Читать книгу Живі. Всупереч - Ірина Мельниченко - Страница 13

Січень 1930 року

Перше ранкове світло лише починало несміливо проникати у вікна, а Віра була вже на ногах і в поганому гуморі. Відчинила млин, комору, погріб і навіть ШАФУ, затим усі прикопані горщики й мішечки, вигребла звідти все, склала докупи й порахувала: видавалось, що зима буде важкою і вперше за життя – голодною. Із тридцяти припасених Макаром міхів пшениці залишилось два й то лише тому, що Віра зібрала розсипані по закутках і дрібних мішечках приховані по всій господі зéрна – великі ж міхи давно забрали «гості», разом із худобою і всім реманентом. Так само по крихті збирала вона й квасолю з пшоном. Добре, що хоча б решти не знайшли – не дістались до сховку під підлогою, куди Деревські складали все найважче. Але того було небагато: лише два міхи картоплі, один із буряками й кілька головок капусти. Ще трохи меду, горіхів та маку, що лежали на дальніх полицях шафи. Усе інше забрали: м’ясо й ковбаси, які ще недавно висіли в кілька рядів і зводили з розуму своїм запахом, сало, кров’янки – замість них стирчали лише порожні гаки, вбиті в стелю.

Підрахувала Віра й гроші, заховані ззаду печі, та зітхнула з полегшенням: тисяча карбованців і п’ятсот червінців – за них можна вижити. Можна навіть поїхати слідом за братом, вивезти дітей, купити нову господарку… Тільки б дочекатися Макара. А поки що ні сном ні духом не можна показувати, що щось залишилось. Що біднішими вони здаватимуться, то менше їх чіпатимуть. Та здаватися бідними нескладно, коли все село знає, що в куркулів усе відібрали. Та й продуктових запасів мало вистачити на місяць-другий, а попереду вся зима. Тож Віра дістала Макарового зошита, того самого, що наганяв жах на сусідів, коли ті приходили за позиками. І того, яким би воліла ніколи не скористатися, бо як уже допомагала комусь, то не чекала віддачі чи користі, та який вела з наполегливого прохання чоловіка, бо «гроші завше мають бути порахованими». І тепер їй належало зробити те, чого за життя робити не доводилося, – просити в інших. О, як непросто було приборкати гонор, який раптом підняв голову й заявив про себе у всій красі: «Хто, я? Терпіла, мовчала, прислужувала цим загарбникам, а тепер ще й просити?» Та достатньо було повернути голову в бік пічки, де додивлялась неспокійний вранішній сон донька, почути з-за ширми молодецьке похропування Петра, який уже зараз був таким схожим на батька, як гонор миттєво змінився покірністю: «Значить, так треба. Не заради себе – заради них». І вже за кілька годин наставляла Любу:

– Ти йди у той бік села, до Горобченків, Рябоконей і Чубаруків. Тримай ось ці листки: тут написано, скільки вони нам винні. Спробуй забрати частину боргу й спитай, коли вони зможуть повернути решту, добре?

Люба кивнула, не уявляючи поки, як говоритиме з тими, чиї діти сміються з неї в школі, показують пальцями і штовхають у спину.

– А я піду до Ориськи і ще до чотирьох, з іншого боку. Може, вдасться наповнити комору хоч трохи. Нам потрібна ця їжа, доню.

І поки Люба мовчки човгала ногами по замерзлій землі, Віра дивилась їй услід, намагаючись прогнати з голови нав’язливі думки. Та вони крутилися, надокучливі, наче оси, й так само боляче жалили всю дорогу до Орисьчиної хати. А тоді враз кинулися врозтіч, ошелешені відмовою.

– Як не даси? Чому?

– А чого я повинна? Чи ти мені помагала? – і вперла руки в боки, зиркаючи гнівно на Віру.

