Читать книгу Криниця для спраглих. Кіно (збірник) - Иван Драч - Страница 5

– Дайте дощок на домовину! Дайте дощок на домовину! А де ж мені їх узяти? Ось люди будуються, їм справді ліс до зарізу потрібен: чи то двері збити, чи то під руберойд – відомо, строїтельна гарячка. А цьому – на домовину.

Цигарка сховалася в кутику веселих, насмішкуватих уст – голові колгоспу ніяк не випадає серйозно поговорити з цим перекірливим, норовистим старим. Джмелем дзижчить електробритва, кричить невиспаним голосом агроном за дверима. Голова пильно вдивляється у своє вишугане, забронзовіле на польових вітрах лице. Дід сидить тихо, як мокрий цвіркун.

– Гадаєш, привіз би син отакого білого джмеля – і дощок не канючив би.

– Ну, черкніть наряд, мені великої труни не требується: хай велику Оксентій домагається.

– Чого б то?

– Він же бригадир, йому по ранжиру записано вмерти у бригадирській – розмірами більшій і з червоним сатином.

Голова на хвилю одірвався від люстра, виглянув у вікно, поплескав старого по плечу, а білий джміль з чорною глянцюватою мордочкою дзижчав без догляду на бухгалтерській книзі.

– Слухай, Левко! Вже вкотре береш ти колгоспні дошки, а потім розбиваєш труну то на ворота, то на корито…

– Яке там корито, в мене ж і підсвинка нема.

– А бабі Горпині позаторік ти зробив корито з яких дощечок? Усе село животи надривало.

– По сурйозності, було діло.

– А хвіртка теперечки в тебе ж новісінька чи, прости Господи, може, стара трухлява обновилась, як Маройчина ікона? Розбив же домовину?

– Та розбив, не туди його матері, таж умерти – то не вийшло.

– Так от і з дошками тепер не вийде, зась. А то придумав – труну йому виписуй. Ти, діду, живи, горшки свої ліпи, хати вшивай, поки тебе черепиця не витіснила, а помреш – ми тобі такий гробище вистружемо, як міністру… З духовим оркестром чи батюшку суточками приведемо – твоя воля…

Голова вийняв вилку електробритви з розетки, білий джміль з чорною мордочкою завмер і сховався у футлярі на підвіконні.

– То як же нащот дощечок?

Дідові не терпиться, він нервово мне свій поруділий картуз, стежачи за рукою начальства. Видно, що голові набридло все втовкмачувати по-доброму. Він виглядає у вікно і манить до себе жінку, яка несе на плечі кілька лопат.

Жінка підходить до контори і здивовано дивиться на голову. А той уже схопив діда за руку, витяг з контори, завів на алею молоденьких дубків, всунув дідові лопату в руки.

– Копай!

Дід почав слухняно обкопувати дубок, розпушуючи суху землю біля деревця.

– Чого ти обкопуєш, ти дубок собі викопай.

Голова не на жарт розсердився.

– Викопай собі дубка та посади вдома, а коли цей нелинь підросте, тоді вам, діду, і справжня домовина потрібна буде. Зрозуміли? Його собі й поріжете на дощечки, ось!

– Слухай, – налетів на голову агроном, – скільки тебе чекати можна? Комісія на фермах, а він дідові мізки вправляє. Ферма ж – наш маяк.

Пішла баба з лопатами, побігли на всіх парах голова з агрономом, а дід Левко, вичекавши, поки стихнуть їхні голоси, обережно підходить до вікна контори, широко розкриває рами, обережно бере футляр, де дрімає білий джміль з чорною мордочкою, обвитий хмелем проводів, знімає прозору пластмасову накривку і, натиснувши на зубчасте коліщатко, пробує голитися по-сучасному, використовуючи віконне скло як дзеркало…

…Левко майже вистрибом іде за машиною з дошками, ніздрі його роздуваються від міцного соснового запаху. Дошки постукують одна об одну, цокають на поворотах – Левко ковтає слину…

Біля ясел машина зупиняється. Діти і кирпата вихователька тікають, а потім знову починають водити коло то в один, то в другий бік.

