Читать книгу Ганнібал - Томас Гарріс - Страница 11

Фермі «Мускусний щур», родовому маєтку Верджерів біля річки Сасквеганна на півночі Меріленду, притаманна химерна краса. М’ясовиробницька династія Верджерів купила цю землю в 1930-х, коли переїхала з Чикаго на схід, ближче до Вашингтона. Вони могли спокійно це собі дозволити. Ділова й політична чуйка дозволяла Верджерам жирувати на м’ясних контрактах з армією США із часів Громадянської війни.

Скандал із «забальзамованою яловичиною» протягом іспано-американської війни майже не зачепив Верджерів. Коли Ептон Сінклер і журналісти-викривачі дослідили небезпечні робочі умови на м’ясопереробному заводі, то дізналися, що кілька Верджерових робітників ненароком перетопилися на жир, після чого їх закатали в консерви й продали як «чистий навколонирковий жир від Даргема», що його так полюбляли пекарі. Звинувачення оминули Верджерів. Вони не втратили жодного урядового контракту.

Верджери уникли цих потенційних неприємностей і багатьох інших за рахунок того, що купляли політиків – єдиною невдачею стало затвердження Закону про контроль за якістю м’ясної продукції від 1906 року.

Зараз Верджери щодня забивали по 86 тисяч голів великої рогатої худоби й приблизно по 36 тисяч свиней – цифри трохи різнилися залежно від сезону.

Щойно підстрижені моріжки на фермі «Мускусний щур», буяння ароматів бузку в повітрі – усі ці запахи зовсім не схожі на бійню. Єдині тварини – це поні для дітей, що приїжджають у гості, та зграйки гусей, які пасуться на моріжках, вихляючи своїми задками й схиляючи голови до трави. Собак немає. Будинок, сарай і прилеглі території розташовані майже в центрі шістьох квадратних миль національного заповідника, що так і лишаться в довічному володінні родини як особливий виняток, затверджений міністерством природних ресурсів.

Як і більшість анклавів найбагатших людей, «Мускусного щура» нелегко знайти з першого разу. Кларіс Старлінг пропустила потрібне відгалуження від автостради. Повертаючись другорядною дорогою, вона спершу виїхала до торговельного входу – великих воріт із ланцюгом і навісним замком у високому паркані, оточеному лісом. За ворітьми – дорога на одну машину, яка зникала в тунелі з дерев. Переговорного пристрою не було. Вона проїхала ще дві милі й побачила вартівню, що стояла за сотню ярдів на мальовничій під’їзній доріжці. Охоронець в уніформі занотував її ім’я в планшет.

Ще дві милі охайної доріжки вивели її до ферми.

Старлінг зупинила гуркітливий «мустанг», аби пропустити зграйку гусей, що переходили дорогу. Вона помітила вервечку дітей на гладких шетландських поні, які виїжджали з гарненького сараю за чверть милі від будинку. Головна споруда – маєток, спроектований Стенфордом Вайтом,[27] – пречудово розташувалася між низьких пагорбів. На вигляд ферма була стабільною й родючою – край солодких мрій. Він вабив Старлінг.

Верджерам вистачило здорового глузду, щоб лишити будинок у первинному стані, за винятком одного доповнення, якого Старлінг поки не бачила, – сучасне крило, що стирчить зі східного боку фасаду, мов додаткова кінцівка, яку приладнали в результаті гротескного медичного експерименту.

Старлінг припаркувалася під центральним портиком. Коли двигун замовк, вона розчула власне дихання. У дзеркальці помітила силует, що наближався верхи. Копита вже цокотіли по асфальту біля машини, коли Старлінг вибралася назовні.

Широкоплеча людина з коротким білявим волоссям зісковзнула з сідла й, не глянувши на конюха, передала йому вудила.

– Відведи його назад, – мовив вершник глибоким, хрипким голосом. – Я Марґо Верджер.

Зблизька вершник виявився жінкою, яка випростала вперед руку, взагалі не згинаючи. Очевидно, що Марґо Верджер була бодібілдеркою. Сітчасту теніску під жилавою шиєю напинали масивні плечі й руки. Очі сухо зблискували й здавалися подразненими, наче вона страждала на брак сліз. На Марґо були саржеві бриджі для їзди верхи й чоботи без шпор.

