Читать книгу Букет улюблених квітів - Светлана Талан - Страница 18

Тамара сіла перед телевізором і раптом згадала розповідь Анатолія про хід розслідування та його намір пробивати прибулих до міста. Отже, він припускає, що злочин міг скоїти хтось із немісцевих.

«Логічно!» – подумала Тамара й згадала про подругу.

Марина зустрічається з одним із таких чоловіків. У місті лише один готель, тож ті, хто не має тут родичів чи друзів, зупиняються саме там.

«Приятель Марини може бути вбивцею!» – стукнуло їй у голову.

Тамара розхвилювалася, нервово прикусила нижню губу й швидко знайшла в сумочці свій мобільник.

– Маринко, ти де? – запитала вона подругу.

– Як де? На роботі!

Тамара озвучила свої підозри, і подруга розсміялася.

– Я ж говорила, що тобі треба детективи писати, а не обіймати посаду начальника райвідділу освіти, – сказала їй Марина. – Цю ніч ми провели разом, і мене не вбили!

– Ну в тебе й жарти!

– Не гірші за твою фантазію! До речі, сусідка привезла тобі лілії на посадку.

– Де вони? У тебе на роботі?

– Ні. Вдома. Якщо є бажання, то поїдь забери, бо засохнуть. У тебе ж є мої ключі.

– Гаразд. Зараз з’їжджу.

Тамара вигнала з гаража стареньку «таврію» та вирушила до будинку подруги. Дорогою вона зробила висновок, що друг Марини не маніяк: той провів ніч із подругою, а їй уночі хтось знову приніс квіти.

«Та й Барс Маринчиного приятеля не знає, тож не пустив би до двору, – розмірковувала жінка. – Оскільки Анатолій також не міг принести лілії, зостаються дві людини – Галина та Марина. Якщо Марина й справді була вночі не сама, то залишається тільки Галя, яка, проте, фізично неспроможна перелізти через паркан. Хто тоді?» – губилася вона в здогадках.

Тамара зупинилася поблизу будинку Марини. Вона прямувала до під’їзду, коли їй здалося, що з-за рогу визирнув чоловік у капелюсі та сонцезахисних окулярах і відразу сховався. У жінки похололо всередині. Вона вскочила до під’їзду й щодуху побігла нагору сходами. Лише замкнувши за собою двері, Тамара віддихалась і трохи заспокоїлася.

«Мабуть, у мене параноя», – подумала вона.

Тамара зайшла на кухню, набрала у чашку води з-під крана й залпом її випила. Трохи оговтавшись, визирнула крізь капронові фіранки у вікно – і не побачила ніякого чоловіка. Вона забрала квіти й замкнула квартиру. Швидко, майже бігом Тамара дісталася своєї автівки, поставила пакет із квітами в салоні біля заднього сидіння, і вже коли повернула ключ запалення, боковим зором знову вловила того чоловіка. Він визирнув з-за рогу й так само швидко сховався. Тамару кинуло у піт. Вона рвучко розвернулася і, накотившись заднім колесом на бордюр, вирулила з двору. Всю дорогу Тамара поглядала в дзеркало заднього огляду, але переслідувача на автівці не бачила.

– Здалося, – видихнула вона з полегшенням, коли опинилася на своєму подвір’ї та замкнула хвіртку. – Це ж треба так себе накрутити!

Тамара вирішила не сподіватися на обіцянки синоптиків і, не чекаючи на дощі, висадити лілії надвечір, коли спаде спека.

– Мені не можна зациклюватися на проблемі, потрібно знайти собі заняття, яке б відволікало, – переконувала себе жінка.

Передусім Тамара зателефонувала Галині.

– Привіт, Галю! Як ти? – запитала вона.

– Я трохи зайнята, – сказала Галя.

– Що ти робиш?

– То моя справа, – непривітно буркнула та.

– Ти обміркувала мою пропозицію? – поцікавилася Тамара, хоча здогадувалась, якою буде відповідь – із голосу було ясно, що Галина вже напідпитку.

– Я тебе прошу! Тільки не зараз! У мене гості.

– Я зрозуміла, – зітхнула Тамара й натиснула «відбій».

Лише зараз Тамара згадала про чоловіка, якого зустріла на кладовищі. За своїми надуманими тривогами вона зовсім забула про обіцянку показати йому світлини матері. Жінка вирішила набрати Славу і, якщо він іще не виїхав із міста, запросити в гості. Чоловік одразу підняв слухавку. Скидалося на те, що він чекав на нього та зрадів, коли почув її голос.

– Вибачте за затримку, – перепросила Тамара, – але у мене були невідкладні справи. Тепер трохи звільнилася і можу запросити вас до себе, щоб показати світлини з нашого сімейного альбому. Як у вас сьогодні з часом?