Читать книгу Букет улюблених квітів - Светлана Талан - Страница 5

Прокинувшись уранці, Тамара пішла до саду по квіти.

«Жаль, що нема білих лілій! – подумала вона, зрізаючи найкращі стебла. – Мама їх так любила!»

Зібравши лілії у букет, жінка присіла на лавку, щоби помилуватися квітником. Сьогодні її день народження і день смерті матері. Тамарі так не вистачає мами! Роки потроху розтушовували риси рідного обличчя, залишаючи, як раніше, чіткими тільки милу усмішку й добрі сині очі. Тамара добре пам’ятала ті гарні очі. Може, її уява й домальовувала те, чого не було насправді, але ж є світлини, з яких можна відтворити мамин образ. Тамара нечасто розгортала старий альбом. Їй хотілося згадати материне лице, і вона напружувала пам’ять. Білява, гарна, синьоока й завжди усміхнена – такою Тома запам’ятала матір. Щоразу на згадку про маму у пам’яті спливав той вечір, коли вона, шестирічна дитина, поверталася з нею додому й попросилася в туалет. Тамара була єдиним свідком загибелі матері, лише вона бачила чоловіка, який збив її своєю автівкою. Попри те, що бачила його здалеку, те обличчя запам’ятала на все життя. Скільки жила, стільки вишукувала його серед випадкових перехожих на вулиці, але марно. Час невблаганний – він поступово стирав зі спогадів образ убивці, зоставивши в них тільки високу широкоплечу постать. Зараз Тамара вже не сподівалася зустріти того чоловіка, змирившись, що вбивця її матері не постав перед судом, і втішаючи себе, що той однаково постане перед судом Божим.

Жінка зітхнула, труснула головою, ніби проганяючи неприємні спогади, підвелася з лавки та пішла до двору.

– Барсе, на тебе покидаю наших хлопчиків, – сказала вона собаці, який плентався за господинею до самої хвірточки. – Оберігай їх, а я незабаром повернуся.

Пес допитливо подивився їй у вічі.

– Справді, Барсе, я ненадовго, – запевнила його жінка і почухала за вухом.

Тамара замкнула хвіртку й почула, як Барс улігся за нею із тяжким зітханням. Пес не любив, коли хтось кудись ішов, й тішився, коли всі були вдома, а він міг виконувати свій безпосередній обов’язок – охороняти господарів. Вона мимоволі поглянула на лавку біля паркану й побачила там гарно оформлений букет білих лілій.

«Толикова робота! – подумала, забираючи квіти. – Напевно, їхав на роботу зрання й поклав тут букет».

Жінка вирішила йти на кладовище пішки, хоча до нього було далеченько. Вона могла би швидко дістатися туди на своєму старенькому авто, але Тамарі хотілося прогулятися містом.

– Хвилин за сорок пішки дійду, – вирішила, крокуючи ще безлюдною вулицею.

Містечко на приблизно вісімдесят тисяч жителів розгалужувалося численними вулицями та провулками приватного сектора, лише в центрі виструнчуючись двома широкими проспектами з багатоповерхівками й адмінбудівлями. Воно розкинулося в низині, на берегах невеликої річки, яка ділила його навпіл. Напевно, у цій місцині колись замешкали перші поселенці, бо багатоповерхівкам, зведеним пізніше, тут, серед приватних будинків, місця не знайшлося – вони розташувалися трохи вище, утворивши центр містечка. А кладовище знаходилося за містом, на узгір’ї. З міста його не було видно, але з кладовища добре проглядалися чи не всі будинки, ніби перші поселенці задумали так, аби ті, що пішли із земного життя, могли бачити згори свої колишні помешкання.

Тамара повернула у вузький провулок – так можна було скоротити шлях – і помітила Коляна. Чоловік невизначеного віку, беззубий, з великою лисою головою щоранку з’являвся на вулиці й зустрічав усмішкою кожного перехожого. Колян був несповна розуму, погано розмовляв, але всі сусіди знали, що в нього добра душа й він ніколи нікого не образить, незважаючи на високий зріст і досить кремезну статуру. Угледівши Тамару, чоловік попростував їй назустріч.

– Доброго ранку! – сказав він, уклонившись. – Я – Колян.

– Доброго ранку! – привіталася Тамара. – Як ведеться?

– Добре! Ранок добрий! – усміхнувся Колян.

– Ось і добре, що в тебе все гаразд!

– Квіточки! – вказав він на букети лілій.

– Дати тобі? – запитала жінка.

– Колян любить квіточки! – широко всміхався той.

Тамара дала чоловікові одну гілочку помаранчевої лілії.