– Що це ви водите? – спитала вона. – Старий «мустанг»?

– Вісімдесят восьмий.

– Пʼятилітровий? Він наче сів навпочіпки над колесами.

– Так. Це «роуш мустанг».

– Вам подобається?

– Дуже.

– Скільки витискає на максимумі?

– Не знаю. Думаю, достатньо.

– Боїтеся його?

– Шаную. Користуюся з повагою, скажімо так, – відповіла Старлінг.

– Знаєте щось про нього чи просто так купили?

– Знала достатньо, аби купити на крутому аукціоні, щойно побачила, яка то машина. Згодом дізналася більше.

– Як гадаєте, він переможе мій «порше»?

– Залежить від того, який саме «порше». Міс Верджер, мені треба поговорити з вашим братом.

– Його домиють хвилин за п’ять. Можна вирушати. Саржеві бриджі свистіли на великих стегнах Марґо Верджер, поки та здіймалася сходами. Тонке світле волосся настільки зріділо, що Старлінг замислилась, чи не приймає Марґо стероїди й чи не доводиться їй ховати клітор під липкою стрічкою.

Для Старлінг, яка більшу частину дитинства провела в лютеранському притулку, цей будинок скидався на музей – з просторими кімнатами, пофарбованими сволоками над головою та стінами, на яких висіли портрети гордовитих мертвих людей. На сходових майданчиках стояли китайські статуетки клуазоне, коридори застилали довгі марокканські доріжки.

Різка зміна стилю починається з новим крилом Верджерового маєтку. До сучасної функціональної будівлі можна потрапити крізь двійчасті двері з матованим склом, які погано вписуються в склепінчастий коридор.

Марґо Верджер зупинилася біля дверей. Кинула на Старлінг блискучий, подразнений погляд.

– Деяким людям важко говорити з Мейсоном, – сказала вона. – Якщо ви знервуєтесь чи не стерпите, то пізніше я відповім на всі питання, що ви забудете йому поставити.

Існує одна поширена емоція, яку ми всі розпізнаємо, проте й досі не вигадали для неї назви – щасливий перед смак презирства. Старлінг прочитала його на обличчі Марґо Верджер.

– Дякую, – тільки й мовила агент.

На подив Старлінг, першою залою в цьому крилі була велика й добре обставлена кімната для ігор. Двійко афроамериканських дітлахів гралися поміж гігантськими м’якими тваринами, одне каталося на оглядовому колесі, а друге штовхало по підлозі вантажівку. По кутках були припарковані різноманітні триколісні велосипеди й візочки, а по центру розташувалося велике гімнастичне містечко, підлога під яким була викладена товстими матами.

В одному з кутків ігрової на двомісній канапі сидів високий чоловік в уніформі медбрата й читав «Vogue». На стінах було встановлено кілька відеокамер – одні високо, інші на рівні очей. Одна з камер, що висіла високо в кутку, стежила за Старлінг і Марґо Верджер, обертаючись і фокусуючи лінзи.

Старлінг уже пройшла той етап, коли їй було боляче дивитися на чорношкіру дитину, проте вона чітко усвідомлювала присутність цих дітлахів.

Вона із задоволенням спостерігала за їхнім веселим ігровим дійством, поки вони з Марґо Верджер проходили кімнату.

– Мейсону подобається дивитися на дітлахів, – сказала Марґо Верджер. – Їх лякає Мейсонова зовнішність, усіх, окрім найменших, тож він спостерігає в такий спосіб. Потім вони катаються на поні. Служба опіки в Балтиморі відправляє їх сюди на день, мов у дитсадок.

До покою Мейсона Верджера можна дістатися тільки крізь його ванну кімнату, що обладнана не гірше за спа-центри й займає простір на всю ширину крила. Інтер’єр геть не схожий на домашній – усюди сталь, хром, промислові килимки, душові кабіни з широкими дверима, неіржавкі ванни з підйомними пристроями, скручені в кільця оранжеві шланги, парові кабінки й просторі скляні шафи з мазями від «Фармачії ді Санта Марія Новелла», що у Флоренції. Повітря у ванній кімнаті парувало від нещодавнього використання, повнилось ароматами бальзаму й грушанки.

