Читать книгу Живі. Всупереч - Ірина Мельниченко - Страница 4

Вересень 1929 року

Глухий удар перевернув кошик, повний стиглих яблук, груш і темних, як ніч, слив. Ті ліниво покотились і завмерли неподалік сокири, що нею іще чверть години тому рубали колоди для печі. Розпашілі Віра й Макар, важко переводячи подих, сплелися в обіймах під пишною кроною яблуні. І поки лежали так, удалині чулося:

– Складай давай. Господар прийде, перевірить.

– Та хай так.

– Яке так? Макара не знаєш? Жати треба! Нам ту пшеницю ще сьогодні молотити.

Віра ніжно провела по скуйовдженій чуприні чоловіка. Розхристана, із розкиданим по траві волоссям, вона здавалась іще красивішою, ніж завжди:

– Бачиш, Омелько добре справляється, поки тебе немає. То куди тобі поспішати?

– Треба йти, – Макар уже опанував себе й говорив звичним, суворим та діловитим тоном. – Як не змолотимо сьогодні п’ятдесят міхів, не буде чого продати на ярмарку. А ще Грицька перевірити, аби меду повні горщики наливав, а не як тоді: трохи в горщик, трохи в рот.

– Макаре… Може, нам трохи зменшити господарство? Дівчата вечорами з ніг падають, стільки їм роботи: зранку в школу, а потім гуси, кури, корови, город. Он поки ми вчора картоплю викопали, у Тоні всі руки в мозолях були, а в Люби поперек болів. Рано їм іще так працювати.

Макар піднявся, витягнуся на весь зріст, похрустів кістками. Як добрий господар, він за простими звуками розпізнавав усе, що відбувається на його землі: он ліворуч лунає протяжне мукання – це Зірка натякає, що її вим’я вже повне й пора видоїти молоко. Вона, як старша й найбільша серед чотирьох корів, першою повідомляє господарям, коли час звернути на них увагу. А трохи далі тріщать кущі – то кози об’їдають листя з порічки, що тягнеться аж до краю саду. В інший бік – велике поле, де вже дозріли картопля та морква. Полем Макар пишався. Якщо з усім господарством вони поралися силами сім’ї, то на поля у врожайний рік доводилося наймати помічників: на жнива пшениці на одному полі та збір картоплі, буряків і моркви – на іншому. Дивлячись на ту високу гичку на одному та гостряки, що залишилися після жнив, на іншому, господар думав, як розподілить урожай. Якщо все піде, як задумано, після недільного ярмарку він борошна до зими не продаватиме – зберігатиме зерном. Нехай продають більш нетерплячі. Він привезе своє борошно, коли вдарять перші морози, а його ціна зросте. Макар уже зараз майже точно знав, скільки пшениці продасть, скільки залишить на посівну наступного року, а скільки – родині, щоб вистачило до наступного врожаю. Те саме стосувалось останнього в цьому році лугового меду, що якраз збирала окрема бригада працівників. О, Макарів мед був відомий на всю область, а то й далі – чи не тому приїздили його купувати і з Полтавщини, і з Одещини… Трохи далі, за деревами, чувся розмірений стукіт молотка – це Петро сколочував докупи дошки на будівництві нової хати, де вже завтра мали стелити підлогу і де в шістьох великих кімнатах нарешті вільно розміститься вся родина, яка до цього тулилась хай у теплих і світлих, та лише двох.

Та хата була великою мрією Макара, його святим Граалем, його підтвердженням власної спроможності, подарунком дітям, щастям на старість, розумінням, що таки зробив за життя те цінне й важливе, що має зробити чоловік, – забезпечив сім’ю. І головне: ствердив для самого себе, що Віра недарма довірила своє життя й статки йому, учорашній босоті. Його дружина – донька заможного й відомого на всю округу Ісака Бабара, в якого молодий Макар свого часу працював наймитом і який скомандував своїм синам, що весь посаг дає єдиній доньці, а вони собі самі заробити мають. І цей посаг довгі роки висів на його плечах важким тягарем, змушував рвати жили, щоб довести: він, Макар Деревський, гідний поваги, він зумів зберегти та примножити майно, віддячив за добро й довіру. І тепер його дітям точно вистачить усього. Їм не доведеться іти у світи й побиратися, ставати до важкої праці на чужих, а не на себе. І не доведеться щодня боятися, що доля про них забула й не дасть більше нагоди зіпнутися на ноги. Бо він, Макар, подбав про все.