Два підлітки скидають дошки, далеко відкидаючи їх від машини; дошки, немов живі, звиваються в судорогах під час лету й стихають лише на запорошеній землі. Білий пахучий острівець утворюється коло ясел…

Дід над селом – він устигає тримати в полі зору і купу дощок, і старанно виробляти солом’яний верх вівцеферми, остуджуючи на верховому вітрі посипане гарячими краплинами чоло. Розібраний дах із оголеними, покритими пліснявою кроквами нагадує хребет якогось допотопного чудовища.

Іще одна машина з дошками під’їхала до ясел, з кабіни вийшов суворий бронзоволиций мужчина з гранчастою палицею з акації – бригадир Оксентій. І знову два підлітки почали скидати дошки на купу, і при кожному падінні дошки вихователька з дітьми поблизу присідала від удаваного страху.

Левко злазить по драбині повільно, щабель за щаблем, і не зводить погляду з бригадира, ніби заворожує його впертим і непокірним поглядом, в якому колотяться всі бісики сімдесятилітнього походження. Потім витягує із засмальцьованої кишені старенький шматок люстерка, напівполаманий алюмінієвий гребінець і, вдивляючись, більше для годиться, старанно розчісує свої білі патли, заколошмачені горішнім вітром, білі вуса, борідку, попльовуючи на гребінець і пригладжуючи твердими цупкуватими пальцями срібну окрасу, готовий витерпіти весь мовчазний бригадирський кпин, щоб якось тихенько напівпридобрити, напівзаінтригувати цього саме так потрібного чоловіка – без нього ж, бач, хоч по білому світі не ходи.

Дід вичікувально дивиться на бригадира, але бронзоволиций чоловік постукує гранчастою палицею по дошках, знімає чорний запорошений картуз, провітрює свою лисину і заперечливо хитає головою.

– Тьфу. – Левко плює собі під ноги спересердя і відходить від дощок – вони так дзвінко падали одна на одну.

Левко розсердився. Він підкочує штани, щоб ногам вільніше на повітрі дихалося, і знову вилазить на дах, міцно ставлячи тверді босі ноги на круглі щаблі драбини. Він кричить чи то про себе, чи то на Оксентія:

– Я, може, одробив уже свій вік, а він зі мною говорити не хоче. Бачиш, ось хата до хати тулиться. А хто вшивав? Зайди в хату, одхили завіски на миснику – миски, полумиски, горшки, кухлі, глечики… А чия робота? Оцього дурня, якому дощок на домовину не дають! Після мене хоч горшки лишаться, а що ти залишиш на землі – матюків своїх не забереш!

Дід украй виповнився соромом: і навіщо він так розкрився перед якимось Оксентієм, а той, сучий син, не розуміє його невисловленої гіркоти. І дід гуркотить з солом’яного верхогір’я:

– Я хоч горшки свої залишу, а що залишиш ти після себе? Засмальцьовану кепку та пужално од бригадирського батога?

А Оксентію хоч би що – посміхається собі. Збиває своїм безсмертним пужалном голівки будякам та ввертає своє:

– Ти хоч мочишся у свій горщик?

– Мій горщок і на плечах варить, а деяким горшкам навіть бригадирський батіг не поможе…

Дід тугими перевеслами нервово примоцовує житні сніпки до грабових кроков, притискуючи коліном один до одного і, не дивлячись униз, висипає із себе увесь клекіт розторганої старечої душі, ображеної нерозумінням основного в людині – вистражданого ставлення до своєї ріднісінької смерті…

…Левко витягує дзеркальце і випускає зграю сонячних зайчиків у вікна веселої джинджуристої хати, що стоїть поодаль на горбочку, підперезаної охристим поясом призьби, далеко ширшим і яскравішим, ніж її сусідки.

Із сінешніх дверей, засліплена оддзеркаленим сонцем, визирає Килина. Вона лише на хвилину прибігла од корів, щоби дати яку раду в хаті, трохи причепурити, підмести. Аж ось зайчики почали стрибати по стінах.

– Ой дідуню, – біжить вона до Левка, на ходу застібаючи блузку, – ой як добренько, що це ж я вас запримітила, – розсипається вдовичка солодощами.

– А я оце думаю – скучно тобі одній.

– Ой дідуню, – захекано стала вона коло драбини, а дід так і ласує її розчервонілим видом, трохи розвихреним волоссям і повними, налитими найпізнішою жіночою снагою грудьми, що рвуть синьоокі ґудзики на блузці. – Таж зайдіть до мене сьогодні ввечері, посидите коло Ніни, поки я з ферми прийду, а то боязко.

