Читать книгу Восьма звичка. Від ефективності до величі - Стівен Р. Кові - Страница 5

Світ докорінно змінився з моменту публікації 1989 року книжки «Сім звичок надзвичайно ефективних людей». Проблеми й труднощі, з якими ми стикаємося в особистому житті і стосунках – у наших сім’ях, у нашій професійній діяльності і в наших організаціях, – стали вже завданнями іншого масштабу. Насправді багато хто вважає 1989-й – рік, коли ми стали свідками падіння Берлінської стіни, – початком інформаційної ери, народженням нової реальності, стартом змін надзвичайної ваги – воістину новою епохою.

Багато хто запитує, чи сім звичок усе ще актуальні в нинішній новій дійсності. Моя відповідь на це запитання незмінна: «Що значніші зміни і складніші завдання, то актуальнішими стають сім звичок». Розумієте, тут ідеться про те, щоб стати надзвичайно ефективним. Вони репрезентують повну сукупність універсальних, позачасових підвалин характеру й ефективності людини.

Ефективність людини або організації в нинішньому світі більше не є питанням особистого вибору – це ціна вхідного квитка на поле гри. Щоб виживати, досягати успіху, створювати нове, вдосконалюватися і лідирувати в цій новій реальності, нам потрібно не лише працювати ефективно, а й перевершувати себе. Нова ера вимагає і потребує величі. Ідеться про самореалізацію, повну віддачу завданням й справдешню співпрацю. Це те, що лежить в іншій площині або вимірі. Ці властиві величі ознаки відрізняються від ознак ефективності так само, як позитивна властивість відрізняється від успіху – якістю, а не ступенем. Вихід на вищий рівень людського генія і мотивації – те, що ми називаємо голосом, – вимагає нового способу мислення, нових умінь, нового інструментарію і… нової звички.

Рис. 1.1

Отже, восьма звичка – це не ще одна звичка, яка додається до семи, про яку якось забули. Ідеться про те, щоб побачити і підкорити собі силу третього виміру семи звичок, яка допомагає інтелектуальному працівникові впоратися з головним викликом нової епохи. Восьма звичка полягає в тому, щоб Знайти свій голос і Надихнути інших знайти свій голос.

Восьма звичка – це дороговказ до надзвичайно перспективної сфери сьогодення. Вона рішуче протистоїть болю і розчаруванню, описані мною раніше. По суті, це позачасова реальність. Це голос людського духу – сповнений надії й інтелекту, життєрадісний за своєю природою і безмежний за потенціалом служити загальному благу. Цей голос також підтримує дух тих організацій, які виживуть, досягнуть процвітання і значно вплинуть на майбутнє всього світу.

Голос – це унікальна особиста значущість, яка розкривається, коли ми стикаємося з найскладнішими випробуваннями, і завдяки якій ми долаємо їх.

Рис. 1.2

Як показано на рис. 1.2, голос знаходиться на перетині таланту (ваших вроджених здібностей і достоїнств), пристрасті (того, що додає сил, стимулює, мотивує і надихає вас), потреби (того, чого світ потребує настільки, що готовий за це платити вам) і сумління (цього невпинного, тихого голосу, який підказує вам, що правильно, і спонукає вас чинити саме так). Коли ви поринаєте в роботу, яка розкриває ваш талант і підживлює вашу пристрасть, – роботу, яка є відповіддю на якусь велику світову потребу, до задоволення якої вас підштовхує сумління, – ви знаходите свій голос, своє життєве покликання і розшифровуєте код власної душі.

У кожному з нас живе глибоке, вроджене, майже невимовне, пристрасне бажання знайти свій голос у житті. Експоненціальний, революційний розвиток Інтернету – це один із найпотужніших сучасних проявів цієї істини. Інтернет, мабуть, є ідеальним символом нового світу, економіки ери інформації/інтелектуального працівника і значних змін. У своїй книжці «Маніфест шляху» (Cluetrain Manifesto), яка вийшла 1999 року, Лок, Левін Сірлз і Вайнберґер описують це явище так:

Усі ми заново відшукуємо свої голоси. Вчимося розмовляти одне з одним. …Подумки і вголос сьогодні точиться розмова, якої п’ять років тому взагалі ніхто не провадив і на яку не дуже зважали з початком промислової революції. Тепер, завдяки Всесвітній мережі, що охопила планету, ця розмова настільки розрослася, стала настільки багатогранною, що намагання з’ясувати, про що вона, видаються марними. Тут ідеться про мільярд років приховування надій, страхів і мрій, закодованих у подвійних спіралях ДНК, про спалахи колективного дежавю нашого на диво незбагненного виду. Щось давнє, стихійне, священне, щось дуже-дуже дивне проривається каналами зв’язку і кабелями ХХІ століття.

…У цій розмові мільйони різних ниток, але на початку і наприкінці кожної з них перебуває людина…

Палка пристрасть до Всесвітньої мережі свідчить про таку величезну тугу, що її можна витлумачити лише духовною потребою. Ця туга за спілкуванням свідчить про те, що в нашому житті чогось бракує. А бракує нам звуку людського голосу. Духовна привабливість Усесвітньої павутини в тому, що вона обіцяє нам повернення голосу.

