Читать книгу Криниця для спраглих. Кіно (збірник) - Иван Драч - Страница 17

Злодій підняв келишок і звернувся до Іванихи в кожусі:

– За твоє здоров’я, ґаздине.

Іваниха засовалась, подивилась на Андрійка.

– І за твоє, горобчику. – Злодій підняв келишок до Андрійка, Михайло забурчав.

Злодій випив кілька заразом сказавши:

– За вас не буду пити. Бийте, кілько хочете, я вже злагоджений.

Михайло: Чекай, брє, добре, що ти вже контетний, але ми ще не контетні, ти по п’ять, а ми по одні. Як тебе здогонимо, пічнем говорити.

Михайло дивився дуже весело. Гьоргій якусь думку мав, але боявся її виявити, заглядав у темне вікно, а Іван був неспокійний, перезирався з Іванихою, уникав дитячих поглядів.

Михайло: Виджу, люди, що буде біда, уступив би-м си геть, а щось мене до него тягне, ланцюгами тягне… Гай, гай, пиймо, закусюймо…

– Ґаздо, дайте, най вас поцілую в руку, – сказав злодій до Івана.

Іван одсахнувся як од прокази. Михайло ще дужче розвеселився:

– Ов, чоловіче, ти дуже боїшся, ов, це не файно!

Злодій: Бігме, вас не боюся, бігме, і сто раз забожуся, що не боюся.

Михайло: А що ж?

Злодій: Мені легко стало на душі тепер, та я хочу цього ґазду в руку поцілувати. Він – сивий чоловік, міг би бути моїм татом.

Іван встав із-за стола, ходив по хаті, потім знову сів скраєчку – до злодія.

Іван: Чоловіче, лиши мене, бо я мнєкий на сумління, я не хочу, будь собі без мене…

Злодій: Але дайте руку, бо гріх матимете, я хочу вас поцілувати, як рідного тата.

Злодій поривався до Іванової руки, той зводив десницю вгору.

Іван: Я цілком мнєкий, чоловіче, не цілуй мене.

Михайло та Гьоргій аж роти пороззявляли і горілку перестали пити. Наїжачили голови, слухали, своїм вухам не вірили. Бувалий Михайло зметикував.

Михайло: Тумана пускає, чьо він хоче? Ти, небоже, такого способу трібуєш, е, ми й на це вчені!

Іван витріщив очі як баран і не розумів, що діється. Говорив, аби виправдатись перед Михайлом і Гьоргієм.

Іван: Зміркував, що я мнєкий, зараз угадав…

Злодій був у п’яному шалі.

Злодій: Дайте, дайте, ґаздо, руку, але із щирого серця, бо як вас поцілую, то мені буде легко. Я виджу, що мені вже не ходити по світі, та хотів би відпрощатися з вами.

Іван: Ти не цілуй, бо геть змнєкну, я тобі і так простю.

Злодій: Але я вас просю дуже, бо я дуже тяжко буду умирати, бо я ще нікого в руку не цілував, аби ніби так із серцем. Я не п’яний, бігме, ні, але я так хочу…

П’яний злодій припав до плеча Івана Дідуха, той випручувався, злився, аж плакав.

Іван: Тихо, мой, не жвинди, не підходи подалеки, бо як угатю, то й не дригнеш!

Злодій: Коли ви гадаєте, що дурю, а я, бігме, правду кажу. Я, видите, як напився горілки, та й мені отак утворилося в голові, що я маю згинути і цего ґазду в руку поцілувати, аби мені Бог гріха зменшив. Та дайте руку, ґаздо, кажіть, най дасть. Най дасть, я ж хотів з ним їхати, разом з ним.

Іван: Куди їхати, що ти верзеш?

Злодій: Хотів їхати з ним, бігме, не брешу, до Канади хотів.

Іван: Що цей чоловік від мене хоче, коли я не порадю, бо я жалісливий такий, що я не годен тому стерпіти…

Іван не знав, де подітися, що з собою робити в такім клопоті. Він стидався, як дівчина.

Іван: Мнєкому все таке, все він у людей на посміховиську, така натура паскудна! Та ви знаєте, що як я трохи горівки нап’юся, та й плачу, таке знаєте, бо я, знаєте, такий, як прєдиво…

Злодій хотів ще взяти Івана за руку, аби поцілувати.

Михайло: Цей злодій хоче штукою нас зайти. Ідіть, Іване, геть від нього, уступіться. – Михайло вже одсовував Івана од злодія, вів своєї.

– Давайте горівки, Гьоргію, пиймо з по три, аби раз дістати їдь.

Злодій плакав, хлипав по-дитячому. На печі нюняв Андрійко. Іваниха задубіло сиділа в кожусі на тапчані.

Злодій: Не йдіть, Іване, не йдіть, вуєчку, від мене, бо я зараз умру. Я не боюся, бігме, не боюся, але такий мене неспокій тре…

Він почав дрижати в цілім тілі, губи тряслися як живі. Михайло й Гьоргій пили горілку і не дивилися на нього.

Іван: Та чого ти боїшся, нема чого, я тобі дам руку поцілувати, вже дам, най мені і відіб’ють, вже дам, на цілуй, як ти собі жадаєш…

Злодій прилип до руки, а Іван кліпав очима так, як би хтось його раз по разові бив по лиці.

Іван: Мнєкому ніколи не варт бути, бо мнєкий чоловік нездалий до нічого…