Читать книгу Живі. Всупереч - Ірина Мельниченко - Страница 8

Жовтень 1929 року

Незважаючи на холод, Петрові було гаряче. Він так довго мріяв про це, аж ось норовлива Іванка таки дозволила провести себе до хати, і вони обоє знали, що то означає. Довга темна коса й чорні очі цієї красуні зводили з розуму всіх парубків села, а обрала вона таки його, Петра. Кілька тижнів стріляла очима – а в них такі бісики стрибали, що аж лячно, – на тих танцях, кілька місяців уникала розмови і зникала швидше, ніж він устигав заговорити. А сьогодні нарешті стала з ним до танцю, заговорила лагідно, дзвінко засміялась і залоскотала шию гарячим диханням.

Не до танців було Петрові. Серце так і поспішало вистрибнути з грудей, утекти, заховатися кудись під лавку, де не бачитиме тих відьомських очей, від погляду яких язик буквально присихав до піднебіння, а замість слів із нього зірвалося лише непевне: «Та я теє… Давай із тобою… Щоб ти не сама». І так само хутко серце повернулося на місце, бахнуло об грудину з усієї сили, розбившись іскрами радості, почувши веселе й коротке «А давай!».

Ішли довго. Іванка все щебетала: про нові чобітки, які їй батько справили, про спідничку, яку на ярмарку бачила, про коралі, які так до її очей підходять. Про улюблену кішку Білочку, з якою і до роботи, і до сну – навіть у ліжко до себе пускає. А Петро все слухав і думав собі: «Все тобі дам, вдягну, як принцесу, тільки ти говори так, говори й не зупиняйся». Він навмисне обрав найдовший шлях, як це роблять усі закохані, пішов із дівчиною в обхід села, щоб не потрапити на очі та язики місцевим, повів до річки милуватися зорями, до тієї колоди, де вдень так любили відпочивати його сестри, а ввечері частенько сиділи пари. Серед місцевих навіть ходило повір’я: як приведеш дівчину до колоди й будете там лише вдвох, чекає на вас щасливе спільне життя. А як прийдете, а там уже зайнято – шукай собі іншої долі.

Цієї ночі все складалося якнайкраще для Петра: омріяне місце було вільним, наче чекало саме на них з Іванкою. Ще й на вербі над колодою розвівалося щось біле, схоже на прапор, на слова «я твоя» і на радість перемоги. Так сприймав ці знаки Петро, сп’янілий від радості та щосекундно готовий до дива. До всього ще й дівчина трохи змерзла, хоч і соромилась сказати, зате несміливо притулилася до його теплих грудей, дозволяючи обійняти себе й накрити теплим сардаком. Так і сиділи, мовчки слухаючи дихання одне одного.

– Тебе мати не сваритиме, що ти так пізно ходиш? – нарешті спромігся Петро. – Не хочу, щоб лаяли через мене.

– Мати й батько сплять, вони й не помітять. А я не знала, що ти такий.

– Який? – Петро завмер в очікуванні, наче від цієї відповіді залежало все його життя.

Але дівчина лише розсміялась у відповідь, блиснувши своїми відьомськими очима:

– Зовсім із тобою голову втратила… Додому мені пора. Бо батько, як прокинеться і побачить нас разом, женитися тебе змусить. А-а-а-а-а-а! – від її крику з верби зірвався птах і, невдоволено каркакуючи, полетів геть.

Петро саме розглядав свої пальці, намагаючись дібрати слова, що він і не проти б женитися, або вигадуючи причину, щоб Іванці посидіти з ним іще хоч трохи, а далі до весілля вже й без слів би дійшло, тож не побачив, як різкий порив вітру зірвав із верби не дуже білу сорочку та скинув на коліна дівчині, так її злякавши. Іванка стрибнула на ноги, наче ужалена, і аж затремтіла вся:

– Недобре тут сьогодні. Не як завжди. – І перш ніж Петро встиг по-справжньому почути, що вона сказала, швидко змінила тему: – Лихом чути. Проведи мене додому, Петрику.

Цього разу рухалися швидко й мовчки, наче підганяла невидима сила. Бігли за руку, поперемінно ховаючись під сусідськими деревами, петляючи звивистими дорогами між хатами, об’єднані одним страхом і одним бажанням на двох, лоскотним від п’ят і аж до самого нутра. Зрештою опинилися коло Іванчиної клуні, розпашілі від тієї гонитви, із пульсуючою в скронях гарячою кров’ю. У ніздрі вдарив запах сухого сіна, манячи лягти на нього вдвох. Петро заплющив очі та, наче кинувшись у крижану воду, нахилився до Іванки. Сам не помітив, як торкнувся губами – й увесь світ для нього розчинився, а ноги підкосилися, самі собою вкладаючи і його, і податливу дівчину на запашну постелю. Він не тямив, що шепочуть його губи, а шепотіли вони багато всього: і про нову хату, що зовсім скоро буде збудована, і про її очі, які спокою йому не давали, і про дітей, яких він хоче з нею мати, і про рушника, якого нехай приготує, бо тепер він уже точно прийде свататися. А за якісь безкінечно довгі миті світ знову зібрався докупи, впустивши мірний звук підводи.

– Уперше чую, щоб у нас тут уночі їздили. Може, трапилося що? – здивувалась дівчина. Вона, розпашіла, лежала в Петрових руках і дивилась на нього з усмішкою, за яку він готовий був віддати пів світу.