Старлінг побачила світло, що пробивалося під дверима кімнати Мейсона Верджера. Воно згасло, щойно Марґо торкнулася дверної ручки.

Гостьова зона в кутку покою Мейсона Верджера була сліпуче освітлена горішніми лампами. Над канапою висіла пристойна копія «Старого днями» Вільяма Блейка – Бог, що відміряє простір своїм циркулем. Картину оповила чорна тканина – на знак нещодавньої смерті патріарха Верджерів. Решту кімнати поглинула темрява.

З пітьми долинав ритмічний гул механізму, що раз у раз зітхав.

– Доброго дня, агенте Старлінг.

Звучний, механічно підсилений голос, губне «б» випадає з «доброго».

– Доброго дня, містере Верджер, – мовила Старлінг у пітьму. Горішнє світло припікало маківку. Справжній день був деінде. Сюди день не заходив.

– Сідайте.

Доведеться цим зайнятися. Зараз – саме час. Нагальна необхідність.

– Містере Верджер, розмова, яку ми з вами проведемо, матиме характер свідчень, тож я мушу записати її на плівку. Ви не проти?

– Звісно, – прозвучав голос між зітханнями механізму, щілинні «с» і «з» випадають зі слів. – Марґо, думаю, наразі можеш іти.

Не глянувши на Старлінг, Марґо Верджер вийшла з кімнати під свист своїх саржевих бриджів.

– Містере Верджер, мені б хотілося прикріпити мікрофон до… вашого одягу чи подушки, якщо це вас влаштує, або я можу покликати для цього медбрата – як забажаєте.

– Заради Бога, – відповів він, загубивши «б», а тоді дочекався наступного механічного подиху. – Можете самі це зробити, агенте Старлінг. Я поруч, туточки.

Старлінг не змогла відразу відшукати перемикачі, щоб увімкнути світло. Вирішивши, що вона краще бачитиме, коли лампи не сліпитимуть очі, Кларіс виставила вперед руку й вирушила в пітьму на запах грушанки й бальзаму.

Коли Мейсон увімкнув світло, виявилося, що ліжко ближче, ніж вона очікувала.

Вираз на обличчі Старлінг не змінився. Рука, у якій вона тримала мікрофон на кліпсі, відсахнулася назад десь на дюйм.[28]

Перша думка Старлінг не була пов’язана з відчуттями, що виникли в її грудях і животі. Це було спостереження про те, що мовні аномалії Мейсона утворилися в результаті повної відсутності губ. Із другою думкою прийшло усвідомлення, що він не сліпий. Єдине синє око позирало на неї крізь такий собі монокль із трубочкою, яка не давала оку пересохнути, оскільки бракувало повіки. Над рештою обличчя вже давно попрацювали хірурги, зробили все можливе, щоб натягти на кістки рештки шкіри.

Безгубе, безносе обличчя Мейсона Верджера, на якому не лишилося м’яких тканин, шкірилося самими зубами, мов істота з глибоких глибин океану. Усі ми звичні до масок, тож шок від побаченого приходить трохи згодом. Шок приходить від усвідомлення, що це людське обличчя, за яким ховається розум. Вас млоїть від міміки, артикуляції щелепи, від ока, що обертається, аби вас роздивитися. Роздивитися ваше нормальне обличчя.

У Мейсона Верджера гарне волосся, і, хоч як дивно, саме на нього дивитися найважче. Чорняве з сивими вкрапленнями, воно зав’язане в кінський хвіст, такий довгий, що дістане до підлоги, якщо перекинути його через подушку. Сьогодні волосся звилось у велике кільце на грудях, на черепаховому панцирі респіратора. Людське волосся на тлі огидної руїни; коси сяють, мов риб’яча луска.

Уже давно паралізоване тіло Мейсона Верджера зводилося на ніщо під простирадлами на високому лікарняному ліжку.

Перед його обличчям висів пульт, що скидався на флейту Пана чи губну гармоніку в прозорому пластику. Він скрутив язика трубочкою навколо отвору дудки й дмухнув із наступним подихом респіратора. Ліжко відгукнулося гудінням, трохи розвернуло його до Старлінг і підняло підголовник.

– Я дякую Господу за те, що сталося, – сказав Верджер. – То було моє спасіння. Ви прийняли Ісуса, міс Старлінг? Маєте віру?