– Мамі! – радісно сказав він і побіг до двору.

Хвилин за сорок Тамара вже була біля кладовища. Жінка обернулася – перед нею розкинулося все місто. Воно тихо-мирно розляглося в низині, і його будинки, машини, дороги, труби котельні та заводів – усе здавалося іграшковим. Місто потроху прокидалося, і лише на кладовищі було тихо, спокійно, ніяких ознак життя, тільки вітерець стиха погойдував травичку та квіти на могилах.

Тамара зупинилася біля могили свого чоловіка. З фото на неї дивився Марк, молодий, із розкішними чорними кучерями, гарний, усміхнений.

– Привіт, мій любий! – промовила стиха жінка. Вона поклала на плиту кілька гілочок лілій, помовчала, розглядаючи чоловіків портрет. – Ти назавжди лишився молодим і гарним. У тебе, любий, тільки одна перевага – ти завжди будеш таким, а я… Я старію і що далі, то більше вважаю себе винною у твоїй загибелі. Вибач, коханий! Я й досі тебе люблю!

Тамара перейшла до могили, розташованої поруч. Тут було поховано її бабусю, бабу Улю, або, як вона її назвала в дитинстві, Баулю. Так і зосталася та Баулею до самої смерті. Серце защеміло, коли Тамара зустрілася поглядом з Баулею, яка так по-доброму усміхалася до неї з гранітної плити.

– Моя дорогенька Бауля! – сказала жінка. – Я тебе пам’ятаю і люблю! Пробач, моя хороша, якщо чимось тебе образила.

Тамара поклала на могилу квіти, підступила до наступної. Як і щороку в цей день, там стояв кошик з білими ліліями. Було видно, що квіти принесли нещодавно, бо на них ще виблискували крапельки води. Тамара вже не раз намагалася дізнатися, хто приносить кошик з улюбленими маминими квітами в день її загибелі, але марно. Кілька разів вона зустрічала з кошиком працівника комунального закладу, але він не мав права розголошувати ім’я замовника. Тамара пропонувала йому чималеньку суму за інформацію, хто щороку присилає квіти, та чоловік відповів, що кошти перераховано анонімно, тож він і радий би допомогти, але не може. Жінка розуміла одне: замовник знав її матір, як і день її трагічної загибелі. Іноді їй приходила в голову думка про те, що ці лілії від маминого вбивці, але хто він і чи справедлива така її здогадка, напевно сказати не могла. Залишалося тільки гадати, хто та людина, яка стільки років поспіль надсилає улюблені квіти її матері. Іноді Тамара припускала, що то чоловік, який кохав маму, але підтвердження цього також не знаходилося. Тома навіть думала, що то міг бути її батько, про якого вона взагалі нічого не знала. Помираючи, Бауля говорила, що про нього можна буде дізнатися лише після її смерті. Чи то було марення на смертному одрі, чи й справді Тамара мала щось дізнатися, залишилося загадкою до цього дня. Їй не вдалося з’ясувати, ні хто вбивця її матері, ні хоча би щось про свого батька.

– Матусю, привіт, моя рідненька! – промовила жінка, й болючі спазми стиснули горло так, ніби там застрягла суха грудка. Вона не стримала сльози, і ті великим горохом покотилися по щоках. – Ти така молода й така гарна! Молодша за мене, моя матусю. Дивно звучить, але тобі завжди буде двадцять три роки, а мені вже тридцять п’ять. Я до цього часу не дізналася, хто винен у твоїй смерті, хто той чоловік, який збив тебе, та що він хотів від тебе. Уже, напевно, ніколи й не дізнаюся. Вибач, рідненька. Мені так тебе не вистачає! Якби ти знала, як! І прошу тебе: не ображайся на Галю, вона й так нещасна.

Тамара поклала на могилу матері, біля кошика з білими ліліями, свої квіти, поцілувала портрет на пам’ятнику.

– Ось і побачилися з тобою, поговорили, а легше не стало, і з роками не стає, – тихо проказала жінка. – Люблю тебе, матусю!

Тамара зробила кілька кроків назад, востаннє глянула на плиту, з портрета на якій до неї всміхалася мати. Вона знала, що дуже схожа на неї, але саме сьогодні Томі здалося, що то не мама дивиться на неї з гранітної плити, а вона сама спостерігає за собою. Від такої думки стало моторошно, і вона підняла очі вгору. Чисте небо було глибоким і недосяжним, як і її бажання хоча би ще раз побачити рідних, які відійшли у вічність. Напевно, такі думки бодай раз за життя виникають у кожної людини, яка відчула біль утрати. Жінка поринула в задуму й не почула тихі кроки позаду себе.