Читать книгу Живі. Всупереч - Ірина Мельниченко - Страница 9

Жовтень 1929 року

Люба й Тоня розімкнули руки лише перед входом до школи. Вони б і далі були разом, стискаючи й зігріваючи холодні пальчики одна одної, та повинні були розходитися по різних класах: Тоня до молодшої школи, де лише опановували елементарну лічбу й читання, Люба до старшої, де вже й сама коли-не-коли ставала на заміну вчительці, якщо ту викликали в сільраду чи райцентр. Ніхто тому й не дивувався, бо знали: Деревська охоча до науки, як ніхто в їхній маленькій громаді. А вона інколи уявляла себе вчителькою і не могла повірити своєму щастю, коли Макар пообіцяв відпустити її на навчання, як час прийде. Допоки інші учні на перервах бігали навколо школи й дражнилися, хлопці смикали дівчат за кіски, а дівчата жартували над хлопцями, сиділа на ґанку й читала про все на світі – ще й тих книг, яких зроду-віку не було в шкільній бібліотеці, а все папаша та його друзі з міста привозили. Особливо любила всіляку чудасію, яку потім оповідала іншим дітям: про дивного чоловіка, який майже двадцять років сам виживав на безлюдному острові; про мандрівника, який потрапляв то в країну велетів, то до людей, зростом як мізинчик, то до коней, які розмовляли власною мовою та були набагато розумнішими за людей. А діти слухали й гадали: чи справді ото все таке в книгах описано, чи Люба таки трохи з’їхала з глузду, бо де ж таке бачено – коні, що розмовляють?

Усі чотири роки сільської школи Люба відчувала в ставленні до себе дивну суміш заздрощів, захоплення і обережності. Хтось лише пхикав і казав, що, як Люба так багато читатиме, доброї ґаздині з неї не вийде, бо надто багато часу на той непотріб убиває. Деякі навіть намагалися вкрасти ту чи ту книгу, знаючи, що Люба не стане жалітися старшим, але швидко облишили ту затію, бо й без участі старших завжди отримували прочухана, коли дві сестри, ніби розлючені індички, накидалися на кривдників. Інколи хтось підкрадався, наче кіт, який не певен, погладять його зараз чи кинуть чоботом, і намагався зазирнути хоч одним оком у ті книги, що Люба все носила й носила з дому. Але, незважаючи на постійний інтерес, близьких шкільних друзів у дівчини не було, окрім єдиної дівчинки, яка через постійні хвороби більше часу проводила вдома, ніж на уроках.

Спершу Люба плакала, намагалася зрозуміти, що ж у ній не так: інші діти все кучкуються, дружать групками, а вона, наче яка почвара, все сама й сама. Аж поки мати не посадовила її на кухні, не налила чаю і не сказала, що, якщо Люба залишиться в селі, так буде завжди: те, про що вона говорила, думала й мріяла, настільки відрізнялося від щоденного побуту села, коли батьки сваряться за межі поля чи городу, а діти – за кращий кусень паляниці, що її просто не сприймали за свою. Ну про який острів, папуг і людожерів говорити тим, хто за межі рідного села виїздити навіть не хоче? Деревську вважали дивачкою, але щоразу, варто було Любі переступити поріг, дивилися з цікавістю: що сьогодні розповість ця дівчина?

Та сьогодні всі відводили погляд. Зайшовши у світле, увішане рушниками приміщення класу, Люба наткнулась на стіну холоду. Надійка, її звична сусідка по парті, сиділа в іншому ряду, коло вікна, і старанно уникала зустрічі очима. Місце Люби, звичне, на першій парті, найближче до вчителя, стояло крижано-порожнє – навіть глечик із квітами чиясь рука перенесла в інший куток класу. І відстань між партами наче збільшилась. Дівчина мовчки пройшла, чуючи, як кожен удар підборів об дерев’яну підлогу гучною луною віддається в душі. Тиша бриніла, наче натягнута струна, подекуди порушувана недобрим шепотом за спиною: «Вивезли вчора вночі… В кайданках… Значить, було за віщо». Любу накрило гарячою хвилею люті, вона до болю стиснула кулаки, готова кинутися на кожного, хто хоч слово скаже про батька, але згадала дядькову пересторогу і прикусила губу, щоб не сказати чого у відповідь. Тим часом шепотіння тривало: «Усі думали, що то він боржників у зошит писав, а там були таємні шифри. Він їх ворогам держави передавав».