Віра знала, про що думав її чоловік. Знала без слів, тож лише мовчки обійняла його й притулилась до шиї. Сьогодні, як і завжди, вона довіряла йому робити, що він вважає за потрібне, розділяючи з ним працю на двох. А, можливо, зовсім скоро їй доведеться оберігати і те нове життя, яке – вона це вже відчувала – Макар щойно в ній посіяв. Час покаже.

А поки стояли так, обіймаючись мовчки, не помічаючи, що стомлений і спітнілий Петро уже покинув будівництво, перейшов город і повернувся в дім, зайшов на кухню, сів на лаву й роззирався в пошуках поживи. До обіду залишалося ще години дві, а живіт так і крутило від важкої роботи й голоду. Петро добре знав батькове правило: за столом їсти, скільки лізе, але між тим – ані крихти до рота. Багато разів бачив, як одразу після трапези усе те багатство збиралося й ховалось у велетенську ШАФУ, пузату від кількості наїдків, що зберігалися в ній, і куди дітям без дозволу батька – зась. Та що йому, виснаженому й голодному парубку, до тих правил, коли від самого ранку на будівництві, а ввечері ще й на танці хочеться. Де тих сил узяти? Недовго думаючи, вирішив дати собі раду сам – добре, що інструменти під руками. Узявся до тонкого металу з коробки, покрутив у гнучких пальцях, загнув із країв – ось тобі й відмичка. Те, що треба, аби відчинити ту важку колодку, за якою ховаються незліченні скарби Шафи.

Визирнув у вікно, чи не йде ніхто, – наче тихо. Присів коло Шафи й зосереджено, аж прикусивши язика, узявся занурювати того металевого стержня у темні нетрі замка й прислухатися, чи не посунеться та металева брама всередині. Кілька влучних рухів – і колодка впала просто в руки. А за нею – ціле царство ласощів, аж очі розбігаються: варення, сири, пироги з маком, капустою, грибами, сливами. І запах такий, що язика проковтнути можна. Голодний Петро вхопив усього одразу – та й до рота. І так смакував, що й не чув материних кроків коло хати. Так і застала його Віра – на колінах коло Шафи, обкладеного пакунками з горіхами, маком, глечиками з медом, із великим шматком пирога в роті та не меншим куснем ковбаси в руці. Побачила та мало не впустила кошика з переляку.

– Петрику… – тільки й прошепотіла. – Ховай то все швидко! Не приведи Боже, Макар побачать.

– А де папаша?

– Зі мною до хати йшов, тільки в сарай завернув – сокиру занести.

Одразу за тими словами почув Петро батькові кроки – й аж у піт його кинуло. Знав, яким суворим міг бути Макар, коли його не слухали. Бо ж не дозволяв їсти й крихти з того, що ховалося в Шафу по трапезі, повторюючи лише: «Нам того продати треба, щоб хату збудувати». І не важливо, якщо котрогось дня діти швидше зголодніли від праці по господарству. Петро заметався, намагаючись неслухняними руками зібрати всі глечики й мішечки, а батькові кроки все наближалися. Та не встигли дійти до хати, як Сірий завівся шаленим лементом, а за хвірткою почулися голоси. Скориставшись нагодою, хлопець доправив добрий кусень ковбаси до рота. Мати лиш зойкнула і взялась хутенько складати сліди його злочину назад, бормочучи під ніс:

– Синку, ну як так? Ти ж у мене найстарший. То мав би бути наймудрішим. Хіба ти голодний живеш? Хіба не їси вдосталь? То ж, вважай, крадіжка. Вам же то в неділю везти на ринок продавати.

– Сил не було, мамо. Після того будівництва аж живіт до хребта приріс. Чи ви самі того голоду не відчували після саду чи хліва? Чи вам не хотілося взяти шматочок? А про дівчат подумайте! Повна Шафа меду, а ми його куштуємо хіба на Великдень та Різдво. Чи ж то крадіжка – взяти трохи смачного вдома? Хіба папаша справедливі, що все забороняють?

