Читать книгу Букет улюблених квітів - Светлана Талан - Страница 17

Після роботи Анатолій заїхав до Тамари, щоб забрати її до себе на ніч.

– Нарешті завтра маю довгоочікуваний вихідний! – сказав він. – Хочу відпочити разом із тобою, Томо.

– А діти? Залишаться на ніч самі вдома?

– Чи це вперше?

– Не вперше, але ці чутки про маніяка, і ці лілії…

– Не бійся. Діти нехай замикаються на ніч на всі замки й нікуди не виходять з хати, – порадив чоловік. – А ми, як завжди, влаштуємо їм телефонний контроль.

– Добре. Тільки зачекай трохи, поки я зготую їм поїсти. Ти, напевно, також голодний?

– Я стомлений, – зітхнув Анатолій.

Упоравшись зі справами, Тамара звеліла Федькові ввечері нікуди з дому не виходити та не випускати Олежика.

– Знаю, не маленький, – сказав матері син. – Усе буде гаразд!

Анатолій жив у батьківському домі, одну половину якого займав він, а другу – його мати й батько. Хоча оселя була невелика – простора гостьова кімната, вузька спаленька та кухня, Анатолію її вистачало для самостійного та спокійного життя. Тут він проводив вільний час із Тамарою – його коханням іще зі школи.

Анатолій одразу ж зняв із себе форму й пішов до душової кімнати. Тамара тим часом швиденько зібрала його брудну, просякнутий потом одяг і закинула його до пральної машини. Чоловік вийшов із душу й, помітивши її порядкування, зауважив, що білизна може за день не висохнути, бо обіцяють зливи.

– Ти все ще віриш синоптикам? – усміхнулася Тамара. – Котрий день поспіль ми чекаємо на їхні обіцянки? Дощі щодня відкладаються, а спека стоїть така, що за дві години все висохне. У тебе є щось їстівне в холодильнику?

– Щось є, – мовив Анатолій. – Не образишся, якщо я приляжу? Справді втомився, ноги аж гудуть.

– Відпочивай, а я щось приготую. Як просувається справа з маніяком? – запитала вона, заглядаючи до холодильника.

– Після вихідного пробиватиму всіх прибулих, – почав розповідати він. – Якщо знайду вбивцю, отримаю підвищення.

– То Колян не вбивця?

– Звідки я знаю? У нього взагалі нічого не можна випитати. Плаче й усе.

– А ти влаштував йому справжній допит? – зіронізувала Тамара, наливаючи в каструлю воду.

– Запросив матір того ненормального та при ній кілька разів спробував отримати від нього пояснення.

– І що?

– Постійно плаче, проситься до мами, – говорив чоловік. – Повторює: «Тьотя вбилась», «Треба рятувати», «Крові багато. Страшно!». Ото й усе зізнання.

– Ще раз повторюю: я впевнена, що Колян убити не міг!

– Навмисно – ні, а якщо ненавмисно? Може, він її не хотів убивати, а вдарив чимось по голові, а потім злякався. Розумієш, Томо, жінка померла від удару в потилицю. Її тіло намагалися чи то приховати, чи то бозна-що з ним зробити, бо кров на асфальті була в одному місці, а труп лежав за кілька метрів від нього, в іншому. Якщо він не винен, то навіщо розкладав лілії по тілу вбитої?

– Нам не зрозуміти хід думок таких людей, але Колян не вбивця і це ти зрозумієш згодом.

– Може, й так.

– То Коляна ще не відпустили із СІЗО?

– Днями відпустять. Його батьки оплатили адвоката, сподіваються, що той доб’ється проведення судово-медичної експертизи. Якщо після неї Коляна визнають неосудним, то відпустять додому, – пояснював Анатолій. – Розумієш, Томочко, моя мета не залишити за ґратами хвору на всю голову людину, а знайти справжнього вбивцю.

– То ти не вважаєш Коляна вбивцею?

– Дуже сумніваюся, тому й хочу пробити чужинців.

– Кого?

– Прибулих.

