Читать книгу Букет улюблених квітів - Светлана Талан - Страница 9

Слава не міг позбутися думки про те, що йому знайоме обличчя жінки на рецепції. Він мав дуже добру пам’ять на обличчя. Бувало, що не бачивши людину досить довго, відразу впізнавав її під час зустрічі. Тепер же чоловік сумнівався: з одного боку, він розумів, що відтоді, як покинув це містечко, спливло чимало років, тож може помилятися, проте, з іншого, знав, що, людей, які з роками змінюються, завжди виказують очі й голос. Тому чоловік був майже певен, що цю жінку він десь бачив.

«Може, одна з тих, із ким я розважався замолоду, ще безпечним і грошовитим картярем? – міркував він. – Тоді зняти на ніч дівчину було легко. Дівчат вабили гроші, й, крім того, підстьобував страх і небажання нажити клопоту із небезпечним залицяльником. Я ж розважався з кожною по кілька днів, аби потім викинути з голови, зустрівши іншу».

Слава кілька разів за день пройшов повз жінку, намагаючись відродити у пам’яті її образ, але йому не вдавалося. Він вирішив, що треба підійти до неї ближче й поспілкуватися, тим паче, що боятися йому нічого: навіть якщо вона його згадає, прізвище Бортник він уже давно змінив на інше. Чоловік дочекався, поки жінка лишиться на самоті, підступив до неї та привітався. Вона подивилася на нього спокійно, але з цікавістю.

– Ми вже сьогодні віталися, – зауважила.

– Зайвий раз не завадить, – усміхнувся чоловік. – Моє ім’я Слава. А ваше?

– Марина.

– Вам подобається робота? – запитав він.

– А чи у мене є вибір? – стенула плечима жінка. – Де платять вчасно, там і працюю. А ви до нас у відрядження?

– Можна й так сказати.

– Сподобалося наше місто?

– Не встиг усе оглянути, – відповів Слава й схаменувся: у паспорті зазначено місце народження, тому жінка могла знати, що він тут народився. – Покажете мені найцікавіше?

– Не смішіть мою голову, – всміхнулася Марина, і чоловік зауважив, що у неї приємна та щира усмішка. – У нас тут нема нічого особливого.

– Музей, парк, скульптури, щось та є?

– Парк, де росте кропива, вища за ваш зріст. Можу показати!

– Ось і добре! О котрій ви змінюєтесь?

– Пізно. О десятій вечора.

– Тоді я вас проведу додому, а ви покажете мені бодай вулиці містечка.

– Не відмовлюся, – сказала Марина. – У сусідньому райцентрі, що від нас за двадцять кілометрів, таке жахіття було!

– І що ж там трапилось?

– Маніяк убив чотирьох молодих жінок. Ще й уквітчував їхнє волосся. Уявляєте?!

– Його спіймали?

– Так, але подейкують, що ув’язнили не того, кого треба, а справжній убивця все ще на волі. Знаєте, як це у нас буває? Отримали наказ згори негайно піймати вбивцю, щоб не було паніки серед населення, от і посадили першого-ліпшого.

– Але ж убивств після того не було вже?

– Тиждень тому його прикрили, та що, як маніяк відсиджується у своїй норі, а потім знову вийде на полювання. Ми всі тут страху натерпілися! За що вбивав – нікому не відомо. Причому не ґвалтував, а лише вбивав, розпускав волосся та прикрашав його ліліями.

– Ліліями? Чому саме ними?

– А хтозна? Хворий на голову, напевно.

– Не хвилюйтесь, я вас проведу й обороню від маніяка, – усміхнувся чоловік.

– Добре. Я чекатиму на вас о десятій, – промовила Марина й дістала журнал, у якому почала робити якісь записи.

Чоловік зрозумів, що розмову закінчено. Він піднявся у свій номер, іще раз, про всяк випадок, переглянув на мобільнику вхідні дзвінки. Минуло два дні, а Тамара йому так і не зателефонувала.

– Зачекаю ще добу-дві, а потім сам спробую з нею зв’язатися, – вирішив він.

Слава з Мариною неквапливо йшли вулицею вечірнього міста. Денна спека спала, і на вулицях було людно. Матусі котили візочки, дітлахи бавилися на дворових майданчиках під пильним наглядом бабусь, хтось поспішав додому з дачі, несучи кошики та сумки, від яких линув приємний запах огірків, цибулі та свіжого кропу, прогулювалися пари закоханих, і голосно сміялася молодь. Слава час від часу поглядав на свою супутницю, думаючи про те, що її риси обличчя йому знайомі, а Марина розповідала про своє місто.

– Ви мене не чуєте, – усміхнулася вона, подивившись на чоловіка.

– Мариночко, вам здалося.

– Мені ще дещо здалося.

– Що саме? – насторожився чоловік.

– Що я вас десь бачила.

– Невже?! І де саме?

– Ви раніше не зупинялися у нашому готелі?

– Ні.

– То, напевно, я помиляюся.

– Може. Марино, розкажіть мені про себе, – попросив чоловік.

– Що вас цікавить?

– Усе!

– Була заміжня, маю дорослу доньку, яка вийшла заміж за поляка й зараз живе у Польщі.

– А ваш чоловік?

– Він помер молодим від невиліковної хвороби.

– Вибачте, не знав.

– Отож виходить, що я – вдова.

– Не пробували вдруге влаштувати особисте життя?

– Не вдалося! – зітхнула жінка. – Мабуть, така моя доля.

– Звідки вам знати, яка у вас доля? Ви – гарна, приваблива жінка, тож можу припустити, що увагою чоловіків не обділені.

– Ага! Особливо у нашому містечку, де одружені чоловіки мріють про коханку, а вдівців самотні жінки відразу розбирають, як гарячі пиріжки на ринку, – усміхнулася Марина. – А ви одружені?

– Я схожий на жонатого чоловіка? Який жах! – перевів на жарт Слава. – Наразі я вільний, як птах у польоті.

– А скільки разів були невільні?

– Не повірите. Жодного!

– Цивільні шлюби?

– Так, цивільні, які не переросли в щось більше.

– Славо, дітей маєте?

– Так. Мариночко, яке затишне кафе! Зайдемо на каву? – запропонував чоловік.

– Каву, щоби потім ніч не спати?

– Тоді чай або сік.

Вони сиділи на літньому майданчику кафе до другої ранку, говорили ні про що та про все на світі й не могли наговоритися. Лише коли напівсонний офіціант нагадав їм, що кафе зачиняється, пішли звідти. Слава взяв Марину під руку, і його охопило вже давно забуте почуття. Чоловік провів жінку до під’їзду, і вони домовилися зустрітися завтра ввечері в тому самому кафе.

– І все-таки я раніше з вами десь зустрічалася, – сказала Марина на прощання.

– У цьому житті може бути все, – промовив Слава.