Читать книгу Криниця для спраглих. Кіно (збірник) - Иван Драч - Страница 26

– Станьте-но, прошу вас.

– Зупиніться.

– Я хочу вийти. Спасибі.

– Що? Візник мене знає? Ще далеко додому? Так.

– Я тільки-но хочу глянути. Що це? Невже марево?

– Сергію! Сергію Костянтиновичу! – До мене обертається бородатий незнайомий студент, здивовано дивиться не Твоїми очима й зникає в натовпі. Мені стає моторошно і холодно. Січе мжичка, постійна київська мжичка. Та гляньте-но, який величезний натовп. Що то діється? І то коло «Киевлянина».

Впізнаю в гурті Кривинюка.

– Михайле Васильовичу що тут діється?

– О панно Лесю, «Киевлянин» ювілействує, а студенти йому допомагають.

Михайло Васильович Кривинюк аж пломеніє од радості, хоч намагається вже при мені триматися стримано, трішечки стримано. Та все ж не втримується. Надто замашний камінь із розвернутої бруківки попався йому на око. Якраз до руки прийшовся. Інтелігентний Михайло Васильович – з розвороту по вікнах «Киевлянина». І що вже туди не летить?! Де бідний Піхно тепер?

– Ларисо Петрівно, Ларисо Петрівно, що тут тільки діється? – Кривинюк мене питає. Це Він мене питає. Миготять студентські кашкети із синіми, блакитними околичками, робітничі кепки з’являються то тут, то там. Он кілька студентів і гімназистів урочисто роздирають номери «Киевлянина» і спалюють. Робітники перепинили кількох візників і чіпляють газети до заплетених хвостів гнідих. Зловили екстер’єра і загортають його в газету. Сміх, гам, улюлюкання, регіт. Кидають каміння і пляшечки із сірчаним воднем у вікна редакції.

– Геть продажну пресу! Геть продажних писак!

І раптом у новенькому трамваї, що курсує раз по раз перед нами, бачу її – елегантну красиву жінку з виразним блідим обличчям, у чорному пальті й гарному витонченому капелюшку, оздобленому сірим тюлем. Так, це вона, вона, вже кілька разів їздить трамваєм, спостерігаючи демонстрацію. Її руки з тою чарівною, трошки сталевою грацією, як у тонкої іспанської шпаги. Вона раптом підводить голову ще вище, видно, стає навшпиньки і робить той рух рукою і станом, який добре по знаку всім Твоїм товаришам («королівський жест», – жартував, було, Ти). Від того її руху маленька фігура раптом наче виросла – вона махнула білою хустинкою і зразу ж сховала її в брунатній муфті… «Пора кінчати!» – напевно, говорив той жест.

З боку університету, з Володимирської, вже сунули козаки…

А вдома, що вдома? Перед будинком сиділи на лавці два шпики й лузали насіння – і це в дощ, у мжичку. Мені так було прикро, що в мами знову пробилося несправедливо напасливе ставлення до Тебе.

Та я їду до Тебе, їду!

У мами завжди був приємний холодний вираз у Твоїй присутності, одвертання погляду, відповіді крізь зуби, затуляння себе газетою або книжкою. Се вже, я бачу, почалася знову «ревность» материнська. Се прикро, і тяжко, і фатально, що жодна моя дружба, симпатія чи любов досі не обходились без цих отруйних ревнощів.

Мама. Ти себе занапастиш! Я проклинаю!..

Леся. Мамочко, мені тільки тяжко, що ти все когось винуватиш. Чи то від того легше? Ні, мамочко, ніхто не може нічого від мене одвернути. Я не така безхарактерна, як часом здаюсь і як звикли мене вважати, і в рішучі хвилини тільки я сама можу собі помогти або нашкодити і більше ніхто… Ніхто, чуєш?

Мама. Адже він приречений… Лесю, дитино моя!

Леся. А хто міг би мене, мамочко, одвернути, щоб я не була з Дорою при її дифтериті? Хто, питаю? Хто був би винен, якби я тоді заслабла? Я думаю, ніхто. Так і тепер. Коли вже хто буде винен, то я сама…

Мама. Я проклинаю. Так, так, проклинаю…

Леся. Ти візьмеш назад те страшне слово «проклинаю»?! Забери його назад. Таточку, нехай вона забере слово.

Не могла я вже стриматися більше. Внутрішнє ридання котилось у мені знавісніло. Я стиснула кулаки, вдарила ними об бильця крісла раз, удруге, втретє – руки не боліли. Папа забрав маму, що захлиналась у риданні, а я казала вже сама собі:

– Я зовсім щиро признаю, що я дуже-таки винна, що я завдаю всім стільки турбот, та я інакше не можу, не можу, і все, – вже й так я досить «проклята» тією Мойрою, чи як там вона зветься, тая «Лесина богиня».

Я їду до Тебе, Сергію! Я вже їду!..

По перону бігали люди з мішками, проходили пани з панями, під’їздили візники. Коли вже я сідала, коли прозвучали удари станційного дзвона, очі зафіксували людину, яка вперто стежила за мною. Так, я й не сподівалась, що поїду без «хвоста», але не гадала собі, що це так буде просто й недвозначно. Здається, й молоденький тип навіть ніяковіє трохи.

Просвистів обер-кондуктор, відповів йому паротяг. Зелені, жовті, сині рушили з Києва.

Їду до Тебе, Сергію.

І за дорогу все промайне перед очима: і перша зустріч у Ялті, і нічне палаюче море, і моя перша сповідь перед Тобою – сповідь з першої зустрічі. Зашумить дубовим шумом Зелений Гай під Гадячем, і спогадається моє берлінське лікування з невсипущою думою про Тебе. Вагонні ритми так навівають спомини. І всі ці спомини будуть у якомусь тумані, в якомусь дощі, в якійсь мряці несусвітній. То цілком зрозумілі, то уривчасті. Вони принесуть мені Тебе, якого знала досі, а не Тебе, до якого їду.

І що мені до того, коли в моїй дорозі до Тебе завжди супроводжуючі, завжди «архангели» – охранка турбується про нас, як мати рідна.

Іду до Тебе! Виручати Тебе з рук Смерті й віддавати в лапи охранки?! Чи з охранки віддавати в невблаганні руки Костомахи?!

