Читать книгу Живі. Всупереч - Ірина Мельниченко - Страница 5

Жовтень 1929 року

Вечір видався жвавим. Хоч і не чекали гостей, та ось вони – аж п’ятеро. Приїхали під вечір, коли все село вже впоралося з основною роботою та сиділо по хатах: молодь збиралася в клуб на танці, а старші готувалися до спочинку. Прибули бліді й утомлені, навантажені клунками. Люба побачила їх першою, граючись коло хвіртки з Лапою, та злякано побігла до матері:

– Мамо, там підвода приїхала! На ній люди якісь.

Мама, що саме набирала води з колодязя, ледь відро не впустила від здивування. Побігла назустріч, і аж серце їй кольнуло, щойно побачила:

– Михайлику! Що ж ти! Це ж скільки вже років ми не бачилися?

Старший брат, високий і чорновусий, такий молодий і сильний, про якого вона часто розповідала дітям, коли ті питали про материне дитинство, в її очах раптом постав зовсім іншим: уже із сивиною і першими глибокими зморшками. А з-за його спини вигулькувало двійко дітей приблизно Тониного віку. У високому й сильному парубку, який правив підводою, легко впізнала старшого племінника Остапа – надто вже схожим він був на батька: ті ж великі роботящі руки, та ж горда постава і карі очі з бісиками. А по праву руку, ледь дістаючи до плеча, стояла маленька й худенька, котра досягала тільки до грудей свого могутнього чоловіка, Уляна.

– А чи можна заночувати у вас, сестро?

– І ти ще питаєш? Чого ж не попередили? Я приготувала б усякого! Ви як, надовго?

– Нам би лиш заночувати. І дітям умитися, поїсти й поспати. Щоб сили були рухатись далі. Дорога була далекою.

Віра часто відповідала на запитання дітей, чого в гості до дядька Михайла не їздять: до Верхньої Дуванки на Луганщині, де ті жили, шлях неблизький – кілька днів поспіль довелось би провести в дорозі. На гамір із хати вибіг Макар – і насупився. Уже більше десяти років не бачився з Віриним братом, усе нíколи було від господарки вирватися, і хоч по-братськи любив його і часто згадував, та не сподобався йому цей сімейний візит – під покровом ночі, з підводою пожитків. Та не сказав і слова, лиш потиснув гостеві руку й гукнув на повен голос:

– Петре, а вийди-но з хати й поможи коней припнути. Бо щось вони відв’язалися, зараз города потовчуть!

І все робили мовчки: відчиняли ворота, заводили коней, знімали упряж, напували й годували. Саму підводу сховали в сарай, подалі від людських очей, а Любі доручили всіх п’ятьох до хати провести, їсти накласти та дітям спати постелити. Остап провалився в сон, щойно його голова торкнулась перини. Віра ще хотіла подати йому молока з хлібом, та годі було й добудитися – не чув нічого, лише хропів інколи так, що аж вуса підлітали. Люба з Тонею кепкували:

– Мамо, ми й не знали, що такий молодий, а може цілу хату звуками наповнити!

Віра з Уляною, попиваючи чай, поки чоловіки роздивлялися господарку Макара, лише посміювалися:

– То ще тиха музика! От коли його батько спати ляже, шибки трястися будуть.

Сестри не могли уявити, як таке можливо. Боялися лише, щоб та музика не збудила Василька й Олексійка, щойно приспаних мамою. Та ж ні, їм той гучний гуркіт, вочевидь, нагадував грім, тож і спали міцно й безтурботно, як під час дощу.

Цієї ночі Любі з Тонею довелося ділити пічку з двома доньками дядька. Маленькі й тихенькі, як мишенята, вони теж швидко поснули на її теплій спині, а двійко Деревських зацікавлено підглядали через дірку в ковдрі, як старші вечеряли за столом. У зазвичай веселій та гамірній хаті було незвично тихо: говорили пошепки і про таке, що й не уявиш. Макар попросив Віру співати. Тож двоє жінок вмостилися під віконечком і затягнули:

Співали голосно, вкладаючи душу, аж Тоня й сама не помітила, як заснула, а Любі довелося добре прислухатися, щоб почути розмову, яка точилася за столом. Петро також сидів із дорослими і, всупереч своїй звичці висловлюватися з кожного приводу, мовчки слухав, а Михайло тим часом розповідав:

– Прийшли до нас минулого тижня. Кажуть: «Іди в колгосп». І посміхаються. Двоє свої, знайомі, третій чужий, ще й із револьвером на поясі. Я не став сперечатися. Там же, на місці, у колгосп і записався. Вони одразу і волів забрали, і корову вивели. По решту, сказали, «завтра прийдемо».

– А чого ж ти віддав? – Макар не йняв тому віри. – До мене теж приходили. Та й не погодився.