Оглядається вона навкруги, чи не визирає хто з молодиць, щоб потім шпигонути десь її тими дідовими відвідинами.

– Та ще й чувала я, – додає напів’єхидно-напівспівчутливо, воістину по-бабськи, – що ви там дошку шукаєте. В мене кілька дощечок лежить на оборі, то ви прийдіть, може, сторгуємось якось. Дідуню, – сокорить молодичка далі, – не знаю, що й робити: приходить уночі мій покійний Петро, стане в дверях та все воду п’є. Ввечері повне відро стоїть у кутку, а на ранок – тільки на денці. Що ж я, безталанна, робитиму? – бідкається чи то серйозно, чи то жартівливо Келя і не дивиться дідові в очі, ніби їй не за сорок, а десь пахне коло сімнадцяти.

– То ти не замикайся, – дід уже муркотить біля Келі, що всілась на щабель, – або ж принось увечері кілька відер, щоб на живих і на покійників вистарчило.

А Келя пасе очима по околотах, що, тугі й підперезані, як дозрілі молодиці, стоять на подвір’ї.

– Що вам, дідуню, увечері робити, зайдете, посидите коло Ніни, щоб вона не злякалась.

– Куди ж од тебе дінешся, зайду. Хіба такої славної молодички заречешся! – й ущипнув Килину за непристойне місце, а та знову сторожко водить очима по сусідських вікнах, чи, бува, хто не заглядається на Левкові сороміцькі жарти.

– Уже й посивіли, діду, а отакої, – попливла од нього повеселіла і ніби легша від вдалої розмови.

Раннім ранком, коли ще сонце не прокидається, виглядає з-за Келиних воріт Оксана, прощупує Келине подвір’я і ніяк не насмілиться відкинути защіпку на хвіртці.

У дверях чепурної вдовиної хати показується біла Левкова голова.

Келя так і липне до нього – розчісує рукою своєю повною сиві вуса і сиві кучері. Дід, посміхаючись у бороду, ще востаннє цілує Келю в солодкі вдовині уста.

– Добрий у тебе узвар, молодице!

Йдуть вони до складених на оборі дощок.

Келя ступає босою ногою по найкращій, вистукуючи п’ятою щось веселе і лукаве.

– Вибирайте, яку хочете, – мені не жалко.

– Ось цю і візьму: без сучків, широка.

– Дідуню, коли треба буде ще дощечку, приходьте, якось сторгуємось, – і підморгнула так, що Левка мало судорога не вхопила за ногу.

Не змогла більше витримати внучка Левкова:

– Тітко Килино, от побачите – будуть ворота в дьогті! – й почервоніла від своїх слів.

Дід Левко і Килина так і сторопіли. Дошка впала.

– Така молода і така нахабна, – дивувалася вдовичка і славно посміхалася, склавши руки на животі. Дід присідає, щоб завдати собі дошку на плечі. Так він і йде вранішнім селом до своєї господи з дошкою на спині, а за ним плентається Оксана.

Смішно Левкові, але він не відпускає чесно заробленої дошки і не оглядається на внучку…

З вікон ясел діти дивляться, як дід силкується витягнути найширшу дошку з наваленої купи, як оглядається на всі боки, аж поки дошка нарешті не лежить біля його ніг.

Левко перекидає дошку через паркан, потім перелазить сам, показує дітям язик і щезає за верхоплутом. Тягне Левко широку ясеневу дошку. Піт градом котиться з чола, така вона довга і тяжка, ця проклята дошка.

Ідуть до ясел матері, вже вечоріє, йдуть, щоб забрати додому своїх дітей, і якраз тою стежкою, на якій так трудиться з частиною свого майбутнього гробу дід Левко. І хочеш не хочеш – змушений він скинути дошку в рів, а сам, немовби по старечій необхідності, стати в кущах спиною до жінок. Щось перчисте кинули баби в дідову спину, тільки сміх розсипався та стихало шарудіння босих ніг у траві.

Береться за дошку старий Левко, тягне під пахвою. Дуже незручно, добре, що хоч темніє потроху, добре, що не бачать люди цього дідового сорому. Чути кроки – і Левко ховається знову. Тепер по стежці з дробівкою на плечі проходить сторож Карачкун, щось наспівуючи під ніс, не примітивши діда Левка…

Ріжуть дід з онукою суху вербу. Молочна тирса сиплеться з-під гострих зубів. Витирає дід рукавами розіпріле чоло.

