Читать книгу Ганнібал - Томас Гарріс - Страница 10

Поведінкова психологія – це відділ ФБР, що займається серійними вбивствами. Там, унизу, у підвальних приміщеннях, повітря прохолодне й нерухоме. Останніми роками реставратори намагалися оживити цей підземний простір своїми кольоровими гамами. Результат був не кращий, ніж після косметичного ремонту в похоронному бюро.

Кабінет завідувача відділу лишився зі старою рудувато-коричневою палітрою та картатими фіранками на високих вікнах. Там в оточенні своїх пекельних папок сидів за столом Джек Кроуфорд.

Стук – і Кроуфорд підвів погляд, зрадівши побаченому: у дверях кабінету стояла Кларіс Старлінг.

Кроуфорд усміхнувся й підвівся зі стільця. Він і Старлінг часто розмовляли стоячи – одна з негласних формальностей, яку вони виробили у своїх стосунках. Тиснути руки не було потреби.

– Я чула, ви приходили в лікарню, – сказала Старлінг. – Шкода, що розминулися.

– Я просто зрадів, що вас так швидко відпустили, – відповів він. – Розкажіть мені про вухо, як воно?

– Нічого, якщо вам до вподоби «цвітна капуста».[24] Кажуть, набряк швидко зійде.

Вухо прикривало волосся. Вона не запропонувала подивитися.

Нетривала мовчанка.

– Вони намагалися звалити на мене провал операції, містере Кроуфорд. Відповідальність за смерть Евелди Драмґо, за все. Поводилися, мов гієни, а потім усе раптом припинилось, і вони шмигнули геть. Щось їх віджахнуло.

– Може, у вас є ангел, Старлінг.

– Може, і є. Чого це вам коштувало, містере Кроуфорд?

Кроуфорд похитав головою.

– Причиніть двері, будь ласка, Старлінг, – сказав він, знайшовши в кишені серветку «клінекс» і протерши окуляри. – Я б так і зробив, якби мав змогу. Мені одному забракло авторитету. Аби сенаторка Мартін і досі обіймала свою посаду, то у вас було б прикриття… У цьому рейді вони змарнували Джона Бріґема – просто викинули на смітник. Було б шкода, якби вони змарнували й вас, як Джона. Я почувався так, наче укладаю ваші з Джоном мертві тіла в польовий «джип».

Щоки Кроуфорда почервоніли, і вона згадала його обличчя в пронизливому вітрі над могилою Джона Бріґема. Кроуфорд ніколи не говорив із нею про свою війну.

– Ви щось таки зробили, містере Кроуфорд.

Він кивнув:

– Щось зробив. Не знаю, чи ви зрадієте. Є одне завдання.

Завдання. «Завдання» було хорошим словом у їхньому приватному лексиконі. Воно означало певну невідкладну місію, яка все розставляла на свої місця. Без зайвої потреби вони ніколи не обговорювали безпутну центральну бюрократію Федерального бюро розслідувань.

Кроуфорд і Старлінг виконували роль медиків-місіонерів, які терпіти не могли теологію. Вони зосереджувалися тільки на хворій дитині, знаючи, але й словом не обмовляючись про те, що Бог і пальцем своїм клятим не поворухне, аби допомогти. Що він не турбуватиметься посилати дощ, аби врятувати життя п’ятдесятьом тисячам немовлят племені ібо.

– Посередньо, Старлінг, вашим благодійником виступив ваш нещодавній адресант.

– Доктор Лектер.

Вона вже давно помітила, що Кроуфорд не любить промовляти це ім’я вголос.

– Так, саме він. Увесь цей час він нас уникав, перебував поза межами досяжності, а тепер пише вам листа. Чому?

Минуло сім років відтоді, як доктор Ганнібал Лектер, убивця з десятьма виявленими жертвами, утік з-під варти в Мемфісі, забравши в процесі ще п’ять життів.

Доктор Лектер мов крізь землю провалився. У ФБР так і не закрили його справу, та й не збиралися закривати взагалі – принаймні доки Лектера не піймають. Те саме стосувалося Теннессі та інших юрисдикцій, але наразі там не було оперативних груп, які продовжували б полювати на доктора, хоча родичі жертв плакали й лютували перед законодавчими зборами штату Теннессі й вимагали вжити заходів.