– Мене виростили в закритому релігійному середовищі, містере Верджер. Решту додумуйте самі, – відповіла Старлінг. – А зараз, якщо ви не проти, я причеплю оце до вашої подушки. Воно ж тут нічому не заважатиме?

Голос звучав надто жваво і дбайливо як для Старлінг.

Її рука біля його голови, ці дві плоті поруч – від цього Старлінг аж ніяк не полегшало, як і від пульсу в судинах, які пересадили зі шкірою понад кістками обличчя, аби живити його кров’ю. Ритмічне розширення викликало асоціацію з хробаками, що поглинають потраву.

Вона з полегшенням розмотала дріт і позадкувала до стола, де лишилися диктофон і окремий мікрофон.

– Спеціальний агент Кларіс М. Старлінг, номер ФБР 5143690, приймає свідчення в Мейсона Р. Верджера, номер соціального страхування 475989823, у нього вдома, у день і рік, зазначені вище, під присягою й за офіційним підписом. Містер Верджер усвідомлює, що прокурором США з Тридцять шостого округу й місцевою владою йому надано імунітет від судового переслідування, про що свідчить спільний меморандум, наданий під присягою й за офіційним підписом. Отже, містере Верджер…

– Я хочу розповісти вам про табір, – перебив Мейсон із черговим видихом. – То був чудовий дитячий досвід, до якого я, по суті, повернувся.

– Ми можемо обговорити це згодом, містере Верджер, але я гадала, що ми…

– О, ми можемо обговорити це зараз, міс Старлінг. Розумієте, тут усе взаємопов’язано. Те, як я зустрів Ісуса, – це найважливіша річ, про яку я взагалі вам можу розповісти, – він дочекався наступного зітхання механізму. – Мова про християнській табір, який оплатив мій батько. Заплатив цілком і повністю за всіх сто двадцять п’ять відпочивальників на озері Мічиґан. Деякі з них бідували, за шоколадку що завгодно могли зробити. Може, я цим користався, може, жорстоко з ними поводився, якщо вони не хотіли брати цукерки й робити, як я скажу, – я нічого не приховую, бо тепер уже все гаразд.

– Містере Верджер, давайте обговоримо певну інформацію на цю ж…

Він її не слухав, просто чекав, доки машина подарує йому наступний подих.

– У мене є імунітет, міс Старлінг, і тепер усе гаразд. Я маю імунітет від Ісуса, маю імунітет від прокурора США, маю імунітет від окружного прокурора Овінгз-Міллз, алілуя. Я вільний, міс Старлінг, і тепер усе гаразд. Я з Ним, просто поруч, і тепер усе гаразд. Він Ісус Воскреслий, і в таборі ми називали його Воскром. Ніхто не зрівняється з Воскром. Ми переінакшили його на сучасний лад, розумієте, – Воскр. Я служив Йому в Африці, алілуя, служив йому в Чикаго, хай святиться ім’я Його, служу Йому й зараз, і Він підніме мене з цього ложа, і Він покарає ворогів моїх, і приведе їх до мене, і я чутиму стражденні крики жінок їхніх, і тепер усе гаразд.

Він захлинувся слиною й замовк. Пульсуючі судини на його обличчі потемніли. Старлінг підвелася, щоб покликати когось із медперсоналу, але не встигла дістатися дверей, як голос Мейсона її спинив.

– Я в порядку, тепер усе гаразд.

Може, пряме запитання подіє краще, аніж спроби скерувати його до потрібної теми.

– Містере Верджер, чи бачили ви доктора Лектера до того, як суд призначив його вашим психіатром? Чи знали його неофіційно?

– Ні.

– Ви обидва були членами колегії Балтиморської філармонії.

– Ні, членство мені надали через благодійні внески. На голосування я посилав свого юриста.

– Ви не давали жодних свідчень на суді у справі доктора Лектера.

Вона поступово вчилася співвідносити свої питання з подихами, що він набирав для відповідей.

– На суді казали, що доказів вистачить на п’ять, навіть дев’ять смертних вироків. Усе перекреслило оскарження щодо неосудності.

– Суд сам визнав його неосудним. Доктор Лектер не подавав апеляції.

