та прислухалися до нерівного дихання батьків і братів. Ось тато закашлявся, прочистив горло. Мама повернулась зручніше і тихо зітхнула. Усім не спалось, але чомусь усі залишались у ліжках, уперто прикидалися сплячими, щоб не заважати близьким, не тривожити їхній і без того крихкий спокій, надіючись, що й собакам набридне їхня нескінченна розмова. Якби розуміли по-собачому, то, мабуть, знали б, про що вони попереджали. Передавали один одним – від першої хати на в’їзді в село аж до цього подвір’я – послання: «Прокидайтесь і тікайте! Беріть із собою лише найнеобхідніше та лишайте і хату, і господарство, бо лихо вже йде!» Та ні Люба, ні Тоня, ні навіть братик Василь, не кажучи й про інших, собачої мови не розуміли, а ті чотирилапі, хоч і чули, бачили, відчували запах лиха, ніяк не могли розповісти людям.

Скрипнула хвіртка. Той звук, тихенький скрегіт, прорвався поміж собачого гавкоту й накотив зверху. За ним долинули інші: повільні й упевнені кроки мокрою після дощів землею, її хлюпання під черевиками – чавк-чавк, чавк-чавк, – що перекликалося з повними ненависті криками Сірого та звуками його ланцюга: завжди, коли він рвався, ланцюг натягувався і дзвенів особливо напружно. І постріл. А за ним скавучання і гучний голос знадвору:

– Ворога держави захищати надумав?

Батько зірвався з ліжка, босими ногами кинувся до дверей і – за сокиру.

– Ні-і-і-і-і-і! – сичала мама, боячись додати голосу, щоб не почули ті, хто надворі, хапала за руки, тягнула до себе. – Не треба, гірше буде!

– Зі мною хай що хоч роблять! А господарку я чіпати не дозволю.

– Якщо з тобою щось зроблять, то зроблять і з нами. Про дітей подумай! – мати схопилась за сокиру і з усіх сил потягла на себе, не помічаючи різниці між древком та гострим металом. Довга червона лінія глибоко розрізала її долоню, а жінка навіть не зойкнула.

Батько схопив ряднину, розірвав на коліні та заходився обмотувати руку дружини.

– Віро! Віро, послухай мене. Ти маєш бути сильна. Дбати про дітей.

А кроки вже наближалися до дверей. Під їхньою вагою тремтів ґанок, і ці звуки змішувалися з тихим скавучанням Сірка. Діти перелякано дивились одне на одного, ще напівсонні зранку, напівутомлені з ночі, але з ясним усвідомленням: наближається щось погане.

– Та добий уже, щоб не мучився! Вуха ріже! – пролунало з-за дверей.

І одразу за цим – ще один постріл. Сірко затих.

Мама зойкнула. Василько й Олесій у своїх ліжечках залилися плачем. Тато взяв мамине обличчя грубими руками:

– Дивись на мене, дивись сюди. Ти знаєш, де запаси. Знаєш, де гроші. Перезимуєте, далі буде легше. Головне – нікому не вір. Тепер ви самі по собі.

Люба відчула, як накочує жах… Хотілося крикнути, стрибнути з печі, вхопитися за батька, стояти там, де мама, щоб він і її обличчя тримав руками і сказав, що ж робити от саме тут і зараз, коли страх пробирає до нутрощів. Вона вже навіть звісила ноги й майже відштовхнулась униз… Двері здригнулись від міцних ударів ззовні.

– Одчиняй! Негайно одчиняй! – гучний голос розірвав на клапті рештки тиші.

Макар понуро наблизився до дверей, кинув на дружину короткий погляд – і відчинив. На порозі стояв уже знайомий йому чоловік у сірій формі, з наганом на поясі. Зміряв господаря важким довгим поглядом, повільно підняв ногу, пересікаючи невидиму межу між вулицею й домом, ту саму, про яку отець Митрофан іще багато років тому, освячуючи хату, казав, що жодне зло її не перетне, – і опинився всередині.

– Обшукуйте. – Слово, різке, як постріл.

Далі події розвивалися стрімко: ще двоє гостей, однаково високих, худих, у шкіряній формі й головних уборах на очі, увірвалися до хати, наче ураган, і взялися до справи. Перевертали все – від скринь у сінях до жердин під стелею, де зберігали спідниці й керсетки. Хлопці попрокидалися – і в сльози. Один із прибулих, почувши плач, скривився й замахнувся рукою:

– Мовчати!