– Орисю, май совість. Таки ж помагала. Он лише нещодавно проса миску дала, до того ще сала й цілу свинячу лопатку. Два десятки яєць, масло. Глянь лише, у мене все ж записано…

– Ах записано… Я зараз як візьму кочергу й покажу тобі, як воно: ходити побиратися. – Орися враз змінилася в обличчі та грізно ступила вперед, змушуючи Віру задкувати. – Допомагала вона! Рахуй, що то ваша плата громаді, що куркулями жили й нас обкрадали.

– Орисю, згадай, ти ж скільки разів зі сльозами приходила до мене… Чи я тебе проганяла?

– О, я все пам’ятаю! Особливо як твій чоловік похвалявся собак на мене спустити! Йди геть, бо не подивлюся, що дітей маєш. Як дам! Кісток не збереш.

І таки, щоб її слова важили більше, замахнуласья на Віру відром, що та аж чкурнула з подвір’я. Лише чула вигуки в спину: «Тепер мені побиратись не доведеться! Тепер усі рівні!»

Перевела дух лише коло іншої хвіртки, перед двором Торохтеїв, давніх знайомих. «Ці вже не відмовлять. Хіба не їм Макар минулого року на весілля гостину справити поміг: і медовуху сам купував і з ярмарку віз, і риби свіженької та такої великої, що всі гості чудувалися, і ще й у подарунок такий відріз сукна, що на три спідниці вистачило. А як дитя народилося, скільки всього ми їм віддали на пеленки й сорочки – усе, щоб на добру долю малечі». У них Віра була певна, що не залишать у лиху годину. Вона лиш крикнула при вході, а Микола Торохтей уже вийшов говорити до хвіртки:

– Віро, ти не злостися, що в хату не кличу. Сама бачиш, яка то пора. Недобре, щоб нас бачили разом.

– То вже мені й до людей приходити не можна?

– Не знаю, що можна, а що ні. Але говорять усякого. Такого, що краще й не чути. І не треба, щоб то на нас перекидалось. Ти ж знаєш, у нас мала дитина.

– А що мені робити, Миколо? З моїми дітьми? Чим годувати, усе ж забрали?

Микола скорботно почухав бороду.

– Таки все?

– М’яса в домі ні шматочка.

– А… Ви ж до того не звикли. А деякі так роками жили.

– А чи я винна? Чи мої діти?

– Добре. Чекай тут.

Поки Микола, озираючись, чи ніхто не бачить, ішов до хати, Віра розпачливо кусала губи: «Навіть у дім не пустив. Наче жебрачку!» І так їй хотілося піти, гордо закинувши голову. Послати до біса всіх цих боягузів із їхніми новими порядками, та змусила себе чекати: заради дітей, заради Макара, заради того нового життя, що вже росло в ній і теж просило їсти. Байдуже йому було на сварки сусідів, політику партії, до того, їхня корова дає молоко чи чужа, – хвилювало лише, щоб ці молоко, сир, м’ясо були, щоб міг рости й розвиватися.

Микола повернувся з тугим клунком.

– Тримай, це тобі. Але більше не приходь. То лише з доброї пам’яті, але й пам’яті зараз кінець. Мені про свою сім’ю думати треба. І Ользі не кажи. Вона розізлиться, як дізнається.

– А де ж вона зараз?

– На роботі. Пішла дояркою в радгосп. Тим паче негоже нам тепер із Деревськими спілкуватися.

– Ну звісно.

Ще два обійстя обійшла Віра, та більше їй не щастило. Колишні друзі тепер не впізнавали, а все співчуття обмежувалося порадою:

– Отепер іди попрацюй нарівні з усіма. Якщо тебе приймуть. Ти ж, либонь, лише гроші тратити вмієш, куркулиха!

