Читать книгу Ганнібал - Томас Гарріс - Страница 13

Отож Старлінг повернулася в місце, де все для неї розпочалося, у Державну балтиморську лікарню для психічно хворих злочинців, тепер покинуту. Стара коричнева будівля, дім болю з позабиваними вікнами й дверима, пере тягнутий ланцюгами й позначений графіті, чекає на техніку для знесення.

Лікарня почала занепадати задовго до того, як під час відпустки зник її директор, доктор Фредерік Чилтон. У зв’язку з подальшим викриттям нераціонального використання коштів, а також ветхістю самої будівлі законодавчі органи мусили обрізати фінансування. Деяких пацієнтів перевели до інших закладів, інші померли, а ще чимало тинялися торазиновими зомбі по вулицях Балтимора через недолугу програму амбулаторного лікування, і чимало їх замерзло на смерть.

Стоячи перед старою будівлею, Кларіс Старлінг зрозуміла, що встигла перепробувати всі інші варіанти, бо не хотіла знову приходити в це місце.

Доглядач запізнився на сорок п’ять хвилин. То був приземкуватий, старший чоловік із черевиком на високому підборі та зі східноєвропейською зачіскою, яку, певно, йому зробили вдома. Він задихано провів Старлінг до бокових дверей, за кілька кроків далі тротуаром. Замок вибили вандали, і на двері почепили ланцюг із двома навісними замками. Між ланками назбиралося пухнасте павутиння. Трава, що проростала крізь щілини в сходинках, лоскотала кісточки Старлінг, поки доглядач бабрався з ключами. Під вечір набігли хмари, світло стало зернистим і не утворювало тіней.

– Цю будівлю добре не знаю, тіки дивлюсь пожежні сигналізації, – сказав чоловік.

– Ви не знаєте, тут збереглися документи? Якісь картотеки чи записи?

Він стенув плечима:

– Після больниці тут метадонова клініка була, скікись місяців. Вони в підвал усе знесли, кроваті, постелі, не знаю шо ще. Пагано для моєй астми, пліснява, дуже пагана пліснява. Матраци на кроватях у плісняві, пагана пліснява на кроватях. Дихать там не можу. Сходки високо на мою ноґу. Я б показав, дак…

Старлінг була б рада компанії, навіть його, але доглядач її б уповільнив.

– Ні, йдіть. Де ваш офіс?

– Далі по кварталу, де раньше була та контора з водійськими правами.

– Якщо я не повернуся через годину…

Він поглянув на годинник.

– Через півчаса мені вже треба йти.

А оце вже, блін, занадто.

– От що ви зараз зробите для мене, сер: ви чекатимете на ключі у своєму офісі. Якщо я не повернуся за годину, то зателефонуєте за номером на оцій картці й покажете, куди я пішла. Якщо вас не буде, коли я повернуся – якщо ви замкнете офіс і підете додому, – то я особисто піду зранку до вашого керівництва й доповім про ваш учинок. До того ж – до того ж вас перевірить служба внутрішнього оподаткування, а ваше проживання перегляне Управління контролю за імміграцією та… отриманням громадянства. Ви мене зрозуміли? Мені хотілося б почути відповідь, сер.

– Та я б вас пождав, звісно. Не треба такого казать.

– Дуже вам вдячна, сер, – відповіла Старлінг.

Доглядач ухопився своїми великими руками за поруччя, аби переступити на тротуар. Старлінг слухала, як удалині замовкають його нерівномірні кроки. Вона поштовхом прочинила двері й вийшла на майданчик пожежних сходів. Високі заґратовані вікна в прогоні пропускали сіре світло. Вона поміркувала, чи варто замкнути за собою двері, і вирішила зав’язати ланцюг на вузол ізсередини, щоб мати змогу відчинити двері, якщо загубить ключ.

Під час усіх попередніх відвідин лікарні, коли Старлінг спілкувалася з доктором Ганнібалом Лектером, вона потрапляла всередину з головного входу, тож тепер їй знадобився час, щоб зорієнтуватися.