Люба мимохіть усміхнулась: «Це тобі б із такою уявою книги писати», – але вголос не мовила й слова, знала ж, чий то був лихий і тихий голос. Наталка, донька Орисі. Та сама, що лише вчора разом із братом відібрала в Тоні ляльку та втоптала її сорочку в багнюку. А ось і сам Микита – колупає дальню стінку й збирає побілку на аркуш паперу, хто його й зна нащо. З них двох Наталка була розумнішою, а Микита недалеко пішов від дурника. Про третього, наймолодшого брата, говорили рідко. У селі подейкували, що Костя вже народився причинним, бо батько на момент зачаття пив не просихаючи. Тож його навіть на люди не показували, тримали десь у хаті і навіть гостей у дім не кликали, щоб зайвих розмов не будити. І двоє старших день у день ставали злішими – чи то від думок про те, як їм не пощастило, чи то дурна батькова кров брала своє навіть через час.

За своєю партою Люба зачаїлась, як звірина на ловах: боялась дихнути, зайвий раз поворухнутися, лише особливо загостреними чуттями прислухалась, чи не наближається хто до неї. Спина змокріла від тоненької цівки поту, але дівчина не ворухнулась. Коли скрипнули двері, у роті відчувся металевий присмак крові – Люба смикнулась і прокусила з хвилювання губу. Вона хотіла дістати із сумки хустку й витерти рота, але сама думка про те, що на неї знову дивитимуться всі, здавалась нестерпною. Довелося мовчки ковтати кров. Молода вчителька, Олена Тадеївна, зайшла до класу рваною ходою, то на мить гальмуючи крок, то пришвидшуючи його, ніби роздумуючи, чи не розвернутися їй назад, бо забула щось важливе, без чого в клас і приходити не варто. Уже коло самого вчительського столу жінка ледве не впала, зачепившись підбором за дошку, котра раз у раз висовувалась із рівного ряду дерев’яного настилу та вперто стирчала догори. Вчителька зупинилась коло дошки й кілька разів пристукнула її товстим підбором, загнавши вниз. Та щойно відійшла на крок, маленький упертий гострячок знову виструнчився догори. Олени Тадеївна прокашлялась.

– Діти, маю хорошу новину. Завтра зранку замість уроків у нас буде годинка політосвіти. До нас приїздить не абихто, а Стоп’ятов Микола Валеріанович. Представник «старих більшовиків».

– Оце так! – аж присвиснув від хвилювання невисокий кирпатий Данило Микулин. Серед усіх учнів такі зустрічі хвилювали його юнацьке серце найбільше. Він годинами слухав виступи більшовиків по радіо, збирав вирізки з газет, першим у селі став піонером і вже зараз готувався за кілька років вступати до комсомолу.

– Усі ми знаємо, що в село прийшли зміни. Тож Микола Валеріанович приїде разом із керівником обласного комсомолу розповісти про шлях, яким ми йтимемо далі.

Данило аж підстрибнув на місці від хвилювання:

– А їм можна буде квіти вручити? І питання задати?

– Обов’язково, – Олені Тадеївні наче трохи відлягло від серця. – Сьогодні маємо підготуватися до зустрічі: поприбирати в школі, помити підлоги, вичистити пилюку й павутиння.

– А уроки сьогодні будуть? – несміливо озвалась Люба.

– Ой, та мовчи там, дочко куркуля! – аж кинувся на неї Данило. – Тут така важлива зустріч, а тобі лиш би книги читати!

– А що поганого в книгах?

– Нічого, якщо це правильні книги. А я твої бачив. От і не дивно, що виростають на таких куркулями! Хоч би раз у бібліотеці біографію Леніна взяла!

Люба звела очі на вчительку. Зазвичай, коли діти брали її на сміх, та зупиняла цей потік, переводячи мову на те, що світ великий і різний. Та цього разу вона мовчала й навіть погляду на ученицю не кинула, ніби враз тієї не стало. Від цього Люба почувалась чи не найгірше.

– Візьміть відра, наносіть води, добре все відчистіть. Не осоромтеся завтра перед гостями. Я займуся прикрашанням. Хто краще постарається, отримає п’ятірку, – сказала швидко, наче вистрілила, й таким же швидким, хоч і нерівним кроком, вийшла з класу.

Учні потягнулися до виходу: натхненні можливістю отримати гарну оцінку, не протираючи штанів за партою, намагалися вхопити цілішу та кращу ганчірку, більшу та пишнішу мітлу, щоб вимести якісніше й швидше. Люба залишалась на місці, не в змозі й ворухнутися. Усередині розросталась пустка: улюблена вчителька щойно показала їй, що віднині Деревська – порожнє місце. Віднині що б вона не робила чи не казала, це не матиме значення. Єдине, що важливо для всіх і кожного, – «донька куркуля». Короткий удар по спині привів її до тями:

– Рухайся давай! Наймитів тут немає, усі працювати мають.

Задоволений Микита повертався до свого місця, витираючи на ходу білу від відколупаної побілки долоню ганчіркою. Люба відчувала, як пече залишений ним на чистій свитці слід. Тепер дівчина не лише зганьблена, але й затаврована. Цього вона вже витримати не могла.