– Гадаєте, ця деталь настільки важлива? – спитав Мейсон.

Із цим питанням вона вперше відчула його розум, чіпкий та глибокий, що так різнився від словникового запасу, яким він із нею користувався.

Великий вугор, що наразі призвичаївся до світла, піднявся з-під каміння у своєму акваріумі й заходився невтомно колувати – мерехтлива стрічка з красивим візерунком нерівномірних кремових цяток на коричневому тлі.

Старлінг помітила рух, ухопила його периферійним зором.

– Це мурена Кідако, – сказав Мейсон. – У неволі в Токіо живе навіть більша. Ця друга за величиною… Загальна назва – «жорстока мурена», хочете побачити чому?

– Ні, – відповіла Старлінг і перегорнула сторінку у своєму блокноті. – Отже, у ході терапії, призначеної вам судовим рішенням, містере Верджер, ви запросили доктора Лектера до себе додому.

– Мені вже нема чого соромитися. Я вам про все розповім. Тепер усе гаразд. Мене обіцяли відпустити після всіх тих сфабрикованих звинувачень у розбещенні, якщо я відбуду п’ятсот годин на соціальних роботах, попрацюю в собачому притулку й пройду курс терапії з доктором Лектером. Я гадав, що як доктор Лектер у щось вплутається, то йому доведеться дати мені послаблення на терапії і він не скасує моє умовно-дострокове, якщо я пропускатиму сеанси чи з’являтимуся на наші зустрічі трохи під кайфом.

– Саме тоді ви придбали будинок в Овінгз-Міллз.

– Так. Я розповів докторові Лектеру про все – про Африку, Іді й таке інше – і сказав, що покажу йому деякі свої штучки.

– Покажете що?

– Інвентар. Іграшки. Отам у кутку – то маленька портативна гільйотина, якою я скористався для Іді Аміна. Можна закинути її в багажник «джипа» й поїхати будь-куди, у найвіддаленіше село. Встановлюється за п’ятнадцять хвилин. Приречені зводять лезо катеринкою хвилин за десять, трохи довше, якщо це жінка чи дитина. Я нічого цього не стидаюся, бо тепер очистився.

– Доктор Лектер прийшов до вас додому.

– Так. Я сам відчинив йому, під кайфом, ви розумієте. Очікував якоїсь реакції, але так і не дочекався. Переймався, що він мене злякається, та він здавався геть непорушним. Злякається мене – тепер це смішно звучить. Я запросив його нагору. Показав, що взяв собак із притулку, двох псів, які ладнали між собою, посадив їх разом у клітку, давав їм удосталь свіжої води, але не годував. Мені було цікаво, що ж зрештою трапиться… Показав йому свою шибеницю, знаєте, для еротичної асфіксії, коли ти вішаєшся, тільки не по-справжньому, щоб було приємніше під час… ви мене розумієте?

– Розумію.

– Ну а він, здавалося, не розумів. Спитав, як воно працює, а я сказав, що дивний то психіатр, який цього не знає, а він відповів, і я ніколи не забуду його посмішку, відповів: «Покажіть мені». Я тоді подумав – ну все, ти попався!

– І ви йому показали.

– Я цього не соромлюся. Ми вчимося на власних помилках. Тепер я очистився.

– Будь ласка, продовжуйте, містере Верджер.

– Тож я натягнув петлю перед своїм великим дзеркалом, просунув у неї голову й, тримаючи механізм розчеплення однією рукою, задовольняв себе іншою та все чекав на його реакцію, але так нічого й не помітив. Зазвичай я добре читаю людські емоції. Він сидів на стільці в кутку кімнати. Схрестив ноги й зчепив пальці на коліні. Потім підвівся й запустив руку в кишеню піджака, так елегантно, мов Джеймс Мейсон,[29] що витягає запальничку, і мовив: «Не бажаєте аміловий поппер?»[30]Я подумав: ого! Якщо дасть мені одну пігулку зараз, то йому доведеться постачати мені їх до кінця життя, щоб не втратити ліцензію. Вічний рецепт на ліки. Ну, якщо ви читали звіт, то знаєте, що то було дещо більше, ніж амілнітрит.

– «Ангельський пил», інші метамфетаміни й трохи «кислоти», – відповіла Старлінг.