З’явися мені таким, яким уже не будеш…

У саду було тісно. Ятки, побудовані навмисне для лотереї і добродійного базару, звужували і без того не дуже широкі алеї – люди ходили парами і гуртами, штовхаючи мимохіть одні одних.

Музика вдарила, юрба стрепенулась, та не розійшлась, а тільки загойдалася швидше, паперова січка замигтіла барвистою метелицею, колеса з лотерейними білетами закружляли, як млинки. Гамір людських голосів змагався з музикою. Стало ще тісніше, якось паморочно… Я сіла на перше місце, яке трапилось. Коло мене сиділа якась дама в жовтогарячому вбранні, що голосно розмовляла зі своїм кавалером по-французьки грубим контральто, з вульгарним, але чисто французьким акцентом.

І тут на вільне місце поруч зі мною сів Ти, трохи віддаля, але все ж якось приурочено, ніби змовницьки усміхнувся до мене. Букет білих квітів Ти поклав поряд. Я спершу знітилась, надто схоже це було на неоковирні зальоти якогось столичного панича, але усмішка Твоя відразу роззброїла мене. А тут і голос Твій, чистий, але з сухотним хрипом, вивів мене із чистісінького замішання.

– Аж нарешті я вас піймав. Уклін вам від Павла Лукича Тучапського.

Десь Тебе я ніби бачила, але де і коли – годі було тоді думати.

– Рада познайомитись. Лариса Косач.

– Сергій Мержинський. Вас я давно знаю: я приятель вашого брата Михайла, колись ми гуртом були у вашім домі. Михайло вічно вас розхвалює.

– Бачите, то неправда, що не можна бути пророком у рідному краю, можна ним бути навіть в очах рідного брата.

– Брат ваш, сам того не примічаючи, звик вимірювати людей математикою: коли часом хоче назвати кого нестелепою чи дурнем, то каже: «Він математики ні в зуб не знає».

– Увійде в хату й патетично кричить: «Чудова річ – диференціали».

– От бачите, так і познайомились ми без етикети. І я маю свою «математику»: все Сибіром міряю, отак придивляюсь до людини і думаю, чи годна вона за свої переконання Сибіру понюхати, коли годна – ото людина!

І Ти знову посміхнувся, але вже вибачливо, бо така гроза кашлю стала тіпати Тебе, аж мені моторошно зробилось. Це вже тоді було.

– Я бачу, Ви маєте он свій Сибір – у грудях.

– Ет, то пусте! Знаєте що, давайте-но я вам щось покажу! Чого нам тут чапіти?

Пара за парою проминали нас, із подібними жестами, з подібним сміхом… Часто сміх той перебивався кашлем, а очі світились, і обличчя палали – може, від веселощів, може, від задухи, а може, від сухот? Се ж була курортна публіка. Вона прибула сюди, щоб залишити морю і горам свої болі, щоб визволитись від своїх недуг. Чи визволиться ж? І що визволить її?

Ти найняв човен з вітрилом.

– Куди ж правити? – запитав.

– Просто так… – І я показала рукою на обрій.

Вітрило напнулось, хвиля загомоніла – і човен помчав прудко, мов чайка морська; перелетів затоку, поминув мол і загойдався широкими розмахами.

– Се ми виїхали на чисте, як кажуть моряки. А знаєте, Ларисо Петрівно, мені сьогодні так задушно було, так дихати було нічим, а тут, коло вас, якось полегшало – від вас вільнішим духом віє, правду каже Тучапський.

Саме на ці його слова вітер доніс мідяний гук військового оркестру, потім уривок солдатської пісні з лівадійських казарм – десь од царської резиденції.

– Ви кажете, що від мене вільнішим духом віє, – може! Дай-то Боже! Але якщо правда, то мені коло вас… ну, у вашім колі, товаристві друзів Тучапського… ну, знаєте, так, як я була колись на чужині й це почувала… щось схожого… зараз вам скажу.

Править не треба було – вітер і хвиля гнали самі. Човен то здіймався високо, то спускався низько, м’яко і лагідно перебираючись з хвилі на хвилю, а я сповідалась. Сповідалась людині, з якою щойно познайомилась, але щось було в цій стрічі сильніше від мене, щось владніше за мою волю, за мій не дуже-то відвертий характер. Я сповідалась, десь у глибині душі відчуваючи, що такого зі мною не бувало, щоб так якось раптово, наче зненацька.

– Там так, от хоча б у Відні, там я почувалась якось вільніше. Ніколи й ніде я не почувала, як тяжко носити кайдани і як дуже ярмо намулило мені шию. Не знаю, чи коли вдома, тут, були в мене такі години тяжкої, гарячої, гіркої туги, як там, у вільнішому краю. Знаєте, мені не раз видавалось, що на руках і на шиї у мене видно червоні сліди, натерті кайданами та ярмом неволі, що всі бачать тії сліди, і мені соромно за себе перед вільним чужим народом. Бачте, чого сором, – того сором, що у мене руки в кайданах, але серце і думка вільні, може, вільніші, ніж у тих людей. Тим-то мені так гірко, і тяжко, і сором.

Ми довго зоставались на морі. Вже й смеркання згасло і темна ніч розкинула своє шатро над морем.

– Темна ніч – зараз море горітиме, – сказав Ти.

І справді, за стерном затремтіла блакитна фосфорична смуга, весла кресали вогонь. Ти мені дарував сьогодні відомий феномен фосфоресценції моря. Моя душа горіла так само – я вже свідомо прагнула невідворотності.

Я набрала рукою води, підкинула вгору – і блиснув фантастичний фонтан холодного вогню. Дельфіни плескались, збивали на чорній воді гейзери світла. Летючі зорі падали в море. Берега не було видно в темряві, тільки далеко горіла громадка огнів, мов стожар.

– Ви мені – море, а я вам – гори, – сказала вранці. Найняли візника і поїхали на Ай-Петрі. Спочатку минули місто. Море вже не було вчорашнім, воно вже не світилось, не грало, не переливалось. Розгнівана хвиля викидала на берег лушпиння, затички, старі черевики й усякі злидні людські – вчорашня гармонія палаючого моря розбилась.

Сергій. Я не сиджу в тюрмі, як вони, мені не розбито голову прикладом, не розпорото живіт штиком, не прострелено груди кулею, мене навіть у солдати взяти не можуть, я – сухотник.