Вона піднялася пожежними сходами на основний поверх. Матовані вікна так само перешкоджали слабкому денному світлу, і в залі панував півморок. Своїм важким ліхтариком Старлінг відшукала перемикач і ввімкнула горішнє освітлення – три лампочки й досі світили в поламаній арматурі. На столі реєстратури лежали телефонні дроти з оголеними кінцями.

У будівлі побували вандали з фарбою в аерозольних балончиках. Восьмифутовий[34] фалос із яйцями прикрашав стіну в реєстратурі, разом із написом «МАМА ФАРОН ПОДРОЧИ МЕНІ».

Двері в кабінет директора були незамкнені. Старлінг зупинилася в прорізі. Саме сюди вона прийшла на своє перше завдання від ФБР, ще коли була стажеркою, коли всьому вірила, коли гадала, що як ти вправляєшся з роботою, якщо даєш раду, то тебе приймуть незалежно від раси, віри, кольору шкіри, національності чи того факту, що ти маєш бути одним зі старих добрих хлопців. З усього цього їй лишився тільки один пункт, у який вона вірила. Старлінг вірила, що дає раду.

Ось тут директор лікарні Чилтон подав їй масну руку, а тоді почав загравати. Тут він торгував таємницями, підслуховував і вірив, що не дурніший за Ганнібала Лектера, тут він прийняв рішення, яке дало Лектерові можливість утекти, проливши стільки крові.

Чилтонів стіл і досі стояв у кабінеті, але стілець пропав – завдяки маленьким розмірам його було легко вкрасти. Шухляди порожні, окрім розчавленого алказельтцеру.

У кабінеті лишилися дві картотечні шафи. На них були прості замки, і колишній технічний агент Старлінг відімкнула їх менш ніж за хвилину. У нижній шухляді лежав усохлий сендвіч у паперовій обгортці, кілька бланків метадонової клініки, а також ароматизатор для рота, тюбик тоніку для волосся, гребінець і кілька презервативів.

Старлінг замислилася про лікарняний підвал, схожий на каземат, де доктор Лектер прожив вісім років. Їй не хотілося туди спускатися.

Вона могла б скористатися мобільним і попрохати когось із міської поліції спуститися разом із нею. Могла б попросити польовий офіс у Балтиморі прислати до неї ще одного агента ФБР. Сірий день майже закінчився, і навіть зараз їй уже ніяк не уникнути години пік на дорогах Вашингтона. Якщо доведеться чекати, справи тільки погіршаться.

Попри пил, вона похилилася на Чилтонів стіл і спробувала вирішити. Вона насправді гадала, що в підвалі можуть лежати папки, чи її просто тягло в те місце, де вона вперше побачила Ганнібала Лектера?

Завдяки кар’єрі в правоохоронних органах Старлінг дізналася про себе принаймні одну річ, а саме: вона не шукала собі пригод і була б рада ніколи знову не відчувати страху. Але в підвалі можуть бути папки. Вона зможе це перевірити за п’ять хвилин.

Вона пам’ятала, як, коли спускалася сюди багато років тому, за спиною ляскали двері підвищеної безпеки. На той випадок, якщо хтось захоче їх зачинити цього разу, вона зателефонувала до Балтиморського польового офісу, повідомила про своє місцеперебування й домовилася зв’язатися за годину, коли вийде.

Світло ввімкнулося на внутрішніх сходах – ними Чилтон колись давно проводжав її до підвалу. Тут він пояснював правила безпеки поводження з Ганнібалом Лектером, а тут, під оцією лампою, зупинився, щоб дістати з гаманця фотографію медсестри, чий язик доктор Лектер з’їв під час спроби провести медогляд. Якщо під час гамування доктору Лектеру вибили плече, то, звісна річ, мав існувати рентгенівський знімок.

Протяг на сходах торкнувся шиї, наче десь було прочинене вікно.

На майданчику валялася коробка з-під гамбургера з «Макдональдза», розкидані серветки. Поплямована посудина, де колись була квасоля. Рештки їжі. У кутку – звивисте лайно і ще серветки. Світло кінчалося на нижньому сходовому майданчику перед великими сталевими дверима, що вели до відділення для буйних, – тепер вони були прочинені навстіж, трималися на гаку на стіні. Ліхтарик Старлінг містив п’ять батарейок D і пускав хороший, широкий промінь.

