Читать книгу Букет улюблених квітів - Светлана Талан - Страница 2

Маріуш мовчки спостерігав, як Світлана намагається впихнути до великої валізи на колесах іще одну вечірню сукню. Йому кортіло запитати, навіщо їй на Мальдівах, де вона збирається милуватися морськими краєвидами та засмагати, так багато вечірніх убрань, але чоловік стримався. Він підозрював, що молодша за нього на вісім років дружина, худорлява, струнка, довгонога й узагалі красуня, йому зраджує, але жодного разу не отримав ніяких доказів її невірності, так, самі підозри, бо ревнощі старшого чоловіка обов’язкові в таких союзах. П’ять років тому він сам зробив такий вибір, запропонувавши своїй коханці жити разом. Тоді Світлана запитала, чи він її кохає.

– Так, кохаю, – сказав Маріуш, не замислюючись і не вкладаючи в ті слова справжні почуття.

Він і справді ніколи не задумувався, чи кохає Світлану, а чи просто прагне позбутися відчуття самотності та непотрібності. Маріушу було комфортно поруч з гарною жінкою, на яку задивлялися, проводжаючи їхню пару заздрісними поглядами, чоловіки. Світлані подобалося гарне життя, можливість ні в чому себе не обмежувати, і вона відразу зрозуміла, як це робити. Жінка ніколи не була настирливою чи вимогливою – просто у часи близькості ніби ненароком згадувала, що їй потрібна якась дорога річ або відпочинок на островах, а він не міг їй відмовити у моменти, коли їхні тіла палали пристрастю. Маріуш мав змогу дати Світлані те, що вона бажала, і вважав, що чинить правильно, задовольняючи її забаганки. Від неї, навзаєм, Маріуш хотів лише одного: Світлана повинна народити йому сина. Та за роки спільного життя вона жодного разу не завагітніла. Маріуш навіть погодився на принизливе для себе обстеження в лікарів. Їм повідомили, що вони обоє здорові, тож вагітність є лише питанням часу.

– Здається, все! – підсумувала Світлана, застібнувши на валізі «блискавку».

– Сідай, – вказав він на місце поруч, – посидимо на дорогу.

Ходою справжньої моделі жінка наблизилася до нього, присіла поруч, схилила голову йому на плече.

– Ти будеш без мене сумувати? – запитала стиха.

– Буду.

– Що робитимеш?

– Візьму відпустку.

– Відпустку?! – здивувалася Світлана. – Ти береш відпустку, а я сама їду на відпочинок?!

– Мені треба зустрітися з деким, кого давно не бачив, – пояснив Маріуш. – Думаю зробити екскурс у минуле.

– А мене у твоєму минулому не було, – награно зітхнула Світлана.

– Ну все! Тобі час! Славко підкине тебе до аеропорту.

– Знаю-знаю, що не любиш проводжати, – сказала Світлана.

Маріуш узяв валізу й покотив її до виходу. Неподалік будинку, на території маєтку, вже стояв чорний позашляховик. Слава, помітивши Світлану й свого боса, вийшов з автівки та завбачливо відчинив дверцята для пасажирки і багажне відділення.

– Маріуше, не хвилюйся, все буде гаразд! – запевнив чоловік, ставлячи валізу до машини.

– Хай щастить! – побажав Маріуш і поцілував Світлану.

– Не сумуй! – кинула жінка на ходу.

Вона сіла до авто й послала чоловікові повітряний цілунок.

Маріуш повернувся до будинку. У кімнаті, де збиралася Світлана, витав запах її улюблених парфумів. На ліжку залишилися якісь речі, і Маріуш прибрав їх до шафи. Він не терпів гармидеру. Навіть незначний безлад дратував чоловіка, тож він не став чекати на прихід домогосподарки й заходився сам швидко порядкувати. Розрівнюючи ковдру на ліжку, чоловік намацав під тонкою тканиною невеличкий предмет і, сягнувши під неї рукою, дістав пігулки. Їхню назву Маріуш не знав, тож розгорнув інструкцію, щоб ознайомитись. Чоловік сів на ліжко та двічі перечитав інструкцію, намагаючись збагнути призначення ліків.

– Не може бути! – стиха промовив і зібгав папір у руці, стиснувши кулак, аж побіліли суглоби. – От сучка!

Пігулки були призначені для захисту від небажаної вагітності. Маріуш зрозумів, що Світлана його дурила, виманюючи гроші то на обстеження у престижній клініці, то на лікування безпліддя. Він їй вірив, а жінка просто його дурила.

«Так мені, дурневі, й треба!» – подумав він.

