Читать книгу Букет улюблених квітів - Светлана Талан - Страница 16

На пропозицію Слави підвезти її додому Марина відповіла, що сьогодні вона на своїй «шкоді».

– Можу я вас підвезти один раз? – усміхнулася вона, і чоловік погодився.

Дорогою він поцікавився, чому Марина вирішила приїхати на роботу машиною. Жінка пояснила, що боїться маніяка, який причаївся десь у місті.

– Куди не піди, усюди лише й розмов про загадкового вбивцю, – сказав Слава.

– І кожна жінка боїться стати наступною жертвою.

– Він чоловіків не займає?

– Ні, тільки дівчат і жінок. Ще й прикрашає трупи квітами.

– Я буду поруч із вами, – пообіцяв чоловік.

Марині хотілося додати, що не весь час він буде поруч, але стрималася – боялася злякати своє неждане щастя. Вони поставили машину на стоянці й пішли до будинку, де жила Марина. Так, ніби й належало, піднялися сходами до квартири жінки. Марина принесла чай та пиріжки з картоплею, і вони повечеряли. Слава сидів з Мариною поряд. Жінка була так близько, що він відчував витончений аромат її парфумів, змішаний із запахом волосся й тіла, і та близькість п’янила його, хвилювала. Чоловік обережно обійняв її за плечі та пригорнув.

– Як добре! – стиха промовила вона. – Так надійно й затишно.

– І мені добре біля тебе, – сказав Слава, не помітивши, як перейшов на «ти».

Чоловік пестив її волосся, а потім ніжно провів губами по шиї. Жінка повернула лице до нього й несміливо торкнулася губами його вуст.

«Як багато я втратив», – устиг подумати чоловік до того, як шалена пристрасть охопила їх обох…

Уранці Марина прокинулася першою. Вона почувалася найщасливішою жінкою на світі. Марина гнала від себе думку, що все це може скінчитися, знаючи напевно, що такого вже ні з ким не буде, що ці зустрічі залишаться найсвітлішими та найприємнішими спогадами в її житті. Вона дивилася на чоловіка, який спав, намагаючись запам’ятати кожну рису його обличчя. Їй завжди подобалися чоловіки з довгим волоссям. Чому? Вона й сама не знала, та її ідеал чоловіка був саме таким, з довгим, обов’язково добре доглянутим волоссям. Славко був високий, широкоплечий, кремезний, без складок жиру на животі, підтягнутий і доглянутий, із волоссям, зібраним у «хвостик» гумкою. На ніч Слава зняв її, і тепер волосся розсипалося віялом по подушці.

«Ще не сиве волосся, – подумала жінка, – лише скроні трохи посвітлішали, ніби хтось сипнув на них жменю борошна».

Марина так не хотіла йти на кухню, але мусила. Вона зітхнула, легенько провела кінчиками пальців по Славиному волоссю й навшпиньки вийшла з кімнати. Марина швидко зготувала сніданок і повернулася до ліжка, де ще спав чоловік із її мрій. Вона вдивлялася в дороге обличчя, знову вкарбовуючи у пам’ять кожну дрібничку. Жінка шкодувала будити, але час був невблаганний. Поглянувши на годинник, вона зітхнула й торкнулася губами оголеного плеча чоловіка. Той відчув її ніжний дотик і усміхнувся, не розплющуючи очі.

– Любий, час прокидатися! – промовила Марина, зловивши себе на думці, що ладна робити так щоранку все життя, що ще лишилося попереду.

– Якщо ти не сон, то я прокинуся, – відповів Слава й розплющив очі. – Не наснилося! Ти справжня і поруч зі мною! Маринко, знаєш, що я зараз подумав?

– Ні, не знаю, – з ледве помітною усмішкою на обличчі відповіла Марина.

– Людина все життя щось шукає, а на схилі літ починає розуміти, що її метушня нічого не варта, а для щастя потрібно так мало!

– Ти хочеш сказати?..

– Так! Я – щасливий! І все завдяки тобі! Дякую долі, що звела нас!

– Я спізнюся на роботу, – нагадала Марина. – Якщо мене звільнять, то я стану не такою вже й щасливою.

– Усе! Встаю і біжу!

Після спільного сніданку Марина вперше за багато років не відчула самотності прийдешнього дня. Вони разом вийшли з квартири, і Марина, зазирнувши за вхідні двері, раптом зблідла. Там стояли білі лілії, викопані з корінням.

– Квіти… Це мені… Це зробив маніяк, – перелякано й затинаючись пробелькотіла жінка.

Слава обійняв її за плечі, притягнув до себе.

– Заспокойся, це ще нічого не означає, – спокійно й урівноважено запевнив він. – Може, ти їх замовляла?

– Точно! – Марина ляснула себе по лобі долонею. – Я ж просила сусідку привезти з дачі білі лілії для подруги!

– Ось бачиш! А ти відразу панікуєш. Іноді ми самі собі ускладнюємо життя, роблячи трагедію зі звичайних подій.

– Як я могла забути?! От дірява голова! – лаяла себе жінка за забудькуватість.

Марина подзвонила в сусідчині двері, але їй ніхто не відчинив. Тоді вона зателефонувала сусідці на мобільний і лише по тому, як жінка підтвердила, що то вона залишила квіти під дверима, заспокоїлася.

– Чому ви не принесли квіти до квартири? – поцікавилася вона. – Я постійно була вдома.

– Мариночко, вибач, але вчора ввечері я зовсім випадково побачила у вікно, як ти поверталася додому із цікавим і екстравагантним чоловіком, – пояснила сусідка. – Тому вирішила вас не турбувати й поставила лілії в коридорі.

Подякувавши жінці, Марина сказала Славі:

– Сусідка випадково побачила нас разом.

– Звісно, що випадково, – усміхнувся чоловік. – Хто б сумнівався?

Марина прийняла зміну та дістала мобільний телефон, аби, як зазвичай, порозмовляти з Тамарою. Проте номера подруги вона не набрала.

Їй хотілося розповісти про минулу неймовірну ніч, поділитися враженнями, як це вона робила раніше, але щось її зупинило.

«Я просто боюся зізнатися у своєму щасті, – вирішила жінка. – Напевно, потрібно спочатку самій ним насолодитися, а вже потім плескати язиком».

Марина почувалася незручно через сьогоднішню неспроможність бути щирою та відвертою з подругою, тож, аби не думати про це й відволіктися, з головою поринула в роботу.