Собаки лаяли все гучніше, до Сірого вже приєдналась Лапа, скрипнула хвіртка, і голоси знадвору дали знати: в хату батько поки не поспішає, тож Вірі трохи відлягло.

– Петю, ну що ж ти краєш мені душу… Батько ж і собі у всьому відмовляє… – аж раптом жінці сяйнула думка. Мати хутко витягнула з Шафи кілька пирогів і пряників та й засунула Петрові за пазуху. – Домовмося: як Макар буде десь далеко… ми інколи відкриватимемо Шафу. І братимемо трішечки, щоб не було помітно?

– То ж крадіжка, мамо. Ви ж самі сказали.

– Раз я знатиму, то вже й не крадіжка. Гаразд?

На тому й порішили. Петро не міг повірити: омріяна Шафа завжди так дражнила його своїм ситим черевом, так манила порушити всі батькові заборони й долучитися до її буйного бенкету, він так довго опирався тій спокусі… Аж раптом щастя саме прийшло до рук. Однак радість, що почала розростатись усередині, так і не захопила його повністю, сполохана голосами суперечки, що точилась під вікнами та саме набирала сили. А серед уривків фраз – роздратованих, упертих, улесливих, жорстких – раптово почулась загроза. Петро зустрівся поглядом із матір’ю, яка саме наспіх навішувала колодку назад на Шафу, і помітив, що її руки тремтять:

– Синку, а вийди тихенько з хати й біжи до дівчат у поле, віднеси смачненького. Гляди лише, щоб гості наші тебе не побачили – нíчого їм від розмови відволікатися.

Макар почув наближення сторонніх, коли виходив із сараю. Йому про них повідомили нашорошені вуха Лапи, а слідом і гучний голос Сірого. Одразу за тим до хвіртки підійшли троє: голова сільради Степан, невідомий чоловік у сірій формі й кашкеті, які носили члени ОГПУ, та сусід Іван, підперезаний новим чорним поясом і в кепці. Макар лише встиг кинути погляд на хату та з полегшенням переконатися, що Віра всередині, а не забарилася десь надворі.

– Господарю, відчиняй! Розмова є! – радісно повідомив Степан. У його пухких руках розвівалися папірці «Селянського журналу». – Ми з хорошими новинами.

– І давно гості до своїх хороших новин приносять зброю? – повів очима на кобуру з наганом, що тугенько сиділа на поясі чоловіка, затягнутого в форму, незважаючи на майже літнє тепло.

– Та то просто хворма, – посміхався до самісіньких вух Степан. – Так положено. Пускай до двору, поговоримо.

Макар неохоче відчинив хвіртку. Та щойно всі троє ступили на його землю, як Сірий наче сказився: з диким гарчанням кинувся вперед і вчепився зубами в чобіт незнайомця. Весь його вигляд кричав: «Роздеру! Роздеру на клапті! Щоб і сліду твого тут не було».

– Ах ти сучий потрох! – стільки злості в голосі людини Макар до цього ніколи не чув. Рука прибулого впевненим рухом витягнула наган із кобури, одночасно зводячи курок, та замість голови собаки перед прицілом раптом виникли груди господаря дому. Міцними руками той тримав Сірого й відтягував його, до нестями лютого, за спину.

– Хлопці, ви чого? – Степан явно не очікував такого повороту. – Макаре, забери ти свого Сірка, не лякай людей.

Макар заледве засунув Сірого, котрий несамовито пручався, в буду і звелів сидіти там. Пес послухався, але продовжував безупинно глухо гарчати.

– То ви самі винні. Зайшли надто швидко, не дали й себе обнюхати. А Сірий землю свою захищає.

– Земля належить народу, – холодно й упевнено повідомив гість, повільно ховаючи нагана.

– Про це й поговоримо, – розплився в посмішці Степан. – Макаре, налий, може, по чарці. То й розмова краще піде.