Схопила речі й кинулась до молодшого класу: діти там також завзято прибирали. Тоня з мокрою ганчіркою протирала лави попід стінами. «Ну хоч її не чіпають, – з полегшенням подумала Люба. – Та чи надовго?» Тихо, намагаючись залишитись непомітною, вона вислизнула зі школи, поправила на плечі свою важку торбинку й кинулась уперед, за край села, де верби й тополі, де болото й куди по добрій волі і в кращі дні не ходять ні старий, ні молодий – до низької кам’яної холодної в’язниці, де ще за царських часів тримали злочинців і де зараз за одним із маленьких заґратованих віконець мав сидіти її батько. Вітер майже збивав із ніг, так сильно підганяв її в спину, подалі від школи й дому, де саме розгорталась інша драма.

Прокинувшись від короткого тривожного сну, Віра змусила себе стати до роботи. Хоч Яків багато розповів їй, жінка вже й сама розуміла: не бути вже її господарству таким, як раніше. І що швидше вона покінчить із усім, що працювало, горіло, давало прибуток іще вчора, то більше шансів їм узагалі зустріти завтра. Зовсім слабка, щоб далеко ходити, вона попрохала Петра обійти поле та зібрати всіх найманих Макаром працівників. Той ішов і дивувався: ще вчора всюди кипіла робота, а сьогодні вся господарка була сиротливо-покинутою: ніде не чулося дзвону сокири чи звуку вгрузання лопати в землю, не точився плуг і не вертілися жорна, перетворюючи зерно на борошно. Коли проходив повз недобудовану хату, відчув, як закололо в серці. Це ж він лише щойно покривав у ній дах і ще чув у вухах батьків голос: «Клади рівненько і в два ряди – нам у ній роками жити», – рівняв стіни, докладав підлогу, уявляв, як займе окрему кімнату вдвох з Іванкою, а вже тепер не відомо, чи коли-небудь вони потішаться плодами своєї праці.

Працівників знайшов у старій клуні: сиділи колом, пили сивуху – грілися. Запах сіна вдарив у ніздрі, нагадавши про вчорашню ніч та Іванку. Петро заледве погамував сором, згадавши, що так і не попрощався з нею. Та зараз йому не до того, слід було виконати материне завдання. Підійшов тихенько, щоб не налякати, хоч і знав, що батько на його місці увірвався б усередину із прочуханом, бо ж терпіти не міг, коли хто від праці ховався. Та Петро, хоч і схожий зовні й нерідко такий же запальний, не був батьком. Він тихенько примостився збоку й прислухався.

– Та то, хлопці, ще бабка надвоє ворожила, що його буде. Сьогодні забрали, завтра відпустять. Де там Макар і де та пропаганда, ви ж знаєте. У нього лише одна робота й була на умі, днями й ночами.

«Микита, – думав Петро. – Добрий батьків товариш. Захищає, навіть коли того немає поруч».

– А як не відпустять? Багато ви бачили, кого відпускали?

«Грицько. Новенький, – пригадував хлопець. – Спритний, але хитрющий. І все шукає, чого вкрасти».

– А ти багато бачив, кого забирали?

«Дмитро. Завжди обережний на слова і на діло, але добрий і надійний. Його навіть бджоли не кусають, ніби чують у ньому свого».

– У нас у селі то перший, але в інших, кажуть, усіх великих господарів отак під корінь… Ет… Пом’янемо…

Петро нахмурився: «Кирило… Недарма в селах здавна вірили, що мельники з нечистою силою плутаються. От наче нічого-нічого, а тоді як скаже щось, то тільки б не наврочив».

– Та цур тобі! Давай просто вип’ємо, – перевів розмову Дмитро.

– Та добре, що хоч до холодів не забирали. Усе одно взимку роботи немає, а так хоч копійку заробили.

Це вже був Степан, наймит із сусіднього району. Прийшов у пошуках заробітку з твердим наказом вагітної дружини повертатися, лише як доробиться до покупки хоча б двох коней.

Перехилили чарку, закусили ковбасою, огірками та що із собою мали, налили нову. Розмова полилася жвавіше.

– І куди тепер нам? Хоч робота була. Моя ж Христя мене зо світу зживе, як нової не знайду. – Степан активно працював щелепами. Петро вже давно помітив, що скільки б той не заробляв, а проїдав куди більше, ніж треба.

– Та в радгоспи ж. Робота та сама, тільки господаря нема. – Дмитро витер пальцем жир, що скрапав йому на бороду, облизав. – Кажуть, будемо все на себе ж, на своє село працювати.

– А то як так – господаря немає? – Грицько радісно присвиснув. Така перспектива йому подобалась.

– Та кажуть, що все спільне, – провадив Дмитро. – Усі кози, корови, коні селу належать. І дивиться за ними усе село.

