Читать книгу Букет улюблених квітів - Светлана Талан - Страница 13

Маріуш був незадоволений. Він не звик марнувати свій дорогоцінний час, тепер же минали дні, а його справа з місця не зрушувала. Він стежив за мешканцями будинку кілька днів поспіль, прогулювався повз нього в різний час доби, і все даремно. Цього ранку чоловік прокинувся з упевненістю, що саме сьогодні йому пощастить. Він вислизнув непоміченим з готелю зовсім раненько та попростував до знайомої вулиці.

Маріуш кілька разів робив годинні перерви (боявся привернути увагу сусідів), а потім знову повертався. Десь об одинадцятій ранку він побачив двох хлопчаків, які вийшли з двору, кудись прямуючи. Старший подався вперед, буцаючи перед себе ногою футбольний м’яч, а молодший затримався. Він присів навпочіпки й узявся зав’язувати шнурівки на кросівках.

«Мій час настав! – проскочило в чоловіковій голові, і він пришвидшив ходу. – Найважливіше, щоби хлопчак не побіг за братом раніше, ніж я встигну до нього наблизитися! – схвильовано думав Маріуш».

На його щастя, хлопчик довго вовтузився зі шнурівками, і чоловік устиг майже порівнятися з ним, коли зойкнув, навмисне падаючи посеред дороги.

– Ой, як боляче! – схопився за коліно.

Хлопчик підвівся й поглянув на незнайомця.

– Що з вами? – запитав він.

– Нога! Схоже, підвернув!

– Вам викликати «швидку»? – запропонував хлопчина, наблизившись.

– Ні, не треба! Краще допоможи сісти на лавку біля он того двору! – попросив Маріуш.

Хлопчик допоміг чоловікові дістатися лавки.

– Дякую тобі, добра дитино! – сказав Маріуш. – Як хоч тебе звати?

– Олегом.

– А з ким ти живеш і де?

– Он там! – вказав пальцем хлопчик. – Живу з братом і мамою Тамарою.

– Гарну дитину, чуйну виховала мама Тамара!

– Мені час іти! Бувайте здорові! – усміхнувся хлопчина й побіг наздоганяти старшого брата.

Маріуш зачекав, поки Олег віддалиться на безпечну відстань, підвівся і швидко пішов геть. Він повернувся до готелю роздратований і гнівний. Хотілося трощити все навколо, битися головою об стінку, а потім сісти на долівку й по-вовчому завити. Він почув те, що не бажав би знати й чути. Але дитина не може збрехати! Маріуш відчув, як його душу сповнює прагнення помсти.

«Я не помилявся, – подумав він. – Жаль, що мої припущення виявилися правдою».

Маріуш не звик впадати у відчай за будь-якої ситуації. Коли ставало зовсім непереливки, він намагався знайти хоча би щось втішне. Так учинив і цього разу. Чоловік не бився головою, не ламав меблі, не вив, лише, стиснувши до болю зуби, вирішив:

– Тепер я можу заспокоїти свою совість і жити далі спокійно. Я все зробив правильно.