– І ці лілії… Хтось їх мені приносить і досі.

– Потрібно виставити зовнішнє спостереження, аби вистежити його. Я поговорю з керівництвом.

– Не треба за мною стежити! – обурилася Тамара. – Мені ще цього не вистачало!

– Так ти будеш у безпеці.

– Сама якось розберуся!

– Як хочеш, – мовив тихо Анатолій і заплющив очі.

Коли Тамара приготувала вечерю, чоловік уже міцно спав. Жінка розвісила у дворі випрану білизну, поглянула на небо – жодної хмаринки.

Потім зайшла до будинку, замкнула двері, вимкнула світло й лягла спати в іншій кімнаті. Тамара зловила себе на думці, що задоволена тим, що Анатолій заснув і з ним не треба займатися сексом.

«Так не буває, коли люди кохають одне одного», – подумала вона.

Тамара знову згадала Марка. Їм завжди було мало всього: сексу, спілкування, обіймів, поцілунків, ніби щось ізсередини підказувало, що все це може враз обірватися і скінчитися. З Анатолієм не так. Вона вдячна йому, що він був поруч упродовж останніх п’яти років, рятував її від гнітючої самотності й підтримував, але… це все.

«Це просто людська вдячність, а не кохання, – розмірковувала Тамара. – Я звикла до нього, мала за доброго давнього друга, а із сексом припустилася помилки. Я сама вигадала кохання до Толика, справжніх почуттів не було. Сподівалася, що так швидше забуду Марка, й не змогла. І чому останнім часом я так часто згадую його?»

Тамарі не спалося. Різні думки роїлися в голові. Вона намагалася не згадувати колишнього чоловіка, але його образ знову й знову поставав перед її внутрішнім зором. Жінка вкотре картала себе за те, що жила родиною, проте у брехні. І та брехня зруйнувала її життя.

«От якби повернути все назад! – мріяла Тамара, стримуючи сльози. – Ні, не все! Тільки дві речі: перша – бути з мамою вдома на той день народження, і тоді б вона залишилася жива, а друга – нічого не приховувати від Марка з першого дня знайомства, і тоді б наше життя склалося інакше».

Було розуміння, що нічого вже не змінити й минуле ніколи не повернеться. Тамара знала: що більше вона тримається за якесь твердження, то дужче воно починає тримати її саму. Від почуття провини потрібно було якнайшвидше звільнятися, але це ніяк не вдавалося.

«Напевно, час подякувати Анатолію за все зроблене для мене й попрощатися, – вирішила Тамара, одразу ж сама собі суперечачи іншою думкою: – У мене не вистачить сил сказати все це йому завтра». На цій думці жінка заснула.

Уранці Тамара заквапилася додому.

– Залишся хоча б на годинку! – просив Анатолій, намагаючись укласти її в ліжко. – Вибач, я вчора незчувся, як заснув.

– Усе добре, але я мушу йти до хлопчиків! – Тамара легенько відсторонилася від чоловіка й додала: – Твоя білизна й одяг уже висохли, я вже все випрасувала, сніданок на столі.

– Дякую, – знічено промовив чоловік. – Томо, ти не наймалася мені в домогосподарки.

Тамара вдала, що не зрозуміла натяк, і сказала, щоб не переймався.

– Зачекай, я тебе відвезу додому, – сказав Анатолій.

– Не треба, я вже викликала таксі, – відповіла вона.

Удома Тамара знайшла букет білих лілій на ґанку. Барс крутився поруч господині й облизувався, показуючи, що час його годувати.

– Барсе, хто сюди приходив? Кого ти пускаєш у двір? Можеш мені відповісти? Це точно не Толик, бо я майже до ранку не спала, а він хропів. Тоді хто, Барсе? – звернулася вона до собаки.

Від такої уваги до себе Барс розтягнув губи в широкій усмішці, оголивши білі та міцні зуби, й заметляв хвостом. У Тамари не піднялася рука викинути квіти на смітник. Вона поставила їх у відро з водою для поливу.