Читать книгу Живі. Всупереч - Ірина Мельниченко - Страница 11

Листопад 1929 року

Із самого ранку в хаті стояла метушня: Віра влаштувала великі збори. Розбуджені вдосвіта діти блукали, наче сновиди, не тямлячи, від чого такий переполох і що їм робити. Зрештою посідали рядочком на лаві, кожен із горнятком молока й пиріжком у руках, задумливо жували й спостерігали за матір’ю. А Віра металась по дому: відчиняла скрині, діставала одяг, розпихала його в лантухи. Висувала з печі горщики з гарячою печенею й одразу ж міняла їх новими. У повітрі стояли такі пахощі, що дітям аж памороки забивало, та ніхто не насмілювався спитати, що то мати роблять: надто схвильованою вона була, надто тремтіли її руки.

Петро похмуро спостерігав за тим дійством із дальнього закутка. Голова гула від випитого вчора – останнім часом він часто навідував шинок, відколи, прокинувшись на підлозі недобудованої хати, роззирнувся й побачив збитки, яких накоїв. І вперше в житті захотів забутися – по-справжньому й надовго, то й рушив туди. І тепер, після кількох десятків таких візитів, прокинутися зранку здавалось йому непосильним завданням. От і сидів, притулившись до стіни й ледь дихаючи від спеки, яка наповнила хату разом із пахощами з розжареної печі, розслабляючи його тіло ще більше й перетворюючи думки на кулешу. У такому напівсонному стані й не помітив, як пролунав стукіт у двері. Розбудило його лише свіже холодне повітря, котре ввірвалося в дім разом із приземистим вусатим чоловіком у теплому кожусі та шапці.

– Іване!

Віра кинулась гостю на шию. І завмерла так, тихенько схлипуючи. Іван обійняв її у відповідь, незграбно поплескав по спині й м’яко відсторонив.

– Пора?

– Пора.

– Як же я тепер? – сльози полилися самі собою.

– Нема коли плакати, сестро, треба справу робити.

Якби не те «сестро», діти й далі розглядали б кошлатого гостя, намагаючись пригадати, де його бачили. Першою впізнала Люба.

– Дядьку Іване!

То ж він приїздив щороку на Різдво, привозив подарунки. То ж він грався з дітьми годинами у ті святкові дні, коли батько дозволяв відпочити від роботи, розповідав казки та вчив варити півників із цукру. Разом вони насаджували їх на палички та роздавали колядникам. І тепер знову побачити його було більш ніж радістю: Люба наче перенеслась у безтурботне дитинство й забула про жахи минулих тижнів.

– То ж наш дядько Іван! – пояснила всім, хоч і бачила, що Тоня теж почала впізнавати.

Петрові ж, здавалося, було байдуже, навіть якби до хати зайшов ведмідь на задніх лапах та попросив їсти.

– Присядь же, відпочинь, – упадала коло гостя Віра.

– Нíколи нам. Рушати треба – що швидше, то краще.

Віра понурила голову: брат мав рацію. Ніхто не міг сказати, що чекає на них за кілька хвилин, настільки неспокійними були ці дні: на дівчат у школі кидалися дедалі частіше. Кілька разів проникали на подвір’я – покрали всіх курей. Навіть Лапі, лагідній і лякливий Лапі, отрути підкинули – ледь урятували. Віра фізично відчувала, наскільки складніше їй ставало дихати. Тож зібралась на силі та простягнула дітям торбинки:

– Діти, вам потрібно тепленько вдягнутися і їхати з дядьком Іваном у Софіївку. Він про вас подбає. Поживете трохи в нього, познайомитеся з іншими братиками й сестричками.

– Та як то, мамо? У чужу хату?

– Чого чужу? – майже образився Іван. – Ви мені рідня, я вам також.

– Час зараз такий, маємо перетерпіти. Та й недалеко то. Я зібрала вам теплі речі, їжу в дорогу. Вирушати треба одразу. І навіть не думайте додому вертатися – сидіть там, поки назад не покличу. Забудьте поки, де наша хата, – так буде краще.

