Читать книгу Букет улюблених квітів - Светлана Талан - Страница 15

Марині снилося жахіття. Уві сні вона почула Тамарин крик і кинулася бігти на її голос. Жінка опинилася на височенній скелі біля бездонної прірви, над якою висіла, учепившись руками за кам’яний виступ, її подруга та благала про допомогу.

– Томочко, чекай, я зараз! – гукнула їй Марина.

Вона лягла на землю й спробувала подати подрузі руку. Тамара міцно вхопилася за неї, просячи: «Тягни мене, змилуйся!» Марина силкувалася підтягти Тамару вгору, але відчула, що під вагою її тіла починає сповзати у прірву. Жінку охопив відчай: вона зрозуміла, що, продовжуючи рятувати подругу від прірви, опиниться в ній сама. Втрачаючи опору, Марина ковзнула ногами по каменях і поволі посунулася до краю виступу. Страх скував її, і вона заледве спромоглася сказати: «Томо, відпусти руку!». Але та ще дужче потягнула її на себе.

– Пусти-и-и! – заволала Марина й прокинулася.

Сон був таким реалістичним, що Марина підхопилася з холодним потом на чолі, відчуваючи справжній біль у руці.

«Що означає такий сон? – міркувала жінка, приймаючи душ. – Мабуть, щось страшне! – і відразу заспокоїла себе: – Якщо не вірити у сни, вони залишаться тільки снами. Треба думати про щось позитивне».

Але про позитивне не думалося. Марина пила каву й думала про Тамару. Жінка дружила з її матір’ю Елеонорою ще з дитинства. Вони жили в різних будинках, але гралися в одному дворі, де посеред невеличкого скверу був дитячий майданчик. Еля була доброю дівчинкою з великими синіми очима та заплетеним у дві кіски золотавим волоссям. Марина завжди мріяла бути схожою на свою подружку: їй, яка мала темне, пряме й не таке пишне волосся, так хотілося Елиного хвилястого золота. Коли їм виповнилося по шістнадцять років, дівчатка влітку, на час канікул, улаштувалися працювати в кафе офіціантками. На гарненьку Елю задивлялися всі хлопці та чоловіки, і Марина навіть заздрила подрузі. Одного разу до кафе зайшов гурт юнаків. Вони голосно розмовляли, поводилися дещо зухвало й розкуто, достоту господарі не просто цього закладу, а й самого життя. Марина відразу помітила, як пильно стежить за Елею один із юнаків, і сказала про це подрузі.

– Будь уважною, остерігайся, аби не скривдив, – шепнула вона Елеонорі.

– Не переймайся, усе буде гаразд! – мовила на те Еля якось загадково всміхаючись.

Тоді Марина не зауважила тієї Елиної загадковості, бо навіть уявити наслідки візиту юнаків до кафе не могла. Гості гуляли від душі, обсипали офіціанток компліментами та грошима, багато пили й жартували. Попри пізню годину, розходитися вони не збиралися, і власник кафе попросив офіціанток затриматися до останнього відвідувача.

– Вибачте, але я не можу, – заперечила Марина, що повинна була працювати лише до дванадцятої години ночі. – Я вже й так не відчуваю ні рук, ні ніг, а завтра о десятій ранку мені знову заступати на робоче місце.

Не погодилася Марина й на пропозицію подвійної оплати праці поза графіком. Погодилась Елеонора.

– Я зможу, – сказала вона.

– Ти що, здуріла? – зашепотіла їй Марина. – Отой широкоплечий очей з тебе не зводить!

– Ну то й що? Він не перший і не останній, – відповіла їй подруга. – Нам треба гроші. Ти йди, не турбуйся про мене.

– Так-так! – жваво закивав головою власник кафе. – Мариночко, я сам викличу таксі, заплачу й відправлю Елеонору додому, – пообіцяв він.

Марина пішла, хоча на душі було мулько. І вона не помилилася. Уранці до неї прибігла схвильована й заплакана Елина мати зі словами, що дівчина не повернулася додому. Марина не знала, де поділася подруга. Разом із мамою тієї вони дочекалися власника кафе й узялися розпитувати, чи викликав він Елі обіцяне таксі.