– Ого-го, так? Він підійшов до дзеркала, у яке я себе роздивлявся, копнув його ногою при підлозі й узяв один осколок. Я тоді вже злинув. Він наблизився до мене, дав уламок скла, зазирнув у вічі й мовив, що мені, певно, буде до вподоби зрізати ним шкіру зі свого обличчя. Він випустив псів. Я згодував їм власне лице. Кажуть, багато часу пішло на те, щоб зняти всю шкіру. Я сам не пригадую. Доктор Лектер зламав мені шию за допомогою петлі. Лікарі дістали мій ніс, коли прочистили собакам шлунки, проте шкіра вже не прижилася.

Старлінг трохи забарилася з відповіддю, перекладаючи папери на столі.

– Містере Верджер, ваша родина призначила винагороду після того, як доктор Лектер утік з-під варти в Мемфісі.

– Так, мільйон доларів. Один мільйон. Ми поширили оголошення по всьому світу.

– А ще ви запропонували винагороду за будь-яку корисну інформацію, не просто за звичайне затримання й засудження. Ви мали б ділитися цією інформацією з нами. Ви завжди були чесні перед законом?

– Не зовсім, але ділитися особливо було нічим.

– Звідки ви знаєте? Ви самостійно перевіряли якісь підказки?

– Так, і то настільки, щоб переконатися в їхній марності. Чому б і ні – ФБР ніколи й нічого нам не казало. Ми отримали наводку з Криту – вона виявилася даремною, і ще одну з Уруґваю – її ми теж не змогли підтвердити. Я хочу, аби ви зрозуміли: річ не в помсті, міс Старлінг. Я пробачив доктору Лектеру так само, як наш Спаситель пробачив римським солдатам.

– Містере Верджер, ви повідомили моє керівництво, що наразі отримали інформацію, варту уваги.

– Подивіться в шухляді, що в крайньому столі.

Старлінг дістала з сумочки білі бавовняні рукавички й наділа їх. У шухляді лежав великий конверт із обгорткового паперу. Цупкий і важкий. Вона витягла з нього рентгенівський знімок і піднесла до яскравої горішньої лампи. То був рентген лівої руки, травмованої. Вона перерахувала пальці. Чотири плюс великий.

– Погляньте на п’ясні кістки, розумієте, про що я?

– Так.

– Порахуйте міжфалангові суглоби. П’ять суглобів.

– З урахуванням великого, у цієї людини було шість пальців на лівій руці. Як у доктора Лектера.

– Як у доктора Лектера.

Куточок знімка, де мав стояти номер рентгену й на зва клініки, було відрізано.

– Звідки ви це дістали, містере Верджер?

– З Ріо-де-Жанейро. Щоб дізнатися більше, я мушу заплатити. Велику суму. Ви можете мені сказати, чи це рука доктора Лектера? Я маю знати, чи треба платити гроші.

– Спробую дізнатися, містере Верджер. Зроблю все можливе. Ви маєте обгортку, у якій прийшов знімок?

– Він у Марґо, у пластиковому пакеті, вона вам його видасть. Якщо не заперечуєте, міс Старлінг, я втомився, і мені потрібна увага медиків.

– Моє керівництво вам доповість, містере Верджер.

Невдовзі після того, як Старлінг вийшла з кімнати, Мейсон Верджер дмухнув у крайню трубочку й мовив:

– Корделле!

З ігрової кімнати прийшов медбрат і зачитав Мейсонові інформацію з папки, позначеної написом «ДЕПАРТАМЕНТ ОХОРОНИ ДИТИНСТВА, МІСТО БАЛТИМОР».

– Франклін, так? Приведи до мене Франкліна, – сказав Мейсон і вимкнув світло над ліжком.

Маленький хлопчик стояв сам-один під яскравим горішнім світлом у кутку для гостей і мружився, вдивляючись у темряву, повну зітхань. Залунав гучний голос:

– Ти Франклін?

– Франклін, – відповів маленький хлопчик.

– Де ти зараз мешкаєш, Франкліне?

– З мамою, Ширлі та Вислюганом.

– Вислюган із вами весь час живе?

– Він то є, то нема.

– Ти сказав «він то є, то нема»?

– Ага.

– Мама тобі не рідна, так, Франкліне?