– Слухай, Оксанко, дістане мені твій Радіон дощок чи не дістане?

– Який він там Радіон – він Радій, або ж Радик.

– Усе одно – Радій чи Радіон, аби дощок розстарався.

– Ось вербу повалимо, наріжете собі дощок скільки захочете.

– Верба скоро трухлявіє, труха буде в очі сипатись.

– А хіба вам не все одно? Очі ж у труні будуть заплющені.

– А коли я розплющу…

Стоять на колінах дід з онукою і потроху підпилюють стару вербу, що розрослася своїм пишним стовбуром на межі городів діда Левка і Дармидона, Левкового сусіда і ворога. А сам Дармидон походжає вдалині біля свого льоху та щоразу позирає на своїх недругів, що заходилися порядкувати біля верби…

Дід Левко вміло і звично лізе на підпиляну вербу, прив’язує линву біля вершка, аби спрямувати падіння на свій лужок, і по-молодечому стрибає з розкаряки:

– Отак буде добре!

Ходить пилка, летить тирса долі, попльовує Левко на свої старечі жилаві руки.

З хрускотом падає дерево на луг, ламаючи гілля, здригається поваленим стовбуром на землі.

Відскакують дід Левко й Оксана од подужаного велетня.

– Тепер і полуднувати можна, – вдоволено завершує Левко.

– От спасибі тобі, сусіде, зробив за мене мою роботу, бо в мене на вербу і пилка не розведена, – підсміюється Дармидон, що тихенько підійшов ззаду. Обличчя в нього перчисто-червоне, ніс бараболею. Він спирається на кісся і заливається реготом.

– Чого вирегочуєшся? – скинувся до нього Левко. Він сидить на стовбурі, поцюкує сокирою, незадоволено дивиться на свого одвічного ворога.

– Та дякую тобі ж, що ти мою вербу зрізав.

– Як то твою? Тобі мало того, що ти з колгоспу натягнеш, так ти ще сусідів грабуєш?

– А що ж, колись ти стягав колгосп, а тепер я розтягую, а ти, старий дурню, так і здохнеш у полатаних штанях.

– Дармидоне, не доводь до гріха. Верба моя і в мій бік упала.

Старого Левка вже термосує, як у пропасниці.

– А нащо ж ти мотузком валив? Може, сільраду привести?

Стоять один навпроти одного, один із сокирою в руці, другий з косою, стялися з мертвою впертістю – не розступляться.

Виграє на сонці широка сокира.

Блищить збуджено коса.

Плаче Оксана, затуливши очі кулачками.

– Дідуню, а я вам хіба не казала? Я ж казала, що це на межі! І нащо вона вам здалася! А тепер сорому і тут не обберешся.

– Як навіщо здалася? А труну я з чого буду робити? Де я дощок на смерть дістану? Вже до рідної верби не маю права, чи як?

Летить згарячу сокира з дідових рук.

Старий Дармидон відскочив убік, але Левкова сокира спересердя врізалася у вербовий лишайник.

Іде Дармидон на свій лужок, витягує з кишені мантачку, косою поблискує на сонці і єхидно промовляє:

– Ну, вибач, сусіде, я ж, їй-богу, не знав, що це собі на труну в такий спосіб готуєш. Міг би вже і ворожнечу переступити та до мене навинутись – дав би тобі дубових. Смерть – вона ж одна в житті. Тепер переміна повна, верба вся – од корінців до вершечка – твоя, навіть пеньочок твій, я тільки й всього, що пожартував…

Закипів старий Левко. Він голіруч кидається до Дармидона, зверхньо, гордовито на кісся обіпертого.

– А, то це ти он який добрий! Коли мені верби для домовини треба, зразу ж і розохотився, став щедрий. Та пропади ти пропадом разом із нею! Я й зрізав її, щоб тобі, скотині, насолити, щоб у тебе в червоному носі засвербіло, он що…

Дід з пасії починає трощити, топтати вербу босими ногами. Топтав доти, аж поки не загнав колючку в ступню…

На оборі серед козенят, що бігають навколо, Левко струже дошки, метром вимірює свій зріст, записує.