Леся. Ну що се ви справді! Що за самобичування?! Без самогризіння і самоїдства: вже і життя немає, чи як? Я ж знаю: вас просто сховали сюди.

Я помітила, що візник більше слухав нас, аніж співав. Прикусила язик.

«Баришні з татарами» зустрічались нам раз по раз. Наш візник-татарин насмішкувато щось говорив до своїх одноплемінників, ті одбувались одним-двома словами. Татари-провідники в Ялті відомі як люди дуже легких звичаїв, і дами, які звуться «Червоні шапочки», або ж «Баришні з татарами», що їздять з ними сам на сам у гори, мають не найліпшу славу.

Сергій. Неврастенія. Авжеж, неврастенія. Я навіть чую типовий біль у потилиці, шиї та межи плечима, а в тім’я мов щось пече.

Леся. Се ж і є перевтома, звичайна перевтома від думок, від монотонності ялтинського життя і від нервовості. Звідси і різні псевдогалюцинації. Ну от… Сниться мені якось, що йде моя «Блакитна троянда» на сцені і головну роль граю я сама (хай мене Бог боронить). Акт перший. Антракт. Другий. Третій. Четвертий. Публіки не чути. Врешті фінал. На сцені чогось темніє, завіси не спускають. Я врешті, хоч се мені по ролі не полагається, питаю: «Чому не спускають завіси?» Хтось відповідає саркастичним тоном: «Бо нема перед ким!» Я дивлюсь: у партері – Аравійська пустеля, порожні ложі чорно позіхають, на галерею у мене не стало одваги поглянути. Моя драма провалилася з дзвінким мовчанням!.. І я в розпачі кричу: «Свисток, усе царство за свисток!» Розумієте, Сергію Костянтиновичу, уже не оплески, а хоч свисток!.. Але і сей мій розпачливий поклик зостається гласом вопіющого в пустелі…

Ти мовчав. А шлях був крутий і битий. Лишились унизу рясні кучеряві сади-виноградники.

Пропали лаври і пишні магнолії. Минулися розкішні намети платанів. Бовванів здалеку останній кипарис, густо повитий плющем.

– Наші земляки, – показав Ти на білі берези, що ясніли серед яворів і темних дубів. Фаетон підіймався все вище і вище. Тільки терни, будяки та полин товаришили нам у дорозі, потім не стало жодної рослини живої.

Крейда, пісок. Над шляхом нависло неплідне та голе каміння – червонясте, сіре. Сухо, ніде ні билини – усе задавило каміння. Сонце палить крейду. Вітер порох здіймає, задуха.

– Се наче дорога в Нірвану.

І раптом Твій поклик – ми на вершині.

– Saxifraga.

– Ломикамінь, – повторюю я.

На шпилі, на гострому сірому камені, горить вогонь великої пломінкої квітки – краплі роси блищать на дні свіжих пелюсток.

– Я шаную її, Сергію, більше од пишного лавра. Ломикамінь – це моя квітка, квітка таких поетів, як я… Та як мені соромно «тільки писати» в той час, як люди «живуть і гинуть», як мені прикро, що моя робота така безпечна. І дітись від себе я не можу.

Ти заквітчав мою голову ломикаменем і поцілував у чоло, як малу дитину. В мене сльози вже підкочувалися до горла, коли заплакав Ти.

– Ах, ще ся вічна комедія перед самим собою, сей страх «сентиментальності», «бабства», як се безглуздо! Давні герої плакали не соромлячись і, проте, були справжніми, щирими героями. А ми? Тільки над сльозами і маємо владу, більше ні над чим…

Я не могла всього зрозуміти, що творилося в Твоїй душі, але вона не була ніколи такою близькою до мене, як тоді, і водночас такою далекою, як отам, на Ай-Петрі. Стояли в тіні скелі змучені коні. Наш татарин-візник заховався од нас за камінням і витягував свою монотонну пісню так скорботно і протяжно, що мені стало моторошно…

… Поїзд рвався крізь ніч, крізь станції і полустанки, я не могла заснути, дощ зі снігом періщив у вікно, крізь ритми коліс рвався мій голос до Тебе, захлинався, повний Тобою:

Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідпорно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, мій любий друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама тепер, коли я знаю інше життя?

…Один справжній тріумф пережила я тоді. Сталося це в так званому Літературно-артистичному товаристві на Рогнединській вулиці. Відзначали століття з часу виходу в світ «Енеїди» І. П. Котляревського й одночасно цим відзначали століття нової української літератури. У доволі просторій, але низькій і задушливій залі товариства людей набилося вкрай. Вже наприкінці вечора вийшов на естраду сивий Михайло Петрович Старицький. Я знала, як він блискуче володіє рецитованим словом, але це було до всього ще і МОЄ слово. Завмер зал. Я чула тільки голос свого серця. Ти був поруч.

Буря оплесків вибухнула в залі, перекочуючись з краю в край бурунами. Вікна дзвеніли од тої бурі. Студенти кричали:

– Авторку! Авторку!

Михайло Петрович Старицький зійшов до зали, взяв мене за руку і вивів на поміст. Мені аж дух забило. Ще гучніше оплески й вигуки «Слава!» залунали в залі. Я намагалась бути спокійною, спиралась на Старицького і спокійно вклонилась публіці. Відчула тільки, що зашарілася вся, та зосереджено вдивлялась в аудиторію.

До Старицького підбіг якийсь поліцейський чин і став на нього гримати, але буря оплесків не стихала, і поліцай, безнадійно махнувши рукою, одскочив набік…

– Ларисо Петрівно, хочете побувати на хрещенні Сергія Костянтиновича? – хитро запитав мене Кривинюк того ж вечора.

– Та облиште, Михайле Васильовичу, це не для неї – нас «архангели» можуть застукати. Ларисо Петрівно, це Кривинюк жартує!

– Ні, ні! Ви знову ховаєтесь від мене – я хочу побути з вами сьогодні…

Так воно і сталось. На човні ми поїхали на лівий берег до корабельних майстерень. З усіх кінців Дніпра пливли човни – горіли зорі на небі, горіли цигарки, пароплав прочахкав мимо, при його світлі я побачила, що човнів було багато – робітництво пливло на свій мітинг.

– Ви вже тут? – здивувався Ти, побачивши Віру Крижанівську, всю в чорному, як завжди. І зашарівся по-дитячому.