Макар окинув прибулих поглядом: сірі очі незнайомця дивилися холодно й нерухомо, Степан, хоч і теревенив без угаву, усе ховав погляд у землю, а Іван розглядав відчинені двері сараю, наче намагаючись проникнути поглядом у самі його нетрі.

– Нíколи пити, мені на поле треба, пшеницю молотити. Кажіть, по що прийшли.

– Приніс тобі новий випуск «Селянського журналу» почитати, – Степан хутко всунув папір Макарові, наче позбувся чогось, що пекло йому руки. – Колективізація, друже. Там усе чорним по білому написано. А ти ж у нас грамотний, прочитаєш.

Макар скрутив газету і заклав під пахву.

– І що значить та колективізація?

– То таке диво… Розумієш, рехворма. Після неї всі заживемо добре.

– А як то – добре?

Степан аж закашлявся. Де ж він думав, що доведеться пояснювати цьому нетямущому. Хоча Макар сам винен: на сільські збори не ходить, до клубу теж, усе на господарстві пропадає. То й ні сном ні духом, що рішення вже прийняті й візит той – просто формальність, аби мало добровільний вигляд.

– Добре – то коли у всіх порівну. Одне поле, одні корови, одне молоко з тих корів. Усім пособини будуть.

– Мені пособин не треба. У мене все своє.

– Ми бачимо, – тон гостя у формі не виказував нічого, але Макар відчув, як від нього шкіра вздовж хребта вкрилася сиротами. До них додались інші, на шиї, коли свої п’ять копійок докинув Іван:

– Подумай тільки: від кожного за здібностями, кожному… Як там далі? – запитально глянув на Степана.

– Кожному за потребами, – доповнив той, тупцяючи на місці, як у зимовий день, коли треба було зігрітися, а мороз кусав за литки.

– Рай на землі? – іронічно поцікавився Макар.

– Та який там рай, його ж немає! – поспіхом вставив Степан, побачивши, як незадоволено скривився на тому слові гість. Наче то й не він, староста, ходив минулої неділі до церкви, хрестився й поклони бив під проповідь отця Митрофана. І не він на Різдво найгучніше колядки співав і найзавзятіше постився. – Є лише краще життя, до якого йдемо.

Іван, відчувши себе вільніше, потроху просувався до сараю. Манили його ті прочинені двері, бо ж знав, що реманент у Макара найкращий у селі, два тижні тому з харківського ярмарку привезений, то хоч глянути на нього хотілось.

– І що від мене для того треба?

– Так віддай майно на громаду! – аж видихнув Степан. Важко давалась йому розмова. Уже й піт проступив на сорочці, так тужився.

– А, он воно як… Був би мед, а мухи налетять?

– Макаре, ти ото як старим салом засмажений. Міняється все. Усі віддають. Розуміють, – аж наголосив на тому слові.

Нарешті подав голос гість:

– Вступайте сьогодні. Документи у нас із собою. Підписати треба.

– А що мені з того?

Степан встряг поміж них, дивуючись власній хоробрості й тому, що досі не схопив удару, – такого жаху наганяли на нього важке мовчання і короткі, наче постріли, репліки чоловіка у формі. Той прибув у село лиш недавно, про нього знали мало: звуть Кривець, призначений із Харкова головним із політичної безпеки в їхньому селі та десятку інших навколо. Навідувався в сільраду, коли йому того хотілося, щоразу великою чорною машиною. Все питав про кожного з місцевих, заповнював якісь папери, а для чого – не його, Степана, ума діло – так йому одразу й повідомив.

– Та, Макаре! Не лиш про тебе мова! Худоба, інструмент, сад, поле – скільки всього може мати громада. А ти тримаєш то для шести людей. Неправильно це, не по-радянськи…

– Зараз кожен або з громадою, або проти неї, – тихо промовив гість.

Цієї миті ледь помітна тінь промайнула з боку дому. Це Петро, пам’ятаючи мамин наказ, вибирався обережно, намагаючись не потрапити гостям на очі. Та бігти поки було йому несила: притиснувся до стіни й слухав ту розмову.

– Іване, і ти з ними? – Макарів крик застав Івана вже на порозі сараю.

Той аж здригнувся від несподіванки та мусив повернути назад. Негоже ж при господареві в його сараї швендяти. Поки що негоже.

