Читать книгу Живі. Всупереч - Ірина Мельниченко - Страница 12

Листопад 1929 року

Люба квапилася до батька, послизаючись на примерзлій землі, зціпивши зуби та намагаючись не зважати на те, як тисне кров на скроні: вона аж нетямилася від гніву й бажання розповісти про зміни, що відбулися вдома. Почувалась наче птаха, в чиє гніздечко прорвався велетень у важких чоботях і розкурочив-потоптав там усе. Якихось два тижні минуло, відколи Макара забрали з дому, а в хаті вже нові господарі, нові порядки й миттю не стало всього, що було: спокою, достатку, радості і, головне, окриляючого відчуття свободи просто бути й робити, що любиш. На зміну їм прийшло тягуче повторення: тепер такі, як усі. Та хоч би якусь втіху мати з тої «близькості до гурту», хоч би мати відчуття єдності чи підтримки, якими упиваються інші діти, але ні – почувалась відкинутою, далекою від усього: навчання, веселощів, друзів. У школі її обходили стороною, Олена Тадеївна робила вигляд, що не помічає завжди піднятої руки й зовсім не зважала, коли Люба до неї зверталась, а інших це наче й веселило. Ще б пак, Деревська вмить перетворилась із панянки на порожнє місце. На перервах ніхто більше не слухав прочитаних Любою історій та навіть словом із нею не перекидався. Лише інколи, проходячи повз, діти шипіли крізь зуби «куркулиха»! Ох і накипіло в ній, здавалося – розірве зсередини. Хоча щодня й бігала до батька, та не могла розповісти всього, бо знала його характер і боялась розлютити, схвилювати – щоб не накоїв сам собі лиха з тих переживань. Тож видавала новини по крапельці, а решта осідала в її душі чорним намулом – не приведи Боже зрушити, бо все заллє по самі вінця й не знати, чи зможе своїми дитячими силами той потік люті й страху зупинити. Дорогою додому ще забіжить у ліс, знайде там покинуту нору чи дупло та кричатиме туди, поки не охрипне. А поки загнала переживання в найдальший закуток серця, притисла рішучістю й тримає в ув’язненні. Так думала, наближаючись до звичного за ці два тижні віконця, поки діставала захований у кущах поламаний ящик, приставляла його до стіни, залазила нагору та підтягувалась руками до залізної решітки.

– Папашо! Я тут! Їсти вам принесла! Молоко, пироги, яблука, як ви любите. Відгукніться!

Але Макара не було чути. Люба гукнула ще раз. Тоді знову. Аж нарешті почула голос Іллі, хриплий до невпізнання, навпереміш із кашлем.

– Нема Макара. Його ночу вивезли. – І зайшовся сухим і свистячим бухиканням, що аж відбивався від кам’яних стін.

– Куди вивезли?

– Того не знаю. Нам не сказали. – І знову кашель.

Люба відчула, як підкошуються ноги. Знала ж, що колись це трапиться, та однаково не була готовою. Так звикла за ці дні хоч на хвильку-другу, але бачити батька – худого, змарнілого, проте живого. Приносити йому їжу потай від мами та чути напучування: «Учись, дитино. Головне – вчися».

– То візьміть хоч ви попоїсти.

З глибини камери почулось кряхтіння й повільний рух, що супроводжувався тихим стогоном. Щось недобре відчувалося в тій повільності, гірше, ніж зазвичай. Люба намагалася зазирнути вглиб та не вистачало зросту – лише ледь дотягувалась до самих ґраток, щоб звично вже передати глек і торбу. Рука Іллі вхопила ту їжу, наче безцінний скарб, – закривавлена, зі збитою шкірою й тремтячими пальцями рука. Люба з усіх сил напружилась і підтягнулась догори, та побачила лише вихоплені тьмяним осіннім світлом голі плечі Іллі, вкриті синцями й ранами.

– Божечко… Що трапилося?

А Ілля, здавалося, зовсім не думав про свої рани, з усіх сил вгризаючись зубами в пиріг із капустою і перемежовуючи свої слова бухиканням.

– Як батька твого забирали, провели обшук. Знайшли одяг і весь відібрали. Солому для спання теж. Навіть спіднього не залишили.

– То як же ви тут без одягу? І на землі спите? – злякалась Люба. Дівчина відчула укол сумління: це ж її провина. Усе через речі, котрі вона носила.

