Читать книгу Ганнібал - Томас Гарріс - Страница 14

Якщо дорогою до пекла є бічні «кишені», то вони неодмінно мають бути схожі на пункт невідкладної допомоги при Мерілендській багатопрофільній лікарні милосердя. Понад присмертним виттям сирен, понад виттям людей при смерті, понад торохкотінням нош із крапельницями, понад вереском і криком з каналізаційних люків здіймаються стовпи пари, забарвлені червоним від великої неонової вивіски «ШВИДКА ДОПОМОГА», сяють, мов вогняний стовп самого Мойсея, у пітьмі та перетворюються на хмари при денному світлі.

Барні вийшов зі стовпа пари, зводячи могутніми плечима під курткою, похиливши вперед круглу обстрижену голову, і широкими кроками міряв порепаний асфальт, йдучи на схід, назустріч світанку.

З роботи він вийшов на двадцять п’ять хвилин пізніше, ніж зазвичай, – поліція привезла обдовбаного сутенера з вогнепальним пораненням, який полюбляв бити жінок, і старша медсестра попросила Барні затриматися. Вони завжди просили Барні затриматися, якщо надходили пацієнти, схильні до насильства.

Кларіс Старлінг позирнула на Барні з-під глибокого каптура куртки й пропустила його вперед на півкварталу іншим боком вулиці, а тоді вже підхопила на плече свою містку сумку й пішла за ним. Коли він пройшов паркінг та автобусну зупинку, Старлінг відчула полегшення. За Барні легше стежити пішки. Вона не знала напевне, де він мешкає, і мала дізнатися, перш ніж він її помітить.

У тихому районі за лікарнею мешкали «сині комірці» змішаних рас. Район, де на автівку бажано ставити запобіжний замок, але забирати з собою на ніч акумулятор не треба, і діти можуть гратися надворі.

За три квартали Барні перечекав, доки з тротуару з’їде мікроавтобус, а тоді повернув на північ, на вулицю з вузенькими будинками, деякі – з мармуровими сходами й охайними садочками. Кілька порожніх вітрин – шибки неушкоджені й намилені. Магазини тільки починали відчинятись, і перехожих було мало. Припарковані обабіч вулиці вантажівки на півхвилини затулили їй огляд, і вона мало не наштовхнулася на Барні, запізно помітивши, що він зупинився. Старлінг уже була навпроти нього, на іншому боці вулиці, коли він знов опинився в її полі зору. Може, він теж її побачив, але Старлінг була не певна.

Він стояв, засунувши руки в кишені куртки, похиливши голову, з-під брів дивився на якийсь кавалок, що рухався посеред вулиці. На дорозі лежав мертвий голуб, одне крило тріпотіло від поривів вітру, що здіймали машини. Партнер мертвої пташки колував і колував над тілом, позираючи то лівим, то правим оком; маленька голова смикалася з кожним кроком рожевих лапок. Коло за колом, із м’яким голубиним воркотом. Проїхало кілька машин, тоді фургон, а вціліла пташка в останню мить відлітала, увертаючись від транспорту.

Може, Барні на неї поглянув, Старлінг точно не могла сказати. Їй треба було йти далі, інакше її могли помітити. Коли вона озирнулася через плече, Барні сидів навпочіпки посеред дороги, піднявши руку, щоб на нього зважали водії.

Старлінг сховалася за ріг, зняла куртку з каптуром, дістала з великого кошеля светр, бейсболку й спортивну сумку, швидко перевдяглася, запхала куртку з кошелем до спортивної, а волосся – під кепку. Вона влилася в зграйку прибиральниць, які поверталися додому з роботи, і завернула назад на вулицю, до Барні.

Склавши долоні човником, він тримав у них мертвого голуба. Уцілілий птах, свиснувши крилами, злетів на дроти над головою Барні й став за ним спостерігати. Барні поклав мертву пташку на моріжок і пригладив пір’я. Потім підняв широке обличчя до птаха на дроті й щось сказав. Коли він пішов собі далі, вцілілий птах упав на моріжок і продовжив колувати над тілом, походжаючи у траві. Барні не озирнувся. За сотню ярдів він зупинився біля сходинок до багатоквартирного будинку й поліз діставати ключі, Старлінг пробігла півкварталу і наздогнала його, не встиг він відімкнути двері.