– Мені не довелося викликати машину, – почав розповідати той. – Елеонора сама пішла з одним із відвідувачів до його автівки, і вони разом кудись поїхали. Я лише встиг запитати в Елі, чи знає її мати, куди вона зібралася, на що вона мені відповіла: «Перекажіть усім, хто буде мене шукати, що зі мною все гаразд і додому я повернуся тоді, коли вважатиму за потрібне», – пояснив він.

– Номер машини записали? – промовила Марина.

– Ні. Не моя справа стежити за вашою Елеонорою та її хлопцем! – відрізав чоловік.

Десять днів Еля не давала про себе знати, а її мати не знаходила собі місця. Дівчина прийшла додому так, ніби нічого не трапилося і вона тільки на кілька хвилин відлучилася.

– Усе добре, мамо, – сказала вона. – Я вдома, не треба так хвилюватися.

Мати дівчини, тітка Уляна, та й сама Марина марно намагалися витягти з неї хоч слово – Еля відмовчувалася, і лише іноді загадкова швидка усмішка зринала на її вустах. Напевно, тоді вона подумки була там, де її коханий. Згодом Елеонора сповістила, що чекає на дитя. Її мати просила, благала та молила зізнатися, хто батько дитини й де він зараз, однак Еля залишалася непохитною. «Це моя дитина від коханої людини», – категорично заявила вона. Мати Елеонори мало не збожеволіла. Сама вона, її мати, сестра матері й тітка – усі з’явилися на світ із вродженими каліцтвами з правого боку тулуба: хтось не мав руки, хтось – ноги чи пальців на руці. Жінка дуже боялася, що в Елеонори народиться дитина з вадами. Її страх виявився небезпідставним: в Елі знайшлися дівчатка-двійнята, одна з яких була без правої стопи та кисті правої ручки, а друга, Тамара, повносправна.

Елеонора так і не розповіла, від кого народила дівчаток. Коли ж попросила Марину стати хрещеною матір’ю Томи, жінка сказала, що може похрестити обох дівчаток. На це Еля відповіла, що бути хрещеною матір’ю – велика відповідальність, і, якщо з нею щось трапиться, подруга не впорається з обома дітьми. Чи знала тоді Елеонора, що за кілька років піде з життя, чи просто відчула це – уже ніколи не дізнатися.

Коли загинула Еля, Марина, як могла, допомагала тітці Уляні ставити дітей на ноги. Тамара з дитинства прикипіла душею до своєї хрещеної, а вже дорослою стала їй найкращою подругою. Марина ж до цього часу картає себе, що того фатального вечора запросила Елеонору й Тому, щоби відсвяткувати день народження дівчинки. Вона знала, що в родині бракує коштів і, аби чимось потішити хрещеницю, переконувала подругу прийти з донькою до неї в гості. Еля спочатку опиралася, бо не хотіла залишати вдома хвору іншу доньку, але Марина наполягла. Усе полетіло шкереберть саме того дня, попри Маринині добрі наміри. Звідки їй було знати, що дорогою додому з Елеонорою станеться трагедія і вона загине? Скільки разів Марина вимолювала прощення в загиблої подруги – не злічити! З почуттям провини вона живе вже багато років, і жити їй із ним до скону.

«Я не хотіла тим телефонним дзвінком покликати Елю на смерть», – укотре подумала Марина.

Тепер вона має турбуватися про Тамару, хоч та вже давно не дитина. Щоразу, дивлячись на жінку, Марина бачить перед себе Елеонору – вони такі схожі!

– Привіт! Як ти, Томо? – поцікавилася жінка, набравши Тамарин номер.

Тома була у відчаї. Знову ті лілії! Марина теж розхвилювалася.

– Може, й справді над Тамарою нависла загроза, а я її не відчуваю, як тоді, коли запросила до себе в гості Елеонору з похресницею? – майнула в неї думка.