Домовина поступово набуває своїх форм. Довга, свіжожовта, вона прикрита зеленим хворостом від людського ока.

Левко бере метр, сокиру й обценьки, йде до хати, знімає миску з хлібом, зриває білу скатертину – відкривається стіл, збитий із трьох, уже давно почорнілих дубових дощок. Дід б’є сокирою спіднизу – дошка підіймається на цвяхах з одного боку, потім з другого й відривається. Левко стелить картон на місце відірваної дошки, знову застеляє стіл скатертиною, ставить плетену миску з хлібом.

І знову на оборі струже дошку – стружка спочатку йде коричнева, майже чорна, а потім поступово жовтіє.

Олівець робить позначку. Ножівка одпилює зайвину дошки.

Скачуть веселі козенята серед кучерів стружки.

Вітер несе кучері-стружки аж на вулицю, де баба Маройка вже знову стала на горбочку, звела погляд своїх синіх очей угору, до самого Бога безпосередньо, поминувши всякі канцелярії, перепустки й усяку бюрократичну архімудрію, а потім перейшла на земне.

– Боже славний, Боже великий, Боже довготерпеливий! Господи, прости мене, грішну, але ж знову несила мені з оцим окаянним, з оцим блудником!

Степан Скрекотень, сільський учитель і дописувач районної газети, побачивши бабу Маройку, витяг із хати магнітофон і за тином коло своєї хати зробив засідку, присівши з блокнотом.

Як і всі добрі оратори, баба свідомо ділила свої витвори на сповіді, проповіді, пророкування.

Маройчиних ієреміад страшилося все село, а бідного Левка починала бити пропасниця, коли тільки він зачував її скрипучий, ніби давно не мащений голос.

Левко, разом із козою та козенятами, став мов камінний перед «пророком», а баба тільки розверталася, крутячи головою на всі боки, мов заведена, стріпуючи в тому пристрасному торганні старечий порох зі своїх сивин:

– Ти, бабо Варко, і ти, діду Сидоре, – казала вона Левковим батькам, які давним-давно віддали Богу душу, та баба зверталася до них, ніби вони живі-живісінькі, – і як вам там лежиться в раю! І щоб ви тільки побачили, який непутящий ваш синок Левко, як йому не стачає клепок у голові, а поніманія і сочуствія – в серці. Хіба ж можна до такого допускати? Господи, і на що ти тільки дивишся?! – Вона страмила вже самого Господа Бога. – Та де ж таке видано, людоньки, що у нього тиночки обламані, перелази повалені, хата, як некукібниця, стоїть на посміховище всього села – обдерта, обсмикана, обкаляна, прости Господи за гнівне слово, а йому приспічило вмирати. Та ви ж подивіться на нього, людоньки! А воно ж і в Бога не вірує, і по молодицях ходить. І то в його літа! А з криниці води не напийся – невиливана стоїть, навіть свиням гріх таку воду носити, цямринам ладу не хоче дати, місток через річку зогнив, щоб твій рід зогнив і ти з твоїм родом, і з твоїми родичами, і сватами. А хата обдрипана. Як ішла вночі через місток, мало голови не скрутила, ще тобі світ закрутиться, а воно зібралося вмирати. Ти-но дай раду на землі, а потім потикайся на небо. Вмирай, вмирай, старий дурню, не буде навіть кому грудки в яму вкинути – сини та дочки розбіглись по світах, не буде кому й поховати. А де ж твій Андрій? А де ж твій Петро? А Максим? А Василь? Де ж твоя славна дюжина синів? Ах ти, батько-мати-героїня! Так тобі й треба, розпусникові, перелюбникові, лічокрупові!..

Скільки ще вивергала б із себе баба Маройка – невідомо і самому Богові, та раптом у невправних руках Скрекотня магнітофон замість запису видав такі голосні джазові ритми, таку «джамайку» виплеснув, що бабу мовби хто облив холодною водою. І вона лютою тигрицею накинулась на вчителя:

– Господи, і де в того сорому очі? Ану, забирайся з тою коробкою! Щоб тебе верещало на Верещаковій греблі, щоб ти навічно затявся, кричав би ти на похороні своєї мами!..

Уся вулиця повитикалася з хат, усі зглядалися, як воювала баба Маройка за правду та справедливість, а дід Левко втік з фуганком у комірчину, і трясла його пропасниця – зуб на зуб не попадав…

– Щось у вас чоло мокре, дідуню.