– Барні. Привіт.

Він розвернувся на сходах, аж ніяк не поспішаючи, і подивився на неї згори вниз. Старлінг устигла забути, що очі в Барні посаджені неприродно широко. Вона побачила в них розум і відчула маленький електричний розряд – зв’язок.

Вона зняла кепку й розпустила волосся.

– Я Кларіс Старлінг. Пам’ятаєш мене? Я…

– Та сама Джі,[35] – вимовив Барні без жодної емоції. Старлінг склала долоні й кивнула.

– Ну так, та сама Джі. Барні, мені треба з тобою поговорити. Неофіційно, мені треба дещо в тебе попитати.

Барні зійшов сходинками вниз. Навіть коли він став перед Старлінг на тротуарі, їй усе одно доводилося дивитися на нього знизу вгору. Вона не злякалася габаритів Барні, на відміну від більшості чоловіків.

– Чи згодні ви визнати для протоколу, офіцере Старлінг, що мені не зачитали права? – голос був високий і хрипкий, як у Тарзана у виконанні Джонні Вайсмюллера.

– Звісно, я тебе не «відмірандила».[36] Визнаю.

– Не хочете сказати це в сумку?

Старлінг відкрила сумку й заговорила в неї гучним голосом, наче там сидів троль:

– Я не «відмірандила» Барні, він не знає про свої права.

– Далі вулицею є одна кав’ярня нічого така, – сказав Барні. – Скільки капелюхів ви носите в тій сумці?

– Три, – відповіла Старлінг.

Повз них проїхав фургон з «інвалідними» номерами, і Старлінг одразу відчула, що пасажири на неї дивляться, але ці стражденні часто хтиві і мають на це повне право. Юнаки, які сиділи в машині на наступному переході, також на неї дивились, але нічого не сказали через Барні. Будь-який предмет, вистромлений з вікна, миттєво привернув би увагу Старлінг (вона й досі чекала на помсту «кріпів»), але мовчазне витріщання можна стерпіти.

Коли вони з Барні зайшли до кав’ярні, фургон позадкував у провулок, щоб розвернутись, і поїхав туди, звідки прибув.

Їм довелося чекати, доки звільниться кабінка в цій переповненій забігайлівці, де подавали шинку зі смаженими яйцями й офіціант щось кричав на гінді кухарю, який з винуватим виглядом перевертав м’ясо довгими щипцями.

– Поїжмо, – запропонувала Старлінг, коли вони всілися. – За рахунок Дядечка Сема. Як життя, Барні?

– З роботою все гаразд.

– Ким працюєш?

– Санітаром, дипломований медбрат.

– А я гадала, ти вже матимеш середню медичну освіту, може, медінститут закінчив.

Барні стенув плечима й потягся до молочника. Підвів очі на Старлінг.

– Вам всипали за те, що підстрелили Евелду?

– Ще побачимо. Ти її знав?

– Бачив раз, коли привезли її чоловіка, Діжона. Він уже був мертвий, сплинув на санітарів кров’ю ще до того, як потрапив у «швидку». Із нього вже фізрозчин лився, коли до нас дістався. Вона все не пускала його, намагалася відбитися від медсестер. Мені довелося… самі розумієте… Красива жінка, та й сильна. Її не привозили після того, як…

– Ні, її визнали мертвою на місці події.

– Я так і думав.

– Барні, коли ти передав доктора Лектера людям із Теннессі…

– Вони нечемно з ним поводились.

– Коли ти…

– І тепер усі вони мертві.

– Так. Його вартові примудрилися прожити три дні. Ти протримався вісім років, наглядаючи за доктором Лектером.

– Насправді, шість років – він там уже був, коли я прийшов.

