Читать книгу Букет улюблених квітів - Светлана Талан - Страница 12

І знову Тамара прокинулася рано. Вона спробувала заснути, але марно, тому підвелася, випила кави та пішла годувати Барса.

– Привіт, мій охоронцю!

Жінка попестила собаку: старенькому подобалося, щоби перед годуванням з ним поговорили та погладили. Так привчив його Марк. Чоловік приніс додому Барса маленьким цуценям, пухнастим і кумедним, як жива іграшка. Не любити таке «ведмежатко» було неможливо, і в родині він швидко став улюбленцем. Марк був проти того, щоби тримати собаку на прив’язі, тож одразу зробив йому будку й вольєр, куди можна було зачиняти Барса, коли до двору навідувався хтось чужий. Пес завжди мав повну свободу пересування й дуже ображався, коли його зачиняли у вольєрі.

– Барсе, ніхто сьогодні не приносив нам букет? – запитала Тамара, прямуючи до хвіртки.

Відімкнувши хвіртку й не побачивши букет лілій, жінка полегшено зітхнула.

– Навигадувала собі казна-що! – усміхнулася вона й повернулася до двору. – Ходімо, мій друже, подивимось, як там наші квіточки. Може, їх час полити, бо щось спека затяглася.

Жінка попростувала в садок, Барс поплівся за нею. Тамара дозволяла йому виходити до квітника, бо розумний пес жодного разу не зіпсував його, не валявся там і навіть не ступав туди, щоб не пошкодити квіти.

Лілії, наче справжні царівни, граціозно похитували великими квітами від легкого вранішнього вітерця.

– Земля суха, – зауважила Тамара, – треба полити.

І раптом завмерла… У тому місці клумби, де навесні не зійшли її улюблениці, тепер стояли, піднявши голівки до неба, у два ряди білі лілії! Було видно, що хтось нещодавно їх висадив, дбайливо розпушивши та поливши біля них землю. Жінка не повірила своїм очам, тому підступила ближче й відчула ніжний солодкуватий аромат квітів.

«Це сон?» – подумала вона й обійшла лілії з усіх боків.

Тамара впевнилася, що не спить, коли простягла вперед руку й торкнулася грамофоноподібної квітки. Жінка не могла зрозуміти, звідки квіти взялися, аж поки не згадала обіцянку сусідки Марини привезти білі лілії з дачі.

«Маринка приходила й, вирішивши зробити мені сюрприз, висадила квіти на клумбу!» – здогадалася Тамара й усміхнулася.

Вона підступила до лавки, де завжди стояло відро з водою. Тепер відро було порожнє. Жінка вирішила, що то подруга використала воду, поливаючи квіти. Вона поставила відро на землю, закинула туди край шланга й повернула кран. Зашуміла вода, й аж тут Тамарі стукнуло в голову: як Марина зайшла у двір, коли навколо паркан і хвіртка на замку? Барс подругу не чіпає, бо звик до неї змалечку, але не перелізла ж вона через паркан? Щось тут було не так. Тамару вивела із задуми холодна вода, яка, наповнивши відро, полилася на землю й намочила їй ноги. Жінка закрутила кран і взялася поливати квіти, але думка про те, що Марина не змогла б фізично потрапити в садок, її не покидала. Швидко впоравшись на клумбі, Тамара поквапилася до будинку. Вона зателефонувала подрузі й одразу запитала, чи привезла її сусідка з дачі лілії.

– Ще ні, але я пам’ятаю і щодня їй нагадую, – відповіла Марина. – Та не хвилюйся ти, дістанемо тобі твої улюблені квіти!

– Не в тому річ. Хтось висадив уночі на моєму квітнику білі лілії.

– Стовідсотково, що то не я! – засміялася подруга. – А ти буцімто не знаєш, хто!

– Ні. Не маю поняття.

– Та твій Толик! Хто ж іще?!

– Зараз наберу його та спитаю. Як ти, Маринко? Чую по голосу, що в тебе все добре.

– Не повіриш, як скажу!

– Та кажи вже!

– Здається, я закохалась.

– Вітаю! І хто ж цей щасливчик?

– Один прибулий.

– Ой, Маринко, ти ж знаєш цих командировочних, всі нібито неодружені, без дітей, а насправді їдуть, щоб відірватися, а потім повернутися до своїх родин.

– Не повіриш, але мені байдуже, що буде потім. Важливо, що я зараз щаслива, як ніколи! І до речі, ми з ним не спимо.

– Ще не час? – усміхнулася Тамара.

– Не знаю. Нічого не знаю, крім того, що хочу чути його голос, бачити, йти з ним поруч. У мене дах знесло від нього!

– Дивися, щоб не помилилася, бо що більше закохуєшся, то важче забувати.

– Я його ніколи не забуду. Правда! Бувай! Зустрінемось, усе розповім.