– І ви тут сьогодні? – здивувалась Крижанівська, побачивши мене з Кривинюком і Мержинським. Вона почувалася тут надто по-свійськи, якось по-робочому, я ж – трохи знічено.

Ти теж був у своїй стихії. Робітники сиділи на дебаркадері, а біля стапелів човни оточували корабель, який ще тільки обшивався залізом, – робітники корабельних майстерень. На човнах з боку Дніпра і в цехах з боку лісу виставлено робітничі пікети. Кривинюк нахилився до мене:

– Коли «архангели» нагрянуть, держіться мене – он наш човен!

Десь зблизька, але з темряви, почувся Твій голос, світились бакени поряд, Київ мерехтів на тому боці.

Робітництво гуло, здалеку наближався пароплав. Ти затих на якийсь час, а потім знову Твій пристрасний голос володів цією дивною, вперше баченою мною аудиторією. Ця аудиторія вимагала своїх ораторів – вона приймала Тебе за свого.

Горіли цигарки на землі, зірки миготіли в небі, вода билася в обшивку дебаркадера.

Мержинський. Ось вам, товариші, картина нашого становища! От вам справедливість нашого начальства! Питається, коли ж цьому настане кінець? Коли нарешті з нами будуть обходитись, як із людьми, а не як зі скотиною? Коли доб’ємося ми собі людських прав? Тоді, товариші, коли ми навчимося приймати близько до серця інтереси своїх товаришів, коли ми кожну образу, яку завдають одному з нас, будемо вважати нашою спільною образою, тоді ми зрозуміємо, що, вдаривши одного робітника, начальство принизило й образило всіх нас…

До мене нахилилась Віра Крижанівська і шепотіла, наче не дослухаючись до Тебе; але шепотіла про Тебе, такого далекого і належного всім цим живим і полум’яним душам з корабельних майстерень.

– Це, Ларисо Петрівно, типовий революціонер-романтик. Ви ж таких уподобляєте. Дуже нервовий і вразливий, він із-за цього Шума підняв цілу бучу в нашому Комітеті й добився свого – завтра буде страйк.

Мержинський. Товариші! Невже ми залишимо непокараним цей звірячий учинок начальства? На наших очах ледь не вбили товариша – невже ми будемо тільки ойкати та охати? Невже нікому з нас не стане соромно за свою байдужість? Ні, заради своїх людських прав, заради своєї честі ми не повинні допускати, щоб наші права і нашу особистість топтав ногами всілякий вискочка, – ми ж не стадо овець, що, злякавшись пса, розбігається на всі боки. Ми ж люди, чуєте, ми ж усе-таки люди, ми чесні трудівники, що своїм потом і кров’ю утримують зграю хижаків, які над нами насміхаються і вважають згірше скотини! Годі терпіти! В кого є совість, кому дорога своя честь, хто не розучився ще розуміти образи, – повстаньте всі як один, і чим би вам не загрожували, що б з вами не витворяли, не беріться за роботу доти, доки не буде усунуто Свиридова – він принизив кожного з вас. Страйк – ось така буде відповідь.

Сотні робітників на човнах і на дебаркадері, біля стапелів корабля, на риштованнях глухо кричали, перемовляючись: «А де іменинник, а де Шум? Шум!» Великий пароплав знову проплив поряд, усі принишкли, але ідея страйку вже заполонила кожного. Віра Крижанівська по-товариськи обціловувала Тебе, а я охолоджувала гарячі руки в нічній дніпровській воді, терла собі скроні і чоло…

…Поїзд зупинився, очікуючи на зустрічний. В темряві бігали ліхтарі залізничників, миготіли один перед одним. Ось прочахкав паровоз, ударив станційний дзвін. Моя ж дорога до Тебе не переривалась, не зупинялась; до Тебе ще було далеко – Ти жив у моєму голосі, у моєму шепоті, що лишався із сичанням грудневого дощу, із завиванням поліського вітру, з биттям мого серця:

О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю в дикому бажанні загинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись. А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила Тебе! Я бачила Тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до Тебе всею душею, як сплакана дитина йде в обійми того, хто її жалує.

А вже коли я сиділа, Ліля могла мене вивезти в колясці. Так ми гуляли Берліном. Німці карнавалили. В неділю ввечері йшов дощ, але це мало кому пошкодило, всі карнавали дощ ніби підстьобнув. Тріскіт барабанів, бубнів, тамбуринів, свист і виск флейт, кларнетів – і над усім пісня розмаїта. Укоханий рефрен, підхоплений тисячею горл: «Immer, immer, immer gut!» (Завжди, завжди, завжди добре! – Нім.).

Лілея. А Сергій Костянтинович якийсь як не з сього світу, наче чимось ізсередини просвічений. Кривинюк – міцний, він же весь наш клан покорив. І що мені діяти?

Леся. Є таке, коли людина мусить зважуватися сама, не питаючи нічиєї ради, треба мати таку одвагу. Маєш?

Лілея. Знаєш, сестричко, мені інколи здається, що він мене так мало любить. А мені хотілося б чогось шаленого, дикого. Я ж його…

Леся. Ой Лілеє, ти ще таке дитя. Не міряй і не важ, хто більше, а хто менше любить, бо на сі речі не досить відомо «измерений». Треба тут чогось іншого, нематематичного. Не міряй і не важ, не збирайся жити, а живи, люби, скільки можеш. Тоді менше буде жалю – вір мені, – ніж коли б ти все розмірила, розважила і відклала на завтра, бо завтра не завжди приходить…

Лілея. Ой Лесю, тобі так усе ясно і просто.

Леся. Гірше нікуди, так просто. Як бачиш, се дуже мало схоже на тверду пораду старшої сестри, але ти знаєш, що твоя сестра часто буває без вина п’яна і тверезість не належить ні до моїх цнот, ні до моєї професії. Я тільки буду щаслива за тебе, коли ти будеш щаслива. Будь хоч ти щаслива, Пуцику.

Лілея. І ти будеш, і ти… Я так вірю, що будеш. Мержинський поправиться, а ти вже ось танцювати в мене на весіллі будеш – все так удалося нам у Бергмана, тільки ти не плач, ну не плач.