Старлінг освітила ним довгий коридор колишнього відділення максимальної безпеки. У дальшому кінці виднілося якесь нагромадження. Дивно бачити відчинені двері в камерах. Підлога була завалена обгортками з-під хліба й паперовими склянками. Бляшанка з-під содової, почорніла від ужитку, мов тріснута труба, лежала на столі, за яким колись сиділи санітари.

Старлінг клацнула перемикачами за постом санітарів. Безрезультатно. Вона дістала мобільний телефон. У темряві червоне світло видавалося дуже яскравим. Під землею від мобілки ніякої користі, але вона голосно в неї заговорила:

– Баррі, піджени вантажівку до бокового входу. Принеси прожектор. Прихопи візки, щоб підняти речі нагору… ага, спускайся.

Потім Старлінг крикнула в темряву:

– Увага там. Я федеральний офіцер. Якщо ви тут нелегально мешкаєте, то можете йти. Я вас не заарештую. Ви мене не цікавите. Якщо ви повернетеся після того, як я закінчу свої справи, мене це також не цікавить. Можете зараз виходити. Якщо ви спробуєте мені завадити, то отримаєте тяжке тілесне ушкодження, коли я засаджу свинцю вам у дупу. Дякую.

Її голос прокотився луною в коридорі, де божевільні колись зривалися на хрип і жували беззубими яснами ґрати.

Старлінг пригадала заспокійливу присутність великого санітара Барні, який чергував тут, коли вона приходила на розмови до доктора Лектера. Дивна чемність, із якою Барні й доктор Лектер ставилися один до одного. Тепер Барні не було. Виринув спогад зі школи, і Старлінг, щоб зібратися, змусила себе пригадати:

Сад троянд, еге ж. Нічогенький сад троянд.

Старлінг, яку на нещодавніх нарадах заохочували ненавидіти свою зброю та саму себе, зʼясувала, що торкатися зброї не так уже й неприємно, коли тобі страшно. Вона притисла 45-й калібр до стегна й пішла коридором за променем ліхтарика. Важко водночас слідкувати за обома флангами, нікого за собою не лишати, обов’язково. Десь крапала вода.

В одних камерах – ряди розібраних рам від ліжок. В інших – матраци. Посеред коридору натекло води, і Старлінг, завжди дбаючи про взуття, переступила вузьку калюжу, просуваючись уперед. Вона згадала пораду Барні, яку він дав багато років тому, коли в камерах іще були люди. Тримайтеся середини проходу, коли будете йти.

Картотечні шафи, ось вони. Посеред коридору, у самому кінці, тьмяна оливкова поверхня в промені ліхтарика.

Ось камера, у якій колись сидів Множинний Міґґс, повз неї взагалі не хотілося проходити. Міґґс, який шепотів до неї непристойності й кидався тілесними рідинами. Міґґс, якого доктор Лектер убив, нарадивши проковтнути власний поганий язик. А коли Міґґс помер, у камері оселився Семмі. Семмі, чий поетичний талант доктор Лектер заохочував, впливаючи на поета неймовірним чином. Навіть зараз вона могла чути, як Семмі горлає свій вірш:

У неї досі валялася десь записка, нашкрябана крейдовим олівцем.

Тепер камера була заставлена матрацами й вузлами з білизною, замотаною в простирадла.

І нарешті, камера доктора Лектера.

Міцний стіл, за яким він читав, так само стояв на болтах у центрі кімнати. Зникли дошки поличок, на яких він тримав свої книги, але зі стіни й досі стирчали скоби.

Старлінг мала б уже повернутися до шаф, але не могла відвести очей від камери. Тут відбулася найдивовижніша зустріч у її житті. Тут її вражали, шокували, дивували.

Тут вона чула про себе правду, таку жаску, на яку серце відгукалося, мов величезний, гучний дзвін.

Їй хотілося зайти. Хотілося зайти в камеру, як хочеться стрибнути з балкона, як манить блиск рейок і шпал, коли чуєш, що прибуває потяг.