Ілля повільно звівся на рівні, тримаючись за стіну. Сам не помітив, як спустошив увесь глек і вже не міг витиснути з нього ні краплі. Засмучено крекнув та простягнув назад Любі разом із порожньою торбою.

– Забирай, дитино, та йди. Дякую тобі за все.

– Я завтра прийду. Принесу вам іще чого поїсти. Чи хоч соломи…

– Добра ти душа. Але не треба. Іди й не вертайся. Що принесеш – однаково заберуть. Батька твого тут уже немає, а мені нічим не поможеш.

Люба задумливо взяла торбину. Ті слова ніяк не хотіли вкладатися їй у голові. Хоч і звучали знайомо, та все якось без змісту, змішано з тим страшним кашлем, який, либонь, плутав слова й змінював їхнє значення з власної волі, без згоди з тим, хто їх промовляв.

– Як так? Я нічого зробити не можу.

– Хіба одне. Рідних моїх знайди, дитино. У Мар’янівці. Дружину Одарку. Сходи до неї, як не важко. Скажи, що я не злюся на неї, так треба було.

– То це вона вас сюди?

– Вона, не вона… Нові порядки. Вона лише в них вірить.

Люба йшла додому, вражена тими словами. Їй здавалося, що вона потрапила в Задзеркалля й опинилась у якомусь неправильному світі, наповненому неправильними людьми. «Як то може бути, щоб дружина свого чоловіка у в’язницю здала? Як би то мати папашу так віддали – я й уявити собі не можу. А тут ніби хто лихий людям думки й діла поплутав, а Той, що на небі, й не помітив…» – так думала собі, поки заходила до хати тишком-нишком, адже треба було заховати глек та торбу, щоб не хвилювати маму зайвими думками. Зайшла і обімліла: у великій кімнаті сидів добрий десяток школярів, серед яких і Орисьчина донька Наталка, і Данило Микулин, і купа інших, із ким вона щодня стикалась на уроках і хто більше не помічав її існування. Усі вони сиділи зараз у її хаті й уважно слухали молодого парубка з першими тоненькими вусами й гучним голосом. Цей бадьорий голос та вишукані слова, які одразу видавали в ньому студента-філолога, заповнювали собою все приміщення, медом вливалися не лише в дитячі вуха, але і в широко розчахнуті очі та серця:

– А тому тільки разом, розумієте? Тільки разом ми можемо збудувати таке майбутнє. Коли візьмемось до спільної праці, як єдиний організм. Не буде більше поділу на бідних і багатих, ми всі станемо рівні. Ви цього хочете?

І діти, загіпнотизовані його щирістю й вірою, що звучала в кожному слові, в єдиному пориві видихнули: «Так».

– І не буде більше в селах багатих і бідних. Не буде тих, хто розкошує, і тих, хто ділить одні чоботи на трьох. І сімей, де хто перший встав – той і взувся. Кожен із вас зможе стати, ким захоче: комбайнером, інженером, селекціонером. У кожного будуть свої чоботи, своя пара штанів, своє місце у світі!

Люба обводила поглядом зачудовані обличчя присутніх і дивувалась: на її прихід знову ніхто не звернув уваги – жодної голови в її бік не повернулось, жодного погляду не було на неї кинуто, наче й не стояла зараз поруч. А молодик захоплено продовжував:

– Саме тому ми зараз тут і боремося з куркулями. Вони узурпували право на краще життя. Це вони гадають, що лише їхні діти повинні отримати освіту, бути керманичами села чи міста, керувати фабриками й заводами. Але це не так! Ми відбираємо це право собі, щоб усі були рівними, щоб усі були єдиним дружним колективом…