Леся. Ой Пуцику. Мені аж смішно думати: «твоє весілля», «твої дружки», коли подумаю, що все-таки ти і Пуцик, і Путільда. Але ж правда, що ти і Лілея, ще й навіть лілейная. Се дуже важно і поважно! Дай-но, нахились, я тебе поцілую – будь веселе і щасливе, і «легкомисленне» (се головне!)…

А вулиці шаліли, а в них, як у казані, кипіло, сипалось конфеті, з вікон у діл, з долу у вікна летіли serpanta, цілі балкони були обкручені цими паперовими стрічками. В ресторанах ніде повернутись, грала музика, публіка танцювала за столами або сидячи, узявшись за руки, підскакувала на стільцях – місця не було. Через голови, понад столами, летять serpanta і обкручують танцюючі пари, одне одного лоскочуть по обличчях пав’ячими перами, ляскають паперовими віялами, сиплють конфеті.

Одна паперова стрічка зачепилась за мою коляску – і ми празникували.

…На одній лісовій станції, сховавшись од мороку ночі, коло ліхтаря сиділо троє: два жандарми і третій, видно, студент – упізнала по синій околиці кашкета. Поїзд ковтнув і його – безіменного, і їх – жандармів. Ліси летіли безкраї за вікном, сну не було, моторошність оповила душу: чи Ти мене впізнаєш:

Се нічого, що Ти не обіймав мене ніколи, се байдуже, що між нами не було і спогаду про поцілунки. О, я піду до Тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з Тобою я не сама, тільки з Тобою я не на чужині. Тільки Ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, Ти здіймеш своєю тонкою рукою – вона тремтить, як струна, – все, що тьмарить мені душу, Ти проженеш променем Твоїх блискучих очей. Ой, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни…

Ми гуляли втрьох в університетському саду – Ти, Віра Крижанівська і я. Після повороту з Берліна я світ сприймала якось наче наново роджена, жартувала, сміялась. Із собору виходила пара – він, молодий красень, певно студент, і молода в білій фаті – після вінчання.

Ця пара спонукала Тебе і Віру Крижанівську до розмови, в яку я втручалась лише з обов’язку, але слухати її було нестерпно тяжко.

Рухи Віри Крижанівської були схожі до тої чарівної, трошки сталевої грації, яку має, на мою гадку, тонка іспанська шпага. Від її «королівських» жестів маленька постать наче виростала і поважніла. І голос її при тому ставав одважним і гордим.

Я відчувала, що в підтексті цієї розмови найкраще розбирався Ти, та й, може, чи не спеціально для Тебе вона викладала свої погляди на шлюб аж надто прозаїзовано і суворо.

Крижанівська. У наші часи мусить бути поділ праці. Ще не настав час, надто для жінки, щоб із середньою людською силою можна було вести громадську боротьбу і вкупі з тим жити для свого подружжя, стільки обов’язків не можна врівноважити.

Ти боронився, та надто приречено.

Мержинський. Ну і нехай вони будуть неврівноважені. Я ж, наприклад, не вимагав би від своєї дружини, щоб вона сиділа та хати гляділа.

Леся. Однак же треба комусь і хати глядіти, щоб вона не стала пусткою і не спротивилась обом господарям.

При сьому Крижанівська посміхнулась, а Ти пригадав слова з народної пісні.

Мержинський. «Та сам би я й по водицю ходив, свою милу за рученьку водив».

Крижанівська. Шкода мені вас на таку роль, і… певне, се така вже наша вдача жіноча консервативна, але я принаймні не люблю занадто хазяйновитих чоловіків, якось воно у них ще прозаїчніше виходить, ніж у нас.

Мержинський. Ну, се пусте, можна ж зробити поділ праці домашньої, і значить – повну рівноправність. Невже й сього не допускає «жіночий консерватизм»?

Крижанівська засміялась:

– Ой Сергію… Дивіться, Лесю, який він химерний. Сам за студентські роки як слід чаю не навчився наливати, а говорить про поділ праці. Дилема така: або нехай жінка господарює, або нехай хата буде пусткою.

А Ти не давався.

Мержинський. І нехай буде хата пусткою! Невже хатній комфорт вищий від усього? Та ні, се ж смішно! Я й не завважив би, яка та хата, аби ви в ній були!

Я була присутня при освідченні, і дітись мені було нікуди.

Крижанівська. Волію я, щоб мене саму зруйнувала любов, аніж щоб її зруйнували дрібниці.

Якими побожними очима дивився Ти на неї, атеїсте!

Крижанівська. Я знаю, з сього є один звичайний вихід: скинути все на білих рабинь. Але хоч би в мене й стало коштів на се, я не можу сього морально. Я вже одвикла, щоб на мене робили, та, власне, й не звикала ніколи…

Крижанівська була і сьогодні в простому, немов чернечому, убранні своєму, в тому єдиному чорному вбранні, що служило їй і для паради, і для життя, і для жалоби. Мені було трохи незручно за свої святкові українські строї.

Крижанівська. А що ви, Лесю, скажете про молоді подружжя?

Леся. Трагічна річ – сі молоді подружжя: це два каторжники, скуті одним ланцюгом… Холод проймає, як подумаю про те… Краще вже бути одинокою та тішитись хоч тією думкою, що нікому світ не зав’язаний моїми руками.

Я говорила зарізкіше, ніж думала, але сама ситуація спонукувала мене до різкості. Ми йшли поволі до Володимирського собору. Молилися бабці – прийшли з навколишніх київських сіл, стояли на колінах старці. А молоді були гарні, дітись від того було нікуди.

Леся. Тільки скажу я вам, що каяття не єсть fatalità (рок, фатальність – фр.) кожного подружжя. Ось запитайте мою любу дядину Людмилу Михайлівну Драгоманову, як би вона розпорядила своїм життям, коли б їй його вернули назад. Можна носити спільні кайдани, і важкі кайдани, і все-таки бути не двома каторжниками, а двома друзями…

У соборі бив поклони дивовижно красивий прочанин з довгою сивою бородою, з молодими, ще темними бровами і якимись владними очима. Я задивилась на нього. Віра Крижанівська теж. Вона схопила мене за руку.

Крижанівська. Дивіться, Лесю, з якою гідністю він це робить – ніби Бог має молитись йому, а не навпаки.

