Читать книгу Криниця для спраглих. Кіно (збірник) - Иван Драч - Страница 22

Кум Михайло діда Івана заговорював, сусід Гьоргій собі підтакував, старий Петро підкахикував, а горбатий Андрей чаркою помагав.

Михайло: То вже, Іване, пропало, ви собі туск до голови не припускайте. А може, як нам дорогу покажете, та й усі за вами підемо. За цим краєм не варт собі туск до серця брати!

Іван: А проше, ґазди, а возьміть же без церемонії та будьте вибачні, бо ми вже подорожні. Та й мені, старому, не дивуйтеся, що трохи втираю на жінку, але то не задурно, ой, не задурно. Цего би ніколи не було, якби не вона з синами…

Сусід Гьоргій діда Івана слухав, а кумові Михайлові підтакував.

Гьоргій: Ця земля не годна стілько народа здержати та стільки бід витримати. Мужик не годен, і вона не годна, обоє вже не годні.

Старий Петро підкахикував, хліб пожовував, вуса витирав рукавом, на діда Івана дивився – прощався.

Петро: І саранчі нема, і пшениці нема. А податки накипають: що платив лева, то тепер п’ять, що їв солонину, то тепер бараболю. Так нас у руки взяли, що з тих рук ніхто нас не годен вирвати, хіба лиш тікати.

Старий Іван слухав і не слухав, та своє задубіле, закам’яніле вів.

Іван: Най їм Бог помагає їсти той хліб, а мені однаково гинути. Але, ґазди, де мені, переломаному, до ходів? Я – зробок, ціле тіло – мозиль, кості дрихлаві, що заки їх рано зведеш докупи, то десять раз йойкнеш.

Старий Андрей чаркою помагав-розраджував:

– Колись на ці землі буде покаяніє, бо народ поріжеться! Не маєте ви за чим банувати, тужити!

Іван Дідух, господар останніх прощальних годин, не погоджувався, пив до старого Андрея, але не погоджувався, хитав сивою головою, як кінь у спеку од ґедзів.

Іван: Дєкую вам за це слово, але єго не приймаю. Певне, що народ поріжеться. Але ж то Бог не гнівається на таких, що землю на гендель пускають? Тепер нікому не треба землі, лиш векслів та банків. Тепер молоді ґазди мудрі настали, такі фаєрмани, що за землею не згоріли…

Од баб одділилась Іваниха, старий Дідух злився, що вона з синами його переломила, і не давав їй спокою.

Іван: А дивіться-но на ту стару скрипку, та пускати її на гендель?! Таже то дуплава верба, кини пальцем, та й маком сяде! Та гадаєте, що вона заїде на місце? От перевернеться десь у окіп, та й пси розтягнуть, а нас поженуть далі і подивитися не дадуть! Стара, а сюди ж!

Підійшла Іваниха, баба Дідушка, старенька і сухонька, тиха і готова до всього на світі.

Іван: Катерино, що ти собі, небого, у своїй голові гадаєш? Де тебе покладу у могилу? Чи риба має тебе їсти? Та тут порядній рибі нема що на один зуб узяти. Аді!

Натягав шкіру на жінчиній руці, показував людям.

Іван: Лиш шкіра та кості, куди цему, ґазди, йти з печі? Була-с порядна господиня, тяжко працювала, не гайнувалась, але на старість у далеку дорогу вибралась. Аді, видиш де твоя дорога та й твоя Канада? Отам!

І показав їй через вікно могилу.

Іван обійняв стару, як в молодості. Іваниха фартуха коло очей тримала та й вмочувала його в сльози.

Іван: Не хотіла-с іти на ту Канаду, то підемо світами і розвіємося на старість, як лист по полі. Бог знає, як з нами буде… а я хочу з тобою перед цими нашими людьми випрощатися. Так, як шлюб перед ними брали, та так хочу перед ними випрощатися з тобов на смерть. Може, тебе так кинуть у море, що я не буду видіти, а може, мене кинуть, що ти не видітимеш. Та прости мені, стара, що, може, ті коли скривдив, прости мені і перший раз, і другий раз, і третій раз.

Цілувалися. Стара впала Іванові на руки, а він казав:

– А то ті, небого, в далеку могилу везу… – Але сих слів вже ніхто не чув, бо від жіночого стола надбіг плач, як вітер, що з-поміж острих мечів повіяв.

Всі голови мужиків на груди похилив.

Іван: Ступай собі, стара, межи ґаздині та пильнуй, аби кождому своє дійшло, та напийся раз, аби-м тебе на віку раз видів п’яну.