– Справді, таки погано мені, – од такої душевної зневаги, од люті на бабу Маройку жалівся Левко онуці, коли вона підбивала йому подушки.

– То, може, до фершала сходити?

– Хай та проклята зараза до нього ходить.

Курив дід, одмахував дим рукою, а перед очима все стояла баба Маройка і її «пророкування» забивали вуха – «не буде кому й грудки на труну кинути»… «А де ж твій Андрій?.. Де твій Петро? А де Максим? А де твоя дюжина?..»

…Іде Левко з відрами, знімає клямку з хвірткової скаби, зачиняє за собою, перенісши смагляву руку на дерев’яні зуби штахетів.

Йдуть навпроти нього відступаючі вузькою вулицею.

Ось два червоноармійці підтримують третього, пораненого, а той стогне і тихо лається, не випускаючи цигарки з рота – лайка ніби вилітає з маленької цяточки вогню. Йдуть взводами і відділеннями, багатьох несуть на носилках – цією вуличкою ближче до спасенного мосту. Трохи вдалині курить великим шляхом піхота, чути надсадні подихи коней, долітають утомлені звуки команд, та навіть і в цьому трагічному звучанні відступу, відтіняючи його, проривається яскравими спалахами звичайний людський сміх.

Левко притримує порожні відра, щоб не бряжчали, не видзвонювали, хоча такий гул і гуркіт стоїть навколо, що вони нічого не додали б до нього своїм порожнім одцинкованим звуком.

Летить відро в криничну безвість, розштовхує білі хмари в темній безодні – вони спочатку колихаються, а потім тонуть з відром, щоб разом з ним же й виринути. Тихий повів спраги обпікає дідові губи. Левко здригається – стежиною, зашитою подорожником, йдуть до криниці двоє. Не кажучи й слова, один із них бере з Левкових слухняних рук відро, підносить тому, що із забинтованою шиєю, – краплі води, цілі струмені води ллються йому на чоботи. Потім сам, підтримуючи відро за вуха, виливає в себе, справді виливає, а не п’є. Менший, просвітлівши, синюватими, припорошеними губами шепоче:

– Спасибі, дядьку.

– Хлопці, з вами случаєм Андрія Сердюка нема? Чи Василя?

– Нема, дядьку, нема. Сердюків нема.

Левко ледве дихав, знову кидав відро в криницю, притримуючи корбу мокруватими долонями, знову підходили люди цілими взводами, і ніхто не проходив мимо – казанки і баклаги ставали холодними.

– Ти, папашо, наш водочерпій. Крути, крути!

І він крутив.

Ще сипались парашути над лісом, кричали: «Десант! Десант!» Один із червоноармійців обдав кулемет водою, і той вдячно запарував.

Звідусіль гриміла стрілянина, десь поруч вибухнула хата, лелека з одним палаючим крилом стогнав у небі, шипіли кулі в мокрому піску.

Шофер-чуваш, весь білий, перехрещений бинтами, вискочив з легковика, кинувся до криниці й з докором звертається до діда:

– Як же це так, папашо? Води ж то нема, сама піщана каша.

Він намагається напитися з Левкового відра, шпурнувши своє шоферське, погнуте, але сердито спльовує.

– Невже криницю випили?!

Винищувач із чорними хрестами на бриючому польоті пронісся над вуличкою, прикувавши до землі все живе. І впав чуваш, судорожно хапаючись забинтованою рукою за цямрину криниці. Левко також інстинктивно впав на землю під зруб. Куля навскіс пробила відро з брудною водою – з отвору вигинався чорний струмінь і заливав бинти на грудях, на руці чуваша, і, видихаючись, піщана каша залишалася тільки на дні – струмінь ударився в долоню вмираючого. На темному озерці долоні забіліли хмарки, спалахи зеніток і блискавкою спалахнуло сонце – тільки на мить, потім рука в останній агонії стиснулася, чорні струмені пройшли через пальці, щезаючи в піску.

І все це – і вбитий чуваш, і небо в брудній долоні, і принишклий за цямриною дід, і під кущами поранені, зенітки в кущах лози – відбивалося у божевільних від нерозуміння світу очах шестилітнього Івася, який прибіг до батька…