Малий Василько вхопився за мамину спідницю й зайшовся плачем. Олексійко, хоч і не розумів, що діється, а лише лупав великими очима, теж незнамо чого приєднався до брата. Люба з Тонею вхопились одна за одну. Від тих новин Петрові трохи просвітлішало в голові. «Ото поки я по шинках тинявся, мати сім’ю роз’єднала та по куточках розкидала?»

– Вам нíчого боятися. У мене вдома ви будете рідними. І я любитиму вас, як ваші батьки. – Іван обережно простягнув руку до Василька й погладив його по голові. І той, хоч і сторонився чужих, заспокоївся від того простого й теплого дотику. – Ось так, малий. А тепер руку давай. Будемо дружити? Дивися, що в мене для тебе є. – Дядько витягнув з кишені цукрового півника, такого ж, як ті, що їх Люба добре пам’ятала змалку.

Поки Василько зачудовано смакував півника, а Віра квапливо складала гаряче в торби, Іван пройшовся хатою і приділив увагу кожному: погладив по голові, обійняв, пригостив пряником, для кожного знайшов добре слово. Зрештою наблизився до Петра, обвів чіпким поглядом засивушені очі, скуйовджене волосся:

– Тебе із собою не кличу. Ти потрібен матері тут.

– Добре.

– Ти певен?

Петро з-під лоба зиркнув на дядька:

– Певен.

– То дивися, щоб захищав її. Для того треба бути при розумі, а не в хмелю.

– Я буду. Тобто не буду більше.

– То лише на твоїй совісті, синку.

Коли озирнувся, діти вже стояли рядком, із торбинками, а Віра закутувала їх тепліше.

– Готові?

– Де ж то готові… – Вірин голос тремтів. І хоч намагалася триматись, але відпускати дітей холодним листопадовим ранком у далеку дорогу здавалося їй безумством. Вимушеним безумством.

– Я не поїду, – раптом вирвалося в Люби, аж сама здивувалась. – Мамо, я лишуся з вами.

Зняла торбинку й поклала на стіл, а сама стала, вперши руки в боки – ну зовсім як доросла.

– Треба їхати, доню. Ми ж не знаємо, що тут чекає.

– Я не лишу вас саму в домі. Петро он роботу знайде, а я вам по господарству помагатиму. То вже вирішено, й не відмовляйте.

Віра переводила наляканий погляд із доньки на Івана, аж помітила усмішку, яку той ховав у пишні вуса:

– Нехай лишається. Раптом що, то приїде опісля.

І хай як боліло у Віри серце, що прощається з дітьми, усе ж спокійніше, що не зовсім сама. Та й ошелешила її така доччина впертість, зовсім макарівська. Навіть у гордовитій позі, у повороті голови, з яким Люба повідомила своє рішення, читався Макар. Так і порішили. І щойно взялося на світ – пішли проводжати всю ту веремію аж за село, де на них чекала підвода до Софіївки. На прощання Віра всунула братові кошель із грішми:

– Як дітям що купити доведеться. Візьми, щоб вони нічого не потребували.

Обійняла дітей, добряче закутала, щоб не продувало, й кожному за пазуху ще по пиріжку – аби не голодні й не змерзлі, а все інше не біда.

– Лишень не плачте – вам у дядька Івана добре буде. І за мене не говоріть і ні в кого не питайте. Нíчого сусідам в зуби наші імена давати.

Іван прикрикнув на коней, підвода рушила. І стояли троє: схудла від тих переживань Віра зі стуленими в нитку губами, кремезний, із каламутним та лютим поглядом Петро й тоненька Люба із вперто затиснутими кулачками. Стояли пліч-о-пліч і дивилися, як близькі віддаляються і перетворюються на ледь помітні цятки в морозних ранкових сутінках.

Додому йшли мовчки. Здавалося, кожне слово зробить оту тяжку реальність іще ближчою, натягне на голову, пропустить у серце й зіпре груди від того нестямного болю. А поки мовчиш, наче й немає того, наче й наснилося. І краще думати, що то просто сон, який рано чи пізно закінчиться.