Старлінг посвітила навколо ліхтариком, зазирнула за картотечні шафи, пустила промінь найближчими камерами.

Цікавість перенесла її за поріг. Вона стояла в центрі камери, де доктор Ганнібал Лектер провів вісім років. Тепер вона займала простір, у якому колись бачила його, і чекала, що по шкірі піде мороз, але цього не сталося. Поклала зброю та ліхтарик на стіл, переконавшись, що ліхтарик не покотиться, і притулила руки до поверхні, відчувши під долонями самі крихти.

Загалом, враження розчаровували. Колишній мешканець покинув цю камеру, наче змія скинула шкіру. Старлінг помітила, що до неї прийшло усвідомлення: смерть і небезпека не завжди чекають на тебе в пастках. Вони можуть прийти з солодким диханням коханої людини. Або одного сонячного дня на рибному ринку, де з бумбокса лунає «Макарена».

До роботи. Картотека вісім футів завдовжки, усього чотири шафи, до підборіддя. У кожній – по п’ять шухляд, під єдиним замком із чотирма штифтами, що висів біля горішньої шухляди. Усі чотири відімкнені. Усі шухляди забиті справами, подекуди товстими, усі – у папках. Старі паперові папки «під мармур» із часом погнулися, новіші справи зберігалися в коричневих «манільських» папках. Інформація про здоров’я мертвих людей, аж від самого відкриття лікарні в 1932 році. Справи розставлено майже за алфавітом, деякі документи щільно укладено позаду папок у довгих шухлядах. Старлінг швиденько перебирала корінці, притримуючи важкий ліхтарик на плечі, пальцями вільної руки гортаючи папки, шкодуючи, що не прихопила маленький ліхтарик, який можна тримати в зубах. Щойно вона трохи розібралася в картотеці, стала пропускати цілі шухляди, промайнувши невелику секцію «І», потім «К», вона дісталася «Л», і тут бац: Лектер, Ганнібал.

Старлінг дістала довгу коричневу папку, одразу промацала її в пошуках твердого рентгенівського негатива, поклала папку на стос інших, розгорнула і знайшла історію хвороби покійного І. Дж. Міґґса. Чорт забирай. Міґґс навіть у могилі не дає їй спокою. Вона переклала папку на шафу й поспішила до «М». Коричнева папка Міґґса стояла на місці, за алфавітом. Порожня. Хтось помилився, укладаючи справи? Хтось випадково поклав документи Міґґса в обкладинку справи Ганнібала Лектера? Вона пробіглася секцією «М», видивляючись справу без папки. Потім повернулася до «І». Усвідомлення, що їй дещо заважає. Запах цього місця став більше непокоїти. Доглядач був правий, тут важко дихати. Вона дісталася середини «І», коли збагнула, що сморід… швидко посилюється.

Позаду – тихий сплеск, і вона різко озирнулася, наготувавши для удару ліхтарик, швидко засунувши руку під вітрівку, до зброї. У світлі ліхтарика Старлінг стояв високий чоловік у брудному ганчір’ї, ступивши однією величезною, набряклою ногою в калюжу. Одна рука звисала вздовж тіла. Другою він тримав осколок від розбитої тарілки. Одна нога та обидві стопи були перев’язані стрічками з простирадл.

– Привіт, – сказав він, ледве рухаючи язиком, розпухлим від стоматиту. Старлінг за п’ять футів відчувала його дихання. Рука під курткою перемістилася від зброї до балончика з «Мейсом».

– Привіт, – відповіла Старлінг. – Будь ласка, станьте туди, спиною до ґрат.

Чоловік не поворухнувся.

– Ти Сус? – спитав він.

– Ні, – сказала Старлінг. – Я не Ісус.

Голос. Старлінг пам’ятала цей голос.

– Ти Сус?!

Чоловік кривив лице.

Цей голос. Ану думай.

– Привіт, Семмі, – сказала Старлінг. – Як ти? Щойно про тебе згадувала.

Що там про Семмі? Інформація прибувала швидко, у довільному порядку. Виклав голову своєї матері на тацю для пожертв, поки паства співала «Віддавай Господу найкраще». Сказав, що то найдорожча річ у нього. У Придорожній баптистській церкві. Побивається, як казав доктор Лектер, що Ісус десь забарився.