– Так, а чого ні? Добре виходить: усі працюють, усі отримують. Усе ділиться порівну.

Макарові аж в очах потемніло від люті. Ступив до Івана та ледь втримався, щоб не заюшити йому носа одним сильним ударом.

– Порівну, кажеш? То ти за громаду зі мною до Німеччини їздив? Привіз добра достобіса не собі й Марійці, а громаді? І для громади пропив його й прогуляв? А тепер на моє зазіхаєш. Я від рання до ночі гарував, світа білого не бачив – і тепер маю то все віддати? Таким, як ото ти, гультіпакам, які все по шинках швендяють і молодиць грають?

Нарешті безцільно блукаючі очі Степана помітили у дворі відро з крижаною водою. Він вилив на себе цілого кухля, тоді, відсапуючись, сів і мовив:

– Макаре-Макаре, так діла не буде. Не будь дурнем, підпиши папір. Будеш ходити за тими ж коровами, бджолами і пшеницею. Тільки з громадою.

– А на хіба воно мені треба? У мене все своє, чужого не прошу. І ви до мого не пхайтеся.

Петро не чув, що було далі. Він чкурнув геть, у поле, до сестер, несучи коло серця гостинця від матері, а в голові крутилась лише одна думка: «Біда, буде біда». Хоч і не знав, звідки саме її чекати. Не бачив, як понуро виходив за ворота Степан. І як Кривець наблизився впритул до батька й тихо сказав, що для тих, хто не хоче приєднатися до громад добровільно, існують інші методи, і, перш ніж попрямувати до виходу з двору, вдарив чоботом буду Сірка на прощання. І я´к замріяно роззирався Іван, поки батько важким поглядом проводжав гостей. Хлопець біг уперед, аж поки не наткнувся на Марію, котра, вже із самого ранку весела, саме виходила з шинку край села. Побачила Петра та як ухопить за плечі!

– О, Деревський! Куди поспішаєш? Давай по чарочці вип’ємо? Відсвяткуємо?

– А є що?

– Чи ти дурний? Чи не чув? Гик! Усе село гуде! Тепер нове життя буде, нове й сите. Гик!

Петро струсив її руки з плечей. Ті впали, слабкі й розслаблені, наче дві вологі ганчірки:

– З Іваном своїм святкуй. А зі мною нíчого.

– Та як нíчого? Іван зайнятий, десь ходить цілими днями, а ти ж тут… – грайливо кинула сизим оком. – Ми ж тепер усі при кýпці – гик! – тойво… Житимем. Усе село – як велика сім’я. І все спільне!

І як узялася кружляти на радощах, аж світ їй закрутився. Так і похилилась на тин. А Петро побіг далі, наче пекли йому за пазухою мамині пироги. І таки ж пекли, розтікаючись солодкими й жирними патьоками, липкими та бурими, наче кров.

Побачив сестер іще здалеку на колоді коло річечки. «У цих двох нічого не міняється. Люба знову книгу читає, німецьку якусь, із батькових. А Тоня слухає. І хто їх зна, чи вони справді ту дивну мову розуміють, чи лише прикидаються». Петро і сам не раз чув ті казкові історії: про золоте горнятко і зелено-золотих змійок, про зачарованого хлопця з довгим носом і його дружбу з такою ж зачарованою гускою, про парубка з чудернацьким іменем Вертер, який усе зітхає за дівчиною і ніяк не може їй зізнатися. Але батько ніколи раніше не наполягав, щоб і син учився. А тепер Петрові було зовсім нíколи. Тож він лише милувався сестрами і їхнім затишним куточком під вербою. Поруч мирно паслися гуси, а повітря було пронизане таким спокоєм, що й сам Петро не помітив, як стишив ходу й підійшов, уже м’яко всміхаючись. Ні, не потривожить він цього спокою, не витягне дівчат із їхнього маленького раю, допоки зможе його оберігати. А завтра – то буде завтра, а поки нехай цей день тягнеться, скільки зможе, а вони так і сидітимуть на тій колоді плечем до плеча, і їстимуть ласощі з чарівної Шафи, і зберігатимуть цю таємницю на трьох.