Старий щось вимагав від Бога твердо і недвозначно:

– Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа… Господи, чого ти громом не поб’єш їх, іродів…

Тебе аж стрепенуло од нашого захоплення цим сивобородим прочанином, може, Ти віддячував сам собі за почату розмову – освідчення, чи що, але Ти був сердитим. Я вперше бачила, як Ти сердився на жінок, Ти, лицар і людина архіделікатна.

Мержинський. І як ви можете цим захоплюватись?! Чим глибша віра, тим вона страшніша. Глибинну ілюзію важче викорінювати в людині. Доки люди віритимуть, ми будемо пропадати в темряві. Я можу ще зрозуміти Ларису Петрівну, вона поетеса, але вас… Віро Григорівно?!

Крижанівська заспокоїла Тебе легким кокетливо-материнським усміхом. А на старого заглядались старці і прочани, монахи й молоді курсистки. Був він земним Саваофом, якому не міг догодити Саваоф небесний…

…Поїзд вирвався на рівнину. Пробивався світанок. Матовою жовтизною світилися болота. Дерев’яні церковці підіймалися над хатами, з ґонти капотів дощ. Де дітися моєму голосу, який уже висох від туги, сльозами пропечений:

Мій друже, мій друже, нащо Твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?

Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук Твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?

Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О, візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!

Візьми мене з собою…

Це було в Зеленому Гаю під Гадячем. Я потерпала за Кобилянську – вона залишилась позаду з професором, а вже його здібності були мені відомі.

Мама не могла нахвалитись буковинською гостею:

– Ти бачиш, Лесю, Кобилянська всіх уміє очаровувати – що то значить європейськи відома письменниця, не те що ми з тобою – провінціали. Ведемо господарство, рахуємо, платимо, будуємо, а як ніч дозволить, то й за вірші беремося.

Мама нарікала на свою долю. Та я знала, що в Кобилянської не ліпша. Просто підійшла, притулилась до мами, лице до лиця.

А тут і панна Ольга з професором надійшли.

Кобилянська. Ви знаєте, панно Лесю, а ваш знайомий професор Берковський справляє дуже пристойне враження.

Вони приїхали разом – професор Берковський добирався з панною од Гадяча, де має літню віллу. За кілька годин їзди панна Ольга вже була очарована.

Леся. Як же ви з ним порозумілися? Ви ж по-російськи не знаєте?

Кобилянська. Пан професор зволили розмовляти по-німецьки. Ми з ним ще в Києві познайомились – на з’їзді.

Візити пана Берковського для нашої родини завжди були прикрими. Що ж принесло його сьогодні? Адже Ти був на хуторі вже кілька тижнів, і навіть мама зауважила, що за нами постійно наглядають. Та щось на звичайне філерство тут не скидалось – надто поважною особою був особливий приятель губернатора Драгоманова. Сиділи всі коло столу. Мама з Лілею бігали коло гостей, Михайло скоса позирав то на Берковського, то на Тебе – якась повна несумісність присутності двох таких різних людей дратувала його, як і мене.

Кобилянська. Один дуже симпатичний директор імператорського музею в Москві, якого ми застали в професора Антоновича, говорив, – це я чула на свої вуха, – що їм, ученим-росіянам, встидно за вчинки російського уряду проти українців.

Леся. Всі ми, панно Ольго, живемо під павутиною. Я думаю, під дамокловим мечем краще, ніж під павутиною, бо там людина себе величніше почуває, а тут, у цьому царстві, часом собі злиденною мухою здаєшся.

Берковський, вправно орудуючи ножем і виделкою, граційно ворушив жовнами і говорив докладно і терпеливо.

Берковський. Бачите он, Ларисо Петрівно… Коли словенці, лужичани, морави, навіть усілякі «штокавці» і «чакавці» могли користуватися своєю рідною мовою під час засідань з’їзду, як можна було позбавляти цього елементарного права наших найближчих закарпатських братів? Це було, звичайно, національною нетактовністю, грубою образою. Бо ж галичани просто не володіють російською літературною мовою, чи не так, вельмишановна Ольго Юліанівно?

Мержинський. Шановний професоре, ви мусите знати, що буковинці – не галичани, галичани – не закарпатці. Та й не об тім річ – за галичан, як кажете, ще б ви поратували, щоб перед світом порядним виглядати, а де ж ваш голос за мову того народу, серед якого ви живете і хліб, з рук якого, їсте?..

Папа вже невдоволено захмикав, Ліля наливала, подавала, припрошувала, а тут Тобі на виручку прийшла мама.

Мама. Ви знаєте, професоре, пан Мержинський завжди зарізкий. А тут він ще й за даму заступається…

Берковський. Я вас намагаюсь зрозуміти. Але давайте-но подивимось на речі об’єктивно. Для галичан малоруська мова не тільки рідна, але й офіційно визнана мова, це мова літератури, науки і школи. Наші «вчені» своєрідно поставились до неї, і їхня «наукова совість» дала архіцікаву відповідь на це питання питань: «малорусский язык – совсем не язык и даже не наречие, а какая-то „мова“ (с ироническими кавычками)». Тому її неможливо допускати на засідання вченого з’їзду.

Я уважно приглядалась до пана Берковського, і сьогоднішнє українофільство професора мені не подобалось – цей криводушний початок віщував щось смердюче. Я стала плести свого кінця.

Леся. Чесно кажучи, обстоювати мову – цього ще так мало! Але ж мова – це сама душа народу! І кому ж обставати за неї, як не отій малочисельній групі українських інтелігентів, яких ще не встигли зацькувати. Нестерпно боляче за без’язикий народ! У тому й уся біда, що дехто думає – достатньо говорити по-українськи, щоб мати право називатись патріотом. Ще тепер можна у нас почути таку фразу: «Як се? От ви казали, що N – дурень і тупиця, а він же так чудово по-нашому!» А послухати часом, що він говорить по-нашому, то, може б, краще, якби він говорив по-китайськи…

Берковський. Тішу себе надією, що не про мене йдеться.

Леся. Та що ви, пане професоре! Просто наслухавшись таких милих розмов між людей, що звуть себе патріотами та українофілами, боїшся як вогню, коли б хто тебе не назвав сими іменнями. Отаким способом не загнав у баранячу кошару…

По обіді професор з папою усамітнились. Вони довго ходили алеєю коло порічок, потім посідали обидва в гамаки і погойдувались та мило розмовляли. Професор наступав, папа́ ліниво оборонявся, доки йому не набридло…

Берковський. Слухайте, так уже ставитись до українофільства, як наш губернатор! Він же добився того, щоб солдати співали українських пісень, він же виклопотав друк української белетристики в «Киевской старине» і страшенно обурюється, що уряд душить український культурний рух, але все має межу: ваше превосходительство, як юрист, дуже добре це розуміє.