– Як тобі це вдалося, Барні? Якщо не проти, то дай мені відповідь: як тобі вдалося з ним вижити? Справа ж не тільки в чемності.

Барні поглянув на своє відображення в ложці, спершу з вигнутого боку, потім з опуклого, і на мить замислився.

– Доктор Лектер мав ідеальні манери, не скуті, а легкі та елегантні. Я тоді проходив одні дистанційні курси, і він поділився своїми поглядами. Це не означає, що він не вбив би мене без вагань, щойно випала б нагода, – одна риса людського характеру не виключає жодну іншу.

Вони можуть існувати поруч, добре і погане. Сократ сказав набагато краще. У відділенні максимального захисту не можна про таке забувати, ніколи. Якщо постійно про це пам’ятати, все буде гаразд. Доктор Лектер, певно, пожалкував, що познайомив мене з Сократом.

Для Барні, котрому бракувало формальної освіти, Сократ був новим досвідом, наче знаменна зустріч.

– Безпека стояла окремо від розмови, то геть інша річ, – продовжив він. – Безпека ніколи не була чимось особистим, навіть коли мені доводилося позбавляти його кореспонденції чи гамувати в перев’язи.

– Ви з доктором Лектером багато говорили?

– Інколи він місяцями нічого не казав, інколи ми вели розмови пізно вночі, коли крики стихали. Власне, я тоді проходив дистанційні курси й нічого не знав, а він відкрив мені цілий світ, буквально, купу всього – Светонія, Ґіббона, всіх.

Барні взяв чашку. Свіжу подряпину на тильному боці руки вкривала оранжева смуга бетадину.

– Ти ніколи не думав, що після втечі він може прийти по тебе?

Барні захитав своєю величезною головою:

– Якось він мені сказав, що як є вибір, то він надає перевагу грубіянам. «Органічні грубіяни» – так він їх називав.

Барні засміявся – рідкісне видовище. У нього були маленькі дитячі зуби, тому ця радість видавалася трохи маніякальною, наче веселощі немовляти, коли воно відригує кашку в обличчя противного дядечка.

Старлінг замислилася, чи не забагато часу провів Барні в підземеллі з психами.

– А як щодо вас, вам ніколи не бувало… страшно після його втечі? Ніколи не думали, що він і по вас може прийти? – спитав Барні.

– Ні.

– Чому?

– Бо він сказав, що не прийде.

Дивно, та ця відповідь їх обох задовольнила.

Принесли яєчню. Барні й Старлінг зголодніли і кілька хвилин не відривалися від тарілок. Тоді…

– Барні, коли доктора Лектера перевели до Мемфіса, я попросила в тебе малюнки з його камери, і ти їх мені приніс. Що сталося з рештою речей – з книжками, записами? У лікарні немає навіть його медичної картки.

– Там був такий бардак, – Барні зробив паузу, стукаючи сільничкою по долоні. – Такий бардак, ну, ви розумієте, у лікарні. Мене скоротили, багатьох тоді скоротили, речі просто валялися без ладу. Ніхто не знає…

– Перепрошую? – перебила Старлінг. – Я за цим галасом не розчула, що ти сказав. Учора ввечері я дізналася, що примірник «Кулінарного словника» Александра Дюма з підписом і примітками доктора Лектера було продано на закритому аукціоні в Нью-Йорку два роки тому. Його придбав приватний колекціонер за шістнадцять тисяч доларів. Афідевіт, що підтверджував право власності продавця, був підписаний «Кері Флоксом». Барні, ти не знайомий з тим «Кері Флоксом»? Сподіваюся, що знайомий, бо його рукою підписана твоя заява на влаштування до лікарні, де ти наразі працюєш, тільки от ім’я стоїть «Барні». Він і податкову декларацію за тебе заповнював. Вибач, я не почула, що ти там раніше казав. Не хочеш почати ще раз? Скільки ти отримав за книжку, Барні?

– Близько десяти, – відповів Барні, дивлячись їй у вічі.