– Щасти! – побажала Тамара на прощання.

Вона відразу набрала номер Анатолія. Виклик ішов, але чоловік слухавку не брав. Тамара знала, що слідчий не завжди може відповісти на дзвінок.

«Передзвонить пізніше», – подумала Тамара.

Вона прихопила мобільний із собою на кухню, і вже коли сніданок був готовий, спробувала ще раз зв’язатися з Анатолієм. Цього разу той скинув виклик, і жінці не лишалося нічого, як чекати на його дзвінок.

Прокинулися хлопчаки, і Тамара їх нагодувала. Сама їсти не стала – було тривожно на душі. Якесь сум’яття, що підкралося нізвідки, змушувало жінку почуватися напружено. Жінка взялася до прання, бо за прогнозом синоптиків насувалися дощі, а вона хотіла випрати постільну білизну й устигнути просушити її у дворі. Діти подалися на стадіон поганяти м’яча, і Тамара зосталася вдома сама. На кожен звук жінка знервовано здригалася. Вона не могла собі пояснити, що з нею відбувається, чому вся як натягнута тятива.

– Щось має трапитися, – нашіптував їй хтось невидимий. – Чекай на біду!

– Ні! Я так не можу! – ладна розплакатися, Тамара кинула в тазик випрану ковдру.

Обізвався мобільний, і на звук його мелодії Тамара підскочила на місці.

– Привіт, Томо! – від голосу Анатолія вона трохи заспокоїлася.

– Ти не відповідав. Щось сталося?

– Так. Схоже, за ґрати кинули справді не того, кого потрібно. Сьогодні вранці у нашому місті вбили жінку. На її грудях лежали лілії.

– Та ти що?! Вбивця на волі? І він уже в нашому місті?!

– Схоже, що так. Тамаро, прошу тебе, не ходи нікуди з дому без потреби.

– Не можу ж я цілими днями сидіти вдома?!

– Убивство скоїли неподалік твого дому, у сусідньому провулку.

– Та-а-к! – протягнула жінка. – Це погано. А за сюрприз я тобі дякую!

– За який сюрприз? – здивовано запитав чоловік.

– За білі лілії в садку! Де ти їх дістав? Це мій улюблений сорт. І найважливіше: як ти зміг висадити квіти так, що ніхто не почув? Перелазив через паркан?

– Я не розумію, про що ти.

Тамарі довелося все пояснити, і це здивувало Анатолія ще більше.

– Томо, я справді не приносив ті квіти. Подумай, кого Барс пропустив би?

– Барс не кидається лише на кількох людей. Марина не приходила, ти – також, сумніваюся, що Галина спромоглася би перелізти через паркан. Тоді хто?

Анатолій помовчав, потім сказав, що не має припущень, хто міг непомітно проникнути в садок, і нагадав, що вбивця на труп жінки поклав також білі лілії.

– То це, що, мені попередження було? Наступна жертва – це я? Але чому?! – запанікувала Тамара.

– Люба, вибач, я мушу бігти, але ти замкнися й нікого стороннього не пускай. Обіцяєш?

– Обіцяю, – майже прошепотіла жінка.

Тамара замкнула хвіртку, але від того спокійніше не стало. Вона допрала, розвісила білизну, протерла пил у кімнатах, але робота не відволікла її від тривожних думок. Вона подзвонила Федькові й запитала, де хлопці.

– Та ми граємо у футбол! Я ж говорив, де ми будемо! – відповів хлопчина.

– Олег з тобою?

– А де ж іще? Мамо, ти чула новину?

– Яку, синку?

– Маніяк у нашому місті. Він убив жінку.

– Так, чула.

– І знаєш, кого заарештували?

– Кого?

– Коляна!

– Того хворого чоловіка?! Та він і мухи не зобидить!

– Це ти ментам скажи!

– Чому саме його затримали? Не чув?

– Хлопці з того провулка кажуть, що Колян намагався її підвести, а потім розклав на грудях убитої жінки квіти. У нього руки були у крові, то його менти й замели, – пояснив Федько.

– Який жах! Колян не міг убити! – заперечувала Тамара.

– Розкажи це своєму Толику!

– Як ти розмовляєш зі мною? Хто тобі дав право так говорити?! – обурилася жінка.

– Вибач, якщо образив, мамо! Бувай! Мені ніколи! – кинув син, і в телефоні залунали гудки.

Тамара набрала Анатолія й почула від нього, що той наразі не має часу.

– Скажи мені лише одне: правда, що Коляна підозрюють у вбивстві?

– Так, це правда.

– Але ж він не міг нікого вбити!

– Триває слідство, і він єдиний підозрюваний. Вибач, мені час бігти.

– Бувай! – промовила Тамара та вимкнула телефон. – «Якесь божевілля!» – подумала вона, прямуючи до будинку.