Віра схопила найменших, міцно пригорнула до себе й сіла на лаву. Дівчата забилися на печі в кут, наче горобчики. Макар стояв посеред хати, в одну мить знищений і зневажений. На нього, законного господаря, не звертали уваги й проходили повз, наче не помічаючи. З невимовною люттю і якимось навіть задоволенням здирали підлогу, перевертали кошики, шукали серед продуктів. За якусь мить домашній затишок було зруйновано вщент. Розкидані по підлозі яблука тріскали під важкими чобітьми прибулих. Простукували стіни. В одному місці, здалося, щось почули: звук за стіною був глухим. Схопили кочергу коло стіни й довго не думали – кілька сильних ударів розтрощили білосніжну поверхню. Під нею – лише труха, нічого цікавого.

– Де старший син? – холодно поцікавився комісар.

– Нема його, гуляє десь, – Макар відповів наче спокійно, але рідні вловили в його словах пересторогу: «Навіть не здумайте говорити більше».

– Ну що ж… Його час іще прийде. А ви поки кухню гляньте.

Один із молодших хутко побіг виконувати завдання, і Віра, боячись поворухнутися, щоб не привертати зайвої уваги, чула лише дзвін перевернутого посуду.

– Що ви шукаєте? – нарешті несміливо подала голос Віра.

– Зброю. Агітки. Заборонену літературу.

– Що-о-о-о? – в Макара від здивування аж подих перехопило. – Та звідки в мене то все? Я цілими днями на полі пропадаю!

– Деревський Макаре, ти здійснював антирадянську пропаганду. Нам це точно відомо від твого подільника. Та ми це припинимо. – Усі пояснення обмежилися цим простим реченням, коротким і безжальним. А далі найгірше: – Ти підеш із нами.

Люба почула коротке «Ой!». То мати вхопилась за серце. Чекати більше не могла, зістрибнула з печі, кинулась до рідних. Та їй не дали обійняти батька: один із прибулих відштовхнув дівчину до щойно розкришеної його ж стараннями стінки. Розбиті дошки подряпали щоку й плече, труха припорошила розкуйовджене волосся.

– Дитини не чіпай! – гаркнув Макар, наче поранений звір. Але тієї ж миті отримав болісний удар револьвером по скроні. Одразу за цим його сильно штовхнули в плечі і – як був, у легкій нічній сорочці та штанах – потягли надвір.

У сінях ненадовго зупинилися й почали хапати все, на чому око зупинялось: теплу камізельку, шапку, сокиру, червоні жіночі чобітки – їх схопив молодий комісар. Старший лише зиркнув сердито:

– Чоботи тобі навіщо?

– Так а що? Дружині буде.

Віра кинулась за чоловіком, не відчуваючи холоду. Вхопила старого кожуха, який потрапив під руку, потрусила в них перед очима:

– Дайте йому хоч на плечі накинути! Змерзне!

Діти побігли слідом. Перше, що побачили в дворі, – розпластане тіло Сірого та кров коло розплющеної пащі. Аж завмерли з жаху, не ймучи віри власним очам. Ще вчора годували його з руки, чухали йому живота, дякували за те, як він рвався шукати їх у тому полі, а вже зараз його майже похололе тіло лежить без руху й звуку.

Та Віра не бачила Сірого. Не бачила й сусідів, які збіглися до тину погледіти на небачене видовище: могутнього й упевненого Деревського ведуть, наче на шворці. Страшний вітер шарпав одяг і волосся, та всі стояли наче заворожені, дивилися. Віра прорвалась-таки до чоловіка, накинула на нього кожуха, який уже за мить був скинутий на землю одним із гостей і потоптаний чоботом іншого.

З-за тину чувся тихий шепіт:

– Забирають-таки? Невже винен? – То баба Мотря з крайньої хати. Вибігла простоволоса, лише жупана накинула, щоб нічого не пропустити.

– Просто так забирати не будуть. Вони своє діло знають. – Це Микола. Його молодший син був одним із перших, хто вступив до комсомольців. І з того часу вдома лише й точилися розмови про руйнування межі полів, щоб зробити одне спільне й велике, про нові могутні трактори та врожаї, які потрібно зібрати на всю країну.

– А я завжди знала, що Деревський усе проти громади робить. Не може бути, щоб усі працювали однаково, а жирував лише він, – пролунав дзвінкий голос Марічки.

Сусіди дружно закивали: як Марічка так каже, то точно щось знає. Бо кому, як не їй, знати: то ж її Іван із Макаром на заробітки їздив. Тільки Деревський, як вернувся, ще більше людей найняв, а в їхній хаті від того багатство не помножилося. Неспроста це, точно неспроста.