– Вона мені названа.

– То не перша твоя названа мати, так?

– Нє-а.

– Тобі подобається там жити, Франкліне?

Хлопчик просяяв:

– У нас є кицька-муркицька. Мама робе оладки в духовці.

– Скільки ти вже там мешкаєш, із цією мамою?

– Не знаю.

– Ти вже святкував там день народження?

– Так, один раз. Ширлі наробила «кул-ейду».[31]

– Любиш «кул-ейд»?

– Полуничний.

– Любиш маму й Ширлі?

– Люблю, ага, і кицьку-муркицьку.

– Ти хочеш там жити? Почуваєшся в безпеці, коли лягаєш спати?

– Ага. Я сплю в одній кімнаті з Ширлі. Ширлі, вона доросла дівчина.

– Франкліне, ти не можеш більше лишатися з мамою, Ширлі та кицькою-муркицькою. Тобі доведеться від них піти.

– Хто таке сказав?

– Уряд таке сказав. Мама втратила роботу й право на всиновлення. Поліція знайшла у вас удома сигарету з марихуаною. Це останній тиждень, коли тобі дозволять бачитися з мамою. Останній тиждень, коли дозволять бачитися з Ширлі та кицькою-муркицькою.

– Ні, – мовив Франклін.

– А може, ти їм просто більше не потрібен, Франкліне. З тобою щось не так? У тебе якась вавка на тілі чи інша гидота? Може, у тебе шкіра затемна, щоб вони тебе любили?

Франклін підняв сорочку й поглянув на свій маленький коричневий живіт. Похитав головою. Він плакав.

– Ти знаєш, що станеться з кицею? Як звати кицю?

– Кицька-Муркицька, так і звем.

– Ти знаєш, що станеться з Кицькою-Муркицькою? Поліцейські заберуть Муркицьку в притулок, і там лікар зробить їй укол. Тобі робили уколи в дитсадочку? Лікар робив тобі укол? Блискучою голкою? Вони зроблять Муркиці укол. Вона так перелякається, коли побачить голку. Лікар проштрикне її голкою, Киці-Муркиці болітиме, а тоді вона помре.

Франклін схопився за край сорочки й підняв до обличчя. Засунув у рот великий палець, як не робив уже рік відтоді, як його попросила про це мама.

– Ходи сюди, – сказав голос із темряви. – Ходи сюди, і я розповім, як уберегти Кицьку-Муркицьку від уколу. Ти хочеш, аби Муркиці зробили укол, Франкліне? Ні? То йди сюди, Франкліне.

Франклін повільно пішов у темряву. З очей хлопчика струменіли сльози, він смоктав великий палець. Коли він опинився за шість футів[32] від ліжка, Мейсон дмухнув у свою губну гармоніку, і світло ввімкнулося.

Від природженої сміливості, чи від бажання допомогти Киці-Муркиці, чи від приреченого усвідомлення, що йому нема куди тікати, Франклін навіть не здригнувся. Не побіг геть. Стояв на своєму місці й дивився Мейсонові в обличчя.

Мейсон насупив би брови, якби їх мав, аби висловити невдоволення таким результатом.

– Ти зможеш урятувати Кицьку-Муркицьку від уколу, якщо сам згодуєш Муркиці щурячу отруту, – сказав Мейсон.

Шипляча «щ» загубилася, але Франклін усе зрозумів.

– Ти зла стара бяка, – відповів Франклін. – Ще й потворна.

Він розвернувся й вийшов із кімнати – повз ванну зі скрученими шлангами, назад в ігрову.

Мейсон стежив за ним на моніторі.

Медбрат глянув на хлопчика, уважно роздивився його, удаючи, що читає «Vogue».

Франклін більше не зважав на іграшки. Він відійшов подалі й усівся під жирафою, обличчям до стіни. Ось і все, що він міг удіяти, аби не смоктати великого пальця.

Корделл терпляче виглядав сльози. Коли медбрат побачив, як здригнулися дитячі плечі, то підійшов до хлопчика й ніжно витер сльози клаптиком стерильної тканини. А тоді поклав мокрий клаптик у Мейсонів бокал для мартіні, що охолоджувався в холодильнику ігрової поруч із апельсиновим соком і колою.