Дядько Михайло перехилив чарку.

– Ото дарма ти, Макаре. Двічі вони не приходять. – І раптом ухопив його за руку і так страшно-страшно глянув в очі. – Утікай. Бери жінку, дітей і біжи світ за очі, як я.

– Та як же я хату кину? Господарство? Одного поля кілька гектарів, пшениці, проса… Коні, корови, гуси… Пасіка. Усе важкою працею добувалося. А люди, які в мене працюють? А нова хата, що будується? Ти при своєму розумі – то все кинути?

Поки Макар підвищував голос, Віра з Уляною теж не відставали й дедалі гучніше виводили свою пісню:

І чоловіки, зрозумівши натяк, стишили голос:

– Макаре, та краще все кинути й цілим лишитися, ніж пропасти безвісти. Гроші завше заробити можна.

– А хто ж пропадає? Я тут більше десяти років прогарував. І куди ж мене з моєї землі?

Михайло схилився до Макара.

– Послухай мене! Був у нас у сусідньому селі Якименко Степан. Добрий господар. Найкращий бджоляр на десяток сіл. Його пасіка такий мед давала, що другого такого й не знайдеш. Раз – і згинув. Тепер на його полі місцевий колгосп цибулю й часник засадив, а вулики кудись вивезли. А в хаті клуб тепер збирається, газети з центру читають.

Тут уже Петро не витерпів:

– А вража ж сила. Як таке коїться, то ті клуби палити треба!

– Та палять, палять. Збираються малими групами, ховаються по лісах. І клуби палять, і вагони з зерном теж. Ті самі, що їх колгоспи збирають, щоб на Москву відправляти.

– Палять? – Петро не вірив, що таке можливо.

– І не тільки. Худобу з загонів випускають.

– Так, може, вони і покажуть їм? Налякають цих… Цих… – Петро ще ніколи не лаявся при матері, тож і зараз не міг дібрати потрібного слова, лише кидав погляди на матір та батька. – Я теж так хочу. Показати їм, що нас чіпати не можна.

Михайло скуйовдив його волосся, тоді схопив за загривок і притягнув ближче до себе, гучно шепочучи:

– Тільки від того сільради ще більше лютують і ще більше відбирають. До нас прийшли після того, як кілька вагонів продукції ті гарячі молодики з рейок спустили.

– Так справедливо ж!

– Справедливо. Щоб чужим зароблене кровною працею не дісталося. Тільки це наша справедливість. А в них своя. Кого з них зловили, тих і постріляли на місці ж. Тому сиди, хлопче, і не сіпайся, бо як зловлять – на всю родину лихо буде.

Макар недовірливо глипнув на гостя – чи не бреше. Але надто скорботним було осунуте обличчя Михайла. Крізь дірку в ковдрі Люба глянула на Уляну, і серце в неї аж упало в грудях від побаченого: тітка співає, а сльози по щоках так і течуть.

Любі раптом так нестерпно захотілося сховатись, що вона накрилася з головою, тільки б не чути й не бачити того дивного дійства і тих страшних розмов. Але хоч і не дивилась, ніяк не могла припинити слухати. І ті голоси формували перед нею картину.

– А ви не знаєте, що Андрій теж поїхав? Наш старший брат.

– Коли? – Віра так здивувалась, що й співати перестала.

– Тижні зо два буде. В Росію. До жінчиних родичів. Ті сказали, що знайдуть йому роботу при інституті, буде вчителювати. У партію вступив, бороду зголив. А все майно тут лишив, на потреби колгоспу.

– А ви тепер куди?

– У Німеччину чи Францію. Як Бог дасть. Макаре, підкажи, куди нам там податися, де роботу знайти?

Навіть крізь ковдру Люба відчула гострий запах тютюну. Макар, який ніколи не палив у хаті, раптом порушив ту давню традицію й заполонив кімнату їдким димом.

– Макаре, їдьмо з нами? Ти ж уже все там знаєш – і тебе знають. Виїдемо собі тихенько, вивеземо краму на перший час: їжі, сукна, борошна. Трохи продамо й будемо з того жити, а там і роботу знайдемо. На дві сім’ї справа краще піде, на ноги швидше станемо.

На якусь мить Любі здалося, що вони погодяться. І вона зі здивуванням відчула, що рада цьому: вже уявляла, як її ноги в нових німецьких черевичках топчуть стежки, про які вона щойно читала; як спостерігає крізь прозорі шибки у вікнах біляві коси дівчаток та їхні уроки музики з худими й такими ж білявими хлопчиками; як бачить новенькі й блискучі машини або навіть – найсміливіша думка – опиняється всередині. І та машина везе її, Любу Деревську, дівчинку з маленького українського села, прямими й довгими дорогами по місту, де з усіх вікон грає музика й пахне Елізиними пряниками.