З кухні почувся гуркіт – важкий глиняний глечик упав на підлогу й розбився вдрузки. Лише зараз Люба помітила матір. Віра накривала на стіл, повністю вкривши його тарілками й приборами. Дівчина раптом збагнула: мати годуватиме «гостей». Небажані, непрошені, вони займатимуть їхню хату, їхній стіл, місця найрідніших: ось там, у голові стола, завжди сидів батько. Переважно суворий, під час сімейних обідів та вечер він дозволяв собі побалувати дружину й дітей сміхом і влаштувати їм свято. Особливо спекотними серпневими днями, коли достигали кавуни. О, як вони чекали на ті ласощі, перетворені батьком на сімейну традицію, коли теплий, стиглий аж до рипіння кавун опускався в крижану криницю, де набирався пружності, а потім батько розбивав його об коліно й щедро частував тими солодкими шматочками всіх присутніх. Коло вікна любила сидіти Тоня, постійно в однаковій позі: спершись лівим ліктем на стіл і підперши щоку. І з будь-якої страви спочатку вибирала великі шматочки, старанно розжовуючи їх, а тоді з величезним задоволенням просочувала в підливці цілі шматки хліба та їла, аж прицмокувала. Василько й Олексій завжди тулилися до мами: один підбирав собі їжу з її тарілки, інший сидів на колінах і великими синіми очима спостерігав за всіма. І хоча сам поки їв лише материне, та коли робив це, всмоктавшись губами, спостерігав за іншими й, либонь, думав: у кого смачніше, у нього чи в них?

А сьогодні нікого з них не було. На звичні місця повсідалися чужі люди, зайнявши все до останнього ліктя, що й не було куди втиснутися ні Любі, ні Вірі. Люба запитально дивилась на матір і дивувалась: жодної думки не виражало її чоло – лише мовчазну покору. Готувала, подавала, прибирала – усе це, не зронивши й слова.

– Ще хліба, – коротко скомандував гість. І в голосі його вже не чулося тих меду й наївності.

«Він думає, що кращий за нас», – зрозуміла Люба.

– Доню, принеси з комори, – лагідно попрохала Віра. Але донька, яка вже й хотіла підкоритися, просто вибухнула люттю.

– Чому я маю прислужувати чужинцям у своєму домі?

– Ха, дочка куркуля виступила! – зайшовся реготом Микулин. До нього приєднались інші та з надією глянули на вчителя: «Нумо, як він її гонор збриє?»

Той не змусив довго чекати.

– Бо якщо ти свідома того, що відбувається, то повинна згоряти від сорому через такого батька. І робити все, щоб спокутувати його провину перед державою. Його крадіжку в держави.

– Батько нічого не крав! Він заробляв важкою працею! А ви сидите в його домі, їсте його харчі й поливаєте його брудом!

Раптом відчула болісний щипок між лопаток – це мати.

– Доню, принеси хліба нашим гостям. Просто тому, що вони гості.

Люба відчула, як її охоплює злість: мати не стала на її захист, а підтримала це збіговисько круків, які балýють на останках їхнього сімейного щастя. І поки йшла в комору, чула, як позаду її наздоганяв радісний і натхненний голос гостя:

– А завтра ми підемо в клуб дивитися новий фільм «Чому так?» про дружбу молоді зі старшим поколінням робочих. І обов’язково обговоримо, що ви з нього зрозуміли.

До кінця тієї політпросвітницької зустрічі Люба вирішила не потрапляти нікому на очі, а просто забитися в темний куточок за пічкою і вдати, що її немає. Там і знайшла її Віра, коли зачинилися двері за останнім гостем, а в домі залишились лише вони з донькою: Люба сиділа навпочіпки, обхопивши коліна руками й схиливши на них голову. Віра сіла поруч і м’яко торкнулась її плеча.

– Так треба було, доню.

– Навіщо? – очі Люби почервоніли від сліз.

– Бо нам треба вижити. Оце й усе. Якщо хочемо цього, хочемо вижити, бути разом, дочекатися батька, мусимо бути покірними. Розумієш?

Люба прикусила губу. Перед очима спливли óбрази схудлого й утомленого Макара, синюшного від холоду й побоїв Іллі – і вона з болісною ясністю усвідомила: мати має рацію. Уперше в житті вони не господарі самі собі, уперше нічого не можуть удіяти – лише ховатися, наче таргани, і сподіватися, що їх не розтопчуть. І цього вони поки виправити не здатні. А от що їм до снаги, то це хоча б на один вечір вимести з дому всі до останнього сліди тих загарбників.

– А ще молитися й вірити. – Мати завжди знала, про що думає Люба. – Богородиця нас не покине, і Господь. Він посилає випробування тим, кого любить. Значить, ми для Нього цінні. І ми впораємось.