Уже на підході до дому помітили дивне: хвіртка відчинена, Лапа заливалась шаленим гавкотом, а з хати чулися голоси. Петро кинувся всередину й так і завмер від побаченого: чужинців було п’ятеро. Серед них троє добре знайомих: вдягнутий по формі Кривець, голова сільради та сусід Іван. А ще двоє молодиків із радгоспу – Микита й Данило. Вони моторно вигрібали у великі торби все, що лежало в Шафі. ШАФА – ця святиня, якої не можна було торкатися не те що чужому – своїм навіть, без дозволу батька. Цей ріг безкінечного достатку стояв розкурочений, а скарби з його надр миттєво опинялися в глибоких мішках прибулих.

Сиротливо відчиненою стояла й комора – схоже, її вичистили ще раніше. Іван зграбними рухами одчиняв скрині й виймав звідти тканини й одяг, згрібав усе в міхи, які стояли тут же, на підлозі. Петро завмер на порозі, гублячи слова й думки. Єдине, що зумів витиснути:

– То по якому праву?

І зіштовхнувся з гострим поглядом чорних очей Кривця:

– Конфіскація на користь громади. Чи ти маєш що проти?

– Ми не проти, – материна рука лягла на напружене Петрове плече. Він обернувся. Віра стояла блідіша, ніж завжди, із поглядом, від якого всі присутні раптом відчули себе незатишо.

– Мамо, як?

– Нехай забирають, що хочуть. Їм видніше.

– Я такий радий, що ви розумієте. То все на загальну користь. Вам теж виділять частку, як належить, – радісно повідомив голова.

Кривець нахабно посміхнувся.

– Громада забирає лише те, що їй належить. – І за коротким помахом його руки робота закипіла швидше: зникали теплі ковдри, чобітки, коралі.

Петру аж зайшлося, так хотів щось сказати, та Віра міцно вхопила його за руку: «Мовчи». Люба дивилась на те все й потай раділа: як же добре, що за цей тиждень, бігаючи щодня до батька, вона повідносила йому стільки речей – йому й товаришеві в недолі. І сорочки, й каптанки, й чоботи, навіть теплий кобеняк. Знала, що більшість із того забере охорона, щойно побачить, але Макар просив носити далі, бо раптом удасться когось підкупити й домовитися, щоб і в’язням що лишили. Та й краще мати хоча б щось, ніж мерзнути з ранку й до ночі. Тож Люба спостерігала за тим безчинством і майже кричала від радощів: «Ви спізнилися! Спізнилися!» Тим часом Віра з холодною певністю встромляла словесні шпильки – її єдину зброю.

– Громада забирає своє. Звісно. Невідомо лиш, коли Іван став частиною тієї громади. Га, Іване? Може, коли в Німеччину з моїм чоловіком їздив? Чи коли всі зароблені гроші прогулював і пропивав? Чи коли працювати відмовлявся – «Дідька лисого я буду вдосвіта вставати». Така вона, ваша громада?

Кривець не удостоїв її відповіддю. Щойно за ним грюкнули двері, знадвору почувся гусячий крик. Люба глянула у вікно й навіть не здивувалась! Жінки – четверо – відчинили ворота, сарай, хлів, вивели корів та коней і погнали дорогою. Десяток гусей, який іще залишався в господарів, теж винесли зі скрученими шиями та поскладали на віз. Віра намагалась приховати, як сильно вразив її цей грабунок.

– Бачу, дітей у вашій хаті поменшало. Відправили відпочити? – голос у голови був благодушний, але Віра добре розуміла: він знає. Хоч як би вона не старалась приховати свої плани, листи однаково через сільраду ходять.

Щоб не видати себе, Віра прикусила губу і ще міцніше стиснула Любину руку. Вона спиною відчувала лють Петра і сподівалась лише, що йому вистачить розуму не кидатися з кулаками. Тим часом голова продовжував.

– Значить, стільки місця вам більше не треба. Ми велику кімнату під політчитання школярам віддамо. І вчитель там буде на постої. Суспільно корисна робота, знаєте. І ви за сприяння житимете собі спокійно.

«Спокійно жити у власній хаті…» – лише й встигла подумати Віра, перш ніж утратити свідомість.