Та Вірі вже навіть не було боляче. Вона наче закам’яніла всередині, оглухла до тих лихих слів, пам’ятаючи одне: діти мають бути ситі. І як їй судилося прийняти на себе ті обрáзи – нехай, лиш би вони обминули найрідніших. Хоч і розуміла, що Петрові теж буде непросто серед тих людей, щодня у радгоспі, щодня серед насмішок. Але на те він і чоловік, щоб долати незгоди, мусить упоратися – так її ще батько вчив. Раділа хоча б тому, що врятувала молодших від тої долі, бо була певна: у брата їм спокійніше. Найбільше хвилювалась за Любу і, як побачила вже за мить, – недарма. Люба сиділа на ґанку будинку, увіткнувшись обличчям у густу шерсть Лапи, і лише плечі, котрі беззвучно й безупинно тряслись, видавали, що дівчинка плаче.

– Доню! Що трапилось? – І одразу ж узялася себе картати: «Дурне питання! Так, ніби я сама не знаю!»

Люба звела на матір очі: все її обличчя було в болоті, як і раніше біла шерсть Лапи. В собачих очах Віра прочитала той же докір, який зараз розривав їй серце і який нізащо б не вимовила донька: як вона могла? Чому не подумала, перш ніж відправляти дитину саму? Збігла на ґанок, узяла замурзане лице в долоні і як кинулась цілувати примовляючи:

– То все неважливо, то вже позаду. Скажи лише, хто це був? Ми Петра пошлемо. Він із ними поговорить.

– Не треба, мамо. Ви самі завжди казали: «То вони не нам, то вони собі зробили». А оце нам віддали.

Відкрила торбинку, що брала із собою. А там – Віра аж ахнула – помиї, ще й такі, що не кожен господар свиням дасть. А їм із того пристало жити.

Так і сиділи мати з донькою рядочком, роздивляючись той дарунок, аж гучний гавкіт висмикнув їх із тієї задуми. «Чужий», – майнуло в думках, а живіт звів корч – так тепер тіло реагувало на кожного незнайомця, бо доброго за ці кілька днів уже ні від кого не сподівались. Коло воріт стояв худорлявий Павлусь, помічник голови сільради. Уже такими різними були ці двоє, що годі й уявити: старий і молодий, один товстий, наче набитий лантух, інший видовжений до неможливості, наче мав завдання десь із самої небесної канцелярії визирати сонце за хмарами. Стояв коло входу і мнувся, не наважуючись ступити за ворота.

– Чого тобі, Павлусю? – Віра завжди відчувала до нього якусь материнську ніжність. Чи тому, що не бачила й не чула за ним жодного зла, чи тому, що знала його від самої смерті Павлусикової матері, коли він, голодний і неприкаяний, вештався сусідами, бо батькові – бухгалтеру сільради – за справами «на благо села і держави» все нíколи було ним займатися. От і зараз Віра дивилась на вже зовсім парубка, але бачила те ж дитя, що й раніше, лише з надто схвильованим обличчям. Павлусик мнув у руках газети й кілька папірців:

– Тітко Віро, вам тут із Харкова телеграма прийшла. Сказали передати прямо в руки, то я одразу й прибіг.

Той тоненький шматок паперу пік Вірі руки. А в ньому зовсім коротко: «Начальник Холодногорской тюрьмы г. Харьков Головчак Р. В. разрешает гр. Деревской В. Я. свидание с арестантом Деревским М. З. Харьков. 10 января 1930 г.». І ні слова більше. Та тих кількох рядків вистачило, щоб жаром обдати все Вірине нутро, щоб у безпам’ятстві за якусь годину зібралась вона в дорогу, прихопивши із собою все, що лишень могло знадобитися, – їжу, одяг, взуття для Макара, мимохідь дивуючись, чому не може знайти так багато всього. Вона думала на мародерів, не знаючи, що ті речі вже раніше віднесла батькові Люба. А тоді востаннє пригорнула доньку й рушила в путь: за кілька сіл на зустрічних підводах, із заїжджими конюхами, котрі її не знали, до залізничної станції Гуляйполе, де чекала майже дванадцять годин, то тупцюючи на місці, то заходячи погрітися на крихітну станцію: серед волоцюг і безхатченків, які кидались на будь-які крихти їжі, наче собаки; серед матерів із грудними дітьми й пропитих до кісток чоловіків і жінок, у кожному міху й бутлі яких бовталося лише зігріваюче пійло. Пекуча думка про зустріч із Макаром не лише додавала сил, але й розчиняла час, тож Віра й не знала, скільки вона вже в дорозі: на возі, вокзалі, в потязі… Усвідомила, як далеко від дому, лише коли зійшла на морозну харківську землю, вдихнула смердюче чорне повітря з труби потяга, що видалось їй солодким запахом надії. Потяг одразу ж рушив далі, байдужий до доль і сподівань усіх тих, хто сидів у його череві чи щойно з нього вийшов, як-от Віра, котра зараз ступала холодною харківською землею, ховаючи коло серця ту телеграму на тонкому папері – єдину ниточку, здатну сьогодні знову з’єднати її із чоловіком: на день, ніч, тиждень – неважливо. Лише б побачити, лише б торкнутися, лише б повідомити йому ту щасливу й таку гірку новину, що її вже другий місяць носила під серцем.