І поки Петро повернувся в хату, затоптана чужими чобітьми підлога була начищена до блиску, а на столі стояла свіжа печеня, приготована Вірою з любов’ю, – уже не для загарбників, а для рідних. Почули скрип хвіртки, за ним привітний гавкіт Лапи – о, за ці кілька днів постійних лихих візитів вони чудово призвичаїлися розрізняти, кого зустрічає їхня остання вірна подруга, – забігали радісно: «То ж Петро!» Віра хутко виставила на стіл кружку крижаної води, набраної з криниці, – син завжди любив, за прикладом батька, пити під час трапези великими ковтками.

Та вже за мить зрозуміли: щось не так. Надто розвалистою і повільною була його хода, коли піднімався сходами до ґанку, не схожою на звичні бадьорі кроки. Коли зайшов до хати – стало ясно: посоловілі очі дивилися лихо, збите в кучму мокре волосся виднілося з-під зіпханої набік шапки. Ішов і хитався, тримаючись на ногах, здавалося, однією лише силою волі. А щойно зайшов у тепло – сів на лаву й миттєво сплив донизу. Віра з Любою кинулися знімати з нього одяг та чоботи.

– Синку, як же ти так? Хіба це варте такого…

– Облиште, мамо. То пусте.

– Чого ж пусте?

– Бо вона – дочка бухгалтера завгоспу. А я – син куркуля. Ніхто. – І криком, що аж шибки задзвеніли: – Ніхто, чуєте!? Я тепер для всіх – ніхто, не лише для неї. Порожнє місце. Зрадник. Як і батько.

Віра раптом випросталась на рівні ноги. Горда й сміла, як раніше. Гнівно глянула на сина й пожбурила знятий чобіт у стіну. Її голос дзвенів так, що тремтіли шибки:

– Не смій так про батька. Ніколи не смій, чуєш? Не повторюй цієї брехні! Тільки не ти!

Петро гірко засміявся, відкинув голову назад і кілька разів сильно вдарився потилицею об стіну. Наче й полегшало трохи від того фізичного болю. Встав, похитуючись, рушив по хаті, збиваючи на шляху щойно вичищені горщики. Люба йшла слідом, ловлячи їх, щоб не попадали.

– А в них своя правда. І вони швидко вчать їй інших. Тепер знатися з Деревськими – сором. А ніхто не хоче соромитися. От спитайте в Люби, як їй ведеться в школі. Бачив я, як рюмсає, коли сидить сама на подвір’ї. Діти при ній гратимуться, навіть якщо раніше загризти одне одного були готові. Та хоч із лишайною собакою – лише не з нею. Спитайте, га?

У домі запала тиша. Було чутно навіть, як Лапа надворі моститься в старій буді Сірого. Деревські мовчки дивились одне на одного. Першим опустив очі Петро. Побачив печеню, накритий стіл, знітився – соромно стало, що так невдячно і з порога, що дав слабину і з’явився матері в такому стані. Віра підійшла до сина і обійняла його. Збоку між ними втулилася Люба. Постояли так мовчки якусь хвильку.

– Не дамо їм нас зламати? Бо тоді кінець усьому. – Віра не стала чекати відповіді. Натомість рушила до пічки, набрала черпаком гарячого, наклала дітям. – У нас іще є друзі. Повинні бути. Ми допомагали всім, хто приходив. От побачите, нас підтримають.

Від заспокійливих слів матері, запаху печені, тепла дому, а то й від випитої горілки Петро відчув, як йому стає краще. Та мусив сказати ще одне, сподіваючись лише, що не розіб’є їй тим серця.

– Я вступив у радгосп.

Люба аж скрикнула:

– Навіщо?

– А що мені лишається? Своєї господарки більше немає – усе забрали. Жити якось треба. Доведеться працювати на них.

– Ти добре зробив, синку. Змири свою гордість. Робота, яка б вона не була, завжди благо.

– Ви не розумієте! Одна справа дбати про своє. Коли хочеться ходити і біля поля, і біля худоби, бо це все рідне і ти знаєш, що з того буде: скільки молока, скільки сиру, що відкласти, що продати. А буде… Правильно хлопці казали: «Гуртове – чортове». Ніхто за те не перейматиметься, нікому не буде треба.

– А тобі?

Петро несподівано змовк – замислився. І справді, а як йому?

– Головне, щоб тобі було не байдуже, синку. За всіх не відповіси – лише за себе. То зроби так, щоб тобі не було за себе соромно.