Косач. Слухайте, Леопольде Веніаміновичу, чому саме я зобов’язаний, що ви проголошуєте таку оду нашому губернаторові – батькові українських солдатських пісень?

Берковський. Ви оджартовуєтесь, ваше превосходительство, і я мушу бути прямим: ці ваші бородаті молодики – це вже щось інше, тут уже пахне Женевою, і мені прикро…

Косач. Леопольде Веніаміновичу, один з них – мій син, два інші – друзі нашої сім’ї, і я ніколи не дозволив би…

Берковський. Петре Антоновичу, а я ж виконую особисте прохання його високопревосходительства. Йдеться про те, будем прямо казати, чи сумісне перебування на державній службі члена Київського губернського в селянських справах присутствія, дійсного статського радника Петра Антоновича Косача, дочка якого Лариса, іменуючи себе українською поетесою, друкується в Австро-Угорщині, в Галичині, тримає безперервний контакт із галицькими сепаратистами-мазепинцями, плекає думку про відокремлення від Російської імперії її невід’ємної частини – Малоросії, перетворення її в Українську державу. Крім того, часті перебування у вашій родині людей злочинного штибу, так званих соціал-демократів, таких як Мержинський і Кривинюк, теж плямують вашу репутацію. Це чисто приватне попередження його високопревосходительства…

Професор Берковський погойдувався в гамаку, вигідно лежав собі, заклавши ногу за ногу.

Папа обривав аґрус і жменями підносив його до рота. Це була розмова двох добрих знайомих, ніщо не віщувало змін. Спекота стояла вповні. Раптом папа шпурнув жменю аґрусу в картоплю і, не звертаючи уваги на оторопілого професора, крикнув, обернувшись до конюшні.

Косач. Степане! Степане!

Вискочив Степан, наш кучер.

Косач. Степане, бричку панові Берковському! Чуєш мені, щоб у два щоти…

Професор Берковський намагався догнати папу, але той, за звичкою заклавши руки назад, швидко пішов до левади. Зайшла мама і побачила мене з книжкою в руках на веранді.

Мама. Ти чого не з гостями?

Леся. Іду, мамочко!

Мама. Пане Берковський, пане Берковський, ви чого до Псла не йдете, там у нас човни?..

Професор Берковський йшов пішки до свого хутора, а Степан з бричкою їхав слідом.

Степан. Сідайте, молю вас Господом, бо мене пан лаятимуть. Ну, сідайте…

Професор Берковський ішов пішки, бричка їхала слідом, ґедзі вилися над кіньми і над професором римського права…

А наші бородачі теж були вже далеко-далеко: Михайло вів їх до Псла, поволі і ми з Кобилянською за ними простували. Я мала нагоду ближче придивитись до цієї непересічної особи. Була вона струнка, висока, смаглого лиця, брюнетка з незвичайно живими огнистими очима. Крім такого симпатичного вигляду, брав у полон ніжний, тихий тон у бесіді та й якийсь затаєний смуток, що в хвилі радості зустрічі й на знак якоїсь вищості грав легкою, ніби мимовільною, усмішкою.

Кобилянська. Павлик писав мені, що було б для мене дуже добре, якби я побувала в Лесі Українки, бо забула б трохи, може, «прокляту Німеччину». Він, певно, нехотя поранив мене трохи тим словом. Хіба він знає, чим ота «Німеччина» мені ставала в голоді і в холоді духовнім? Що він знає!.. Але я така рада…

Леся. Панно Ольго, про вашу «Німеччину» я іншої гадки, ніж Павлик і всі галичани. Не згубила, а вирятувала Кобилянську «Німеччина», показала їй широкий європейський світ, навчила ідей, навчила стилю. Се просто б’є в очі, коли порівняти ваші писання з більшістю галицьких (я тут не маю на меті, наприклад, Франка, бо він не належить до більшості); там, у галицьких писаннях, чути закуток, запічок, у вас – гірську верховину, широкий горизонт… Так що я Павликові тут не підмога. Та ще й збираюся вас прилучити до російської літератури, коли ви її з третіх рук знаєте, по-моєму, таки Тургенєва І. С. варто з перших рук брати. Що тоді про мене наші патріоти скажуть? Я ж співпрацюю у «Жизни». Там Чехов, Вересаєв і Горький, особливо останній. Вони ж так нищівно розвінчують дух рабства в людині! То що про мене, гадаєте, «патріоти» скажуть?

Кобилянська. Як на мою думку, то хай що завгодно кажуть! Аби тільки в нас на добро йшлося.

Леся. Дивіться, яка тут гарна околиця, які тут обрії широкі – після кам’яного Берліна я вмію се шанувати.

Кобилянська. Не можу сказати, що мені вже тут подобається. Страшно широкі поля, степи безмежні. Почуваюсь якось мовби без опіки. Та на це не зважайте. Се, певно, тому що я зросла в горах і все звикла вгору до чогось молитися. Тут, здається, розпаношилась і розжилась туга вповні. По сих широких степах. І вона обгортає, здається, все і всіх… і вас.

Леся. Та що ви, панно Ольго, я не буду суму наганяти на вас, бо я в житті більша оптимістка, ніж у своїх віршах. А що ми будемо тут робити з вами! Будемо човном плавати і просто руками, коли вмієте. Будемо читати, розмовляти. Я буду вам грати Шумана і Шопена, яких ви, здається, дуже любите, потім – українських пісень масу у власній інтерпретації, вільних від контрапункту і всякої теорії. Покажу вам уже таку Вкраїну, що «українішої» й нема… Київ же вам до вподоби?..

Кобилянська. У Києві мені сподобалось. Там кожен може переконатись, що українці були і що вони мають право бути і в майбутньому – на кожному кроці стільки історії, дуже багато! Вид на Дніпро пречудний… Лиш смутно мені було над ним. Заходять різні думки на душу – все те вже ніколи нашим не буде.

