Читать книгу Криниця для спраглих. Кіно (збірник) - Иван Драч - Страница 11

Ранній ранок. Досхід сонця. Їде Іван Дідух, зібганий у поясі, по прізвиську Переломаний, у поле їде пільною доріжкою.

Один кінь. Малий візок із дубовим дишлем. Ґазда. Кінь запряжений у підруку, дід Іван – у борону, на коні – ремінна шлея і нашильник, на дідові Іванові накладена мала мотузяна шлея. Нашильника не потребуває, бо лівою рукою спирає ліпше, як нашильником.

Тягнуть гній на горб. Піщаний горб – то Іванів маєток. Як прийшов з війська додому, то не застав ні тата, ні мами, лише хатчину завалену та цей горб. Всього маєтку лишив йому тато горба щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле. Горб зіяв ярами та печерами під небеса, як страшний велетень, – лякав білими ямами, з яких баби пісок вибирали. Ніхто не орав і не сіяв на горбі, крім діда Івана, і межі ніякої на нім не було.

Однаково – і на коневі, і на дідові – жили повиступали, однаково їм обом під гору посторонки моцувалися, як струни, однаково з гори волочилися по землі. Догори кінь лізе, як по льоду, а в Івана як коли би хто буком по чолі тріснув – така велика жила напухає йому на чолі. І кінь, і Іван міцно тримаються, бо обидва відпочили за ніч.

Біжать вдолину, лишають за собою сліди коліс, копит і широчезних п’ят Іванових. Придорожнє зілля і бадилля гойдається, вихолітується на всі боки за возом і скидає росу на ті сліди. Згори кінь виглядає, як би Іван його повісив на нашильнику за якусь велику провину, а ліва рука Івана обвивається сіттю жил, як ланцюгом із синьої сталі.

Раптом серед найбільшого розгону, на самій середині гори, Іван починає налягати на ногу і спирати коня.

Випрягається. Грозить кулаком коневі і накульгує вбік. Сідає коло дороги, бере ногу в руки і слинить, аби найти те місце, де будяк забився.

Говорить спересердя:

– Та цю ногу сапою шкребчи, не ти її слиною промивай.

Односелець Івана, молодий ґазда, зв’язує борони одна до другої, підсміхається з діда:

– Діду Іване, а батогом того борозного, най біжить, коли овес поїдає…

Іван, що здавна привик до таких сміхованців, спокійно витягує будяка далі. Будяк не піддається. Дід Іван кулаком заганяє його в ногу і, встаючи, каже:

– Не бійся, вигниєш, то й сам випадеш, а я не маю часу з тобою панькатися…

Обидва, дід з конем, довозять гній під горб. Потім дід випрягається, кінь спочиває, а Іван набирає гній у мішок і несе його наверх.

Сходить сонце – кидає Іванову тінь з мішком далеко на польові гони. На долішні ниви з горба спадає голосний дідів крик – розсердився на мішка:

– Е-ех, мой, як тобою грєну, та й по нитці розлетишся, який же-с тєжкий!

Але не гримає, бо шкодує міха, поволі спускає із плечей на землю. Б’є палі, б’є кілля, обкладає гноєм свою частку довкола, аби дощі не сполікували гною, не зносили його в яруги.

Починається робота.