Так і йшла, оповита водночас страхом і надією, підходячи до кожного незнайомця, запитуючи, де знайти їй ту Холодногірську в’язницю. І ледь помічаючи різницю в тих поглядах: наляканих, відсторонених, співчутливих, злісних. Заледве стримувала хвилювання, стоячи перед важкими металевими воротами, вдивляючись у маленькі заґратовані віконця й гадаючи, за яким із них сидить чоловік. Ішла вузькими темними коридорами в супроводі мовчазних і грізних офіцерів, спостерігаючи за мовчазним витрушенням її торби й таким самим мовчазним складанням решток продуктів назад, супроводжуваним кривими посмішками: «Так в’язням же не можна» – «Сьогодні хай уже». Прислухалась до тихих стогонів із-за зачинених дверей – важких, наче кришка труни, якою накрито водночас кілька сотень арештантів. І гулко чула удари власного серця, допоки відчиняли ті єдині двері, котрі були для неї такими важливими, адже там на неї чекала ЗУСТРІЧ. Допоки сиділа за маленьким столиком, з усіх сил прислухалась до важких і повільних кроків, відтінених брязкотом кайданок. І що ближчими вони ставали, то сильніше стискалося сонячне сплетіння і сильніше гуділо у вухах, а думки мчали диким галопом.

Завели Макара. Він ішов, кульгаючи на праву ногу, спираючись плечем на одного з офіцерів, ховаючи погляд. Завжди густа й чорна борода була скуйовджена й помережана сивиною, а крізь дірки на сорочці проступали сліди крові. Ішов, ледь стримуючи стогін, аж Віра сама прикусила губу, силячись не скрикнути від того страхітливого видива.

– П’ять хвилин, – гаркнув над вухом кремезний, наче ведмідь, чолов’яга у формі, що майже тріскалась на ньому по швах. І став у кутку, прикипівши поглядом до подружжя за столом.

Віра й не знала, з чого почати. Ухопила торбу, вийняла звідти кусень хліба й сиру, протягнула Макарові. Той накинувся на їжу з тихим гарчанням, аж Віра злякалась. І поки шматував і заковтував цілими куснями, дружина дивилась, як жорнами працювали його щелепи, як здіймалась хвилями від того ковтання шия, як трусились руки, й ледь стримувалась, щоб не накрити їх своїми долонями. Та десь углибині нутра боялась, що як зробить так – він її вкусить. Надто вже зараз Макар нагадував їй Сірого, коли той бував голодним – тоді й господарям зась було наближатися до його миски, щоб не кинувся на них ненароком.

– Це теж тобі. – Цілий глек молока Макар випив одним махом і лиш тоді, втамувавши звірячий голод, уперше по-справжньому зазирнув в очі дружині.

– Як діти?

– У безпеці.

Простягнула руку, щоб торкнутися тих рідних долонь, і здригнулась від гучного окрику конвоїра:

– Руки! Торкатися не можна.