Гучний скрип лавки вирвав Любу із солодких мрій, що плавно переходили в сон. Вона здригнулась, і ковдра зісковзнула з обличчя, відкриваючи вид на кімнату. Та всі в хаті були надто захоплені розмовою, щоб помітити одну маленьку дівчинку, яка вже давно мала спати. Макар мовчки встав і поклав руку гостеві на плече – то означало «ходімо». Петро теж піднявся разом із ними. Люба почула скрип дверей і зрозуміла: вони вийшли з хати в нічну темряву. Дівчинка не бачила, але точно знала, куди ті рушили. Дитина шкірою відчувала, як двоє, гість і її батько, йдуть нічним полем і наближаються до голого двоповерхового велета з роззявленою пащею й чорними щоками – нової хати з іще сирими стінами й зяючими дірками на місці вікон і дверей. То ж Макарова гордість, дітище, яке він виношував спершу в думках, а потім і наяву не менше, ніж Віра виношувала всіх своїх дітей: від Петра до Олексійка. І то був його якір, який нізащо у світі не дав би зірватися з насидженого місця вже зараз і покинути все напрацьоване.

Віра в цей час займалась іншим священнодійством – чи пак святотатством, тут як глянути, – відчиняла ШАФУ. На якусь мить Любі навіть здалося, що її багате черево засяяло, варто було матері прочинити двері, хоч і розуміла, що то була лише дитяча уява. І раптом, як ніколи до цього, Віра стала виймати припаси. Набиваючи клунок за клунком печенею, сухофруктами, сиром та пирогами, усе примовляла: «То щоб діточки були ситі, бо дорога чекає вас далека». Тоді відчинила скриню в самому кутку кімнати, дістала кілька великих відрізів кольорового сукна: «То їм на спіднички та кофтинки. На перший час стане». А потім тихенько так розгорнула один відріз, дістала звідти новенькі радянські карбованці та всунула в руку тітці Уляні: «Чоловікові не кажи. Нехай буде на чорний день». Варто було жінці торкнутися тих карбованців, як вона вся затрусилася, зблідла й осіла на підлогу. Віра сіла поруч, обняла за плечі, і так вони й сиділи, тихенько плачучи та прикушуючи губи. То було так дивно: бачити завжди усміхнену маму в сльозах і розуміти, що дорослі навмисно плачуть тихо, щоб молодших не побудити.

Аж раптом двері скрипнули, і Віра враз стрепенулася, схопилась на ноги, очі хусткою витерла і вийшла наперед, даючи Уляні час привести себе до ладу. Люба розуміла, що зараз відбувається щось украй важливе, але ніяк не могла уявити, чого слід чекати: батько пристав на пропозицію дядька Михайла, і тепер їм доведеться вирушити до Німеччини разом? Чи переконав залишитися? І тепер материна сім’я поселиться з ними. На якусь коротку мить Люба навіть уявила, наскільки веселим стане життя з такою кількістю нових братиків і сестричок. Але достатньо було лише глянути на матір, щоб зрозуміти: не судилося тим бажанням збутися. Віра з Уляною налили чоловікам і собі ще по чарці, випили не чокаючись та й сіли всі разом доправляти ніч. Їли мовчки, аж поки не почули других півнів.

– Пора нам у дорогу, – коротко кинув Михайло і стиснув руку дружини.

Уляна мовчки встала й тихесенько рушила будити дітей. Люба похапцем заплющила очі, щоб не видати себе, і лише слухала, як усі разом – нічні гості та господарі – вийшли з дому. Тут уже не втрималась і кинулась до вікна. У тьмяному передсвітанковому світлі бачила, як виводять уже ситих коней, знову надягають упряж, вантажать на віз Вірині подарунки. Бачила, як Макар із Петром виносять із погреба кілька мішків зерна, олії, яєць, вівса коням та скидають туди ж – нехай буде, в дорозі знадобиться.

– Пишіть нам, як облаштуєтеся, – Макар намагався говорити спокійно, але легке тремтіння в голосі видавало хвилювання. – І нехай вас Бог оберігає.

Гості перехрестилися й рушили, за кілька довгих митей зникнувши з обрію, наче їх і не було. Тихо-тихо, що й жодний собака голосу не подав. Люба почула кроки на порозі й знову шмигнула під ковдру, підлаштувавши маленьку дірочку, крізь яку побачила, як батьки з Петром повернулися до хати й посідали за стіл.

– Макаре, що робити будемо? Ти сам чув: небезпечно тепер.

Та замість відповіді Макар лише мовчки смалив цигарку. Петро сів поруч і собі попросив тютюну. Втягнув, закашлявся.

– А вони справді можуть усе відібрати? Отак просто?