Замість того аби описувати голос, дозвольте мені проілюструвати це поняття історією одного чоловіка. Познайомившись із Мухаммадом Юнусом, засновником Grameen Bank – унікальної організації, створеної з єдиною метою надавати мікрокредити найбіднішим мешканцям Бангладеш, – я запитав його, коли і як саме він знайшов своє бачення. Він відповів, що спочатку в нього не було жодного бачення. Він просто помітив, що є потреба, спробував задовольнити її, і бачення виникло. Бачення світу, позбавленого бідності, у Мухаммада Юнуса виникло завдяки одному випадку на вулиці Бангладеш. Даючи інтерв’ю для моєї колонки про лідерство[3] в New York Times Syndicate, він поділився зі мною своєю історією:

Усе почалося двадцять п’ять років тому. Я викладав економіку в університеті Бангладеш. У країні панував страшенний голод. Я почувався жахливо. З ентузіазмом новоспеченого доктора наук, що повернувся зі США, я викладав вишукані економічні теорії студентам. Але, вийшовши з аудиторії, бачив довкола себе висохлі скелети людей, які чекали власної смерті.

Я відчував, що те, чого мене вчили, і те, що я викладав, було вигадками, які не мають жодної ваги для людського життя. Тому я спробував з’ясувати, як живуть люди в селі неподалік університетського містечка. Я хотів довідатися, чи можу я щось зробити, аби врятувати від смерті хоча б одну людину. Я припинив споглядати світ з висоти пташиного лету, дивлячись на усе згори, з недосяжних небес. Я спробував глипнути на все поглядом хробака, намагаючись зрозуміти, що знаходиться безпосередньо переді мною – понюхати це, доторкнутися до нього, подумати, чи можна щось вдіяти.

Але один випадок спрямував мене новим руслом. Я познайомився з жінкою, яка плела бамбукові стільці. Поспілкувавшись із нею, я дізнався, що вона заробляє всього два американських центи на день. Я не міг повірити, що хтось може працювати так важко, робити такі гарні бамбукові стільці й отримувати настільки крихітний прибуток. Жінка пояснила мені, що, оскільки в неї немає грошей на купівлю бамбука для стільців, їй доводиться позичати в одного торговця, а той поставив умову, що вона буде продавати стільці тільки йому і виключно за ціною, яку він призначив.

Це пояснювало два центи – вона фактично стала рабинею цієї людини. А скільки ж коштував бамбук? На моє запитання вона відповіла: «Ну, близько двадцяти центів. Дуже хороший – двадцять п’ять». Я подумав: «Люди страждають через двадцять центів, і ніхто нічого не може вдіяти?» Замислився, чи не дати їй двадцять п’ять центів, але потім мені спало на думку інше— скласти список людей, які потребують невеличкої суми грошей. Разом з одним зі своїх студентів ми за декілька днів обійшли село – так виник перелік сорока двох осіб. Склавши докупи суми, яких вони потребували, я був приголомшений як ніколи в житті: підсумок дорівнював двадцяти сімом доларам! Мені стало соромно за те, що я належу до суспільства, неспроможного дати двадцять сім доларів сорока двом працелюбним обдарованим людям.

Аби позбутися цього сорому, я дістав з кишені гроші і дав їх своєму студентові. Я сказав: «Візьми ці гроші, роздай тим сорока двом людям, яких ми зустріли, і скажи, що це позика, але вони можуть віддати мені борг, коли в них з’явиться можливість. Тим часом хай продають свою продукцію там, де їм запропонують хорошу ціну».

Отримавши гроші, люди були в захваті. Спостерігаючи за їхньою радістю, я розмірковував, що мені робити тепер. Подумавши про філію банку в університетському кампусі, я вирушив до керівника й запропонував йому видавати позики біднякам, яких зустрів у селі. Він завмер! «Ви божевільний! – сказав він. – Це неможливо. Як ми можемо позичати гроші злидарям? Вони некредитоспроможні». Я благав його, кажучи: «Принаймні спробуйте і подивіться, що вийде, – це ж невеличка сума». Він відповів: «Ні, наші правила цього не дозволяють. Вони не можуть запропонувати заставу, а таку мізерну суму не варто й давати в кредит». Він запропонував мені поспілкуватися з високопоставленими чиновниками в банківській системі Бангладеш.

Я дослухався до його поради і звернувся до людей, що мали вплив у банківському секторі. Усі вони сказали те саме. Нарешті, після кількох днів поневірянь, я запропонував себе в ролі поручителя. «Я надам гарантію на кредити і підпишу все, що потрібно, тоді ви зможете дати гроші мені, а я дам їх людям, яким хочу допомогти».