З’явилися цілі томи наукових гіпотез щодо ментальності Лектера, і авторами більшості з них були психологи, які ніколи не спілкувалися з доктором особисто. Кілька праць уклали психіатри, з яких він колись глузував у спеціалізованих виданнях і які тепер, вочевидь, відчули, що небезпека минула й можна показати носа. Дехто твердив, що його збочення неминуче доведуть до самогубства і цілком імовірно, що він уже помер.

Принаймні в кіберпросторі зацікавленість доктором Лектером аж ніяк не вщухала. Вологе підґрунтя Інтернету пускало, мов жаб’ячі гриби, паростки теорій, а за кількістю «зустрічей живцем» доктор міг позмагатися з Елвісом. Пройдисвіти заполонили чат-руми, а у флуоресцентному болоті «темного нету» поширювалися поліцейські фотографії з місць злочинів Лектера, які скуповували колекціонери жаскої параферналії. Популярністю вони поступалися хіба що світлинам зі страти Фу Чу Лі.[25]

Єдина звістка від доктора за всі сім років – лист до Кларіс Старлінг у той час, коли її стали розпинати таблоїди.

Відбитків пальців на листі не знайшлося, але ФБРівці були практично переконані, що лист справжній. Кларіс Старлінг була цілком певна.

– Чому він так учинив, Старлінг? – здавалося, Кроуфорд мало не сердиться на неї. – Я ніколи не вдавав, що розумію його краще за тих довбнів психіатрів. То розкажіть мені.

– Він гадав, те, що зі мною сталося… зруйнує мене, зруйнує ілюзії щодо Бюро, а руйнація віри приносить йому задоволення, це його улюблена розвага. Мов ті обвали церков, що він колись колекціонував. Ця купа каміння в Італії, коли храм обвалився на бабусь протягом тієї святкової меси, а потім хтось увіткнув у вершечок купи різдвяну ялинку – він був у захваті. Я його забавляю, він зі мною грається. Коли я проводила з ним співбесіди, то йому подобалося звертати увагу на прогалини в моїй освіті, він гадає, що я досить наївна.

Кроуфорд говорив із висоти свого віку та самоти, коли спитав:

– А вам ніколи не спадало на думку, що ви йому подобаєтеся, Старлінг?

– Думаю, я його забавляю. Об’єкти або забавляють його, або ні. Якщо забави нема…

– Чи відчували ви коли-небудь, що подобаєтеся йому? – Кроуфорд наполіг на різниці між думкою і почуттями, як баптисти наполягають на повному зануренні.

– Після досить нетривалого знайомства він розповів про мене кілька речей, які виявилися правдою. Мені здається, що дуже легко сплутати розуміння й емпатію – ми всі так прагнемо емпатії. Може, ми маємо навчитися помічати відмінність – і таким чином дорослішати. Важко й гидко усвідомлювати, що хтось тебе розуміє і при цьому ти йому не подобаєшся. Коли бачиш, що розумінням користуються як іклами хижака, то це найгірше. Я… я уявлення не маю, як доктор Лектер почувається щодо мене.

– Якщо ви не проти, то поділіться – що саме він вам казав.

– Казав, що я амбітна, невгамовна селючка і що мої очі блищать, мов дешеві камінці, які добирають за знаком зодіаку. Казав, що на мені дешеві туфлі, проте я маю смак, дещицю смаку.

– І це здалося вам правдою?

– Ага. Може, і зараз здається. Із взуттям справи покращилися.

– Як ви гадаєте, Старлінг, може, йому заманулося дізнатися, чи ви здасте його, отримавши такий лист зі словами підтримки?

– Він і так знає, що здам, неодмінно знає.

– Після судового вироку він убив шістьох, – сказав Кроуфорд. – Він убив Міґґса в божевільні за те, що той кинув вам в обличчя сперму, і ще п’ятьох під час утечі. Якщо його впіймають, то за теперішнього політичного клімату на доктора чекатиме смертельна голка.

Кроуфорд усміхнувся цій думці. Він був першопрохідцем у дослідженні серійних убивств. Тепер йому загрожував примусовий вихід на пенсію, а монстр, який становив найбільший для нього виклик, так і лишався на свободі. Перспектива смертної кари для доктора Лектера неабияк тішила Кроуфорда.