Підвода наближалася. З неохотою відірвавшись від любки, Петро визирнув із дверей клуні і обімлів: на великому возі їхали четверо: троє комісарів ОГПУ та чоловік у тонкій нічній сорочці. Пригледівся ближче – так то ж батько!

– Тату!

Навіть не озираючись, він безтямно кинувся услід й перечепився об колоду коло ґанку. Так і впав обличчям у багнюку й довгі місяці по тому не відав, що саме ця колода його врятувала від миттєвого ув’язнення: на гучний окрик посеред ночі старший офіцер із чорними очима різко озирнувся і вп’явся поглядом у нічну темряву.

– Ти нікого не бачив?

Молодий, що вже майже дрімав, аж стрепенувся:

– Ні, товаришу Кривець. Мабуть, то був півень. Їм саме час. Північ.

На тому розмови на підводі й закінчились. І лише Макар добре знав, чий дім вони проїжджають, тож і здогадався, хто кричав. Він понуро дивився вниз, намагаючись не видати, як боліло йому серце від важких думок. Не вірилось у те, що відбувається, хоч холод і пробирав до кісток, спина нила від незручного положення і скручених назад рук, а віз трусило від швидкої ходи коня, якого, не відомо заради якої мети, щохвилини підганяли нагайкою. Він заплющував очі й бачив дружину, оточену розлюченими селянами, готовими її розтерзати на власному подвір’ї. Бачив перелякані личка дітей і стискав кулаки від безсилої люті. Безсилий. Саме це слово зараз пасувало йому найбільше: почувався так, наче з нього відкачали всю енергію, в одну мить забрали сенс життя.

– Приїхали!

Міцні руки штовхнули Макара в спину, і той, не втримавши рівноваги, впав на холодну землю. Так би й лежав, якби не підняли за загривок і грубо не заштовхали в сире й темне приміщення. Одним коротким рухом зняли кайданки і всадовили на гнилу солому.

– Тут посидиш, – уже знайомий холодний голос цього разу проникав у саме нутро і вперше викликав у Макара непідробний страх.

– Довго?

Замість відповіді отримав такий удар у щелепу, аж світ йому закрутився. А одразу за тим почув холодне клацання замка і тихе кректання з кутка камери.

Тієї ж миті на іншому боці села схвильований Петро забіг у хату.

– Мамо, що я бачив! Що сталося?

У великій кімнаті горіли свічки, наче за покійником. Усі сиділи тихо. Сказане вголос хоч одне слово означало б для них, що все це не сон – це відбулося насправді, увірвалося в їхнє життя й перевернуло його, вирвало з корінням й пустило, як колоду за течією.

Петро завмер посеред кімнати. Роззирнувся. Віра сиділа на лаві без сил поворухнутися. Тоня колисала наймолодших – їм було найлегше: все навколо нагадувало казку, інколи веселу, інколи страшну, але однаково нереальну. Люба тихо поралась по хаті: розпалювала пічку, розкладала харчі на стіл. У кутку сидів дядько Яків, зчищав із лопати рештки землі. Він першим наважився розірвати тишу:

– Я розумію, це непросто. Але ви маєте поводитися так, наче нічого не трапилося. Нехай дівчата ходять у школу, як раніше. Я не знаю, що буде далі, але поки вас не чіпають, треба жити, як раніше. Ніхто не має бачити ваших сліз, ви не повинні говорити про те, що трапилося.

– Усе село бачило, що трапилося… Що з того, що ми мовчатимемо? – голос Віри був надламаним, ледь чутним.

– А те! Як почнете говорити, скаржитися, шукати справедливості – буде гірше. Зараз схоже діється в багатьох селах. Більшість тих, кого забрали, так і не повернулися назад. А як мовчатимете, може, й не чіпатимуть.

– Куди його повезли? – озвався Петро.

– Та ж, мабуть, до в’язниці, що за болотом. У нас і везти більше нікуди. Перші кілька днів усіх там тримають. Поки вирішать, куди далі.

Люба слухала то все мовчки, аж ураз зірвалась із місця й кинулася збирати торбинки в школу собі й Тоні. Накидала як із гарячки: книги, зошиток, ручку й чорнильницю. Поклала кілька вчорашніх пиріжків, кружальце ковбаси, набрала глек молока.

– Ти куди, доню?

– Та як куди? У школу. Нам із Тонею вчитися треба. Як папаша наказували. А ви, мамо, відпочивайте.

За Любиним прикладом усі в домі й собі заворушилися: Петро рушив умиватися, взяв одяг на зміну – скинути вечірній святковий і замінити його на буденний. Не минуло й кількох хвилин, як знову вигулькнув у хаті, узяв відро.

– Піду напою коней. День лише починається, роботи непочатий край.

У пічці забулькав казан із водою. Дядько Яків обережно вийняв його і вкинув добрячу в’язанку ромашки, що висіла сушена тут-таки, під стелею.

– І правильно. Ідіть зараз кожен у своїх справах. А я залишуся з Вірою, напою чаєм, поговоримо. А малі нехай сплять. То все їм наснилося. Нехай тепер проженуть страшний сон новим, приємним.

І раз по разу скрипіли двері хати Деревських: першими із них вийшли дві маленькі дівчинки, зіщулившись під поривами різкого вітру й вагою чималих торбинок, напханих книгами та їжею. Слідом за ними – високий чорнявий парубок, котрий скрушно зітхнув та швидким кроком рушив до конюшні, звідки ще довго чулись іржання та лайка. І понад усім тим тягнулося тужливе виття Лапи, чийого брата менше години тому було присипано землею навіки.