Отак усе почалося. Мене повсякчас попереджали, що злидарі, які отримають гроші, ніколи не повернуть їх. Я сказав, що ризикну. І найдивніше, що позичальники повернули мені все до останнього цента. Я дуже зрадів і знову прийшов до менеджера: «Подивіться, вони повертають борги, отже все гаразд». Але той відповів: «О ні, вони просто замилюють вам очі. Незабаром вони візьмуть більше грошей і ніколи їх не повернуть». Отож я позичив їм більше грошей, і вони мені їх віддали. Я розповів про це менеджеру, але він зауважив: «Ну, можливо, в одному селі вам вдалося, але, якщо ви зробите те саме у двох селах, нічого не вийде». Не зволікаючи, я дав позики мешканцям двох сіл – і все вийшло!

Отже, все перетворилося на своєрідну боротьбу між мною, банківським менеджером і його високопоставленими колегами. Вони наполягали, що, якщо кількість сіл збільшиться до п’яти, то, найімовірніше, я зазнаю втрат. Тоді я роздав кредити у п’яти селах, і це лише підтвердило те, що позичальники віддають гроші. Банкіри не поступалися. Вони говорили: «Десять сіл. П’ятдесят сіл. Сто сіл». Це стало нагадувати якесь змагання. Я отримав результати, які вони не могли заперечити, тому що йшлося про їхні гроші, проте вони не йняли віри, оскільки були переконані, що бідні люди – ненадійні. На щастя, я міг повірити в те, що бачив, – у неспростовні факти. Проте розум і зір банкірів затьмарювали знання, якими вони володіли.

Нарешті я подумав: «Навіщо намагаюся переконувати їх? Я абсолютно впевнений у тому, що бідні люди беруть позики і повертають їх. Чому б не організувати свій власний банк?» Ця думка надихнула мене, я склав пропозицію і попрямував до уряду за дозволом на відкриття банку. Мені знадобилося два роки, аби переконати уряд.

Другого жовтня 1983 року ми відкрили банк – офіційний незалежний банк. Ми були неймовірно схвильовані, адже тепер у нас був власний банк, який ми могли розвивати так, як нам хочеться. І ми почали розвиватися.

Коли вас надихає будь-яка велика мета, якийсь видатний задум, ваші думки розривають кайдани. Ваш розум долає обмеження, ваша свідомість розширюється у всіх напрямах, і ви опиняєтеся в новому, величному і чудовому світі.

Йога-Сутри Патанджалі

Усе, що потрібно для тріумфу зла, – бездіяльність хороших людей.

Едмунд Берк

На сьогодні Grameen Bank обслуговує понад 46 000 сіл у Бангладеш, має 1267 філій і понад 12 000 працівників. Банк видав кредитів на суму понад 4,5 млрд доларів позиками від 12–15 до в середньому 200 доларів. Щорік банк кредитує приблизно півмільярда доларів. Позики дають навіть жебракам, допомагаючи їм вирватися зі злиднів і почати комерцію. Кредит на житло складає 300 доларів. Тим із нас, хто займається бізнесом, такі суми здаються нікчемними. Проте погляньмо на них з точки зору впливу на життя окремих людей. Банк щороку видаватиме кредити на 500 млн доларів за умови, що 3,7 млн осіб, 96 % із яких – це жінки, вирішать, що можуть і повинні зробити певні кроки, аби змінити своє життя і життя своїх сімей; 3,7 млн осіб повинні визнавати, що готові до змін; 3,7 млн осіб мають пережити безсонну ніч і, тремтячи від хвилювання, але сповнені рішучості, прийти наступного ранку у відділення Grameen. Основу цього потужного руху складають жінки, які вирішують самостійно або в синергетичних нормотворчих групах, покладаючись на власні сили, стати незалежними підприємцями, виробляти товари вдома, на власному подвір’ї або разом із сусідами, аби стати економічно життєздатними й успішними. Вони знайшли свій голос.

Вивчаючи інформацію про деяких видатних людей світу і розмовляючи з ними, я зауважив, що їхнє відчуття бачення і голосу зазвичай розвивається повільно. Я впевнений, що винятки трапляються. Дехто може виробити бачення нових можливостей внаслідок несподіваного одкровання. Проте, загалом, я зауважив, що бачення з’являється, коли люди осмислюють людську потребу і, скоряючись поклику сумління, намагаються цю потребу задовольнити. І коли їм це вдається, вони бачать іншу потребу, задовольняють її, а потім ще і ще. Поволі в них починає розвиватися це відчуття потреби, і вони починають замислюватися про шляхи здобуття правового статусу для своїх зусиль, аби отримувати підтримку.

Мухаммад Юнус – це приклад людини, яка вчинила саме так: він відчув людську потребу і відгукнувся на заклик свого сумління, використавши свій талант і завзятість, аби задовольнити потребу, – спочатку особисто, потім вибудовуючи довірчі стосунки і шукаючи креативне вирішення проблеми і врешті-решт інституціоналізуючи діяльність для задоволення суспільної потреби шляхом створення організації. Він знайшов власний голос, надихаючи інших знайти свій. Система надання мікрокредитів зараз поширюється у всьому світі.

Лише дехто з нас може звершити щось грандіозне, але всі ми можемо робити щось скромнез великою любов’ю.

Мати Тереза