– Ти Сус? – мовив Семмі, цього разу жалісно. Він поліз у кишеню й витяг звідти недопалок, чималий, понад два дюйми завдовжки. Виклав його на осколок тарілки й простягнув, пропонуючи Старлінг.

– Семмі, вибач, ні. Я не…

Семмі раптом ожив, розлютився, що вона не Ісус, і у вогкому коридорі загримів його голос:

Він замахнувся осколком тарілки з вигнутим, мов мотика, гострим краєм і зробив крок до Старлінг, ступивши обома ногами в калюжу, скорчивши обличчя, хапаючи вільною рукою простір між собою і Старлінг.

Спиною вона відчула тверду поверхню шаф.

– І ТИ ПІДЕШ З ІСУСОМ… ЯК БУДЕШ МОЛОДЦОМ, – промовила Старлінг голосно й чітко, мов гукала до нього з далини.

– Угу, – спокійно мовив Семмі й зупинився.

Старлінг порилася в сумочці, знайшла шоколадний батончик.

– Семмі, у мене є «снікерс». Любиш «снікерс»?

Він нічого не відповів.

Вона поклала «снікерс» на коричневу папку й простягнула її до Семмі так само, як він простягав свою тарілку.

Він зробив перший укус, навіть не знявши обгортки, потім виплюнув папір і знову вкусив, з’ївши півбатон-чика за одним разом.

– Семмі, тут іще хтось був?

Він проігнорував питання, поклав решту батончика на тарілку й зник за купою матраців у своїй старій камері.

– А це що, блін, таке? – спитав жіночий голос. – Дякую, Семмі.

– Хто ви? – гукнула Старлінг.

– Не ваше собаче діло.

– Ви живете тут із Семмі?

– Та ні. Прийшла на побачення. Ви не могли б нас залишити наодинці?

– Так. Відповідайте на мої питання. Ви тут давно?

– Два тижні.

– Тут іще хтось був?

– Якісь бездомні, Семмі їх вигнав.

– Семмі вас захищає?

– Полізь до мене – дізнаєшся. Я ще добре ходжу. Я дістаю харчі, а він має безпечне місце, де їх можна з’їсти. Багато хто має таку домовленість.

– Хтось із вас бере участь у якійсь соціальній програмі? Не хочете туди потрапити? Я можу допомогти.

– Він уже це пройшов. Виходиш у світ, крутишся, як шмат лайна, а тоді повертаєшся до знайомих місць. Що ви шукаєте? Чого вам треба?

– Деякі лікарняні справи.

– Якщо їх тут нема, то хтось украв – щоб до цього дійти, великого розуму не треба.

– Семмі? – покликала Старлінг. – Семмі?

Семмі не відповів.

– Він спить, – відповіла його подруга.

– Якщо я лишу тут трохи грошей, ви купите собі поїсти? – спитала Старлінг.

– Ні, я куплю випивку. Їжу можна знайти. А випивку не знайдеш. Дивіться, щоб вам у зад двері не стукнули, як будете виходити.

– Я покладу гроші на стіл, – сказала Старлінг.

Їй хотілося бігти, вона згадала, як виходила від доктора Лектера, згадала, як обхопила себе руками, коли йшла до острова спокою, де колись був пункт санітара Барні.

У світлі, що падало від сходового майданчика, Старлінг дістала з гаманця двадцятидоларову банкноту. Поклала гроші на пошарпаний, покинутий стіл Барні й при тиснула порожньою винною пляшкою. Розгорнула пластиковий пакет із магазину та поклала туди обгортку від справи доктора Лектера, де тепер лежали документи Міґґса, і порожню папку самого Міґґса.

– Бувайте. Бувай, Семмі, – гукнула вона до чоловіка, який кружляв-кружляв світом, а тоді повернувся до знайомого пекла. Вона хотіла висловити сподівання, що Ісус невдовзі прийде, але подумала, що це було б дурістю.

Старлінг вибралася на світло, аби й собі продовжити кружляти світом.