Старлінг кивнула:

– На чекові вказано десять із половиною. Скільки ти отримав за інтерв’ю з «Базікалом» після втечі доктора Лектера?

– П’ятнадцять штук.

– Круто. Молодець. Сам вигадав усю ту маячню, що їм наговорив?

– Я знав, що доктор Лектер не став би заперечувати.

Він би в мені розчарувався, якби я не поводив їх за носа.

– Він напав на ту медсестру ще до того, як ти прийшов у Державну балтиморську?

– Так.

– Йому вибили плече.

– Здається.

– Йому зробили рентген?

– Мабуть.

– Мені потрібен знімок.

– Гм-м-м-м.

– Я з’ясувала, що автографи Лектера поділяються на дві категорії: одні написані чорнилом і зроблені до ув’язнення, а другі – крейдяним олівцем чи м’яким фломастером, уже в лікарні. Олівець коштує дорожче, але, гадаю, ти це вже знаєш. Барні, я вважаю, що ти маєш усі ті речі й хочеш потроху, роками розпродавати їх колекціонерам автографів.

Барні стенув плечима й нічого не відповів.

– Я вважаю, що ти чекаєш, поки Лектер знову буде в моді. Чого ти хочеш, Барні?

– Хочу побачити всього Вермеера,[37] перш ніж помру.

– Чи треба питати, хто познайомив тебе з Вермеером?

– Ми серед ночі багато про що говорили.

– А ви не говорили про те, що він робитиме, якщо опиниться на волі?

– Ні. Гіпотези доктора Лектера не цікавлять. Він не вірить у силогізми, синтези чи абсолют узагалі.

– У що ж він вірить?

– У хаос. І в нього навіть не треба вірити. Він самоочевидний.

Старлінг захотіла трохи підіграти Барні.

– Ти так кажеш, наче сам у нього віриш, – відповіла вона, – і водночас уся твоя робота в Балтиморській лікарні полягала в тому, щоб підтримувати порядок. Ти був старшим санітаром, усім порядкував. Ти і я, ми обоє задіяні в системі порядку. Доктор Лектер не зміг від тебе втекти.

– Я вже це пояснював.

– Бо ти ніколи не забував про безпеку. Попри те що в певному сенсі побратався з…

– Ні з ким я не братався, – сказав Барні. – Він нікому не брат. Ми обговорювали теми, що цікавили нас обох. Принаймні мені про ті речі було цікаво дізнаватися.

– Доктор Лектер глузував із тебе, коли ти чогось не знав?

– Ні. А з вас глузував?

– Ні, – відповіла вона, не бажаючи зачіпати почуття Барні, бо вперше усвідомила комплімент, закладений у насмішці монстра. – Він міг би глузувати з мене, якби захотів. Ти знаєш, де його речі, Барні?

– А що, за них призначено винагороду?

Старлінг згорнула серветку й поклала її під край тарілки.

– Винагорода така, що тебе не звинуватять у перешкоджанні правосуддю. Я вже раз відпустила тебе, коли ти поставив «жучка» на мій стіл у лікарні.

– «Жучок» належав покійному доктору Чилтону.

– Покійному? Звідки ти знаєш, що він – покійний доктор Чилтон?

– Ну, він на сім років запізнюється, – відповів Барні. – Не думаю, що він найближчим часом з’явиться. Дозвольте запитати вас, спецагенте Старлінг, а що задовольнить вас?

– Я хочу побачити рентген. Мені потрібен рентген. Якщо є книги, що належали докторові Лектеру, я теж хочу їх побачити.

– Скажімо, ми знайдемо такі речі, що з ними буде потім?

– Ну, чесно кажучи, тут я не певна. Федеральний прокурор може вилучити всі матеріали як речові докази у справі про втечу з-під варти. Тоді вони пліснявітимуть у його переповненій кімнаті речдоків. Якщо я огляну ті речі, не знайду нічого цікавого в книгах і повідомлю про це, то ти зможеш заявити, що доктор Лектер їх тобі подарував. Він уже сім років in absentia,[38] тож можна подати цивільний позов. Живих родичів у нього немає. Я рекомендуватиму, щоб тобі віддали всі непотрібні матеріали. Май на увазі, що мої рекомендації сидять на нижньому рівні тотемного стовпа. Певно, рентген ти назад не отримаєш, як і медичну документацію, оскільки він не мав права їх тобі передавати.

