Читать книгу Ганнібал - Томас Гарріс - Страница 12

Знайти медичну інформацію про доктора Лектера було нелегко. Якщо враховувати його цілковите презирство до медичних закладів і більшості лікарів-практиків, то не дивно, що в нього ніколи не було особистого терапевта.

Державна балтиморська лікарня для психічно хворих злочинців, де доктора Лектера утримували до його лиховісного переведення у Мемфіс, тепер зачинилась, і занедбану будівлю очікувало знесення.

Поліція штату Теннессі була останньою інстанцією, яка несла відповідальність за доктора Лектера до його втечі, але там наполягали, що не отримували його медичної документації. Наразі вже мертві офіцери, які перевезли його з Балтимора до Мемфіса, розписалися тоді за в’язня, але не за його медичні картки.

Старлінг провела день на телефоні й за комп’ютером, а потім вручну обшукала кімнати для зберігання речових доказів у Куантіко та в Будівлі Гувера. Вона цілий ранок лазила запилюженою, смердючою, захаращеною кімнатою доказів у поліцейському управлінні Балтимора і провела навіжений день, розбираючись із некаталогізованим Зібранням Ганнібала Лектера в Меморіальній юридичній бібліотеці Фітцгʼю, де час зупиняється, поки архіваріуси намагаються відшукати потрібні ключі.

Зрештою, їй дістався єдиний аркуш – побіжний медичний огляд доктора Лектера, який відбувся, коли його вперше заарештувала поліція штату Меріленд. І жодних історій хвороб.

Айнелл Корі пережила занепад Державної балтиморської лікарні для психічно хворих злочинців і взялася до кращих справ у Лікарняній раді штату Меріленд. Вона не захотіла розмовляти зі Старлінг у своєму кабінеті, тож вони зустрілися в кафетерії на першому поверсі.

Старлінг узяла собі за звичку приїжджати на зустрічі раніше й оглядати узгоджене місце здалеку. Корі виявилася пунктуальною до хвилини. Вона була огрядна й бліда, років тридцяти п’яти, без макіяжу та прикрас. Волосся носила майже по пояс, як і колись у старших класах, а на ноги вдягла білі сандалії з компресійними колготами.

Старлінг збирала пакетики з цукром біля кавового прилавка й спостерігала, як Корі всідається за погоджений столик.

Ви можете дотримуватися помилкової думки, що всі протестанти однакові на вигляд. Це не так. Так само як уродженці Карибів можуть відрізнити жителів одного острова від іншого, так і Старлінг, яку виховали лютерани, поглянула на цю жінку й мовила сама до себе: «Церква Христа, у крайньому випадку назарейка».

Старлінг зняла всі свої прикраси, простенький браслет і золотий кульчик зі здорового вуха, та склала їх у сумочку. Наручний годинник пластиковий, зійде. Більше зі своєю зовнішністю вона не могла нічого вдіяти.

– Інелл Корі? Хочете кави? – спитала Старлінг, тримаючи в руках дві чашки.

– Правильно казати Айнелл. Я каву не п’ю.

– Тоді я обидві вип’ю, хочете чогось іще? Я Кларіс Старлінг.

– Нічого мені не треба. Не покажете мені якесь посвідчення з фотографією?

– Звісно, – відповіла Старлінг. – Міс Корі… Можна я звертатимусь до вас на ім’я?

Жінка стенула плечима.

– Айнелл, мені потрібна допомога у справі, до якої ви особисто не маєте жодного стосунку. Я просто потребую настанов, аби знайти документацію з Державної балтиморської лікарні.

Айнелл Корі говорить із перебільшеною чіткістю, коли хоче підкреслити свою правоту чи гнів.

– Ми вже все обговорили з комісією штату під час закриття, міс…

– Старлінг.

– Міс Старлінг. Ви не знайдете жодного пацієнта, який покинув би ту лікарню без папки. Ви не знайдете жодної папки, яка б покинула ту лікарню без узгодження з керівництвом. Що стосується померлих, то міністерству здоров’я їхні папки були не потрібні, Бюро демографічної статистики – також, і, наскільки мені відомо, мертві папки, тобто папки померлих, лишалися в Державній балтиморській лікарні ще після дати мого звільнення, а я пішла мало не остання. Утечі перейшли до міської поліції та управління шерифа.

– Утечі?