І поки так між собою шепотілися, до тину збігалися все нові й нові селяни, підняті з теплих ліжок собачим гавкотом і незвичним гамором. Із якимось аж нетерплячим тремтінням спостерігали за драмою, яка розгорталась просто перед їхніми очима: за понурим високим Макаром, якого троє мовчазних офіцерів вели до підводи; за розхристаною Вірою із закривавленими руками, котра бігла за чоловіком і безтямно кричала; за переляканими дітьми, що товклися на порозі й не знали: бігти їм за матір’ю чи залишатися вдома. Найбільше плакав малий Василько: його лякали незнайомі люди, гамір і материн плач.

Аж раптом почувся голос сусідки Орисі:

– Ви добре шукайте! Я сама бачила листи пропаганди в печі. Я вчора в гості зайшла без попередження, то Віра їх саме палити намагалась!

– Брешеш! – завжди спокійна й лагідна Віра не стямилась, як учепилась їй в обличчя, аж довелося сусідам їх розтягувати. Коли Віра нарешті відпустила сусідку своїми й без того скаліченими руками, все обличчя тієї було вкрите кривавими патьоками, що й не розбереш, де кров від свіжих подряпин, а де від Віриних ран. – То це твоя помста? І за віщо? За миску проса? А щоб тобі люди завжди так вірили, як ти правду говориш!

– А чи не правда? – озвалась і баба Мотря. – Чого б іще ви тихо, мов злодії, вночі гостей приймали? Ото акурат минулого тижня. Приїхали підводою тихенько, побули ніч і так само тихо й поїхали, тільки краму більше стало. Чого такі секрети, питається? Нормальним людям від громади ховати нічого!

У тому лементі Віра й не помітила, як упустила головне: Макара вже посадили на підводу, тихенько вйокнули й рушили порожньою нічною дорогою геть. І поки силует чоловіка нечутно віддалявся, саму її оточили збадьорені запахом розправи сусідки. Від їхнього лементу не було Вірі іншого порятунку, крім як сісти й затулити голову руками – щоб не чути й не бачити. Та це лише додало масла у вогонь. Більше за всіх галасувала Орися:

– Миску проса вона мені пожаліла! Дітям їсти нíчого, а вона все зі своїм зошитом, усе їй записувати треба було!

– І нас записувала! Я й позичила лише десять карбованців, кілька яблук і поділ слив, так і то записала все до копійки.

– І добре, що за вас узялися. Вам би тільки нас обдирати! Самі розкошують, пахнуть якимись закордонними милами, носять одяг ненашенський, від громади відбилися.

– Годі!

Гучний чоловічий голос враз розрізав той лемент, наче ножицями. Сусіди притихли й озирнулися. Той же зріст, такі ж вуса, такий же вираз суворих очей – усе в ньому нагадало їм щойно заарештованого Макара.

– Яків! – покотилося поміж присутніх.

Якова Деревського селяни поважали й трохи боялися. Високий, сильний, робітний – він завжди був авторитетом серед односельчан. А що не пив і до дівчат не залицявся, був присутнім на всіх важливих зборах, то не було й зачіпки, щоб йому чимось дорікнути. Щойно почалась колективізація, Яків покірно віддав своє поле й худобу під колгосп і сам пішов туди інженером-машиністом першого завезеного в село трактора. Дружина, обурена рішенням чоловіка, забрала єдину доньку й поїхала на Прикарпаття, до батьків, залишивши його одинаком. Хоча й ходили чутки, що Яків сам її туди відправив, щоб згодом і собі перебратися, та щодня танули, не маючи поживи: надто добре він працював, надто активну участь брав у житті села. Слово Якова мало вагу й раніше, а тепер, коли в його хату, на зміну старому перекошеному будинку, перемістилась уся сільрада, з ним боялися зачіпатися.

Ось і зараз: варто було йому підійти ближче, селяни розступалися все далі, утворюючи живий коридор до Віри, закляклої на землі під тином.

– Ходімо, – нахилився й одним коротким рухом підняв жінку із землі. – Холодно надворі. Я відведу тебе в хату.

Мовчки спостерігали присутні, як вів Яків Віру додому, як обгортав її плечі, як скрутно зітхнув, дивлячись на похололе тіло Сірого, як завів дітей додому та запалив у вікні свічку. Постояли й розійшлися по хатах – ділитися побаченим, оповідати про падіння Великого Ґазди Деревського, про нову справедливість для всіх і про нове майбутнє. Хтось тієї холодної ночі вирішив краще переховати гроші, хтось – продати худобу на найближчому ярмарку, хтось – уже завтра записатися в колгосп. Але ще довго не давали їм заснути власні роздуми й звук ударів лопати об змерзлу землю, якою Яків Деревський засипав сіре хутро вірного братового друга.