Маріуш узяв блістер з пігулками, викинув їх до відра для сміття. Він завжди шаленів від брехні, а тут… Його одурила людина, яка жила з ним ось уже п’ять років. Маріуш притлумлював непереборне бажання негайно зателефонувати Світлані й сказати, щоби вона сюди не поверталася, але він був не з тих, хто вирішує щось зопалу, а потім про це жалкує. Життя навчило його робити обережні кроки, щоб не помилитися, і Маріуш стримався. Він дістав із шафи пляшку коньяку, налив у склянку, залпом випив, але алкоголь не заспокоїв, навпаки – Світланина брехня почала дратувати дужче.

«Швидше б повернувся Славко», – подумав Маріуш і ще раз перехилив келих улюбленого напою.

Славиному поверненню Маріуш зрадів несказанно.

– Усе гаразд, босе! – доповів чоловік. – Літак відлетів разом із твоєю Світланою на борту.

– Вип’єш зі мною?

– Дякую, я ж за кермом.

Маріуш підійшов до великого панорамного вікна, задивився на незнайому пташку з зеленкуватими крильцями, яка присіла на гілку куща, сторожко огледілася і лише тоді, коли впевнилася у безпеці, стрибнула до потічка.

«Геть як я», – подумав Маріуш, – постійно оглядаюся, щоби переконатися у безпеці. – Знаєш, друже, що я зараз вирішив? – звернувся він до Слави.

– Скажеш, то знатиму, – відповів той, умощуючись у глибоке та зручне шкіряне крісло.

– Час нам відпочити. Скільки років ми з тобою гарували без відпусток і вихідних?

– Не зовсім так. Ми кілька разів брали з тобою по черзі днів по шість-сім відпустки, – уточнив чоловік.

– Та хіба ж то відпустки? То був невеликий перепочинок, аби мізки не закипіли, – усміхнувся Маріуш. – Тепер, коли відкрили третій автосалон, коли бізнес налагоджено, він дає непоганий прибуток, ми маємо законне право на відпочинок. Чи не так?

– Ми не можемо взяти відпустку водночас.

– Чому ні? Персонал пройшов перевірку часом, тож нехай вчиться працювати без нашого нагляду. Нехай відпрацьовують свою гарну зарплатню, а ми з тобою трохи передихнемо.

– Ти хочеш залишити свій бізнес без комерційного директора? – з усмішкою поцікавився Слава. – То, може, я взагалі зайвий?

– Друже! Не перекручуй! Ти знаєш, як я до тебе ставлюся і як ціную. Щойно згадав ту нашу першу зустріч. Ти пам’ятаєш, як усе було?

– Та нібито ще сповна розуму, – сказав чоловік. – Випадкова зустріч у ресторані. Зустріч, яка змінила моє життя.

– Життя колишнього відомого картяра, потім – поганяла автівок з Європи та бізнесмена-початківця, – узявся перераховувати Маріуш. – Ти був справжнім знавцем автомобілів, який із першого звуку двигуна безпомилково визначав його роботу. Талант!

– Талант зробив свою справу на фундаменті твоїх коштів. Тобі, Маріуше, гріх прибіднятися: твої знання з автодорожнього інституту не раз нам ставали у пригоді.

– Так і будемо один одного розхвалювати? – Маріуш повернувся до друга обличчям. – То як тобі моя пропозиція?

– Непогана! – усміхнувся чоловік.

– Маєш якісь плани на час відпустки?

– Усе так неочікувано… Хочу здійснити свою давню мрію.

– Оженитися?

– Тю на тебе! Знайти одну людину, хоча це буде й нелегко.

– Звернися до наших знайомих ментів, – порадив Маріуш. – Нехай побігають, бо вже звикли до дармових грошей.

– Ні, Маріуше, у мене делікатна, особлива справа. Мушу сам усе з’ясувати, поспілкуватися з людиною, яку повинен був знайти давно, але все відкладав на потім, доки цей поганий чоловік «потім» виріс у роки.

– Ось бачиш, як усе вчасно! У мене накопичилися справи, у тебе – також.

– Куди поїдеш, Маріуше?

– На зустріч з минулим. Треба дещо з’ясувати, бо не дає воно мені спокою.

– Минуле, воно таке, – погодився чоловік. – Влізе в душу й гризе. І не відкараскатися від нього, доки не повернешся, щоби розставити всі крапки над «і».

– Час настав, – задумливо промовив Маріуш. – Вирішуємо свої справи й зустрічаємось на роботі за місяць. Мені не телефонуй, – попрохав. – Хіба що в якомусь екстреному випадку.

– Сподіваюся, форс-мажорів не буде, – сказав Слава й потиснув другові руку на прощання.

За мить чорний «джип» Славка із зображенням змії на капоті зник із подвір’я Маріуша Крульки.