Леся. Та що се ви, Ольго! «Най д’явол носить смуткове убрання, а я надіну ясні кармазини!» Я сама почала червоні капелюшки носити і вас привчу. Привчу «Царівну» до червоних капелюшків – уся Буковина вогнем візьметься!

Потім ми сиділи на веранді – двері порозчинювано.

Леся. Таж ви придивіться до нього!

Кобилянська. А чи не придумали ви собі лицаря з казки? Ми з вами, панно Лесю, вміємо придумувати лицарів. Потім їх, придуманих, забувати тяжче, ніж справжніх.

Я сиділа за піаніно і грала панні Ользі давно обіцяного Шумана. Відчувала, що і в неї пробивається тінь ледь уловимої неприязні до Тебе – причину її ще важко було зрозуміти. Ти підійшов до нас із Михайлом та Кривинюком і запропонував.

Мержинський. Я хотів би, щоб ви почули, якого листа ми збираємось відіслати генералові Новицькому – у вигляді прокламації.

Кобилянська. Що це за генерал?

Михайло. Це київський головний «архангел» – шеф жандармів, панно Ольго.

Леся. І це має бути щось на кшталт листа запорожців турецькому султанові?

Мержинський. Що ви, панно Лесю! Хіба б ми насмілились! Абсолютно вірнопідданчий лист. Ось послухайте: «Ваше превосходительство, високошановний Василю Дементійовичу! До нас надійшла поголоска, що Ви, Ваше превосходительство, збираєтесь покинути цей пост, на якому Ви зі славою пробуваєте чверть століття. Ця звістка нас глибоко засмутила. Чверть століття стояли Ви на славному посту. Багато тисяч людей було Вами арештовано, багато сотень людей відправлено в більш чи менш віддалені місцевості… При цьому у Вас була своя система. Лише у рідкісних випадках Ви шукали собі жертви в лавах тих чи інших революційних партій і систематично уникали чіпати нас – членів комітету РСДРП. Наша нова друкарня безперервно працює – Ви її не чіпаєте. Навпаки, шрифт уже встиг стертися, а Ви, хоча вже обшнарили тисячі квартир, завжди вибирали саме такі квартири, де нас не було і не могло бути, – велика Вам шана.

Ліберали і київські мішухи говорять про Вас із жахом і ненавистю, з ненавистю і злорадством вони повторюють чутки про Ваше покровительство таємним притонам розбещеності… Ми ж, соціал-демократи, не маємо причини ні ненавидіти Вас, ні боятись, навпаки, саме Ви, завдяки щойно згадуваним Вашим рисам, Ваше превосходительство, допомогли нам стати на ноги і розвинути нашу діяльність з усією її нинішньою широчінню. Тому просимо Вас, Ваше превосходительство, не залишати своєї посади.

Щиро вдячні київські соціал-демократи».

Панна Ольга дивилась на мене трохи моторошно, але якось аж просіяла. Питала в Тебе.

Кобилянська. І як це ви пошлете?

Мержинський. Надрукуємо, панно Ольго, і в сотнях примірників роздамо по всьому Києву.

Кобилянська. Але це ж їх тільки дратуватиме.

Мержинський. Кого дратуватиме, а кому дасть відчути нашу силу і неушкодженість – навіть після недавніх арештів.

Ти підсів до мене, ми грали в чотири руки, вечір спадав на землю, а мій брат Михайло, щось упереджено вчуваючи в запитаннях панни Ольги до Тебе, переконував її палко.

Михайло. Це – лицарі наших часів. Справді, людей із такою силою волі і в давнину, і тепер мало. Колись такого могли б сколесувати, а він би й не скривився, а ниньки доля їм душі колесує. Взагалі, мені здається, несправедливо дорікати, що в наше століття, в останні часи героїзм, сила волі й характеру перевелися. Вони єсть, але в інших формах.

Кобилянська. Пане Михайле, ви мене трохи не так зрозуміли. Тут про Лесю йдеться.

Михайло. Розумієте, вони інакше виявляються, а люди, що звикли їх бачити нарядженими в героїчні костюми, не бачать героїзму під звичайною одежею сучасної людини. Минуть віки, і потомки бачитимуть у дев’ятнадцятому столітті героїзм, а в свої часи не добачатимуть його. Nemo est profeta tu patria sue. (Немає пророка у своїй вітчизні – лат.) Чи не так, панно Ольго?

Кобилянська. Псевдопророки – це теж неминуча пошесть. Та тут не йдеться про Мержинського. Він мені якраз до вподоби, але ж Леся… Може б, їй не варто так уже політикуватись, вона вже ось-ось займеться, і попелу не лишиться.

Тебе все-таки вперта Ольга не збиралася лишити в спокої і насілася з німецьким педантизмом, уже в гамаках погойдуючись. Ти не опирався.

Кобилянська. Я можу не раз великий тягар носити, лиш мені не треба батога ніколи, ліпше добре слово. Кожне з нас потребує такого. Мій близький друг каже: «Мені треба пестощів з великими добрими очима і білих рук. Я би тогди сказав людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не казав іще».

Мержинський. А вам треба свіжого повітря і тихого ніжного шепоту смерек. Степи вас дратують, бачу.

Кобилянська. Не так степи, як степові натури. Дайте слово! Тверде мужчинське слово! Ви з Лесею приїдете до мене. Обов’язково приїздіть. Вас наші гори на ноги поставлять, кашель із вас виженуть. З Лесею ми так гарно тримаємось. При ній я заглянула ближче в акції розвою українізму, пізнала більше українського світу і поглядів. Вона така освічена, і я їй дуже вірю. Поезії ціню високо і кажу, що її поезії годні розуміти лиш справжні інтелігенти. Звичайна пересічна публіка не доросла ще до того. Як ви гадаєте, пане Мержинський?

Мержинський. Багато правди у ваших словах, але я читав її вірші робітникам у корабельних майстернях – і вірші мали відгук, панно Ольго.

Кобилянська. Бачила чимало, але такої… Ви ж придивіться, пане Мержинський, ця жінка просто спалюється, як свічка. Тихо дихайте коло неї! Обороняйте її! Вона ж хоче за вас усіх сама перегоріти. Ви маєте відповідати за цю свічку, чуєте мене, пане Мержинський! Боже ж мій, оці великі, завжди палаючі зіниці – таж будьте коло неї, як коло свічки…