– Не знаю. Думати треба. Грошей у нас достатньо, щоб добудувати хату. Або купити меншу десь, в іншому місці. А з господаркою можна дивитися. Після Покрови поїду на ярмарок і попитаю, як можна скоротити господарку: що продати, а що залишити.

Віра сиділа поруч із чоловіком і гладила його плече. Люба добре знала: мати робить так, коли чогось від батька хоче, – маленька невинна ласка перед великим проханням. Макар теж добре знав звички дружини, і вони йому подобалися.

– Може, продамо ті гуси, трохи курей? Тоня ж іще зовсім маленька, а так із ними мучиться. Нам для прожиття на яйця і супчик небагато треба. А гроші вже будуть.

Але сьогодні, уперше за всі роки, скільки Люба спостерігала цей маленький ритуал, він просто перехопив її руку, зупинивши цю ласку, і обережно стиснув.

– Не поспішай, Віро. Тут добре думати треба. Втратити все, бо хтось інший боїться, – діло нехитре. Здобути назад – ото буде непросто. Лягати пора: світає скоро. А на свіжу голову завтра подумається краще.

Сказав, а сам вийшов із хати, уперше в житті забувши недопалок на тарілці. Люба лежала й прислухáлась до звуків у домі: ось мати прибрала зі столу, а Петро перестелив постіль для сну, ось вони розмістилися кожен на своє лежало та швидко забулися неспокійним сном. До Люби ж сон не йшов узагалі. Щойно небо почало світлішати, вона випірнула з-під перини, тихенько вдягнулася та й вийшла надвір. Свіже осіннє повітря пробиралося під одяг і хутко бадьорило. Батька ніде не було видно.

«От дурепа! Засвіт сонце надворі, немита й нечесана, визираю якогось дива. А чого я чекала? Що це лише нічне жахіття, яке вже минулося? І зараз хтось добрий і великий скаже, щоб я верталась до ліжка, а як прокинуся, все забудеться, як сон?» Щоб відігнати думки, Люба взяла відро та пішла до сараю доїти корову. Вже уявляла, як до пробудження сім’ї поставить тепле молочко на стіл до сніданку, щоб усім було смачненьке, щоб мати всміхнулася й більше не плакала.

У сараї сидів Макар. На купі сіна, спершись спиною на дерев’яний зруб. Люба вперше бачила, щоб широкі батькові плечі опустилися так понуро.

– Любашо, рано ти сьогодні. Чи й не лягала? – його погляд зазирав у саму душу. Люба ніколи не вміла брехати батькові, та й не хотіла.

– Лягала. Тільки не спалося.

Макар посунувся на тій купі й відхилив руку, даючи Любі змогу притулитися «під крильце». Татова донечка, від самого малечку вона любила так сидіти: батько, великий і теплий, і вона, маленька й слухняна, під його захистом. Вони сиділи так вечорами, коли вся робота була позаду, Макар говорив, а Люба все слухала його мрії, історії, переймала його науку. То й зараз одразу ж примостилась під бік і наче й не було тієї важкої ночі.

– То ти все чула?

Люба кивнула:

– Чула. Що тепер буде?

– Побачимо. Бог нас любить. Он скільки добра дав нажити чесною працею. То й не полишить, будемо вірити.

Макар замовк. Люба прислухáлась до його дихання і боялась поворухнутися. Вона відчувала, що зараз трапиться щось важливе і не хотіла проґавити цю мить. Нарешті Макар заговорив:

– Пообіцяй мені дещо, Любашо.

– Що завгодно.

– Учися, дитино. Читай усі книги, які я тобі з тої Веймарської Республіки привіз. Книги не всі добрі й красиві. І про війну є, про смерті. Але то все знати треба, доню, бо це життя.

Книг Макар навіз цілу скриню. Петро тоді навіть пожартував, що їх Любі на все життя вистачити має. Дівчині спершу аж страшно було до них підступитися. Здавалося, щойно прочитає всі, так життя й закінчиться.

– Читай німецькою, щоб шпрехати вміла добре. Може, нам і доведеться вслід за дядьком переїхати. А як мову знатимеш, то ніхто тебе там і не обдурить – усе чути будеш, хто про що за спиною домовлятиметься. Розумієш?

Чомусь хотілось плакати, обійняти його, заритися в шию, та Люба лише кивнула.

– І дивися за мамою й молодшими. Петро скоро жениться: нікого, крім своєї Іванки, не бачить, то ти за старшу.

– Та як же я за старшу? – перелякалася Люба. – А ви?

– Та я тут, тут. Це так, просто. Щоб ти знала, хто моя права рука. – Пригорнув іще раз і піднявся на рівні, витягнувшись на весь зріст і хруснувши кісточками. – А тепер ходімо корів доїти. Роботи в нас аж до вечора.