– А якщо я поясню вам, що не маю цих речей?

– То матеріали за Лектером стане дуже важко продати, оскільки я видам бюлетень і повідомлю ринок, що за купівлю й володіння ними ми будемо заарештовувати й притягувати до відповідальності. А ще я отримаю ордер, аби обшукати твоє помешкання.

– Бо вже довідалися, де те помешкання є. А якщо їх кілька?

– Не певна. Скажу тобі от що: як ти здаси матеріали, то не матимеш жодного клопоту за те, що їх узяв, враховуючи, що могло б із ними трапитися, якби ти їх там залишив. Щодо обіцянки повернути тобі все назад – напевне сказати не можу, – Старлінг зробила паузу, риючись у сумці. – Знаєш, Барні, у мене така підозра, що ти не отримав вищу медичну освіту через те, що не можеш зав’язувати стосунки. Може, під судом десь був. Розумієш? А тепер пригадай – я ніколи не шукала твій «службовий список», нічого не перевіряла.

– Ні, тільки зазирнули до моєї декларації та робочої анкети, усього. Як зворушливо.

– Якщо ти був під судом, то, може, федеральний адвокат того округу замовить за тебе слівце, судимість знімуть.

Барні промокнув тарілку шматком тоста.

– Ви вже закінчили? Прогуляймося трохи.

– Я бачила Семмі, пам’ятаєш, його поселили в камеру Міґґса? Він там і досі живе, – сказала Старлінг, коли вони вийшли надвір.

– Я гадав, що лікарню закрили.

– Так і є.

– Семмі приписаний до якоїсь програми?

– Ні, просто живе там, у темряві.

– Думаю, вам варто про нього доповісти. Він слабкий, діабетик, він помре. Знаєте, чому доктор Лектер змусив Міґґса проковтнути язика?

– Здається, так.

– Убив за те, що Міґґс вас образив. Такий специфічний привід. Не журіться: Лектер однаково зробив би це, рано чи пізно.

Вони пройшли повз будинок, де жив Барні, до моріжка, де голуб і досі кружляв над тілом свого мертвого друга.

Барні відігнав його помахом руки.

– Лети собі, – сказав він птаху. – Годі журитися. А то тебе тут коти з’їдять.

Голуб зі свистом полетів геть. Вони не бачили, де він сів. Барні підібрав мертву пташку. Тільце з гладенькими крильцями легко ковзнуло в кишеню.

– Знаєте, одного разу доктор Лектер дещо про вас сказав. Може, під час нашої останньої розмови чи однієї з останніх. Пташка нагадала. Хочете знати, що він сказав?

– Звісно, – відповіла Старлінг.

У шлунку ворухнувся сніданок, але вона не збиралася здригатись.

– Ми говорили про успадковану, закладену в підсвідомість поведінку. За приклад він навів генетику голубів-ролерів, нирців. Вони високо злітають, а тоді перекидаються в повітрі, падаючи до землі. Є неглибокі ролери й глибокі. Двох глибоких схрещувати не можна, бо потомство падатиме аж до землі, розбиватиметься й помиратиме. Ось що він тоді сказав: «Офіцер Старлінг – глибокий нирець, Барні. Сподіваймося, що один із її батьків не був глибоким».

Старлінг довелося прикусити язика.

– Що робитимеш із пташкою? – спитала вона.

– Обскубу та з’їм, – відповів Барні. – Ходімо в будинок, я віддам вам рентгенівський знімок і книжки.

Несучи довгастий пакунок назад до лікарні, де була припаркована машина, Старлінг почула, як десь на дереві тужливо скрикнув уцілілий голуб.