Старлінг знала, що Кроуфорд згадав учинок Міґґса, аби пробудити її увагу, повернути в ті жахливі дні, коли вона намагалася допитати Ганнібала-канібала у підвалах Балтиморської лікарні для психічно хворих злочинців. Коли Лектер грався з нею, поки в ямі Джейма Ґамба сиділо дівча й чекало на смерть. Зазвичай Кроуфорд загострював увагу співрозмовника, коли підходив до суті, – так само й зараз.

– Старлінг, а ви знаєте, що одна з ранніх жертв доктора Лектера й досі жива?

– Отой багатій. Його родина призначила нагороду.

– Так, Мейсон Верджер. Він на апараті штучного дихання в Меріленді. Цього року помер його батько й лишив йому м’ясопереробний статок. Старий Верджер також лишив Мейсонові посаду конгресмена США та членство в юридичному комітеті Палати представників конгресу, які без нього ледве зводили кінці з кінцями. Мейсон каже, що має певну інформацію, яка допоможе нам знайти доктора. Він хоче з вами поговорити.

– Зі мною.

– З вами. Ось чого хоче Мейсон, і раптом усі погодилися, що це дуже гарна ідея.

– Ось чого хоче Мейсон після того, як ви йому самі це запропонували?

– Вони збиралися викинути вас, Старлінг, підтерти вами те місиво, мов ганчіркою. Вас змарнували б так само, як Джона Бріґема. Просто заради того, аби врятувати якихось бюрократів у БАТВЗ. Страх. Тиск. Це все, про що вони зараз пам’ятають. Дехто подзвонив Мейсону від мого імені й повідомив: якщо її виженуть із роботи, то це дуже нашкодить полюванню на Лектера. Що сталося після цього, кому Мейсон потім зателефонував – я знати не хочу. Можливо, членові Палати представників Веллмору.

Іще рік тому Кроуфорд не став би грати за такими правилами. Старлінг вивчала його обличчя, намагаючись уловити ознаки «дембельського» божевілля, що інколи находить на робітників перед невідворотним виходом на пенсію. Вона нічого не помітила, хоча Кроуфорд мав утомлений вигляд.

– Мейсон не красень, Старлінг, і я маю на увазі не лише його обличчя. Дізнайтеся, що він має на Лектера. Повертайтеся з інформацією, ми над нею попрацюємо. Нарешті.

Старлінг знала, що Кроуфорд уже давно, ще відтоді, як вона закінчила Академію ФБР, намагається переманити її до Відділу поведінкової психології.

Тепер вона стала ветераном Бюро, ветераном численних другорядних завдань, і побачила, що її ранній тріумф, коли вона впіймала серійного вбивцю Джейма Ґамба, став однією з причин її провалу в Бюро. Вона сходила, мов зірка, проте застрягла на півдорозі. У процесі полювання на Ґамба вона знайшла собі принаймні одного могутнього ворога й викликала заздрість у численних однолітків чоловічої статі. Це, а також певна непокора й упертість призвело до того, що вона роками брала участь у групах швидкого реагування, що виїжджали на облави й пограбування банків, роками мала справу з ордерами і споглядала Ньюарк понад дулом пістолета. Зрештою, коли її визнали надто запальною для роботи в команді, вона стала технічним агентом, встановлювала «жучки» в телефони й машини гангстерів і режисерів дитячої порнографії, висиджувала самотні чергування за перехопленими згідно з Третім розділом[26]розмовами. А ще її завжди можна було позичити, коли агенція колег потребувала під час рейдів твердої руки. Старлінг була гнучкою і сильною, а також швидкою та обережною зі зброєю.

Кроуфорд вбачав у новому завданні шанс для Старлінг. Він припускав, що їй завжди хотілося вполювати Лектера. Але правда була складнішою за його припущення.

Тепер Кроуфорд уважно роздивлявся Старлінг:

– Ви так і не вийняли зі щоки той порох.

Дрібки паленого пороху з револьвера покійного Джейма Ґамба поплямували її вилицю чорними цятками.

– Усе не було часу, – відповіла Старлінг.

– Ви знаєте, як французи називають декоративну родимку, отаку мушку, що стоїть високо на щоці? Знаєте, що вона означає?

Кроуфорд зібрав чималу бібліотеку з татуювання, тілес них символів і ритуальних каліцтв.

Старлінг похитала головою.

– Вони називають її «сміливістю», – сказав Кроуфорд. – Вона вам пасує. На вашому місці я б її лишив.