– Я маю на увазі випадки, коли хтось тікає з лікарні. Інколи тікали привілейовані пацієнти.

– Доктора Лектера можна вважати «втечею»? Як гадає те, чи його документи могли потрапити до правових органів?

– Він не був утікачем. Він не проходив як наш утікач. Коли він зник, то перебував не під нашим наглядом. Одного разу я спустилася туди, вниз, подивилася на доктора Лектера й показала його моїй сестрі, коли вона приходила до нас із хлопцями. Мені стає якось гидко й холодно, коли про це згадую. Він нацькував одного з пацієнтів, аби той кинув у нас, – вона стишила голос, – сім’я. Розумієте, про що я?

– Чула про такі випадки, – відповіла Старлінг. – То часом був не Міґґс? Мав натреновану руку.

– Я викреслила це з пам’яті. А вас я пам’ятаю. Ви прийшли в лікарню, поговорили з Фредом… доктором Чилтоном, а потім спустилися в підвал до Лектера, так?

– Так.

Доктор Фредерік Чилтон був директором Державної балтиморської лікарні для психічно хворих злочинців і пропав під час відпустки після втечі доктора Лектера.

– Ви знаєте, що Фред зник.

– Так, чула про це.

В очах міс Корі раптом забриніли сльози.

– Він був моїм нареченим, – сказала вона. – А тоді він пропав, лікарню закрили – наче дах завалився мені на голову. Якби не моя церква, я б не впоралася з горем.

– Співчуваю, – відповіла Старлінг. – Тепер у вас гарна робота.

– Але Фреда нема. Він був чудовим, чудовим чоловіком. У нас було кохання, така любов, що випадає далеко не всім. Його обрали хлопцем року в Кантоні, коли він ходив у старші класи.

– Ну нічого собі. Дозвольте спитати вас іще дещо, Айнелл: він зберігав документацію у своєму кабінеті чи вона лежала на реєстратурі, де було ваше робоче…

– Документи були в стінних шафах у нього в кабінеті, а потім їх стало так багато, що ми придбали великі картотечні шафи в реєстратуру. Звісно, вони завжди були замкнені. Коли ми закрилися, туди на постійній основі переїхала метадонова клініка, більшість речей пересували з місця на місце.

– Ви коли-небудь бачили, читали документацію на доктора Лектера?

– Звісно.

– Не пам’ятаєте, чи були там рентгенівські знімки? Рентгени вкладали у медичні звіти чи зберігали окремо?

– У. Вкладали у звіти. Вони більші за стандартні папки, через те було незручно. Ми мали рентгенівський апарат, але рентгенолог працював не на повну ставку, тож не укладав окремих справ. Чесно кажучи, я не пам’ятаю, чи був знімок у Лектеровій папці, чи ні. Там була стрічка електрокардіограми, яку Фред інколи показував гостям, доктор Лектер – я навіть не хочу називати його доктором – був увесь обплутаний дротами електрокардіографа, коли дістався тієї бідної медсестри. Розумієте, показники були дивними – його пульс практично не змінився, коли він на неї напав. Йому вибило плече, коли всі ті санітари, ну, навалилися на нього та відтягли від неї. То треба було зробити йому рентген. Вони б йому не тіко плече вибили, якщо мене попитати.

– Як вам щось спаде на думку, де взагалі може бути та папка, ви мені зателефонуєте?

– Ми проведемо те, що звемо «глобальним пошуком». – мовила міс Корі, смакуючи вираз. – Але не думаю, що щось знайдемо. Багато речей просто покинули, не ми, а працівники метадонової.

У кавових чашок були товсті обідки, через які переливається кава. Дивлячись, як Айнелл Корі важкою ходою, мов пекельне знамення, йде геть, Старлінг випила півчашки кави, підклавши під підборіддя серветку.

Старлінг потроху приходила до тями. Вона розуміла, що їй щось надокучило. Може, то була вульгарність чи й гірше – відсутність смаку. Байдужість до речей, що милують око. Навіть образ королеви снафу[33] кращий, аніж ніякий, – це факт, хочете ви чути це чи ні.

Старлінг пошукала в собі ознаки снобізму й вирішила, що для снобізму в неї замало приводів. Потім, розмірковуючи про смак, згадала Евелду Драмґо, яка мала його вдосталь. Від цієї думки Старлінг знову закортіло поглинути саму себе.