– Ой, недобре то діло! – прицмокнув Микита.

– Та чого ж? – Горілка вже взяла своє, чоловіки напівлежали, спершись спинами на солому.

– Сам подумай! – Микита підняв чергову чарку і втупився в її помутніле скло. – Як за одною дитиною мамка і дві свахи дивляться, так згублять її швидше, ніж як на когось одного лишать. Знаємо ми таке. Гуртове – чортове. Вип’єм.

– Та не будьте такі певні. Я от уже подав заявку в радгосп, іду туди за кіньми дивитися, – нарешті заговорив останній з гурту, високий і кремезний Василь, макарівський конюх.

От на нього б Петро ніколи не подумав, Василь завжди здавався задоволений усім: і умовами, і господарем. «Треба запам’ятати, що я погано розбираюся в людях».

– Може, то й краще – на благо держави, а не на одного куркуля. За те й вип’ю.

І ще одна чарка розчинилась у гарячому шлунку, і ще менше ковбаси стало на загальній скатертині. Петро слухав би й далі, та сперся незручно й сухе дерево видало його присутність.

– О, Петре! Заходь! Чарку налити? – Василь говорив так, ніби й не він щойно назвав Петрового батька куркулем.

– Дякую, не треба.

Петро вийшов до гурту, але не знав, де й стати, щоб почуватися хоч трохи певніше. Під уважними поглядами семи робітників було йому трохи ніяково, як школяреві, який не вивчив уроку та має відповідати перед кількома вчителями одразу. Тим часом його засипали питаннями.

– А що там батько? Бачилися з ним уже? Куди забрали?

– Що тепер із роботою буде? Нам виходити завтра чи вже все?

– Там коней підкувати треба, Макар мав нові підкови привезти. Де брати? Чи вже неважливо.

– Пшеницю змолоти пора, на базарі чекають. Руки потрібні.

– Гнідий захворів, чхає третій день, хиріє. Лікувати будемо чи на бійню?

У Петра від того всього аж голова обертом пішла. Він багато разів бачив, як батько швидко давав раду всім тим справам: кілька хвилин – і все, і далі всі працюють, наче гвинтики. Та сам він того ще не вмів.

– Ідіть за мною. Мати кличуть. Вони все й розкажуть.

– Попереком чую, нічим добрим то не пахне, – зводячись на ноги та крекчучи, підбив підсумок огрядний Микита, найперший із тих, хто став до роботи з Макаром, іще коли той вперше отримав на руки дружинині гроші й сушив собі голову, як би їх не спустити, а примножити. Тоді й покликав до справи давнього друга, з яким змалку разом болото місили, поки перебивалися з хліба на воду в пошуках хоч якого заробітку. Микита спершу допомагав із волами – орав поле, засівав його, збирав урожай. Згодом захопився бджолярством, то й пропадав на макарівських пасіках днями й ночами. В перервах між тим примудрився женитися, завести двійко дітей, поховати дружину. Та день у день усе так само приходив на ту пасіку й відправляв бджіл на медовий промисел. У зимовий же час ходив коло тих бджіл іще більше: і в хату занесе, і теплом огорне, і повітря їм вологе запускає… Усе щоб навесні знову винести в макарівське поле: на первоцвіти, на липу, на квітучу гречку…

Віра стояла на ґанку й куталась у шерстяну хустку. Ось перед нею семеро, кожного знала вже давно: Микита-бджоляр, Кирило-мельник, Дмитро-косар, інші – до різної роботи брані. Макар наймав людей лише за необхідності, коли бачив, що не може впоратися силами сім’ї. Вони й самі не помітили, як один за одним у господарстві з’явилися наймані робітники. І сьогодні Віра сама, без поради й благословення Макара, мала з ними попрощатися. «Сподіваюся, ти мені пробачиш. Я роблю це для дітей», – думала вона, відраховуючи із захованих у скрині грошей що кому належить. І тепер, стоячи на подвір’ї, кожну з тих торбинок вкладала в мозолисті руки наймитів. Говорити сил не було, тож лише дивилась в очі з німим вибаченням.

Але не всі дивились на неї у відповідь. Дехто ховав погляд за довгими віями, густими чупринами, зморшками навколо очей, втуплювався в землю. П’ятеро із семи відвели погляд, від чого Віра враз відчула себе ще самотнішою. Шестеро рук міцно вхопили дані їм торбинки, шестеро пар ніг рвучко розвернулися й пішли геть добре натоптаною стежкою від дому до хвіртки, щоб більше не переступити того порога. І лише одні теплі руки м’яко стиснули Вірині й повернули мішечок назад. Микита ніколи не говорив багато, тож Віра почула від нього лише: «Вам вони більше знадобляться». І наче в прірву провалилася – плачучи, впала просто в руки Микиті.