І про що їм було зараз говорити? Коли кожне слово слухають, вона була певна, десятки чужих вух. Сиділи як чужі, спілкувались, наче віддалені.

– У вас їжі достатньо?

– Усього достатньо. І поїсти, і вдягнутися.

– Як треба буде – візьми зошита й пройдись по сусідах. Вони багато нам віддати мають.

– Віддають же, – чи не вперше в житті збрехала чоловікові. – І м’ясо, й ковбаси, і пшеницю. Нам із дітьми вистачає.

Під пильним поглядом Макара жінка потупилася – несила було казати це, дивлячись в очі чоловікові. Тож мнула спідницю й пильно стежила за руками.

– Дівчатка вчаться добре. Пам’ятають твої накази. Вітання тобі передають. Сумують, люблять. Петро працює багато, усе як завжди. Лиш тебе не вистачає.

– А ти як?

– Я… – мимохіть торкнулась рукою живота. Ця маленька ніжність, не помітна сторонньому оку, але яка завжди западає в душу небайдужому. – Пам’ятаєш той день у саду? Я чекаю…

– Час! – той самий різкий голос обірвав таємну радість, що ось-ось мала пробитись назовні.

Макара наче підмінили. Устав похмурий, кинув на дружину гострий погляд:

– Їдь додому. Нíчого тобі тут більше робити.

– Я завтра ще прийду. Хочу тебе бачити.

– Не треба тобі того. Їдь додому. Тобі все повідомлять.

Ошелешена розмовою, Віра стояла за ворітьми в’язниці. Без рідних, знайомих і найменшого уявлення, що їй робити далі в цьому велетенському сірому місті. Поодинокі жінки, так невловимо схожі на неї, почергово проходили до дверей в’язниці, ненадовго ховались за ними й так само розгублено повертались назад, тупцяли по замерзлій землі перед маленькими заґратованими вікнами, виглядаючи невідомо якого дива, що зняло б важкий тягар із їхніх плечей. Так і стояли всі разом – незнайомі та пов’язані спільною бідою. І хтозна, скільки стояли б, якби не вибіг просто перед ними малий та обдертий хлопчак та не закричав у весь голос:

– А ви чого тут стоїте? Їх уже в суд повезли!

І одразу за тим почувся гуркіт арештантського автобуса, мигнув його довгий чорний бік і зник за поворотом. І всі ті жінки – безіменні, розгублені, чужі одна одній – кинулися бігти навздогін, ледь не падаючи з ніг, задихаючись у хмарі смердючого диму, викинутого з черева автомонстра. Бігли, допоки духу стало, – до самого приземистого сірого будинку з табличкою «Державне політичне управління», з розкритим черевом чорних дверей, за якими вже чекав різношерстний натовп.

Ледь жива від бігу, Віра притулилась до стіни й перевела дух. Вона намагалась не зважати на біль, що розливався низом живота, казала собі, що то від нервів, минеться. Роззирнулась навсібіч: за довгим чорним столом сиділи троє в офіцерських мундирах. Ліворуч від них, на довгій лаві, – десяток чоловіків, зарослих і обдертих, серед яких ледве впізнала свого Макара. І раптом склалося їй докупи розуміння тих дивних слів охорони у в’язниці: «Так в’язням же не можна» – «Сьогодні хай уже».

«Вони знали, що сьогодні чекає на Деревського, та ніхто й словом не обмовився про це дружині». Біль ставав дедалі сильнішим, затьмарюючи розум, і крізь його лещата заледве пробивалися голоси тих трьох у чорному: «За державну зраду… За шкідницьку діяльність… За привласнення державного добра… Засуджуються до п’яти років позбавлення волі в трудових таборах». Тримаючись за живіт і непритомніючи від болю, крізь натовп, що ставав усе рідшим, вона бачила схвильовані очі Макара – хай на ходу, хай штурханий у плечі конвоїром, він побачив її, упізнав. І так само, як і вона, враз збагнув ту страшну правду: Віра щойно втратила дитину.